«Стаєш менш вагомішим» — Сергій Мартинюк | Інтерв’ю
Статуси, соціальні ролі та фахи Сергія Мартинюка — в діапазоні від батька до військовослужбовця, від політолога до музиканта — дають йому об’ємний, стереоскопічний погляд на події та процеси, що розгортаються в Україні. Як співзасновнику, продюсеру, артдиректору «Бандерштату», йому цікаво стежити за зміною форматів і змістів фестивальної культури. Як лідеру рок-гурту «Фіолет» — за метаморфозами музичної сцени. Як громадянину і військовому — за динамікою мовного середовища, за підтримкою суспільством українського війська. А як письменнику — за власними трансформаціями, перечитуючи свої книги майже десять років по тому: «Це писала зовсім інша людина», — каже Мартинюк.
Текстова версія розмови з циклу «Стандарти кухонно-диванної експертизи».
Ти за освітою політолог. Як ти як політолог дивишся на все це? Що ти про все це думаєш?
Буду відповідати не як політолог. Серце болить. Серце болить від всього, починаючи від того, що відбувається в країні, від того, що відбувається в сусідній Польщі. Якраз сьогодні зранку спілкувалися з нашим гітаристом, який ще з 2015 року в Польщі живе. Він мені стабільно кидає все те, що… Або я йому, або він мені. Що зараз з поляками відбувається, як вони спекулюють на настроях не завжди освічених поляків. Віриться, що тверезий глузд переможе. І політичні заяви залишаться…
Ніколи такого не було, але цього разу переможе!
Насправді це питання про те, що ти коли закінчував навчання, вас ще вчили картині світу політолога. З того, що ти вивчав, ті знання якось можна застосувати до сьогоднішнього світу? Чи світ змінився?
Світ, насправді, дуже змінився. Я в 2009 закінчував вуз свій, це був Луцьк.
«Навчитися писати тексти без війни» — Антон Слєпаков | Інтерв’ю
Ще навіть до Януковича.
Так, ще до Януковича, хоча… Ти знаєш, в нас були різні практичні можливості застосувати свої знання, десь практика в політичних партіях, потім частина людей навіть працювала ситуативно як політтехнологи, і в мене був такий досвід, і я допомагав деяким лучанам.
Питати, за яку партію?
Це були адекватні партії націонал-патріотичного табору. Я деяким людям допомагав ставати депутатами місцевих рад і так далі. Звісно, що це була далеко не епоха інтернету.
Я пам’ятаю дуже добре, що ми з колегами були одні з перших, хто тоді в Україні робили так звану КВДД – кампанію від дверей до дверей. Що це означало на практиці? Мій кандидат мав округи в Луцьку, 33-й чи 40-й квартал. І він щовечора, хотів чи не хотів, з листівками обходив весь свій округ, стукав у двері.
Але з листівками, а не з гречкою.
Це працювало! Приходив кандидат: подивіться, мені 23 роки, мої руки нічого не крали. Розказував, знайомився – і це працювало. Не знаю, чи це зараз спрацює, коли є інтернет, коли є соцмережі.
Ніхто не знає, як будуть відбуватися наступні вибори, але це дуже цікаво.
Зараз би вторгатись в особистий простір…
І це були би не листівки, припускаю. Але в тому житті, в тому попередньому світі, світі до війни, була ще така річ як «Бандерштат», який ти робив. Ти і ваша команда зробили один з найпотужніших, найцікавіших, найоригінальніших українських музичних фестивалів.
Власне, ти на це дивишся як на щось, що лишилося в минулому, чи на щось, що має все-таки продовження?
Я би хотів вірити в краще, але поки що перспективи дуже туманні. Зокрема, тому що людей, які займалися, були кістяком нашої команди, розкидало країною. Частина оргкома вже загинула на війні, чоловіча частина, зокрема. Люди пішли в свої справи, хто в політику, хто в бізнес, хто в громадську діяльність.
Ми намагалися зібратися, намагалися поговорити про формат – Волинь, Київ можливо, бо більшість людей в Києві зараз, але поки не дійшли згоди. Але я про це постійно думаю, бо я не хочу, щоб явище, частина мого життя 15-річної довжини стала історією.
Можливо це буде не «Бандерштат», але хотілося б, щоб це все-таки був «Бандерштат» – і він трапився.
Мені здається, велика зачіпка саме за неймінг була.
Розумієш, ще будучи цивільним, я як артист катав з культурним десантом по різних бойових бригадах. І не було такої бригади, де б до мене хлопці не підходили і не дякували за «Бандерштат». Одну з історій розкажу:
– Я з Кривого Рогу. Я приїхав на «Бандерштат» у 2012-му і я був першим у своїй тусовці, хто повернувся, почав спілкуватись українською. Якби не було «Бандерштату», якби не було наступних поїздок, я б в армії ніколи не був.
Це ще була хвиля добровольців, можна сказати. І кожен раз отак мені серце стискалося, і я розумів, це круто.
Хотів тебе про це запитати. Про це покоління, яке виховалося «Бандерштатом», іншими фестивалями. Фактично це перший був фестиваль, який зробив акцентування саме на ідеології, на освіті, на історії, на якихось серйозних базових світоглядних речах. Фестиваль – не просто місце, де можна зустрітись, набухатися, а ваш фестиваль скоріше – це місце, де не можна було набухатися.
Але в людей виходило.
Була сенсовна складова. І у вас, наскільки пам’ятаю, не було російських виконавців.
Ні.
Це був перший фестиваль з цілковито українським лайнапом. І це було не лише про розвагу, не лише про дозвілля, це було про освіту.
Першим ділом ми хотіли… На той момент вже існували і «Шешори», і «Підкамінь», і ще низка фестивалів – класичні фестивалі. Ми як представники громадського двіжу – це була молодіжка «Національний альянс» – першим ділом думали про патріотичне виховання молоді.
Зараз мені, вже з позиції років і всього іншого, це трошки загучно звучить – патріотично виховувати. Але тим не менше, ми були одними з першими, хто зробив сенсовне наповнення поза сценами. В нас були гутірки з другого, з третього року, на які ми привозили людей з дуже різних сфер. Тут хлопці-дівчата, які українські електрокари розробляють, тут письменники, тут журналісти, тут політики.
В чому була цінність привозів політиків, що ти міг тет-а-тет з ними поспілкуватись, навіть якщо тебе не влаштовувала якась їхня політична ідея, ти міг напряму висловити все, що ти думаєш про цю людину.
Я пам’ятаю. Тому, мабуть, не всі політики погоджувалися приїхати.
Так, і це було дуже так демократично, по-трушному. Ну і плюс, якісь виховні речі, плюс безалкогольний двіж. Це віднаджувало якусь кількість українців, які на «Zaxidfest», на «Файне місто» звикли їздити. Але з іншого боку, навіть ті тусовщики казали, що це хороший ретрит.
Знаєш, що я зауважив, що зараз підсвідомо, а може і свідомо, але я думаю, скоріше підсвідомо, тому що настільки правильно і логічно була обрана вами концепція, що зараз концепцію цю переймають підрозділи.
От ми, наприклад, коли робили минулого року «ХарківФест», десь в основі це був «Бандерштат». Теж освітня складова, мілітарна складова, історична складова, культурна складова. Але теж музиканти добираються ті, які підтримують твої цінності. Що стосується інших підрозділів…
«Азов» робив тут неподалік від нас, на Подолі.
Певною мірою ви випередили час, виходить.
Можливо. Але це не був якийсь новий формат для мене. Мультикультурні фестивалі, мультидисциплінарні – в світі загалом ок.
Багато ти можеш уявити фестивалі в Німеччині, куди приїде канцлер до молоді?
Інша справа – розвиток музичної культури. Вони зайвий раз не ставлять собі за мету працювати з аудиторією. Наш фестиваль починався ще тоді, коли в українських ефірах, FMках, радіо української музики було…
Майже не було.
…Жесть. Ми запрошували музику, яку тільки на фестивалях і можна було почути. Починався «Бандерштат» як фестиваль альтернативної музики. Це була інді–хардкор–панкмузика, яка була поза будь-якими процесами мейнстрімними, скажімо так.
«Культура й політика невідривні одна від одної» – Саша Кольцова про те, що формує і нищить країну
І згодом це трошки змінилося. Змінилося, тому що ми побачили, що потрібна нова аудиторія. Я пам’ятаю переломний момент. Це рік 2012–2013, коли ми привезли Джамалу і Onuka на фестиваль. І нарешті Луцьк звернув увагу, що в місті є фестиваль.
До того Луцьк нас ігнорував. До нас їздив фестивальний люд з інших регіонів, а до Луцька ми були «гавнарями» якимось.
Я припускаю, навіть щось і пам’ятаю, що вам мабуть прилітало за назву? Причому припускаю, що прилітало як з боку прокац***ськи налаштованого…
З неба навіть прилітало, коли місцевий осередок комсомолу з планера листівки скидав. Нас звинувачували у націоналізмі.
А з іншого боку, я припускаю, що мабуть і частина патріотично налаштованої аудиторії теж до вас висловлювала претензії, що ви панків всіляких запрошуєте.
Постійно було. Були представники деяких праворадикальних організацій, які приходили до нас на територію фестивалю і, наприклад, обіцяли зірвати захід Олени Герасим’юк. В неї була така книга «Розстрільний календар» – і вони прямо обіцяли, що зірвуть цю історію, бо вона підтримує ЛГБТ-двіжуху. І ми були вимушені з безпекових міркувань перенести в книгарню «Є».
Плюс були голландські панки. Вони приїхали до нас, і десь буквально в день виступу ультраправі середовища виявили, що вони десь на лівацькому фестивалі виступали, афашному – і «це жопа, ми зірвемо всю роботу».
Ну, я зразу пішов до міліції чи на той момент вже поліції, я не пам’ятаю:
– Перепрошую, заберіть цих людей з фестивалю, щоб не було непорозуміння.
Сама ідея, сама концепція взяти ім’я Бандери як прапор – це ж було усвідомлено? Ви розуміли, які ризики ще в тій країні? Вона спрацювала, ця ідея?
Загалом – так. Спочатку це був маргінес–маргінес, злам стався в десятих, особливо після Революції Гідності, коли ці меми про ж**обандерівців з’явилися – і все, і це стало мейнстрімом. Нас, пам’ятаю, почали в праймтайм на «Росія–1» показувати.
Ну, тепер, я припускаю, вас би ще і поляки ставили б.
Шикардосні просто репортажі! Вкладаєшся в якийсь таргет, в якусь історію, а тобі таку рекламу роблять на всі усюди. Там прям вірусне відео на п’ять лямів було, де Василюк «Меч Арея» співає.
Це ж про що свідчить? Свідчить про те, що культура, масова культура (ти вже вибач за таке означення – масова культура) здатна виховувати покоління, виходить?
Так. Дуже круто, що в якийсь момент, через роки боротьби, ці речі стають певним мейнстрімом, певною модою. Так, проблема мейнстріму і моди, що вона має схильність спадати, все хвилями. Але загалом в цій стихійності, мені здається, ми вибороли щось. У стихійності десятих. Навіть з точки зору музики говорити – який прорив нової української музики стався в середині десятих після Революції. Згодом 2022. Знову-таки, купа музики відійшла, ніші заповнились. Багато лайна з’явилося. Але кількість породжує якість, конкуренцію.
Дивлячись на нашу 35-річну вже історію теперішньої незалежності, за всією поваги до представників тих політичних партій національного спрямування, які завжди підтримували державність, які працювали на укріплення саме українського каркасу, все одно приватні люди, приватні ініціативи, люди культури, мабуть, для українізації зробили більше.
Скажімо, музиканти, письменники, режисери, які просто робили свою роботу, але при цьому любили Україну. І за цим не було, можливо, якоїсь аж такої стратегії. Але справдилось те, що співали Гадюкіни: «А ми ся подивим, як потреба стане, хто полізе в льох, а хто під кулі піде». Так от сталося, що самі ці митці і їхня аудиторія не полізли в льох.
Не полізли, на відміну від росіянців, як багато росіянських митців зараз.
Але до цього приклались, зокрема, політики. До того, що на перший план і під час Помаранчевої революції – можливо не на перший, але на чільних ролях – і під час Революції Гідності виходили саме митці, як певна совість нації, голос нації.
Скоріше голос. Совість можливо ні, тому що в цьому не було стільки пафосу.
Голос, я згоден. Тому що довіра… дискредитація повна. Навіть, здавалося б, людина, якій ти симпатизуєш як політику, але все одно в нас лишається постійне відчуття, що зараз на*буть. Як не зараз, то післязавтра.
Тому що на**бують.
Тому що по-іншому бути не може. Не те, щоб тебе ті не на*буть. Теж не виключено, що сьогодні твій кумир завтра піде на вибори.
Але довіри якось більше було. І митці загалом цим користалися. І так вже вийшло, що у нас все-таки не найгірші люди в колі митців. І війна дуже красномовно продемонструвала, що від слова до діла недалеко.
Величезна кількість митців! Я спецом десь пів року тому поліз гуглити і шукати, як багато митців росіянських воюють. З іншого боку, я розумію, що, очевидно, їх спецом не чіпають через лояльність певну в середовищі.
Їх якось застосовують.
Застосовують, але не мобілізують.
Якщо повернутися до нас, до нашого середовища. Щоразу коли ставалась подія, коли треба було чи в льох лізти, чи під кулі ставати, українські митці виходили. Чи це були акції протесту в Києві нульових років, чи це була Помаранчева революція, чи 2013 рік – виходили люди, які до цього не завжди мали якісь декларативні політичні погляди. Не завжди вони підтримували тих чи інших політиків, не завжди були членами партії. Але коли ставалась така ситуація, виходило, що ці люди розуміли, яка у них суспільна відповідальність. Де проходить, на твою думку, межа політичної заангажованості, якоїсь приватності митця?
Розумієш, в якійсь іншій країні, за якихось інших історичних обставин, я би хотів, щоб митці займалися тільки мистецтвом. Продукували сенси, наповнювали, збагачували нас культурою. Але мені здається…
Не голос совісті, але дуже часто совість змушує середньостатистичного митця в різні періоди історичні, десь поєднуючи з розумінням, що хочеться вписатись в історичний контекст, хочеться стати частиною цих віковічних подій… Мені здається, що кожен артист під час Революції Гідності хотів виступити на сцені.
Я пам’ятаю, які там черги були, пам’ятаю зідзвони зі Славком Пономарьовим, з багатьма іншими. Пам’ятаю наш виступ. Коли мав хтось приїхати після нас, ми вже відіграли годину, у мене сесійні музиканти, нам кажуть:
– Можете ще раз те саме зіграти годину?
Потім інші мені дзвонять:
– Як виступити?!
Але з іншого боку, не було інших варіантів цим людям мистецтва – не стати, не відкинути щось особисте. Революція одна, інша. Але війна стала просто лакмусовим папірцем для українських мистецьких кіл, хто є хто. Хто під кулі, хто в льох, хто за кордон.
Слухай, ти не думав, що за добрим рахунком мистецтво без політичної орієнтації, без політичної складової мало що варте?
Ідея красивого мистецтва красиво звучить, але подивися зараз на Америку. Народ так трішки приох**ває від чинного президента, і Брюс Спрінгстін, який мабуть більш популярний серед американців, ніж Дональд Трамп, збирає величезний фестиваль як противагу. Це суто, виключно політичний жест. І Спрінгстіну у його 125 років не западло зібрати фестиваль, щоб висловити свою позицію.
Зараз висловлювати свою політичну позицію, особливо, якщо це заходу стосується, незалежно, ти Біллі Айліш, яка працює для покоління зумерів, чи Стівен Кінг, який в щоденному режимі свій Твіттер веде і не випускає жодної нагоди покпинити із Трампа чи з Рашки, підтримує Україну.
І, здається, зараз такий світовий дискурс залученості. Люди розуміють, що мистецтво — це завжди інструмент впливу. Завжди. Ти можеш бути в чистому вигляді, продукувати якийсь постмодерн, авангардизм і так далі, але це завжди ще й мова твоєї позиції.
Мені подобається, що люди усвідомлюють свою силу, свій вплив на аудиторію. Щщо України стосується, що Заходу – впливають.
Творчі люди дуже часто це люди з загостреним відчуттям справедливості, це люди, які тонше зазвичай відчувають все, що відбувається в світі, і те, що вони говорять про це, не приховують, і що взагалі ситуація дозволяє, є демократія соцмереж… Анархія.
Я би сказав анархія. Давай називати речі своїми іменами.
Дозволяємо все!
Але це має сенс, це працює. Як не крути, але прислухаються люди. І до цього кумира, і до третього, і до четвертого. За цим йдуть думки, зміни, навіть якщо ти сумніваєшся. По факту люди є рушіями цих змін. Це навіть в Америці відчувається, з того, що я бачу.
Дивись, як насправді у багатьох за ці 4,5 роки війни змінилося ставлення до кумирів. До умовного Роджера Уотерса, до умовного Олівера Стоуна. Хоча я не думаю, що з Олівером Стоуном ці зміни сталися за останні роки. Їхня навіть не так політична позиція, як загальнолюдська. Позиція в цій війні для багатьох стала підставою для певного ревізування.
Маркером. Я викреслив величезну кількість сучасних артистів із своїх плейлистів.
Кого ти останнього викреслив? Давай, поділися.
Останнього, кого я викреслив, це Muse. Випустили альбом, який я не збираюсь слухати, бо останній свій кліп вони знімали десь в Киргизії чи Монголії, з російським продакшеном, з російським режисером.
Всі говорять, що і альбом поганий.
Я його не слухав і не збираюся включати.
Перед тим була група британська, яку я дуже слухав, Fontaines D.C. Це одна з кращих, мабуть, груп нового року. Їхній менеджер стабільно то протрампівський, то конспірологічний, антиукраїнські двіжі постить. Музиканти гурту роблять вигляд, що цього не відбувається, хоча їм не раз підсипали в коментарях в соцмережах.
Можливо з одного боку, це і дурість трошки, але це для мене вже питання гігієни.
Дурість – це якби ти жив де-небудь в Бразилії, Аргентині.
Мене це ображає, Сергію, ображає.
А от запитай мене, кого я викреслив. Запитай! Я викреслював і плакав.
Кого?
Дітера Болена, ясна річ. Все життя слухав.
Ну, я вже його не слухав, батьки мої слухали. Мені викреслювати не треба було.
Це вікове, так. Я плакав.
Якщо продовжити тему громадянської складової мистецтва, політичної, ідеологічної складової мистецтва. Ти десь говорив, що «в нашій країні музикант без громадянської позиції – це щонайменше безвідповідально». Я скільки себе пам’ятаю, з дитинства говорили про громадянську позицію, всіх нас називають громадськими діячами, а кожен вкладається щось своє. Чим сьогодні для українця є громадська позиція? Що це, де вона?
Вимірів цієї позиції дуже багато, починаючи від виміру сімейного, виховання дітей. Маркер української мови. Як не крути, ми досі стикаємося – той же Київ взяти, не потрібно далеко йти – з тотальною російськомовністю підлітків, з безвідповідальністю батьків. Це теж питання громадянської позиції.
Далі всі наступні сфери життєві. Донація, повага до хвилини мовчання, інформаційна… Саботаж процесів, які відбуваються в країні – зайти в той же Threads, будь-куди. Робота на російське ІПСО з ТЦК, з усім іншим. Питання складне, я згоден. Багато є ситуацій, які треба розбирати, не узагальнювати. Але, тим не менше – інфантилізм загальний зараз присутній в українців. Я розумію, нація максимально виснажена. На ній легко грати, маніпулювати цими емоціями, почуттями. Кінець кінцем завершуючи питанням мобілізації. Особливо зараз.
Ці питання знаходяться на полі демократії, свободи слова, громадянських свобод. Те, що для нас, українців, завжди було надзвичайно важливо, надзвичайно болючим і що великою мірою лежало при початках Майдану.
Ми що вийшли за що? Ми вийшли за справедливість. Ми вийшли за наші свободи. Відповідно, ворог це чудово розуміє, на цьому грає, а часто українці, коли підключаються як корисні ідіоти до цієї ідеї, вони керуються якимись хорошими речами: я – українець, в мене є мої права, в мене є мої свободи.
Десь недокомуніковує держава, десь ще якісь процеси. Ми живемо в часи, коли країна мобілізована до такого собі кризового менеджменту, назвемо так. Це виняткові обставини.
Виняткові обставини – коли і демократія, на мою думку, може бути трошки керованішою, ніж завжди. І нація, народ загалом має прийняти ці правила гри. Багато хто боїться…
Я уявляю, скільки зараз людей нас з тобою прокляло за цю фразу, що демократія може бути трішки керована.
Ми в умовах війни, стоїть питання виживання країни. Не знаю, друзі. Може прийде час, я скажу, що помилявся, але зараз в мене таке відчуття.
Коли стоїть питання виживання країни, відстоювання ціною життів тисяч людей того, що ми називаємо Україною, територією, сенсів наших, державності. Які можуть бути питання? Зараз весь ресурс – звісно, я зараз утрирую, але загалом ключові ресурси мають спрямовуватись на захист країни. Нам відступати вже нема куди, просто нема куди за стільки років.
Я скажу, що більш-менш і є спрямовані, якщо не займатися зрадофільством.
Вони спрямовані, так. Але де тоді ця армія корисних ідіотів, яка саботує мобілізацію, п**дить військових на вулиці, зневажає якісь ключові речі, які відбуваються, чим Росія, як ти правильно кажеш, просто користається.
Дуже вміло, уже ефективно.
З ботовою армією і всім іншим. Ну а який варіант, Сергій? Як працювати?
Я ж тобі не опоную насправді.
Але тут є ще одна річ, вона теж знаходиться на дуже тонкій межі, за якою починаються народні прокляття. Це відчуття ментальної повноти життя, в принципі ментальна нормальність, коли люди намагаються чіплятись не лише за страх, не лише за почуття провини, не лише за почуття вигорання, неповної включеності, а все-таки за якесь відчуття життя. «Я все-таки хочу бути живим, я хочу бути максимально корисним, ефективним. Для цього, я розумію, що я маю жити, а не вмерти».
І це нормально.
Я дуже добре пригадую: в дитинстві дивився європейські фільми про Другу світову, і оці часи окупації, умовний окупований Париж — якісь кабаки, кав’ярні, кабаре. Тоді в мене просто не вписувалоось в голову, як це можливо. І зараз ми в цій реальності живемо.
Коли обстріл: Лук’янівка, чергові прильоти. Зранку кав’ярні відкриваються, люди сходяться: фільтр, всі діла, круасанчик – погризли, побігли, працюємо.
Я не можу не захоплюватись цими людьми, цим бізнесом не можу не захоплюватись.
Але знову ж таки, погодься, що ми весь час стикаємося зі спробою знецінення цієї емоційної рівноваги. Якщо в тебе не все дуже погано, якщо тобі не найгірше, значить, десь ти недопрацьовуєш. Тобі має бути найгірше. Тобі має бути так само погано, як тому, кому найгірше. Інакше це не чесно. Настанова на те, що ти маєш просто вигоріти, на завтра тебе не має лишитися – ти це відчуваєш в культурній сфері?
Ні, не відчуваю.
Є якісь точкові, звісно, пред’яви. Всі такі кризові речі, тенденції я списую на загальну втому, і вони є просто симптомом. Симптомом цієї виснаженості, це нормально.
Це нормально, що є певний відсоток людей, який загнаний вже так, що реагує саме так, а не інакше. Якби цього не було, мені було б дивніше. Таких конфронтацій дуже маленьких, локальних, емоційних. Бо кожен по-різному реагує. Немає прям прірви, на якій іноді люблять акцентувати увагу, між військовим і цивільним світом. Але є момент певної паралельності життя.
Безперечно. Я би навіть тебе перепитав, чи дійсно ти вважаєш, що немає природи між цивільним і військовим світом?
Зважаючи на те, скільки зараз військових в Україні, і що фактично кожна з п’яти сімей так чи інакше співдотикається… Коли хтось на війні в сім’ї, то на війні і сім’я. І дружина, яка по п’ять, шість, сім, вісім днів не чує свого чоловіка – як вона спить? Про що вона з дітьми говорить?
Діти, які не бачать тата.
Коли весь побут лягає на жінок. Все, що в них є, що тягнуло двоє людей, вони змушені тягти самі.
Це зменшує цю прірву. Що більше людей, то меншає ця прірва.
Як тоді має вибудовуватись, на твою думку, ця культурна складова? Ти ж розумієш, як можна показати будь-який фестиваль, який зараз відбувається. Мовляв, подивіться! Де ТЦК? Чому вони їх не ловлять?
Як це все комунікувати? Чи має мистецтво, чи повинно мистецтво виправдовуватись?
Не повинно. Тим паче, що зараз більшість адекватних українських артистів перейшли на дуже зрозумілі форми комунікації з державою і своїм слухачем. Це збори, які відбуваються. Плюс, мені подобалось, як минулого року було кілька подій масових в Києві, на які було запрошено представників рекрутингових центрів різних бригад. По-моєму, це офігезно. Люди спокійніше йшли, хто сумнівається, боїться, хто ще думає, але не знає, куди, що, як. Таких вже не так і багато лишилось, будьмо відвертими. Але вони ще десь є. Ще є певний проширок людей, який шукає якісь варіанти.
Тому музикантам і перед власною совістю, і перед країною – більшості з тих, кого я знаю, з ким доводиться десь працювати, перетинатися, їм нема за що адвокатувати свою діяльність, вони все роблять правильно. Більшість підв’язані, навіть якщо не служать, під допомогу конкретних бригад, корпусів, підрозділів. Більшість – 99% кого я знаю. Маленькі, більші донати, але система працює.
Колись якби мені сказали, що справді була така включеність, я – ого! Ми колись відчували, що трошки гниленький народ музиканти.
З іншого боку, це дає можливість себе адвокатувати як артиста. Не мистецтво, а сам факт, що ти можеш зараз грати тури, записувати альбоми, проводити свою звичну діяльність. Але це така гра.
Я навіть не про гнилість середовища, а про те, що, погодьмося, культурне середовище до цієї війни не було настільки соціально заангажованим.
Не було.
Ми з собою почали розмову нашу зі згадки про «Бандерштат», який, мабуть, був найбільш таким політичним великим заходом.
Так.
Когось це відштовхувало, когось це, навпаки, приваблювало, хтось до цього ставився з розумінням і повагою і був на вашому фестивалі, потім їх поїхати на фестивалі, де всі заливалися алкоголем, тому що це не суперечило. Зараз справді змінилася повістка, змінилася і риторика. Для дуже багатьох це щиро. Для когось, можу припустити, це певна кон’юнктура: зараз треба говорити так і робити так. Зараз треба донатити, а завтра подимся.
А що завтра, на твою думку? Завтра завершується війна. Ця соціальна і благодійна складова, яка зараз є в культурі української, вона зникає чи лишається?
Я думаю, зникне.
Ти думаєш, ми розійдемося по русифікованих місцях?
Ні, ми не розійдемося, але зникне оця повістка, зникне необхідність, зникне тиск. Поллються гроші західні на відбудову економіки, вливання в культуру і так далі. Зникне потреба доводити можливість свого функціонування поза армією. Багато факторів відпаде.
Плюс акцент суспільний трошки зміститься, бо як людина з політологічною освітою я приблизно уявляю, що почнеться в країні. Сам розумієш, коли військові, які звикли заробляти в принципі непогані гроші, повернуться до цих реалій, а тут цих грошей близько не буде таких. І багато інших факторів.
«Ми тебе не чекали» — про що новий роман Артема Чеха
Якщо зараз подивитися на західний спокійний ситий світ, там доволі модно бути активістом. Умовна Мадонна збирає гроші на тварин, умовна Анджеліна Джолі їде до дітей Африки, щоби допомоги. Збирають постійно якісь кошти, це норма. Люди з грошима, які не зобов’язані щось робити, вони це роблять.
У нас був час, коли волонтерам було бути модно. Потім став час, коли волонтером просто совісно не бути, і тому багато людей допомагали. Ну і зараз – багато хто. Хтось ідейно, хтось свідомо, хтось за інерцією. Якщо не в Силах оборони – то працюй на Сили оборони. І ти думаєш, що завтра це завершиться, і люди цю складову суспільної включеності вимкнуть?
У нас, я вважаю, була і є вимушена перенасиченість цим всім. Людям треба видихнути, відпочити митцям, побути наодинці з собою, перетравити всі досвіди, які пережили, народити щось.
Це не означає, що це повністю зникне, але лишаться, мені здається, ті, хто були соціально активними, в кого в творчості присутній цей момент. Не думаю, що після завершення війни Паліндром буде якісь інші речі співати чи по-іншому риторику свою будувати.
А для кого це і раніше не було частиною творчої позиції, амплуа, образу – той повернеться до звичності своєї. Я більш ніж впевнений. І це нормально.
А «Фіолет» про що буде співати?
Ми завжди були соціально активними, хоча відсотків 70 наших пісень – більше ліричні, про любов, про вічні речі, так. Але я, як виходець з громадських тусовок, у нас відсотків 30 – це завжди була соціалка, пошук себе, суспільство, країна, відчуття України – моє особисте зазвичай було. Для нас це актуально, я не думаю, що проблеми зникнуть. По-любе буде реванш проросійських політичних сил.
У мене є таке відчуття після 2022 року, що для великої кількості аудиторії, особливо для тих, хто вперше серйозно занурився в цей український світ, а це звичайні, нормальні, прекрасні, чудові люди, які не ходили на українські концерти, не читали українських книжок і не їздили на фестиваль «Бандерштат», але вони ніколи не були проти України, а тут в 2022 році для багатьох із них щось змінилося. І змінилося ставлення до багатьох діячів культури. Я думаю, ти це помітив, як різко втратили популярність певні музиканти, а інші різко набули цієї популярності.
Знаєш, в цих неофітів дуже потужне почуття провини. Що змушує їх рухатись, движувати і повчати тих, хто багато років займався культурою.
Це ж насправді така річ, яку майже неможливо спрогнозувати – потрапляння в тренд. Тому що для більшості музикантів, які сьогодні в тренді – хтось собі вибудовує стратегію, а хтось просто взяв і раптом прокинувся замість тисячної аудиторії у десятитисячній аудиторії. Просто щось він собі робив – і так сталося. Очевидно, що коли завершиться війна, коли знову зміниться ситуація, знову відбудеться ця пертурбація, і ми всі знову прокинемося в інших обставинах. Ти собі думав про те, як будуть змінюватися суспільні настрої? Чи це неможливо передбачити взагалі?
Я так далеко не зазираю, скажу тобі відверто, Сергій, але…
Ну ти ж політолог!
Я футурологією не займаюся, знаєш, я перейшов у своєму сприйнятті чисто до панкроку 1970-х, живу одним днем. Горизонт планування в українському війську такий: ти плануєш, «якщо все буде добре».
Але загалом мені здається, що сформується не те щоб елітний, а затребуваний прошарок українських митців, зокрема музикантів, які себе проявили саме в ці роки. Колишні заслуги навряд будуть когось цікавити. Що ти робив до 2022-го, чи виступав ти в 2012-му році в Криму чи в Чебоксарах – пофігу. У тебе була хороша нагода продемонструвати любов свою до України не словом, а ділом. Буде сформована кон’юнктура нових культурних героїв.
Це не означає, що буде відсутня повага до тих, хто в десятих, в нульових були популярні.
Я думаю, Павла Миколаївича Зіброва будуть слухати, дай йому боже здоров’я.
На завершення нашої розмови хочу ще таку річ запитати. Ми з тобою намагаємося передбачити непередбачуване – реакції публіки, аудиторії, настрої аудиторії завтрашньої, що є таким ворожінням на піску. Але якщо взяти тебе, ти написав кілька книжок. Вони виходили до великої війни і після вже виходили. Зараз ти, коли читаєш себе того довоєнного, ти себе відчуваєш чи не відчуваєш? Співставляєш це з собою? Змінилось ставлення до написаного?
Дуже. Це дуже доречне питання, бо якраз кілька тижнів тому ми вже кінцево з видавництвом «Фабула» домовились про видання мого дебютного роману «Капітан Смуток». Як я собі це уявляв? Зміню обкладинку, сяду перепрочитаю текст, щось поправлю…
Коли сів його читати – це був 2017-й, коли я це писав, це писала зовсім інша людина. Писав такий світлий офігенський романтик. Попри якісь важкі речі, які я для себе проговорював, бо це був дебют – відрефлексував якісь речі з дитинства, мама, якісь сімейні речі, – це література з іншого життя, з іншої версії мене.
Я розумів, що якщо я сяду зараз писати, ця людина взагалі не викупає ні цього світла, ні цієї любові, ні цього відчуття часу, що у тебе все життя ще попереду. Мене немає. Я вже зовсім не та людина. Я підозрюю, що це не тільки мене стосується, це багатьох стосується. Я зрозумів, якщо я почну щось переписувати, це буде інша книга. Це абсолютно інший тип, не той Сергій Мартинюк, який був тоді. І мені так сумно стало від того.
З іншого боку, було б дивно, аби зараз, в свої 38-м, я був отим. Багато що змінилося. Війна сталася, я став батьком. Ти батько, ти розумієш, який вододіл приходить в твоєму житті, відповідальність яка. Все, що ти до того розумів, що таке відповідальність, в момент, коли в тебе діти з’являються, – все переосмислюється наскрізь. Ти менш вагомішим стаєш, бо з’являються ті, навколо кого все обертається, вся система сонячна твоя.
І це норма. Я радий, що я живий. Я радий, що війна змусила мене переглянути багато речей, зробити крок на зустріч не дуже приємним речам. Бо армія, навіть якщо ти не в окопах сидиш, армія — це система. Система, яка не дуже хоче зважати на тебе як на митця, на твоє колишнє життя, але ти це приймаєш, бо в тебе немає вибору особливо, бо це було б смішно.
Ти п’ятнадцять років робиш фестиваль, пропагуєш якісь речі, а в один момент десь щось якось… Я в принципі задоволений собою. Могло б щось більше робитися, але я радий того, що ми є один в одного, тримаємося одне за одного, і нам є про що у завтра йти, за що боротися. Бо у мене прогнози зовсім інші були у 2022 році, не хочу поширювати якісь негативні настрої. Але я розумію, що ми шикардосні.
