«В країні величезна проблема з емоційним інтелектом і з людяним ставленням» – Тата Кеплер | Інтерв’ю
Лотереєю класних начмедів називає Тата Кеплер ставлення до військової медицини у бойових підрозділах Сил оборони України. І виграти в цьому розіграші пощастило лише поодиноким бригадам. У них, завдяки небайдужим начальникам медичних служб, піклуються про підготовку бійців та бойових медиків, їхнє забезпечення. У більшості ж підрозділів, за оцінкою Кеплер, допомога пораненим та лікування хворих, робота патронатних служб організовані формально. Вона називає це «депріоритезацією».
Саме тому проєкт Тати Кеплер «Птахи» і досі має величезні запити на ліки та витратні матеріали, аптечки і якісні турнікети. Бюджет проєкту від 2022 року склав 30 мільйонів доларів — це гроші донатів, витрачені на закупівлі.
Сергій Жадан розпитав Тату Кеплер про недбалість державних органів, про те, чому бойова медицина і досі утримується, забезпечується переважно силами волонтерських ініціатив, благодійних фондів, за рахунок приватних внесків і донорських грошей.
Скільки доводилось спілкуватися з волонтерами, які приватно волонтерять і працюють в великих фондах, кожен має якусь історію про дивовижні запити. Який у тебе був найцікавіший запит від військових?
Їх було декілька, вони були дуже різні. Перший такий смішний був на початку вторгнення, коли один медик попросив мавік і пів кіло марганцовки.
Ладно мавік, для чого йому пів кіло марганцовки?
Тому що він робив вибухівку, як виявилось. Але ми цього не знали, це був дуже серйозний запит. Ще були запити на кшталт – хлопці дзвонять і кажуть:
– Тато, ми тут працюємо, і дуже багато тіл – не наших, ворожих. І ми вже не можемо зірочкою під носом мазати, скажи, будь ласка, як звільнитися від цього запаху?
І я дзвоню своєму другу патологоанатому, кажу:
– Сергій, підкажи, будь ласка, що робить, щоби так не воняло?
Якісь такі дивні речі трапляються. А такого, щоби… Ну, не було такого, щоби я не змогла знайти.
Добре, давай тоді про це детальніше. Твій проєкт «Птахи» – це проєкт, це фонд, як правильно?
Це проєкт, тому що ми на базі фонду «Відчуй». Я коли це пояснюю, це як Monobank і Universal.
Був фонд, він був створений дуже багато років тому, і я також мала честь бути дотичною до створення цього фонду. Це була тоді громадська організація, вона існує до сих пір, це організація, яка допомагає людям з вадами слуху. Цивільним, зараз і військовим, вони роблять операції, ставлять слухові апарати, діагностику, все на світі. І вони навіть закуповують, передають для військових беруші спеціальні, щоби не травмувалися слухові канали.
І коли почалося вторгнення, я збирала донати, як і всі, на картки, і до мене прийшла Людочка, яка зробила цей фонд, і сказала:
– Слухай, така історія, у нас є фонд, ми на ньому не працюємо як на фонді, ми працюємо на громадській організації. Хочеш? Тут є рахунки, тут є бухгалтерія, тут є юристи.
Тому що реєстри тоді, якщо пам’ятаєш, були закриті і нічого неможливо було відкрити. Я сказала, давай. І ми так і залишилися, і тому це проєкт «Птахи» на юридичному супроводі фонду «Відчуй».
Наскільки я розумію, один з наймайштабніших медичних проєктів. Наскільки я знаю, ви минулого року на 132 мільйони закупили необхідних речей.
Більше, це у Сашки треба поточнювати, вона все рахує нам. Я знаю, що ми зібрали щось близько 30 мільйонів доларів донатів за чотири роки. Враховуючи, що у мене команда шість людей, у нас немає smm-ників…
Як сьогодні можна працювати без smm-ників?
Нема! Я багато років прошу, прийдіть до нас хтось. Але приходять… зарплатня менше 70 тисяч – не підходь, а ми не платимо таких грошей.
У нас один фармацевт, два бухгалтера, у нас є Пашка, який нам допомагає, він веде ще проект «Пісяй гідно», бо ми відбудовуємо інклюзивні вбиральні, будуємо в військових шпиталях, перебудовуємо з херових на хороші вбиральні, душові, робимо адаптивні палати. У нас є Сашка Сажина, яка допомагає трішки, вона до нас долучилася минулого року з комунікаціями, бо я вже просто не вигрібала. І у нас є ще такий Льошка, який абсолютний волонтер, він приходить до нас щодня і збирає аптечки. Він король нашої мєлкої моторики.
Тріаж, дрони та турнікети: як працює військова медицина на фронті — Med Goblin
Тата, я поставлю таке дитяче питання. 30 мільйонів доларів на такмед. Виявляється, з такмедом так все було погано?
Так, з такмедом і досі все дуже погано.
А чому? У нас є зброя, ми навчилися її виготовляти, ми навчилися її закуповувати, ми навчилися нею забезпечувати. Я думаю, можуть бути різні точки зору, наскільки ефективно. Такмед, здавалося б, простіше? Чи ні?
Поясню. Ця сума – до тридцятки – це на військову медицину, тактичну медицину, ми ще закуповуємо антибіотики в шпиталі для поранених військових, техніку в шпиталі для поранених хлопців.
Історія в чому? Медицина в Україні, на жаль, абсолютно, цілком і повністю депріоритезована. Я так вважаю, можна кидати в мене чим завгодно, але це так і є. У нас немає навіть думки… Немає цього в думках, філософії і в тому, що ми декларуємо. Якщо ти подивишся навіть на слогани всіх бригад, там нема нічого про повернення кожної людини додому.
В деяких бригадах є зараз, з’являється: Трійка, Хартія, Азов.
Разом і до кінця?
Це історія про те, що навіть якщо я передаю аптечки… Взагалі про медицину у війську думають в останню чергу. І якщо бригада не виграла в лотереї класних начмедів, то в неї з медициною все погано. Ось така ось правда.
І тому волонтери досі мають пакувати аптечки і передавати турнікети. Тому що бюджет на медицину всієї країни у 2026 році дорівнює бюджету закупівлі одного Leopard 2. Це вся медицина військова. Це жесть.
Leopard це теж дорога річ, але я розумію, про що ти говориш.
Це жахливо. І тому ми маємо те, що ми маємо. Тому що країна не закуповує тактичну медицину. Взагалі. За всі чотири роки повномасштабки не було закуплено жодного турнікета. Жодного.
Це все допомога партнерів. Що прийшло – те і прийшло. Маєш те, що ти маєш.
Поправ мене, якщо я помиляюся. Мені здається з власного досвіду, що найбільш ефективні, найбільш успішні, наскільки тут доречно вживати слово успішність, реабілітаційні центри, реабілітаційні проєкти – це так чи інакше приватні ініціативи, іноді за державною підтримкою, іноді за підтримкою міських громад.
Абсолютно, на 100% погоджуюсь. Я тобі скажу, що навіть не найбільш успішні реабілітаційні центри, а найкращі соціальні проєкти, які є в Україні, – це все приватна ініціатива, волонтерська ініціатива. Це все люди, які заморочились, яким це просто було потрібніше, ніж решті.
Але тоді скажи таку річ, ти приватна особа, яка так чи інакше змушена працювати з державними структурами. Якщо ти працюєш в медицині, то очевидно, що ти не можеш оминути – чи то це військо, чи то цивільна…
… І вони мене не можуть оминути.
І вони тебе не можуть. В цілому, я розумію те, що ти робиш, те, що роблять твої колеги – реабілітологи, волонтери, медики, ті, хто працюють, ті, хто намагаються виправити ситуацію. Але в цілому можливо виправити цю ситуацію без якоїсь державної великої реформи?
Ні, неможливо. Ти не виправиш цього, на жаль, без державних інституцій, які мають, скажімо так, право підпису. І свою внутрішню політичну волю. На жаль. Тому що все наразі сьогодні впирається в бюджет, як не крути. Нам не вистачає грошей буквально на все.
Те, що сьогодні велика кількість бригад забезпечена і запакована – вони запаковані за рахунок величезного відсотку за рахунок волонтерів. Воно накопичувалося за останні роки. Це волонтери, партнери, донори, які допомагають щось закуповувати. Сказати, що держава повністю покриває потребу якоїсь бригади на 100% – такого немає. Потребу стабпункта, потребу медроти – немає. Це все народні гроші і волонтерська діяльність.
Але разом з тим, погодься, ми почали виготовляти зброю, навіть є офіційні дані, що вже більше 50% ми забезпечуємо себе самі. Себто, держава Україна через приватні фірми, через державні фірми робить зброю. Ми навчилися робити дрони для свого війська. А чому ми не навчилися робити турнікети для свого війська?
Яке хороше питання! Давай обговоримо його!
Я не знаю, чому ми не навчилися. З українських турнікетів, які є на українському ринку, я можу назвати єдиний турнікет гарної якості – це СІЧ. У решту я не вірю.
Тато, вибач, що перебиваю тебе, я турнікет використовую як евфемізм. Мається на увазі загалом такмед. Ти говорила в інтерв’ю, що переважно намагаєшся закуповувати такмед за кордоном.
Я так і роблю.
А чому не в Україні? Його немає?
У нас не роблять, я ж поясню. З українських, наприклад, це СІЧ. Але ми не працюємо з СІЧами, тому що наші підопічні бригади були навчені на турнікетах CAT, і ми возимо катівські турнікети. Плюс, вони сертифіковані комітетом, ми їх возимо.
Але якщо нас конкретно просять СІЧ під якийсь підрозділ, ми закуповуємо. Ми закуповуємо в Україні «Кровоспас» – вони зараз перейменувалися – це тампонада з гемостатиком, вона зупиняє кровотечу, вона якісна і хороша. Бандажі чомусь неякісні роблять, оклюзії чомусь неякісні. Але у нас роблять дуже класні поясні турнікети. Вони називаються «Шлях», це поясні шини, і вони офігенні. У нас роблять дуже класний текстиль – ноші, наплічники.
Себто, у нас купу всього роблять?
Да-да, і ми закуповуємо. Я намагаюся все, що можна купити в Україні, купувати в Україні. Але я не купую в Україні те, що вироблено за кордоном, тому що мені це видається набагато дорожче.
В Україні дорожче?
Звісно. CAT’и я купую у виробника напряму, оклюзівки купую у виробника напряму. І те, що я у виробника можу купити, як оклюзію, наприклад, по 13 доларів, в Україні вон продаються по 25. Я не можу.
Всю фарму ми закуповуємо в Україні, у нас є чудова «Дарниця», у нас є чудові виробники фарми.
Швидший доступ до наркотичних знеболювальних на фронті прискорить порятунок життів – бойовий медик
А що у нас не виготовляють?
У нас не виготовляють нормальну оклюзію, у нас не виготовляють нормальний бандаж. У СІЧа є бандажі, але їх виготовляють в Ізраїлі на тому ж виробництві, що ізраїльський хрестоматійний бандаж. З тактичної медицини – те, що я назвала. У нас є якісь позиції, які би хотілося, щоб робили, і робили їх якісніше. Але їх чомусь не роблять, тому що це не в пріоритеті.
Ми повертаємося до депріоритетності.
У нас навіть немає цієї історії – залучати медицину до планування військових операцій. А це важливо. Бо все впливає на все. На евакуацію, на те, з чим ти йдеш, що ти з собою несеш. І це жахливо, що цього не відбувається. Я знаю виключні бригади, які залучають начмедів і медиків підрозділів. Я знаю окремі підрозділи, це зазвичай спецура, – і то, треба поборотися, щоб їх залучали. Але це має величезне значення.
Якщо повернутися до питання про виготовлення такмеду, про те, що у нас робиться, що у нас не робиться. У нас є досвід так званої данської моделі, коли іноземці інвестують кошти, а тут у нас виготовляється зброя. Я розумію, що ти зараз кажеш про депріоритезацію, але все-таки можливо щось таке робити з медициною, з такмедом?
Я не знаю. Я думаю, що цього не зроблено, тому що це не було дуже вигідно. Або вигідно, щоб залишалися виробники, які наразі на ринку є. Мені би дуже хотілося… Чесно, мені б взагалі пофігу, хто це буде робити. Головне, щоб це було зроблено якісно і щоб воно працювало. Щоб людина, яка отримує аптечку, розуміла, що в неї навіть підсумок якісний. Для мене це про повагу.
Чому я роблю те, що я роблю? І чому я роблю це так? Людина буквально пішла за мене помирати. За умовну мене, але за мене. Можна я тут буду боротися за неї так само, як вона там за мене, і буду надавати їй якісне майно?
Це ж питання не тільки в медицині. Подивись на форму. Військова форма, наприклад, зимова. Всі ж знають, що те, що видає держава, досі не дуже якісне чомусь. Можна ж було заморочитися і зробити сьомий шар. Просто візьми тканини і візьми лекала з американського сьомого шару, щоб людина в мінус двадцять не відморозила собі нирки, якщо вона засинає на снігу.
Це ж не важко, це просто треба дуже постаратися. І мені дуже хочеться, щоби люди на посадах, які за це відповідають, просто старалися. І це ж не тільки про тактичну медицину, тому що поранені після стабіків, після евакуації потрапляють в лікарні. Лікарні захлинаються, нам не вистачає молодшого і середнього медичного персоналу, нам не вистачає у лікарні навіть часу, щоб помитися.
В країні шалена антибіотикорезистентність. Ми закуповуємо антибіотики для поранених військових… Чому антибіотики такі важливі? Тому що це шалений ризик реампутації. Це має бути в лікарнях. Цього не вистачає. Лікарні витрачають більше, ніж вони можуть закупити. І це жахливо. Якщо ти подивишся по країні, заїдь в будь-яку лікарню…
Я буваю час від часу в лікарнях, розумію, про що ти говориш. Ти говориш про спеціалістів, фахівців, і ти говорила про необхідність ротації медиків.
Скільки доводиться бувати на стабіках, зокрема на наших, хартійних – бачиш, як там багато сильних професійних людей, які з цивільного життя потрапили туди, несуть свою службу, працюють. І разом з тим постійно бачиш, як оголюється лікарня, як оголюються ці посади, і нема ким заповнювати ці посади. І якщо в великих містах, очевидно, простіша ситуація, якщо говорити про віддалені села, про райцентри — що з цим робити?
Ну, так тому і потрібна ця ротація, щоб вони змінювались, і потрібне навчання. Але це прям діалог на три години. Ми піднімали це питання на різних нарадах, і різні міністерства намагалися знайти рішення. І зараз вони частково розброньовують лікарів і відправляють…
У мене питання скоріше про медичну освіту. Якось вона реагує на те, що в країні війна п’ятий рік – велика повномасштабна війна, наші медичні навчальні заклади на це реагують?
Вони реагують, але щоби виховати притомного хірурга, треба десять років. І ти маєш дуже обережно ним розпорядитися. А якщо ми згадаємо кейси, що було на початку вторгнення – їм просто давали автомати, і все, і біжи. Або мазати п’яти замість того, щоб використовувати людину по призначенню.
Це комплексна проблема. І те, що відбувається в бригаді всередині, в керівництві бригади – знову ж таки, лотерея начмедів. Ти бачиш притомну людину і що ти з нею зробиш? Ти або відправиш її на стаб або на ПХГ (передова хірургічна група – ред.). Є бригади, які роблять ротації всередині бригади між стабілізаційними пунктами і своїми ПХГ, де вони стоять. І це дуже крута історія. Але для цього треба внутрішня воля і треба, щоби у тебе медицина була, якщо не в пріоритеті, то хоча б десь там на обрії помітна.
Тому що про медицину згадують тільки тоді, коли хтось з пораненням, з відірваною ногою чи рукою приїздить. І ти біжиш до всіх, шукаєш антибіотики, шукаєш реабілітацію далі. Тому що в нас якщо і є підрозділи, які намалювали контурні карти для своїх поранених бійців, що з ними робити, якщо і є підрозділи, в яких є патронатні служби – вони ж є не у всіх.
І я стикаюся щодня з запитами:
– Тата, що нам робити? Нам треба реабілітація, нас тут виганяють, тому що ми вже тут місяць пробули в лікарні, і більше ми тут не можемо, і нам треба кудись далі, а ми не знаємо куди.
Немає в державі загальної комунікації. Мені досі пишуть, дзвонять і просять допомогу в перевезенні тіл. Тому що хтось колись прочитав, що ми вигадали цю назву «На щиті»: «Тато, допоможи вивезти… ». Це тиждень тому історія! Допоможи вивезти тіло, тому що бригада відвернулася і сказала, що «розбирайтеся самі», а нам треба з Миколаєва в Київ.
Я думаю, не всі до кінця розуміють значення, функції, важливість патронатних служб.
Взагалі не розуміють. Та навіть в самих бригадах не розуміють. Вони думають, що це просто якийсь «прінєсі-подай», а насправді це люди, які менеджерять найскладнішу взагалі історію – комунікація між родинами. А є бригади, в яких патронатні служби — це просто… така назва.
«Від евакуації до повернення в цивільне або в стрій»: як працює патронатна служба «Хартії»
Я це чудово розумію, тому що слідкую від початку створення нашої патронатної служби. Розумію, наскільки це важко. Це справді не лише про медицину – це про практичні речі, і дуже часто це справді неймовірно складно.
Це дуже складно, і мені здається, що людям, які працюють в патронатках, треба видавати… я не знаю, їх треба на реабілітацію відправляти раз на пів року.
В нашій країні всіх треба відправляти на реабілітацію. Але якщо нас всіх відправити на реабілітацію, хто залишиться?
Але я би хотів далі продовжити цю тему. Якщо говорити про роботу патронатних служб, про супровід бійця – поранення, потім реабілітацію – це ж загалом розмова про наше майбутнє. Про те, що у нас є військо, і регулярно, постійно хтось зазнає травм, поранень, і з цим уже ведеться робота зараз, а завтра – ми уявляємо – буде умовна демобілізація, і сотні тисяч людей повернуться, і багато з них буде потребувати допомоги, зокрема медичної. Що у нас із цим? Як ти це все бачиш?
У нас величезна проблема в країні з емоційним інтелектом і з людяним ставленням. Починаючи від ставлення до пораненого бійця, який проходить ВЛК, закінчуючи вдовою, яка має прийти в ТЦК за документами. Я свідок таких історій, тому що, якщо ти займаєшся медициною, ти паралельно перетворюєшся на такого просто 25\8 кейс-менеджера, який намагається допомогти, до якого звертаються – і ти хочеш-не хочеш розрулюєш різні такі штуки.
Наприклад, допомога ветеранам після повернення – вона не в занепаді, вона плюс-мінус налагоджена, можна робити більше і краще, але це треба, щоб Мінсоц навчав людей разом з Мінветом, вони кооперувалися – і це все вибудовувалося в величезну махіну.
Але насправді у нас сьогодні немає можливості звернутися… У мене був кейс: поранений хлопець, йому пришили руки, пересаджували тканини — дуже складна історія. І в лікарні не вистачало персоналу для того, щоб за ним доглядати. І я прям подзвонила в Мінвет і спитала, де мені взяти людину, медсестру, яка би, я заплачу, до нього приходила. Мені треба на два тижні, тому що не вистачає. Нема! «Ти знаєш, Тата, цей проект мав би запрацювати, але він ще не запрацював, тому що люди ще не готові, там щось Мінсоц, бла-бла-бла».
У нас є величезне питання про цивільних, звільнених з полону. Де взагалі немає геть ніякої допомоги. У мене є такі умовно підопічні дівчата, я їм допомагаю, коли їм треба. Свєтуля провела в полоні шість з половиною років. Дівчата позвільняли, вони були по сім, по вісім, по шість років. В них усіх є діти, вони їх не бачили… Їх звільнили.
Ми познайомилися в лікарні, спілкуємося періодично. Вони оформили ВПО і отримують по дві тисячі гривень як ВПО і плюс три тисячі гривень на дітей. І там була разова виплата – сто тисяч гривень за кожен рік в полоні. Але це насправді ні про що, тому що медицина… перше обстеження безкоштовне, а далі тобі треба з цим боротися сам на сам, шукати роботу, якось намагатися себе в цей світ інтегрувати, я навіть не кажу вбудувати, тому що ти як пазл, який не дуже вписується. І це шалено важко.
Є ще один наш приятель, цивільний волонтер, якого взяли в полон. Його звільнили, і ми досі йому допомагаємо з ліками, просто щомісяця йому відправляємо ліки по всім його діагнозам, і він вимушений збирати на банку гроші в соцмережах для того, щоб прийти лікування.
От ти кажеш про державні інституції. Я скористаюся цим. Я скоро буду річницю святкувати, як я пішла в Мінсоц, мене запросили просто на зустріч, і сказала: давайте зробимо щось для цивільних, звільнених з полону. Є люди, які готові написати нормативку, є організації, які займаються виключно цивільними, я зараз не говорю про ВПО, я кажу про цивільних, які були звільнені з полону. От буде за кілька місяців рік…
Будемо святкувати.
Будемо святкувати рік, як ми просимо зробити робочу групу. Розумієш? І це просто…
Є міністерства, які дуже швидко відгукуються на якісь речі, якщо ти проходиш і прямо кажеш, що дуже треба щось зробити, десь повпливати. А є, наприклад, така історія.
А я вважаю, що цивільні, звільнені з полону – це дуже важлива історія. Тому що їх не міняють, р*сня їх не віддає. Дуже багато жінок. На сьогоднішній момент в російському полоні знаходяться більше двох тисяч українських жінок, які там знаходяться по дев’ять років, по десять років. І в них є діти, і діти тут, і вони на них чекають. І це абсолютно жахлива жахлива історія. І ми маємо про них говорити. Ми про них маємо волати на кожному кроці. І ми маємо допомагати цим людям.
Коротше, у нас насправді, куди не глянь – всюду жопа.
Хочу повернутися до твого проекту, до «Птахів». Донати на медицину – це важко? Як зараз? Я припускаю, що багато хто говорить: медицина – це в останню чергу. Ця депріоритезація – яка в нас сьогодні є словом-паразитом – мабуть і тут спрацьовує? Чи ні?
Донати на медицину, особливо на військову медицину, це майже неможлива історія. В мене немає жодного гранту. Я не пройшла жоден комплаєнс, тому що я рахуюсь мілітарізованим фондом.
Я кажу:
– Чому? Я ж займаюся медициною.
– Да, але ж ви допомагаєте військовим медикам.
– Вони вчора були цивільними.
– Це неважливо, вони в формі, вони військові медики, це військова медицина. Грант не дамо.
Тому я без грантів. Ми збираємо, де можна. Все рівно, від кого брати гроші, бо дуже треба рятувати людей. Дуже важко збирати. Я про це говорю дуже часто – про медицину важко звітувати.
А в чому тут складність, поясни.
Вона цензурується соцмережами і твоєю власною психікою. Ти не можеш показати відділену руку, ногу чи там, знаєш, розпанахану людину.
Ти не можеш говорити про все, куди ти ці гроші витрачаєш.
Ти можеш, але тебе забанять. І людина не може на це дивитися. Не всі насправді можуть дивитися на череп під час трепанації. Я можу. «Ух, клас! Когось врятували!» Для мене це історія про життя. Люди дивляться, думають «О господи!». Хоча такі штуки, звісно, дуже дієві. Але мене банили соцмережі стільки разів, що я вже збилася з рахунку.
І ти не дуже можеш… Якщо ми говоримо, наприклад, про антибіотики, там багато дивовижних історій. Ти можеш розказати, що ось є конкретна людина, ми йому закупили ці антибіотики. Якщо ти говориш про тактичну медицину – ми ж передаємо тисячами ці аптечки, ми закуповуємо техніку на стаби. І це просто сотні позицій по тисячі одиниць кожна. І ти не знаєш, де, коли і як воно спрацювало. Ти це в бригаду передав, бригада тобі сфоткала, відзвітувала.
Але іноді бувають такі історії… У нас є така традиція з азовчиками, там є медик з позивним Око, він втратив око. Охеренний чувак. Ми закуповуємо X-стати, це така тампонада з гемостатиком в шприцах. Вона допомагає зупинити кровотечу на розривних ранах і вона дуже прикольна при уламкових пораненнях – шия, пах… Вони ж всі з GoPro працюють, тому що вони мають документувати те, що вони роблять. І я періодично отримую відоси, де Око в абсолютному п***резі, під обстрілом когось тампонує – і каже:
– А знаєш, хто нам цей Х-стат передав? Це Татулька, дай їй бог здоров’я!
І це так приємно.! І азовчики мені якраз дають зворотний відгук:
– Слухай, ти знаєш, ми в тебе взяли отаку-то кількість таких-то приблуд і ми врятували таку-то кількість ніг, таку-то кількість рук за такий-то період.
Це просто на рівні цифр, на рівні статистики.
Так, бо вони ведуть. Не всі ведуть статистику, що для мене теж дуже болюча історія. Не всі бригади ведуть статистику, і країна, на превеликий жаль, нічого не робить з тією статистикою, яка в неї є.
Не аналізується ця статистика.
Не аналізується. А у нас шалена експертиза. Такої медичної експертизи, як у нас, немає в жодній країні світу. І ми з цим робимо нічого, бляха! Ми не робимо висновки. У нас немає якогось інституту, який би зібрав всю медичну статистику по бригадам і зрозумів, що роблять окремі підрозділи. Знову ж – лотерея начмедів і внутрішнього бригадного відношення до медицини.
Начальник медичної служби «Хартії»: як працює такмед та чому поранених все частіше рятують роботи
Помітно зараз інтерес з боку світу до наших військових технологій? Зараз війна в Ірані, і всі раптом зацікавилися нашими дронами, нашими дроноводами, тим, що Україна, виявляється, п’ять років протистоїть агресору – і доволі успішно протистоїть. Є чого в Україні повчитися, і вчаться люди. А що з медициною, військовою медициною? Хтось цікавиться, як тут у нас медики наші працюють?
Всі супер цікавляться. Якщо ти подивишся на всіх медиків в міжнародних, інтернаціональних підрозділах, особливо америкоси, що вони роблять? Вони після кожного виїзду сідають і записують все, що відбувалося – і вони цю статистику аналізують. Якщо ми говоримо про медицину. Плюс наших військових постійно кличуть на всякі конференції, вони їздять, розповідають.
І плюс, якщо ми говоримо про лікарів просто зі шпиталів, такої експертизи роботи з важкою травмою, мінно-вибуховою, як у нас, – де ти таку знайдеш? Наші лікарі також їздять по конференціям, я ними дуже пишаюся. Наприклад, Феофанія, яка просто з розуму сходить, доводить протоколи по контролю болю до якоїсь довершеності. У нас є дивовижні лікарі, супер круті лікарі, які насправді можуть робити такі дива, що нікому і не снилося. Я це бачу, я бачу цих хлопців, які виходять потім з лікарні.
У нас був випадок з тією ж Феофанією, з Санькою Безверхнім. Мені прислали фотографію – там половина людини на столі. Повністю нічого нема знизу, все вивернуто. І попросили антибіотики. І ми передавали, передавали, передавали ці антибіотики. І потім нам подзвонив Марцінів, завідуючий анестезіології, сказав:
– Дівчата, ви допомогли врятувати хлопця.
111 днів він провів в реанімації. Вони зібрали йому м’язи і сформували культі з зібраних м’язів. І я потім ще знайшла донора, і ми відправили Саньку на протезування в Америку, тому що тут ніхто не брався за нього. Це дуже складна історія, дуже така кропітка, тому що треба цей культєприймач робити на м’язи. І так, із Protez Foundation відправили його в Америку. Він запротезувався і приходив до мене на своїх двох. Я тобі фотки покажу, вони офігенні!
Санька – дивовижна людина, в нього така жага до життя! Ми коли зустрілися вперше… Лікарі казали, що він не те що не сяде – він з живота не зможе перевернутися на спину, шансів не давали ніяких. Те, що вони зробили у Феофанії – чотири відділення за нього боролися. І те як Саня сам вирішив, що він буде жити… Він мені каже:
– Тат, я свою доньку в перший клас відведу і ще під вінець, ти побачиш.
Дай бог, хай так і буде.
Так і є. І дружина від нього півтора року не відходила ні на хвилину взагалі.
Стільки таких історій доводиться бачити в наших госпіталях, реабілітаційних центрах, як люди тримаються один за одного. Це надзвичайно важлива річ, просто неможливо переоцінити.
Якщо говорити про медиків, наших військових медиків, які і тут, в тилових містах працюють із пораненими, з реабілітованими, і там, на стабілізаційних пунктах. Що зазвичай буває з військовим медиком після війни? Ти розповідала, що їздила, цікавилася американськими госпіталями. Якщо взяти американський досвід, після великих їхніх війн, зазвичай військовий медик залишається медиком?
Зазвичай, так. Якщо ти просто бойовий медик, то якщо все закінчується, то ні. В мене є знайомі, які далі підписували контракти, їздили по світу, також працювали бойовими медиками. А якщо ми говоримо про хірургів, анестезіологів, то звісно вони повертаються в шпиталі і в лікарні і працюють там.
Це все важко, але ти ж від початку обираєш професію. Якщо ми говоримо про лікарів, вони від початку свідомо обирають працювати зі смертю і з життям.
Слухай, одна річ готуватися стати стоматологом, інша річ – опинитися на стабілізаційному пункті десь під Куп’янськом.
Це інша історія. З мого оточення лікарі, люди з медичною освітою після війська повертаються в медицину і з медицини не йдуть. І навпаки – намагаються покращити, тому що це дуже прикольно.
Коли ти працюєш на стабі, ти уявляєш, але не дуже усвідомлюєш, не дуже звертаєш увагу на наступний етап, коли вже в шпиталі. І тому, якщо ти зі стабу потрапляєш працювати в шпиталь, то ти можеш з тієї сторони щось покращити, розумієш?
Але так, вони повертаються до роботи. Якщо ти просто став бойовим медиком, наприклад, був барбером і став бойовим медиком – я не знаю. З моїх знайомих – вони дуже емоційно губились після цього, і треба було багатьох якось повертати до життя, до тями.
Ти згадала цю історію з ініціативою, з ідеєю «На щиті». Це твоя ідея, яку підхопили, зараз фактично це наша зараз реальність. Коли замість ось цього механічного «груз двісті», ми говоримо, що наші бійці повертаються на щиті. Але це не так для військових, мабуть, більше для цивільних. Це сигнал, розуміння того, що це – наша реальність, в якій люди гинуть, захищаючи їхнє життя. Як ти взагалі бачиш, відчуваєш, передбачаєш цей розрив досвідів? Військо – цивільне суспільство. Смерть і там, і там є. І в Київ прилітає, і по цивільних прилітає. Як ми будемо про це говорити?
Я не знаю, чи ми взагалі будемо про це говорити. Знаєш, в мене в родині сестра мого дідуся, вона з одного концтабору втекла, а з Аушвіцу її звільнили. І вона все життя з чоловіком, він також був в Аушвіці, жили з цим татуюванням на руці. Але вони ніколи, ніколи, ніколи про це не говорили.
Це був блок якийсь?
Я не знаю. Я згадую, аналізую… Мій прадід також втік з потягу, який віз його в концтабір, і потім пішов до супротиву. Я про це доволі пізно дізналася, і мені стало все зрозуміло по генах.
Але у мене в родині досвід, що якщо ти пережив якесь пекло, то ти про це не говориш. Навіть моя прабабуся, яка прожила дві війни – ми про це взагалі ніколи не говорили. Ніби не те що було не прийнято, навпаки, ми родина, яка все проговорює, що наболіло, що треба розібратися, щоб не нести в собі далі. Але вони мовчали, бо вони ніби не хотіли ретравматизувати себе. Це було дуже рідко в якісь такі моменти:
– Дитино, зверни увагу, життя занадто коротке.
І я дивлюсь по своїм друзям і знайомим, які повернулися, наприклад, звільнені з полону. У мене є друзі, які не те що категорично не говорять про свій досвід – вони, якщо є людина поряд, яка пережила такий самий досвід, і вона про це говорить, вони просто роблять вигляд, що їм кудись треба. Я не дуже розумію, що це. Ти або прикидаєшся, що все нормально, fake it till you make it, щоб тобі стало легше. Чи тобі дійсно від цього стає легше? Навіщо треба постійно говорити про свій травматичний досвід? Точно є люди, які зламаються, на жаль, тому що це психологічно дуже важко. Точно будуть якісь дебіли, які будуть казати «ми вас туди не відправляли». І вони є, і це відбувається навіть зараз. Як навчити дебілів цього не казати, я не знаю, це емоційний інтелект.
Це загальне питання, загальний виклик.
Мені здається, що нам як суспільству потрібні будуть роки, а то й десятиліття і величезна програма з прояву поваги і шани до людей. Нам треба навчити суспільство базових речей: казати «дякую» людині, яка віддала за тебе, бляха, свою ногу, руку або життя. Я навіть не вірю в те, що я це проговорю зараз вслух, але насправді в сухому залишку це так. Так і є.
Частина людей реально вірять в те, що, бляха, ми розхитуємо маятник війни. Я не розумію! Ти живеш в країні, в якій війна, ти робиш вигляд, що війни немає, ти розповідаєш, що це все дуже негативно на тебе впливає. І ти ще ніхера не робиш. Як ти можеш нічого не робити в країні, в якій ти залишилась, в якій йде війна? Задонатити 50 гривень – це не щось зробити, воно не дає тобі індульгенцію. Насправді це жахливо. Люди думають, що вони задонатили 50 гривень раз на півроку, і воно дає їм право жити своє краще життя. Я теж дуже хочу жити своє краще життя.
Думаю, всі хочуть жити. І всі мають право жити своє краще життя.
Але це ж вибір. Ти або допомагаєш – і ти не зупиняєшся. Я дуже ціную постійну допомогу. Коли людина не зупиняється протягом всіх цих років.
Для неї це не поза, не якийсь емоційний крок, а це якась нормальна етична норма.
І так воно і має бути. Що буде з нами після повернення? Ну дивись, хлопці, дівчата вже повертаються. І ми вже дуже сильно про***уємо перед ними в багатьох аспектах. Ми вже показуємо…
… що ми не завжди готові, я думаю.
Ми не готові ні говорити, ні слухати. Ми не готові проявляти… І ти не зовсім розумієш, що і коли проявляти. У нас немає контурних карт. У нас немає притомної, прозорої комунікації від тих же міністерств, які мають тобі розповісти, буквально розжувати, куди тобі йти у випадку, якщо. Кому тобі дзвонити, які в тебе права.
У нас з’явилася ця Армія+ з якимись порадами, але погодься, воно ж, бляха, не працює, і тобі треба, щоб тьотічка на ВЛК на тебе дивилася як на живу людину, а не як на…
…одиницю з Армії+.
І з цим треба щось робити. А що з цим робити? Це просто треба виховувати, і це дуже комплексна історія. Мені здається, що ця історія починається від білбордів і закінчується кіно, літературою. І це має бути величезна програма, щоб навчити людей, держслужбовців… Бляха, навчити держслужбовців людяно спілкуватися з живими людьми!
У нас є категорія – я це все бачу, мені важливо про це сказати – це вдови. Це жінки, які втратили своїх чоловіків. В мене в команді є фармацевтка, в неї загинув чоловік на війні. І те, з чим вона стикається – це просто пекло. Я іноді кажу:
– Аня, я дуже хочу про це написати.
– Ні, будь ласка, давай, я все пройду – і потім.
Всі ці папірці! Для того, щоб отримати будь-який папірець, тобі треба принизитися вісімнадцять разів. Тобі, жінці, яка втратила кохання свого життя, залишилася з дитиною на руках! Тобі треба, бляха, прийти в якесь ВЛК чи ТЦК і пояснювати, що тобі потрібна ця бумажка, а з тобою говорять просто як з гівном. Так не має бути, так, бляха, не має бути в цій країні! Камон, ці люди реально за вас помирають.
Я розумію, що у кожного своя трагедія, я розумію, що кожен втратив дуже багато, але ми маємо навчитися через «не можу», через «не хочу» цьому поважному ставленню до людей навкруги. Тому що інакше… Нам і так труба. А так буде токсична труба.
Розмова записана за підтримки Першої приватної броварні
