Як український офіцер проводив інформаційну детоксикацію мешканців Курської області
Я дивився ваші інтерв’ю, як ви розповідаєте про роботу комендатури на Курщині. Це ж загалом унікальна річ, коли українське військо, українська армія була поза межами державного кордону. І ця робота не лише військових, а й медійників, робота із цивільним населенням. Загалом, на вашу думку, з російським цивільним населенням зараз є сенс говорити про щось?
Обов’язково. Ця операція показала росіянам те, що війна може бути не тільки на території ворога, тобто України, вони нас вважають ворогами, але і на власній території. Що і відбулося. Але робота з цивільним населенням показала, що населення повністю дезінформоване. Щоб ви розуміли, дуже багато людей розповідало нам про те, що війну почала Україна у 2013 році, напавши на Бєлгород. І ми провели роз’яснювальну, освітню роботу, тому що ми вперше появилися в інтернаті Суджа 19 серпня. А вже 20 серпня ми розвішували в місті Суджа на постаменті пам’ятника Леніна нашу фотовиставку, називається «По той бік миру» – це саме історія Бучанського району.
Ви зробили ще й фільм на цю тему.
Так, і зараз в роботі ще три серії. І почали проводити такі екскурсії, щоб люди побачили, що насправді відбувалося в Бучанському районі, бо вони називали це фейком, постановою. Вони взагалі дуже дивно себе вели. З першого дня показували свою недовіру до українських військових, як потім виявилося, що це все завдяки російській пропаганді.
Більше того, деякі з них по дві, по три доби знаходились в погребах, в малині, де завгодно – аби тільки не зустрітися віч-на-віч з українськими військовими.
Вони боялися?
Дуже боялися. В якихось ровах сиділи. А потім, коли їсти захотіли, виходили – спілкувалися, посміхалися і казали: «А ми очікували від вас трошки іншого».
Ця робота показала, що необізнаність повна. Ми привезли для них… Після двох робіт з фотовиставкою ми зрозуміли, що дещо не спрацьовує. Їм замало візуалізації, їм потрібна документалістика. Ми привезли документальний фільм, який так називається «По той бік миру». Це свідчення людей, які пережили окупацію у Бучанському районі, і почали показувати.
А як ви показували? Це був кінотеатр?
Та ні, який кінотеатр. В Суджі не було ні світла, ні газу, ні води – взагалі нічого. Ми приїжджали зі своїм ноутбуком, з планшетом. Колонка, щоби вони все чули.
І показала ця історія, що вони не готові, групами дивитися вони не можуть. Вони бояться один одного. І не дай бог їх щось запитати – вони взагалі встають, виходять. Вони кажуть: «Нас за ето накажут». Ми перейшли до того, що ми фільм показували для окремих людей, для окремих сімей. Фільм має таймінг 35 хвилин, і ми їздили прям по дворам, по різним селам і показували, і намагалися вивести їх на діалог. І це почало приносити свої плоди. Це показало, що росіяни не просто дезінформовані, вони не знають взагалі, що відбувається.
Були індивідуми, як я їх називаю, люди, які розповідали нам історію, в якій Україна – це не Україна, і вони з такою впевненістю це розповідали. Різні випадки були…
Я називаю це – сіяти зерна правди в голови росіян. Нам це вдалось. Щоб ви розуміли – це не то що я цим кічусь – першими вітають мене з днем народження, з усіма святами, як ви думаєте, хто? Росіяни. Вони мені пишуть в месенджері, ті, що ще в них доступні, на почту пишуть.
Я читав, що вам і Алаудінов теж писав після того, як ви повернулися в Україну.
Він мені не просто писав. Ми з ним мали чотири розмови, які були відзняті на чотири камери. У першу нашу, будемо казати, зустріч, бо це був відеозв’язок, ми розставили таким чином камери, щоб було видно і в телефоні його зображення, і мене. Щоб зафіксувати це все.
І в один прекрасний момент… Якось мені незвично казати «Апті», я «Лапті» називав його все життя. Лапті мені каже: «Ви думаєте, я не знаю, що ви записуєте?». Я думаю: хоч би зараз не сказав «Ану, покрути телефоном» – бо все в камерах стоїть. Я кажу: «Ну, можливо».
Цей запис, який відбувся – і перший, і другий, і третій, і четвертий раз, коли він телефонував – розмови всі велися про те, щоби порішать вопрос з виведенням мирного населення через лінію фронта. Оскільки це чеченський генерал, який не знає слова «міжнародне гуманітарне право», я взагалі сумніваюсь, що він розуміє, що таке оперативна, що таке тактична ситуація. Бо з огляду на те, що він розповідав і чудив – людина повністю не досвічена.
І я все намагався «договоріться» про те, щоб вивести людей через лінію фронта. Я йому пояснюю, слухай, є міжнародне гуманітарне право. Якщо виводити через лінію фронта, це може робити третя сторона. В даному випадку це Міжнародний Червоний Хрест, який присутній в місті Суми, і перемовини мають бути з ними. Я не маю права виводити їх через лінію фронту. Тим більше, ми знаємо багато прикладів правдивості росіян, які кажуть, що буде так, а насправді…
Іловайськ можна згадати.
Як він не намагався мене запевнити в тому, що це все дуже красиво буде, правильно, що він зупинить бойню і виведе, я кажу: «Ви, саме головне, не стріляйте по інтернату, бо в інтернаті знаходяться літні люди і діти». Рівно за добу до удару КАБом по інтернату, він до мене зателефонував, і я його ще раз попередив про те, що в інтернаті знаходиться понад сто людей, і рівно за добу – година в годину — був нанесений авіаційний удар по школі-інтернату.
Тобто вони все знали?
Так. Першим в ефір виходить пан Апті Алаудінов і віщає, що я йому повідомив, що там розірвані труби і що ми людей розселили, що там людей немає. Просто відверто брехав. Нам нічого не залишалося, як змонтувати всі чотири розмови. Одна із розмов – це була лекція. Він представлявся професором, якщо не помиляюсь, політичних наук. І він мені читав лекцію, чому почалася війна. Знаєте чому?
Їхня версія цікава.
Тому що у нас багато гей-общин.
І це стало причиною?
Це стало причиною. І це, щоб ви розуміли, 45 хвилин. Академічний час він мені читав цю нотацію, я з розумним виглядом кивав гривою, слухав це все діло. Але було дуже дивно, що людина в чині генерал-лейтенанта несе таку ахінею.
Ви говорите про місцеве населення, яке щось знало, щось не знало, десь очевидно робило вигляд, що не знає, а разом з тим чеченський спецназ, Алаудінов, який нібито про них дбає. А яке в росіян ставлення до Алаудінова, до Кадирова, до чеченців? Ви якось зауважили це?
Вони до чеченців взагалі не дуже добре ставляться. Вони для них, як вони казали між нами, ***, вибачте, називаю речі своїми іменами. І довіри до них ніякої не було. Вони казали, що чеченські солдати, оцей «Ахмат», приходили, їх оббирали, дуже зухвало себе поводили.
Дуже багато було написів на стінах у самий Суджі: Алаудінов петух, Кадиров ще хтось. Зрозуміло, що дуже багато написів залишали наші вояки, але в даному випадку все, що стосувалося кадирівців, те, що було написано російською мовою, – це писали саме росіяни. Більше того, в той момент, коли уже прийшло розуміння в голови росіян, що ми їх не вбивати прийшли, бо ми їм приносили їду, воду, медикаменти, з нами постійно працювала бригада медиків, які надавали допомогу. Бо було дуже багато літніх людей з хронічними захворюваннями. І вони почали казати, що «українці, як не дивно, ставляться до нас краще, чим російська влада».
А що це було? Дійсно прозріння чи класичний стокгольмський синдром? Так чи інакше, перебуваючи в з українськими військами, вони змушені були за них триматися.
Як на мене, це шизофренія, яка відступила. Те, що ми чули на початках, і те, що ми мали на виході, – це зовсім інші були люди. Да, більшість не переробити. Вони хворі цією хворобою, як я називаю інформаційною. І переконати їх, зробити з них правильних людей дуже тяжко.
Відомий сюжет, коли надавали допомогу молодій жінці, яка народжувала дитину, врятували її і дитину, і коли вона повернулась на територію Росії, її мама розповідала про те, що ми ходили і розстрілювали. Хоча на камеру – з Андрієм Цаплієнком ми приїздили до них в гості – вона розповідала: «Та ви шо?! Та укрАінци к нам лучше относятся, чєм наша власть! Пускай бы поучілісь у укрАінцєв!».
Я розумію, що всіх не перевиховати, але дуже багато людей після повернення телефонували і казали, що «ми доїхали»: все з ними гаразд, дякували за врятоване життя. Були люди, які розповідали, що від Симоньян до них прийшли журналісти, пропонували 30-50 тисяч рублів, щоб вони розповіли заготовлену казку. І вони відмовлялися. А були люди, які погоджувалися.
От ви говорите – інформаційна хвороба. Яке джерело цієї хвороби? Суджа – це районний центр, така глибинка, провінція російська. Ці люди, з якими ви переважно спілкувалися, звідки вони беруть інформацію – з телебачення чи з інтернету?
В основному це телебачення. Вони всі хворі на телевізор. Окрім тої роботи, яку ми проводили, ми для них навмисне записували новини російською мовою. І слово «новості» на них діє просто як удав на кролика. Вони сідають, відкривають рота – і все. Вони готові слухати і дивитися.
Ми це використали. Це був в той випадок, коли було дуже легко протидіяти російській пропаганді руками самих росіян. Ми брали сюжети з російського телебачення, де виступала Захарова, Соловйов, інші безмозглі спікери, які розповідали, що треба знищити Суджу, все, що є довкола. І показували цим росіянам: дивіться, ось як росіяни ставляться до вас, до вашої ситуації. Про ваш порятунок Росія не думає.
А в той момент, коли Росія почала наносити авіаційні удари по селам і по самій Суджі, вони чітко розуміли, вони казали: «Нас убіваєт Росія». І тут наступало оце прозріння.
Були люди, які розповідали… Курська область – це ж батьківщина Дмітрія Мєдвєдєва. І там знаходиться така контора «Міраторг», де вирощували мраморну телятину, свиней. Дуже великий комплекс, я там був. До речі, щоб ви розуміли, у нас в фільмі це буде, кажуть: «вивєзлі свінєй, а людєй оставілі. Нєпонятно, кто дорожє – люді ілі свіні».
А мраморна телятина – дуже дивно було. Ми зайшли, там наскільки штучно виведені ці бички. Я всіх не рахував, це сила-силенна була. Вони просто здохли від того, що не навчені пити воду. Вони з калюжі не вип’ють води, бо там спеціальні поїлки у них. Їсти траву вони не навчені, і вони просто подохли. Але місцеві там походили, трошки підживилися, мали чим харчуватися.
А що ми в принципі не розуміємо в росіянах, на вашу думку? Я пам’ятаю всі ці численні репортажі тоді з Курщини. І ті, що робили ваші колеги, і те, що ви робили, що просто бійці знімали. І ми, всі, хто в Україні, намагалися зачепитися бодай за якийсь промінь надії, що там є якесь розуміння того, що цю війну не треба було починати, не треба її вести. Якісь бабусі, які говорили українською мовою, якісь дідусі, які приходили і нарікали на Путіна. Але зрозуміло, що це якісь фрагментарні свідчення. Але в цілому росіяни, російське суспільство, громадяни Росії – вони за що? Яке у вас склалося враження?
Вони раби. Я їм це казав в очі. Вони навіть боялися… Я коли приходив, знімав, кажу «Я вас не розумію». Вони дійсно дуже гарно розмовляють українською мовою. Вони розмовляють українською краще, чим наші деякі депутати.
Ну, це не важко.
Не знаю. Все життя жити на території Росії і розмовляти так щиро, дуже гарно. Там бабуся була, 80 з лишнім років, вона всі вірші розказала українською мовою, байки, казки. Це дуже круто було.
Ми навіть провели такий експеримент: привезли таку книжечку на називається «Чарівна зернинка». Це наш друг написав, це дитяча книжечка, в якій дітки разом з батьками, заповнюючи цю книжку, малюють сімейне дерево. Ми проводимо такі заходи в місті Києві і вирішили цим дорослим людям роздати ці книжечки. Основна ідея цієї книжки, що діти, коли заповнюють з батьками, вони ідентифікують себе з тим, що вони українці. Власне кажучи, роздавши ці книжечки, на наступний день ми дізналися, що вони українці. Але каже: «Ми жівьом на тєріторії Росії…» – зразу переходили на російську – «значіт, ми рускіє».
Це дійсно хвороба. Досить складно було переконувати їх, говорити їм, що:
– Ми на вас не напали. Ми просто вимушені це робити.
Вони всі:
– Вот, забєрьот Украіна зємлю курскую і шо ви будєтє с нєй дєлать?
Кажу:
– Та вона нам не потрібна. Заберіться від нас, ми вас залишимо в спокої раз і назавжди.
Але коли почали знищувати… І зараз мені росіяни пишуть дуже багато інформації. До речі, про всі переміщення колон, які відбуваються в Курській області, я знаю. І повідомляю колег, які займаються цими питаннями, щоб ті могли наносити відповідні ураження цим колонам. Коли вертольоти у них літають, евакуація коли відбувається.
Вони більше переживають зараз за Україну. Ті люди, які були під нашою опікою.
У вас далі якісь контакти?
Звісно, ми ж спілкуємося. Зараз дуже обмежене це спілкування. Якщо раніше вони могли дзвонити, писати на Telegram, на WhatsApp, Viber – зараз це дуже обмежено, і вони користуються електронною поштою.
Аналізуючи вашу роботу, роботу тимчасової комендатури – вже сьогодні можна передбачити, що подібна робота буде вестися і буде якось реорганізовуватися, розвиватися, коли ми будемо повертатися на наші зараз окуповані території. Ви про це трішки думаєте, зазираєте вперед? Є в нас території, вони частково заселяються громадянами Росії, частково там активізуються ті громадяни України, які обрали російську сторону.
На мою особисту думку, ця робота потрібна буде. Тому що мізки тих людей, які залишились на окупованих територіях, також промиті пропагандою Росії. І потрібен некороткий проміжок часу, щоб повернути їх в реальність.
Я вам приведу приклад. Село Свердликово, Курська область. Ми майже місяць щоденно їздили в одну сім’ю. Возили їм новини, розповідали, що відбувається. І в один із моментів я відчув, що люди вже розуміють, розуміють ситуацію, розуміють, що їм неправду показували по телевізору. І вони підходять і кажуть:
– Слухай, в нас тут родина, дві жінки загинули в перший день, коли заходили українські війська. Не знаємо, хто вбив, але треба їх поховати. Але для цього потрібно 30 літрів бензину.
Я кажу:
– Не питання, ми завтра привеземо.
– І було б дуже добре, якби священник приїхав.
На превеликий жаль, священника не було. Помічник священника, який жив в сусідньому селі, відмовився їхати. І ми поховали цих людей, двох жінок. Але 30 літрів бензину – я так і не зрозумів, для чого. На наступний день ми приїжджаємо, а вони на нас дивляться зовсім іншими очима і розмовляють зовсім іншою мовою. Виявляється, вони залишки бензину заправили в генератор, запустили, антена в них проплачена – і вони цілий вечір подивилися новини. Щоб ви розуміли, вечір перекреслив місяць роботи. Абсолютно перекреслив.
Це як місяць абстиненції, але потім перша доза – і людина повертається в попередній стан.
І вони кажуть:
– Так а шо ж? Ви намі прікриваєтєсь как щітом! Ви жє жівьотє тут рядом с намі, поетому как ви можєтє тут жіть?
– А де ж нам жити? В поле вийти?
І врятувало стиуацію те, що саме в їхній будинок прилетіла прилетів КАБ. І знову вона повернулась в реальність. Їй зашили обличчя, бо її посікло, брата покалічило дуже сильно, чоловік, правда, залишився цілий. Відразу повернулась в реальність і каже:
— Я хочу біться головой об стєну. Я нє понімаю, за что нас убіваєт Росія. Ми жє гражданє Росіі!
Реальність повертається, але для цього потрібно… Як росіяни кажуть: «пока нас нє отлупят, ми нє понімаєм». У них має бути ґазда.
У нас же окуповані території є різні. Є території, які перейшли під російську окупацію на цій фазі війни, після 2022, а є, наприклад, Крим, є Донецьк, Луганськ, які в окупації вже тринадцятий рік. Мова ж не лише про українців, які там залишились, живуть і мають якусь свою позицію, дивляться те телебачення, яке їм показують. А мається на увазі, що туди всі ці роки заселяються багато переселенців із Росії. Навіть якщо взяти Маріуполь.
Це не тільки окуповані території. У 2016 році на території України була закинута величезна група людей, вони називалися «спящі агенти», які в 2022 році по команді починали діяти. Вони жили поряд з нами, вони працювали, влаштовувались на роботу, вони отримували зарплату, знімали квартири. І це дуже сильно ускладнило початок війни, тому що ці сплячі агенти робили багато шкоди.
Так само і в цій ситуації. Люди, які залишаться на територіях, які повернуться під контроль України, – це буде дуже складний процес, на превеликий жаль, це буде дуже непросто. І виявляти цих людей буде надскладно, тому що вони просто живуть разом з тими людьми, українцями, які там залишилися. Я не знаю їхнє відношення до України, але ставлення їхнє дещо відрізняється. І тут буде велика проблема.
Як ви думаєте, нам вистачить ресурсу, терпіння, мудрості проводити цю розмову системно на державному рівні?
У нас іншого виходу нема. Якщо ми цього не зробимо – втратимо розуміння народу. Це треба робити.
Я вам приведу ще один приклад. До мене дуже багато почало звертатися іноземців, які допомагають Україні вже давно. Давайте візьмемо данців. Вони приїхали до мене з чемоданом, вибачте, грошей і кажуть:
– Ми готові віддати гроші. Але ви маєте для нас робити пропагандистські ролики.
Я кажу:
— Ну, по-перше, я з грошима не працюю взагалі. Я служу в армії, якщо у вас є компанія, яка може нам на ці гроші, наприклад, закупити фотоапарати, інше обладнання необхідне – можемо розмовляти.
Але вони зараз розуміють, що в першу чергу потрібно боротися не за якісь території, а за мізки людей. Якщо вони програють цю битву, то все подальше взагалі не потрібне. Вони втратять і землю, і суспільство своє втратять.
Саме тому вони кажуть:
– Наше суспільство хворе російським телебаченням. Бо російського телебачення у нас багато, а правди вони не знають. Саме тому вони зараз дуже велику увагу приділяють саме боротьбі з російською пропагандою і готові боротися саме за мізки своїх людей.
Подивіться статистику: Польща, Німеччина, інші країни – ніхто не готовий воювати. Всі чекають, що Україна або переможе, або до них черга…
Я хотів повернутися до того, з чого ми почали. З того, що ви були першим фактично речником Збройних сил України в АТО. Ваша робота як представника пресслужби – ви це бачили все від початку, фактично ви стояли при витоках. На вашу думку, пресслужби в Силах оборони – куди вони рухаються і наскільки їхня робота помітна, наскільки ефективна?
Я почну з того, що я дуже люблю свою не посаду, а професію. Став я пресофіцером за роком долі, мені свого часу в Десні довірили цілу редакцію. Це була остання дивізійна газета, називалась «За батьківщину».
Ще паперова?
Ще паперова. Я вам скажу: самий новий – новий! – 1980-го року. А самий старий – 1914-го.
Ще імперський.
Так. Сполучені Штати, штат Огайо.
І я вам хочу сказати, що та атмосфера, в яку я тоді занурився, і дала мені поштовх, бо журналістом я не був ніколи, я став, як кажу, за роком долі. Мені це настільки сподобалось… Все, що відбувається зі мною, мені дуже подобається. Більше того, я цим живу, і коли в мене щось не виходить, я дуже переживаю.
Про роботу прес-служби потрібно сказати, що на мою думку, це один із найважливіших елементів на сьогоднішній день. Це місток армії з усім світом. І комунікація, як це зараз називається, – це дуже важлива річ, тому що саме через прес-служби відбувається це комунікація з журналістами, з бізнесами, з іншими складовими, які є в Україні, з волонтерами, рекрутинг.
У нас створені цілі підрозділи рекрутингу, але все відбувається саме через відділ комунікації, тому що це медійники, вони знають де розмістити, як розмістити.
Таке питання. У мене-то є на нього відповідь, цікава ваша. Ми живемо фактично в світі постінформації, коли будь-яка офіційна інформація – а інформація від прес-служби, це і є єдина офіційна інформація про військо – вона ж дуже легко може піддатися сумніву. Тому що от виходить офіцер, говорить, що було 127 атак з боку противника, а противник викидає через Telegram, через Threads, через X, що не було жодної атаки. І тут уже йде боротьба за довіру. Ця офіційна інформація, вона дійсно сьогодні працює? Вона доходить до громадян України? В цілому, взагалі?
Я довгий час, ротацію від був в угрупованні Таврія і я командувачу – на той момент був генерал Тарнавський – казав, що я не можу говорити про те, де я не був. Три дні на тиждень я працював в офісі, де надавав коментарі. Чотири дні на тиждень я був на передовій. Щоб ви розуміли, це 400 км в один бік. І я брав собі на кожен день з цих чотирьох різні бригади. Я їздив в ті бригади, це була лінія розмежування. До речі, ми ж там якраз в 69-й єгерській бригаді і записали останнє інтерв’ю Олега Барни.
Я бачив у вас на сторінці, так.
Мені тоді простіше доносити інформацію до глядача. Саме тому я вважаю, для того, щоб люди вірили, прес-офіцери мають працювати у військах, а не за 400 км.
Наш світ інформаційно дуже відкритий. У всіх є можливості, у всіх є акаунти, у всіх є якісь сторінки, кожен може писати будь-що, це створює ілюзорність свободи вислову. Натомість, якщо говорити про інформацію, яка стосується Сил оборони – я говорю про наше Радіо Хартія, ми постійно стикаємося з обмеженнями. Не те, що стикаємося – ми знаємо, що вони є, їх не може не бути. Ти не все можеш сказати, ти не все можеш викласти, ти не можеш говорити про якісь позиції, показувати всі обставини, тому що це питання безпеки. Так чи інакше, погодьтеся, що це такий застарілий формат. Це формат старої інформації, за якою стоїть відповідальність, за якою стоїть редагування, за якою стоїть розуміння того, що ти можеш як зробити користь, так і принести шкоду своєю інформацією. Наскільки прес-служби, їхня робота сьогодні можуть конкурувати в оцьому інформаційному полі?
Недаремно з 2014 року існує термін «інформаційний фронт». І це фронт за мізки людей. І цей фронт не може бути програний ні в якому разі.
Да, ми в 2014 році дуже багато про що не говорили. Забороняли нам. Взагалі, операція АТО, як казали, що це операція СБУ. Тобто все має бути покрито мраком. І до 13 травня – з квітня до 13 травня – забороняли виходити до преси, будь-який виток інформації ледь не розслідування відбувалось. Але 13 травня, завдяки міністру внутрішніх справ, на той момент Арсену Авакову, він підказав Муженко: у тебе є пресслужба, хай вийдуть і пояснять ситуацію. Мова йде про 13 травня. Це була перша вдала операція Мотороли, коли йшла колона 95-ї бригади, і була обстріляна Моторолою та його поплічниками, і тоді загинули шість людей. Тоді і відбувся цей допуск до преси. На мою думку, важливо доносити до людей саме правду.
І всі оці розмови про те, що не можна всю правду казати, тому що ми посієм паніку у населення – для мене це абсурд. Люди мають знати правду, якою б вона гіркою не була. Я та людина, яка завжди казала і кажу те, що думаю. Оці заборони – це приховування недолугості своїх рішень.
Я маю на увазі не приховування правди, а приховування важливої інформації. Не знаю, ви зі мною погодитесь, не погодитесь, мені здається, наші підрозділи навчилися дотримуватися інформаційної тиші. От згадайте кампанію, яка була в Куп’янську минулої зими, там де зокрема наша «Хартія» була, коли про результати наступу, результати операції дізналися лише через три місяці. Три місяці про це ніхто не говорив. Та власне і ваша операція на Курщині теж відбувалася в умовах максимальної секретності. Я думаю, це йшло на користь цій операції. Я маю на увазі це речі.
Ви ж розумієте, що будь-який блогер, який знімає проліт ракети, він збере більше лайків, ніж пресофіцер, який не буде показувати ракету, яка над ним пролітає.
Який допоміг збити її. Я розумію.
Якщо ці три місяц на Куп’янську були відфільмовані – для історії це дуже важливо і це потрібно. То в даному випадку про це можуть мовчати.
Я хочу ще навести приклад. Афганістан за рахунок… Радянським офіцерам, солдатам була вперше надана така можливість – вони купували собі фотоапарати, камери і знімали. За рахунок власних архівів ми знаємо про афганську кампанію.
Про АТО, на превеликий жаль, ми мало що знаємо. Дуже мало матеріалів, які відзняті і показані. Вони не те що засекречені, їх просто не існує. Ми це маємо у вигляді байок. Можливо, є такі операції, про які дійсно не можна на самих початках говорити.
В 2014, наведу приклад, той же Арсен Аваков написав у себе у фейсбуці: «Завтра в шостій годині ранку почнеться активна фаза АТО». Я приходжу з ноутбуком і кажу:
– Про яку фазу несподіванки йде? Куди ми відправляємо людей, щоб що?
Це той був момент, коли довкола Слов’янська, Краматорська виставлялися блокпости, брали в кільце їх. Я кажу:
– Ви розумієте, що це абсурд абсолютний?
Дивлячись, яка ситуація. Є ситуації, про які не можна говорити, а є ситуації, про які варто говорити. Завершилась операція – і люди мають знати своїх героїв. Щоб кожна дитина в школі, щоб кожен пересічний громадянин знав: хто, що, за що.
Щоб і самі бійці знали, що про них не забули.
Абсолютно. Я вам наведу приклад, повертаючись до часів, коли я працював на Таврії. Всі підрозділи дуже хотіли, щоб президент про них сказав, подякував їм за їхню службу. Це надихало, це давало натхнення солдатам. Це те, що допомагає. І це потрібно. І це підкреслює, що президент обізнаний. А у нас чомусь крім президента більше ніхто про це не говорив. Купа речників була, які мали би зазначати, що на думку командувача угруповання отакий підрозділ на сьогоднішній день є кращим. Для людей це подяка, це потрібно робити.
Я не можу не запитати ще про один ваш проект. Мені видається, він заслуговує окремої розмови, але хотілося б зараз трішки торкнутись. Це Театр ветеранів. Ви є одним з співзасновників. Давайте про нього трішки поговоримо?
Чому саме театр? Чому не літературна майстерня, чому не кіношкола? Ви ж знімаєте кіно, ви маєте стосунок більше до кіно. Чому театр?
Тут напевно потрібно повернутися. Що таке ТРО Медіа? В народі це відділ комунікації, але це не простий відділ комунікації, тому що у нас існує позаштатний підрозділ ТРО Медіа, це медіацентр. Не звичайний медіацентр, штат, якщо не помиляюся, сьогодні складає 67 людей. У нас всього разом із штатними людьми – це 35. Це половина. Але це люди-професіонали. Ахтем Сеітаблаєв де служить? В ТРО Медіа. Каскадер, який ставив трюки для «300 спартанців», де служить? В В ТРО Медіа.
Зоряний склад!
Да. Один з найкращих драматургів в Україні Максим Курочкин де служить? В ТРО Медіа. Людина, яка малювала мультик «Мавка», де служить? В ТРО Медіа. Не просто зірковий склад, зібрані професіонали своєї справи, які вміють, хочуть і роблять. За три роки роботи підрозділу ТРО Медіа знято 15 документальних фільмів. Це не аутсорс. Це від задуму до прем’єри. Це величезна робота.
А чи є хоч один підрозділ у Збройних силах України, який може може похвалитися, що він від початку до кінця створив свою власну документальну стрічку? Немає.
«Хартія».
У вас аутсорс, вибачте. А тут…
Жодною мірою не міряємося!
Як появився проект? Зрозуміло, що такий об’єм роботи, який виконується – це і поїздки на фронт, і документальні стрічки, і різні рекрутингові речі, які ми робимо також – призвели до того, що люди всю ніч працювали. Не всі, але певна група. І ми з Ахтемом, як добропорядні керівники, вирішили зробити їм подаруночок – сходити, купити щось солоденького до кави. Ідучи по вулиці, підходячи до підземного переходу, де магазин знаходиться, ми побачили картину, коли хлопчина на візочку стоїть, і ніхто йому не допоможе спуститися. Це було дивно, видно, що хлопчина військовий, він не приховував цього. Якось люди проходили, і ця байдужість, відвертання, робили вигляд, що взагалі його нема. Це аж принизило і мене, і Ахтема, і ми просто взяли, допомогли йому спуститися. Це стало причиною обговорення проєкту нового.
Ми хотіли спочатку просто зробити виставу, в якій грали би саме хлопці, які з пораненнями, які повернулися з війни, які по тим чи іншим причинам не можуть далі служити. І ми долучили до цієї розмови Максима Курочкіна, драматурга. Який вніс своє бачення, і у нас народився проєкт Театр ветеранів.
Причому, він був поділений відразу на два на дві складові. Перша – це наукова, де ми набираємо групи. Невеликі групи, 15-17 чоловік, з якими займаються драматурги.
Тобто це не лише ветерани, які грають у виставах, це і люди, які пишуть, які займаються драматургічним письмом, так?
Саме так. Це драматургічний курс, де їх навчають писати власні історії у вигляді п’єс. Для мене дуже важливо, щоб люди свою історію писали, щоб діти – мої, твої, цих ветеранів – знали правду з перших вуст.
Я з 2014-го року маю історію, яку я дуже часто повторюю – і ветеранам, і на ефірах розповідаю. В 2014-му році самим актуальним було інтерв’ю з кіборгами. Я, як людина, яка знаходилася в Краматорську, дуже цього чекав, хотів, але дуже багато відмов було. І я людину, яка відмовилась давати інтерв’ю в 2014-му, зустрів в 2022-му на Запорізькому напрямку. Він підходить до мене:
– Олексію, вітаю.
– Вітаю…
– Не пізнаєш?
– Ні.
– Ти хотів у мене взяти інтерв’ю в 2014-му році, я виходив з Донецького аеропорта, але я відмовився.
– Ну, так чим ти хвалишся?
– Я дуже жалію.
– Серйозно? А чого?
– Бо мою історію розповіла інша людина. Мене в цій історії немає. І цієї людини в аеропорту не було.
Було привласнено чужу історію, так?
Украдена чужа історія. Переписування історії – мені найбільше б хотілося б, щоб цього не відбувалося. Бо переписування історії призводить до таких от війн, як на сьогоднішній день іде. Росія намагалась переписати історію.
Привласнити історію інших народів, так.
Власне кажучи, ми направляємо наших ветеранів, які приходять на драматургічний курс, щоб вони писали свою історію. І тут прикладів за два випуски, які вже відбулися, досить багато.
Скільки людей пройшло через ваш театр станом на сьогодні?
Десь близько 50 людей. А з першого випуску у нас є людина, яка створила свій театр ветеранів. Це Юрій Вєткін, у Чернігові працює театр ветеранів.
Це можна назвати франшизою?
Це і є франшиза.
То можна передбачати, що такі театри будуть з’являтися в інших містах?
Вони вже з’являються. З’являються під нашим крилом, без нас, але це не конкуренти. Це те, що дає можливість військовослужбовцям пройти реабілітацію.
Деколи звучить: «потрібно військових реабілітовувати під суспільство». Та ні, це суспільство потрібно реабілітовувати під цих свідомих людей, які взяли зброю, не сховалися, а пішли і відстоюють незалежність України і майбутнє своїх сімей і дітей. Це під них суспільство має реабілітовуватись.
Ці дві групи дають нам можливість, по-перше, бути почутими. Для ветеранів це саме важливе, щоб це не відбувалося за столом, за бутилкою горілки. А саме їхня історія щоби була описана.
Цей театр, на вашу думку, це більше про мистецтво чи про реабілітацію, про повернення бійців?
Це арттерапія через мистецтво. Повернусь до нашої розмови про навчальну складову. В кінці навчального курсу відбувається так би мовити іспит. Але він називається Фестиваль перших п’єс. Тобто написані вистави, п’єси, приходять до нас — ми вже маємо певне коло режисерів-театралів, які з задоволенням цим займаються. І організовують з цих текстів або чітку, або ставлять. Залежить від складност п’єси.
В минулому році відбулося 26 прем’єр. Окремим проєктом у нас є проект «Енеїда». Театральне мистецтво – не дешеве задоволення. З «Енеїдою» нам дуже допомогли наші партнери, це МХП, громада, які повністю профінансували. У нас в цій виставі грають хлопці, які мають тяжкі ураження, без кінцівок, незрячі. Дуже складний набір артистів.
І перші три місяці це робота була, по-перше, психологічна, по-друге, їх Ольга Семьошкіна, яка є режисером-постановником даної вистави, вчила їх банально падати. Тому що дві-три хвилини – і їм треба прийняти якесь сидяче положення, лежаче, дуже багато фантомних болей, дуже багато всього.
Сьогодні, попри такі вияви байдужості, які ви згадували – суспільство різне, і ставляться люди по-різному. Але вцілому видається, і є ж статистика, українське суспільство підтримує і вірить Силам оборони. Підтримує свою армію, своє військо. Є, зокрема, великий інтерес до мистецтва, до культури бійців і ветеранів. Це і в літературі є, і в театрі є, от, якщо ми говоримо про Театр ветеранів й інші ініціативи. Але ось завтра закінчиться війна. Як ви думаєте, суспільство буде ходити на театри ветеранів?
Звісно. Театр ветеранів вже на сьогоднішній день має досить велике коло глядача свого, саме свого глядача, який не пропускає жодної вистави, жодної прем’єри. Це історично. Навіть в Римі у післявоєнні часи, коли будувались колізеї, перші ряди були для ветеранів. Більше того, ми знайшли один дуже цікавий факт: коли приводили ветерана на виставу, якщо в нього не було однієї з кінцівок, то його приводив раб, але він мав бути обов’язково лисий, як я. Ветеран не міг плескати, то він його плескав по лисині.
Театр — це те, що об’єднує суспільство після війни. На це має бути найбільша ставка. Незалежно, наш Театр ветеранів, інший театр – але біля цих осередків мають працювати Міністерство ветеранів, місцеві влада, громадські об’єднання, які мають допомагати. Це те, що працює, те, що приносить свої плоди. Я недаремно почав про Юрія Веткіна казати. У нас ще є Аліна Сарнацька, яка стала кращою драматургинею року. Її вистава «Військова мама» стала переможницею фестивалю «Гра». В цьому році поданий проєкт «Енеїда», я думаю, що також він без уваги не залишиться. Зріст іде, і це допомагає людям вірити в себе.
Розмова записана за підтримки Першої приватної броварні
