«Після війни оголиться дно»: якої конституційної реформи потребує Україна
Під час війни про конституційну реформу в Україні не може бути і мови. Проте вже зараз має початися суспільна та політична дискусія, створення платформ для діалогу і пошуку консенсусу.
Напередодні 30-тиріччя ухвалення Конституції України Володимир Мазур поговорив із правницею Тетяною Гавриш про політичні пастки чинної Конституції та її переваги.
Громадянам повоєнної України доведеться визначитися, обрати модель держави — президентсько-парламентську чи парламентсько-президентську. Яким має бути статус Криму. Остаточно завершити реформу децентралізації, щоби позбутися потенційного конфлікту між виконавчою владою та місцевим самоврядуванням. Головною популістичною пасткою чинної Конституції є державні соціальні гарантії, позбавлені механізмів фінансування.
Про історичний контекст ухвалення Конституції 1996 року та про сучасні виклики — текстова версія розмови із Тетяною Гавриш.
Давайте почнемо з такого парадоксального моменту, навіщо взагалі країні конституції? Навіть серед сучасних країн є Ізраїль, в якого конституції немає. Є Велика Британія, айбільш яскравий приклад – так само немає Конституції. Є Нова Зеландія, можливо, ще є якісь країни, які конституції не мають. Тобто, країна є, а конституції немає. Навіщо вона потрібна?
Конституція, як ми кажемо, це фундаментальний закон, який закріплює суспільний договір і визначає головні принципи, за якими функціонує держава, враховуючи права людини і, що важливо, механізми обмеження влади. Тобто вона не є першоджерелом – першоджерелом є суспільство, яке про щось домовляється і фіксує це в основному законі.
Дійсно, є держави, де немає писаної конституції. Це не означає, що в них немає фундаменту, на якому будується трикутник людина–держава–суспільство, він є.
Якщо ми говоримо про Велику Британію, то це країна, яка існує давно, де правова система ґрунтується на правовому або, як ще кажуть, конституційному звичаї, а також різних законах. Наприклад, один з таких – це Білль про права 1689 року. І британське суспільство має певну традицію поваги до закону. Тому, якщо порівнювати, наприклад, Британію і Україну, то ми свою Конституцію розглядаємо, якщо можна сказати метафорично, як інструкцію для відносно нового будинку. А в Британії це старий будинок, успадкований від купи поколінь, де всі знають, де двері і за якими правилами в цьому будинку існує життя.
Якщо взяти інші країни, Ізраїль – це дуже цікаво. Вони у 1948 році мали намір ухвалити конституцію. Але кількість протиріч, яка була в суспільстві, зашкалювала. Це і питання релігії, і обмежень прав, відносини між державою і людиною. Вони пішли іншим шляхом. Вони пішли шляхом укладання так званих основних законів. Вони фактично формують свою конституцію в процесі, і зараз в них є таких тринадцять законів.
А ми свою ухвалили після радянського спадку. До 1996 року ми жили за Конституцією УРСР 1978 року, яка таким законодавчим петчворком була перетворена на правового Франкенштейна. Тому наша Конституція має дещо іншу історію, і дуже важливо зараз про це рефлексувати.
Мені дуже сподобалось ваше порівняння з інструкцією для побудови нового будинку та, власне, з тим, що ви нагадували про британський досвід і державотворення, і ставлення суспільства до законів та традицій, в тому числі те, що можна назвати конституційними традиціями. Якщо повертатися до побудови нового будинку, є, напевно, все ж таки суб’єктивне враження, що у нас Конституція від початку є чимось настільки священним і недоторканим, настільки серйозні механізми прописані, що запобігають легкій зміні конституційних норм, що складається враження, ніби в 1996 році було, знаєте, раз і назавжди тодішніми депутатами прийнято якесь розуміння того, яким має бути наш український дім. Але ж насправді це напевно не дуже так, тому що і тоді не дуже розуміли, і зараз не дуже зрозуміло в певних моментах, куди ми йдемо і яким цей наш спільний будинок має бути. Чи достатньо в принципі державі мати закон, який прийнятий в певних історичних умовах, щоб від нього, як від базису, будувати власне державні інституції?
Це хороше питання. Щоби дати на нього відповідь, яка не буде однозначною, мені здається важливо зануритись трохи в історичний контекст. Бо я пам’ятаю, як ухвалювали Конституцію, але дуже смутно, бо все ж таки я була достатньо юною. Незважаючи на те, що я вже отримувала фах юриста, напевно, що я не могла дивитись на це так глибоко і широко. Зараз, коли я це переосмислюю, я на це дивлюся абсолютно інакше.
Україна останньою з пострадянських республік ухвалила Конституцію. Важливо розуміти, чому так сталося.
Росія мала ухвалення свого поточного стану речей і тієї Конституції, за якою вона зараз живе, через танки. Тому що тоді стався конфлікт між президентом Єльциним і парламентом, вони не могли розподілити владу. І тоді президент Єльцин ухвалив рішення розпустити парламент, а поточна на той момент Конституція Росії не давала такого права. Зрештою це закінчилось танками на вулиці, загинуло більше ста людей, фактично їх Конституція написана на крові. І не лише Конституція, а й авторитарний характер, де президент має неймовірно високі повноваження, власне, якими користується і зараз.
Ми свою Конституцію дуже довго не могли ухвалити, тому що наш парламент, наша Верховна рада тоді складалася з трьох основних блоків. Це націонал-демократи. Це пострадянські люди – комуністи і соціалісти, носії певних цінностей. І ще можна виділити третій блок – це люди Кучми, тобто прагматики, червоні директори, які наполягали на тому, що державу треба збирати докупи.
І було створено конституційну комісію, де працювали десятки дуже фахових, класних юристів і політиків. І ця конституційна комісія працювала і працювала, і працювала, і ніяк не могла домовитись, тому що інтереси цих груп були дуже різними. Основним страхом більшості парламентарів і більшості експертів тоді було закріплення авторитаризму. І саме для того, щоб його не було, ця Конституція дуже, як їм здавалося тоді, збалансована, тому що існує система взаємних контролів між президентом і парламентом.
Але з іншого боку дуже багато є протиріч. Наприклад, в цій Конституції вживається така пострадянська соціальна доктрина, коли держава обіцяє людині все, але при цьому є приватна власність, при цьому є, на щастя, вирішені питання із мовою, із прапором, із національними символами. І є історія з Кримом. Це окрема історія, яка теж є предметом дискусії.
По всіх цих питаннях парламентарі не могли домовитись дуже довго. І тоді Кучма ухвалює рішення, здається, 25 чи 26 червня, я вже не пам’ятаю – указ про проведення референдуму. І пропонує на цей референдум свій президентський варіант конституції. Дуже авторитарний, жорсткий, з великим впливом президента. І саме це спонукало парламентарів провести добу, щоб домовитися.
І тут ми дуже маємо завдячувати тодішньому голові комісії, пану Сироті, який фактично виступив модератором цього процесу і буквально 23 години простояв біля трибуни, допомагаючи домовитися. І оцей контекст: страх авторитаризму, російський досвід, який ми бачили, який це підсилював, наявність трьох різних груп у парламенті і тиск з боку президента, який дав усвідомити парламенту, що якщо він не ухвалить цей основний закон, то він по суті втратить свою суб’єктність – вони визначили Конституцію такою, якою вона є.
З точки зору юридичної техніки це дуже хороший документ, насправді, він дуже якісний, дуже хороший. Його основна вада полягає в тому, що народ як такий взагалі не приймав участь в так званому конституційному діалозі. Чи можливо це було на тому етапі? Скоріше за все, ні, тому що український народ як суб’єкт був у стадії формування, і цей процес продовжувався всі ці роки.
Я думаю, що це – найкращий з можливих варіантів, який ми тоді мали. Кращі варіанти, можливо, були у Литви, яка відновила свою Конституцію 1922 року. Латвія зробила приблизно те ж саме, трошки переосмисливши її. Але ми мусили в тому контексті рухатися, як ми рухалися. Тому ми були останньою з пострадянських республік, яка ухвалила конституцію.
Я вважаю, що наша Конституція – одна з найкращих з точки зору, власне, юридичної техніки і тих балансів, які ми могли собі тоді дозволити.
Ви кажете про баланси, але це баланси, звісно ж, на момент 1996 року. Я пам’ятаю, у мене був свого часу ефір, інтерв’ю з Олександром Бандурко, який був серед депутатів, які приймали. Він розповідав про те, як важко шукали ці компроміси: і по символіці, і по Криму, і по мові, і так далі. Тобто це компроміси, закладені e 1996 році. Наскільки, на вашу думку, щось з цих компромісів стало ахіллесовою п’ятою або бомбою уповільненої дії, що спрацювало в негатив в майбутньому?
Я думаю, перш за все це невизначеність, точніше – специфічна визначеність стосунків парламента і президента. Ми кілька разів коливались від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки і назад. Коли є порозуміння між президентом і переможцями парламентських виборів – все добре. Коли немає, ми отримаємо майже кожен раз Майдан або революцію. Така історія була під час Помаранчевої революції, після якої Конституція суттєво була змінена. І це було наслідком певного суспільного договору, фактично країна перетворилась на парламентсько-президентську.
Потім, у 2010 році, за часів Януковича, Конституційний суд перевернув назад цю реформу, що, до речі, стало свідченням того, наскільки багато було закладено вибухівки і під модель Конституційного суду, як вона зараз існує.
Потім, у 2014 році парламент повернув все назад. Потім ми бачили, наскільки складно ця ситуація розгорталася при приході до влади нової політичної еліти.
Цей дисбаланс між парламентом і президентом без чітко прописаних процедур призводив і призводить досі до постійних політичних коливань і зловживань. Можливо, ця модель була б дієвою, якби були чітко прописані правила і процедури, як це, наприклад, є в Конституції Франції. Але я думаю, що це одна з основних політичних пласток, яка в цій Конституції була закладена.
Є також дискусії щодо Криму. Вони були і під час ухвалення Конституції, чи залишати Крим унітарно в складі України, чи давати йому автономний статус. Зрештою, те, що є – це компромісне рішення, автономна республіка в складі України. Ми навряд чи зараз можемо дати оцінку, наскільки це могло б допомогти у 2014 році, але це є предметом постійних дискусій.
Що, на мою думку, ще є в цій Конституції такого, що, очевидно, не відповідає, не дає життєздатності? Це те, що ця Конституція фактично в собі містить основну доктрину щодо соціальної політики. Соціальна держава з абсолютною промоцією для людини будь-яких благ без механізму їх забезпечення. Було б окей, якби це все ж таки делегувалося спеціальному законодавству, яке б залежало від бюджету і від конкретної ситуації на поточний момент. Наслідком цього є те, що ми досі не можемо змінити соціальну політику. Зрештою, маємо десятки різних пільг для вразливих верств, для ветеранів, зокрема, що зараз важливо. Але змінити це держава не може, тому що це є соціально чутливим і має дуже негативний електоральний відгук, і використовується політиками як спекуляція.
Це, до речі, ми проходили під час медичної реформи – славнозвісна 49-та стаття Конституції, яка нібито пропонує безоплатну медичну допомогу всім громадянам. Це ж стосується безоплатної освіти і так далі. Чого немає насправді. І це постійно використовується політиками-популістами для провокації, постійно коливає електоральні думки. Тому, так, тут є питання. Я мовчу про виклики, пов’язані з децентралізацією, з євроінтеграцією. Це вже сучасний контекст, який впливає на необхідності зміни Конституції. Але якщо говорити про базову комплектацію, то це основні речі.
Я так само у 1996 році був доволі молодою людиною, щойно випустився з університету і працював в школі. Одразу ж після того, як була прийнята Конституція, у школах було введено новий предмет, який називався Основи Конституції, я його викладав. Це було, напевно, трошки смішно, тому що викладав 22-річний юнак для 16-річних дітей. Навряд чи я був конституційним експертом чи авторитетом для цих дітей. Але тоді навіть дітей якось бісило те, що були закладені речі , які абсолютно не можна було уявити в реаліях 1996-го року – і про гідне життя, і про право на житло, і про право на роботу. Тоді це було страшенно актуально. На вашу думку, що робити надалі з цим соціал-популістичним блоком?
Я думаю, що надалі нас очікує процес конституційного діалогу, суспільного діалогу і зміни конституції. І це обумовлено кількома факторами. Добре, що ви згадали про свій досвід, як ви у 22 роки викладали 16-річним дітям. Я думаю, що це для них був класний досвід, тому що ви говорили для них розумілою мовою, в спільному для вас контексті і розумінні. І це дуже важливо, тому що з моменту ухвалення Конституції не лише змінився контекст, змінилися і зміняться гравці.
Я думаю, що наше суспільство після війни буде виглядати абсолютно інакше, буде мати структуру дуже багатовекторну, де будуть військові, ветерани, їх родини, де буде молодь, яка стає стратегічно важливою для країни, її стійкості і виживання. Будуть люди, що повернуться з міграції, будуть люди на деокупованих територіях, будуть люди, які пережили окупацію, полон. І всі ці люди будуть мати різний досвід, різні інтереси, і нам треба буде все це сшивати в нову державу, за яку зараз іде війна.
Тому я би концентрувалася не на документі як такому, я би концентрувалася на процесі ухвалення рішення. Тому що конституція не є технічним законом. Конституція – це фіксація у певній формі, і це може бути не єдиний кодифікований документ, як показує історія, це може бути й досвід Ізраїлю. Але в будь-якому випадку це має бути унормована в праві фіксація того, що для суспільства є балансом стосунків з державою і між собою.
Тому я би подивилася зараз на різні досвіди. Наприклад, ми можемо подивитися на Польщу, яка після падіння Берлінського муру ухвалила Конституцію пізніше, ніж Україна, фактично через вісім років після падіння комунізму. І цей процес тривав дуже довго, бо в країні, в суспільстві були шалені суперечки. Зокрема, про роль церкви, соціальні права, форму правління і так далі. Її ухвалювали через парламент і референдум лише тоді, коли сформували політичний консенсус.
Південна Африка після режиму апартеїду. Зрозуміло, що країна пережила тотальне перезавантаження. І фактично вони домовилися спочатку про правила конституційного процесу, створили Конституційну асамблею, де були представлені всі політичні сили. Потім провели масштабні консультації з громадянами, це були мільйони пропозицій. І після того ухвалили Конституцію, у них на це пішло три-чотири роки. Фактично для них Конституція стала інструментом примирення.
І є негативний досвід, наприклад, Чилі. Після масових протестів у 2019 році чилійці ухвалили рішення переписати Конституцію, бо та, що існувала, походила від режиму Піночета. Вони обрали Конституційну конвенцію, там, треба зазначити, домінували ліві. І текст був дуже прогресивним. Там була і гендерна рівність, і права корінних народів, і навіть право на воду. Але його відхилили на референдумі у 2022 році, потім у 2023. Зрештою, якщо консенсусу в суспільстві немає, то навіть ухвалений документ буде не працювати.
Повертаючись до України, зараз існує кілька конституційних ініціатив. У 2023, здається, за лідерства Українського католицького університету було підписано так званий Конституційний маніфест. Одним з ідеологів його є американський професор Девід Вільямс. Він є конституціоналістом зі світовим досвідом. Він консультував кілька держав в процесі творення конституцій. Він наполягає на тому, що Україні треба запускати цей суспільний договір, створювати Конституційну асамблею чи інші платформи для того, щоб цей діалог розпочався.
Для мене є великим питанням, хто буде модератором цього діалогу. Він не може відбуватися сам по собі. Для цього потрібен якийсь консенсус, напевно, на політичному рівні. Це стосується суспільства.
І є ще великий виклик – євроінтеграція. Тому що пострадянські країни, які вступали до Євросоюзу – і балтійські країни, і Польща – суттєво оновлювали свої конституції при євроінтеграції. Бо є велика залежність від правил європейського конституціоналізму і є те, про що ми вже домовились. В нашій Конституції з 2019 року внесені норми про пріоритет вступу до НАТО і до Євросоюзу. Відповідно, ми вже погодились, що частина загальних європейських норм, які грунтуються на Європейській конвенції з прав людини, рішеннях Європейського суду з прав людини мають стати частиною нашого основного закону. Нам це треба буде врахувати.
Я навіть не уявляю, як цей процес буде відбуватися, але якщо ми не запустимо правильно діалог всередині суспільства, особливо зараз, на цьому гострому піку перезавантаження і суспільства, і держави, то ми можемо отримати конституцію, яка не буде працювати. І це ризик. Але з іншого боку, це можливість нам переосмислити свої стосунки з державою, свою державу. І це унікальний історичний момент створити конституцію, яка буде реально відображати суспільний консенсус.
Серед викликів, які стоять зараз перед конституційним процесом в Україні, ви не назвали війну. Як на мене, виклик достатньо серйозний, хоча б тому, що надзвичайно радикалізоване суспільство. І які процеси можливо запустити в цю мить, які наслідки в цих процесах може бути, для мене абсолютно цілковита загадка. А що ви думаєте?
Я думаю, що під час війни ми не можемо говорити про зміну Конституції, ми маємо триматися своєї Конституції, тим більше, що, як я сказала, це насправді дуже якісний документ, який нам допомагає зараз мати безперервність влади. Стаття 64 гарантує, що конституційні права і свободи можуть бути обмежені лише в випадках, передбачених Конституцією. Під час воєнного чи надзвичайного стану не можуть бути обмежені права на життя, свободу, гідність, судовий захист та інше. І це дозволяє нам зараз повноцінно існувати як державі без обмежень.
Плюс, Конституція дала нам можливість безперервності влади. І це дозволило усі ці роки протистояти закидам від ворога і від опонентів щодо того, що в нас немає виборів. Це абсолютно легітимно, цей механізм закладений в діючій Конституції: і президент, і парламент продовжують виконувати свої обов’язки до нових виборів. І це дає нам можливість під час війни, хоча й не мати електоральних циклів і зміни влади, тобто не мати політичного процесу, але мати абсолютно легітимну владу. Тому, я думаю, що ми маємо дуже поважати цю Конституцію, бути вдячними її батькам-засновникам, тому що, як я сказала, її текст є з точки зору права дуже виваженим і дуже якісним.
А нова Конституція – це питання після війни. І моя особиста думка, що це не має бути термінове питання. Терміновим має бути питання запуску конституційного діалогу. Це відповідальність політиків і лідерів, поточних і тих, які з’являться після війни, які мають запустити процес пошуку суспільного консенсусу.
А зараз наша Конституція є дуже хорошим документом. І незважаючи на ті вади, які вона містить, вона допомагає нам зберігати суверенітет, триматися як держава, як суспільство. І навіть ті прогалини або не зовсім збалансовані формули, які там закладені, вони нам не заважали. Навпаки, мені здається, вони допомагали нам формуватися як суспільству. І хоча це відбувалося дуже важко, іноді навіть криваво, як під час Революції Гідності, але це все одно дозволяло нам формуватися як суспільству, формувати нашу національну ідентичність і ставати єдиним народом. Тому є багато за що завдячувати Конституції і людям, які її створили.
Так, давайте згадаємо, що апелювали на Майдані, наприклад, до статті Конституції, яка визначає, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, зверталися до права на мирні збори, тобто все це спиралося хоча на таку позапарламентську, але форму демократії, яка посилалася на основний закон держави. Тому ті процеси, як би їх не трактували, все одно мають під собою реальне конституційне підґрунтя. Якщо припустити, що в нас все закінчилось, слава богу, почався конституційний процес, і ви персонально маєте конституційну більшість у новому парламенті, що б, на вашу думку, ви залишили в Конституції, яка є зараз, а які положення ви змінювали?
Я вірю в те, що демократія – це процедура. Я думаю, що дуже важливо пропрацювати процедури, які формують баланс між різними гілками влади. Нам треба нарешті визначитися, що зробить сильним президента, що зробить сильним парламент, що дозволить вирішення політичних конфліктів залишати в політичній площині, а не виносити це кожного разу на Майдан. Хоча я маю в цьому сумніви, бо все ж таки є певна культура і особливості, і українці дуже чутливі до будь-якої несправедливості і нечесності. Але наявність прозорих, збалансованих правил і процедур, я впевнена, допоможе зробити цей процес більш цивілізованим, більш ефективним, менш кривавим.
Тому нам треба буде остаточно визначитись, чи ми будемо парламентсько-президентською, чи президентсько-парламентською республікою. Бо зараз ми і не те, і не інше насправді. І це є причиною постійних конфліктів, які однозначно загостряться після війни. Це важливий акцент, я про це зараз подумала, ми за формулою Конституції є парламентсько-президентською державою. Але по факту в час війни ми є президентсько-парламентською державою. Бо вся влада і народ фактично згуртувалися навколо президента, який де-факто – не де-юре – має набагато більше влади, ніж це визначено Конституцією. І це нормально, це якраз і є фактичним відображенням суспільного консенсусу.
Але після війни… Це, знаєте, як або перед цунамі, або після відливу оголиться дно – і ми там побачимо все. Все, на що ми зараз не зважаємо і не звертаємо уваги. Це будуть якісь остови кораблів, якісь мертві туші і ще щось. Тобто ми побачимо всі ці вади, про які ми ще не поговорили між собою, до кінця не домовились, тому що війна, і ми згуртувалися, але вони нас будуть роздирати. І нам треба буде це вирішити.
«Ми настільки швидко рухаємося, що є ризик пролетіти повз точку стійкості» – Євген Глібовицький
Зокрема, одним з таких питань буде питання децентралізації. Я хочу нагадати, у 2015 році після Революції Гідності, в нас була спроба створити нову конституцію, куди вмонтувати суб’єктність громад і децентралізацію. Зокрема, у нас досі залишилася подвійна система управління, коли держава має свої військові адміністрації на місцях. В час війни це обґрунтовано, але ми мали це в 2015 році прибрати і замінити такі державні структури на префектів, конституційних наглядачів. Це така французька модель, тоді це завершило би реформу децентралізації і дійсно дало би громадам силу. Час війни показав, що сильні громади – це важливий елемент стійкості держави.
Ми до цього повернемося після війни, тому що громади в час війни набули досвіду власної суб’єктності і стійкості, але при цьому знаходилися в постійному протистоянні з державною владою на місцях, з військовими адміністраціями. Ми ці історії спостерігаємо і в Києві, і в Чернігові. І війна стримує цей конфлікт. Але він точно випливе назовню після, і нам треба буде це вирішити в Конституції, нам треба буде остаточно визнати важливість реформи децентралізації і зробити все, щоби українські громади були спроможні, але при цьому уникнути федералізації і сепаратизму.
Це важливі елементи, на які б я звертала увагу. Крім того, для мене зараз є питання, що робити з деокупованими територіями і який статус має мати Крим. Я думаю, що на ці питання немає відповіді ні в кого з експертів, вони є дуже чутливим, і на цьому треба вже зараз концентруватися і шукати цей вихід, взаємодіяти з громадами, в тому числі з представниками корінних народів, якщо ми говоримо про Крим, і шукати, шукати збалансовані відповіді.
Ідеальних їх не буде. Я думаю, що всім треба буде частково від чогось відмовитися, всім групам — для того, щоб домовитись. Це, до речі, цікавий досвід Іспанії після Франко, вони саме так і домовлялися про свою Конституцію. І це буде дуже важким для нас, для українців досвідом, коли кожній групі прийдеться від чогось відмовитись заради чогось. Але цей досвід довгої війни має навчити нас, що наша суб’єктність дорого вартує і за неї варто боротися.
Про спадковість конституції, про важливість її для подальшого будівництва нашої держави. На вашу думку, яким шляхом ліпше йти в питанні модернізації Конституції, питанні приведення її до відповідності, до реальності, до майбутньої реальності? Є, умовно, французький досвід, про який ви згадували, або навіть радянський досвід, коли просто приймався новий текст Конституції. Або є американський шлях, який лишає Конституції як таку, але там існує інститут поправок до Конституції. Як, на вашу думку, краще в ситуації, яка складеться в Україні на початок конституційного діалогу, вирішувати це питання?
Хороше питання і майже риторичне. Як правник я можу дати кілька технічних варіантів, як це може бути. Але для мене як для українки, як для громадянки важливішим є процес домовляння. Яким чином, зрештою, ми зафіксуємо цей основний закон – це питання, скоріше, технічне. Мене більше хвилює, як ми про це будемо домовлятися.
В цьому контексті мене дуже хвилює дефіцит фахових, глибоких, незаангажованих, досвідчених правників, які мали б достатній авторитет для того, щоб працювати з цим законом. Бо ніде правди діти, у 1996 році ми мали документ, який був сформований людьми дуже глибокого фаху і високого авторитету в правничій сфері і в суспільстві взагалі. У деяких з них я вчилася, наприклад, Віктор Мусіяка, його вже немає, він викладав у мене. Він був неймовірною людиною, ціннісною, ерудованою, фаховою. І більшість людей були саме такими. Той же пан Сирота, про якого я згадувала, який, на жаль, загинув у 2008 році, але його роль професійного модератора складного політичного процесу була неоціненною. Люди віддавалися цьому процесу.
На жаль, те, що відбувається зараз в українській правничій школі, виглядає дуже песимістично, як на мене. Ми це бачимо і по якості останніх нормативних актів. Можемо взяти що завгодно — цивільний кодекс або антикорупційні закони минулого року, які викликали картонковий майдан. Якщо ми говоримо про юридичну техніку, то і там, і там вона була хороша. Якщо ми говоримо про чутливість правників до запиту суспільства і про загальне розуміння ціннісного фундаменту, то воно відсутнє.
Зараз, з точки зору професійних спільнот у праві відбувається катастрофічна ситуація, тому що є абсолютно знецінена в очах суспільства Національна асоціація адвокатів, дуже слабка Асоціація правників України, дуже слабкі правничі школи. І я просто не уявляю собі, хто мають бути ці люди, яким ми би довірили створювати цей закон. І це мій острах. З іншого боку, я не думаю, що якщо ми запозичимо експертів з-за кордону і довіримо це їм, це буде краще рішення.
Тому, очевидно, нам треба не лише починати суспільний договір, але й спиратися на необхідність пошуку правників, до яких буде достатня суспільна довіра. Бо саме їм перетворювати ці ініціативи і ці домовленості суспільства в тексти, в норми права, в формули, які будуть визначати життя кожної людини в цій країні від народження до смерті. І на це питання в мене немає відповіді.
В чому, на вашу думку, феномен ставлення українців до Конституції? З одного боку воно було завжди трошки іронічним, всі розуміють, що соціальний блок – це трохи утопія. З іншого боку, це глибока повага до Конституції, особливо в роки війни, в роки кризи, це те, на що спираються люди, які йдуть на дуже серйозні випробування. Як це поєднується і чим це пояснюється, на вашу думку?
Я думаю, це пояснюється історичним процесом. Тому що, як в своєму фільмі «Колапс» певен Олександр Зінченко, українці розвалили імперію зла. І ми це зробили не за один день, ми це робили сторіччями, формуючись як народ і виборюючи незалежність.
Конституція є однією з важливих ознак нашої суб’єктності, нашої держави, тим, що тримає і формує наш народ. І незважаючи на те, що процес ухвалення Конституції з технічної точки зору відбувався в залі парламенту, насправді, я думаю, що кожна українська родина так чи інакше долучилася до цієї Конституції історично, через сторіччя визвольної боротьби за незалежність і самовизначення. І я думаю, що ми маємо завдячувати нашим батькам, дідам і прадідам, які зробили нас такими, якими ми є. І ця Конституція є нашою спільною дитиною і дуже важливим фундаментом, за який ми тримаємось.
