«Вболівальники повинні завжди бути вірними своїй команді» — Денис Бойко про футбол і країну під час війни
Вихованець київського «Динамо» та один із найяскравіших українських голкіперів свого покоління, Денис Бойко грав у чемпіонатах України, Іспанії й Туреччини, здобув титули чемпіона, володаря Кубка та Суперкубка України. Після завершення спортивної кар’єри Бойко зумів не загубитися, сьогодні він підкорює медіапростір як футбольний аналітик, автор подкасту, найкращий спортивний блогер року за версією премії SBC Ukraine Awards.
Про старт власного проєкта у YouTube, про український футбол та футболістів під час війни, про майбутнє вітчизняного чемпіонату та внутрішні проблеми київського «Динамо» — Сергій Жадан розпитав легендарного українського воротаря.
У нас не так багато людей зі світу спорту, які займаються медіа, які переходять в медійний простір. Як в тебе це почалось?
Почалось спонтанно. Я завершив професійну кар’єру футболіста, я точно знав, що я не буду тренером. Мені хотілося залишитися в футболі, тому після завершення я роздумував, трошки шукав себе. І один з моїх хороших знайомих запропонував, накинув мені ідею:
– Слухай, ти непогано розмовляєш, в тебе хороша українська мова. Ти після закінчення професійної кар’єри все одно залишаєшся публічною людиною. Чому б тобі не зробити щось цікаве, відштовхуючись від медіаресурсу?
Я кажу:
– Ну, давай спробуємо.
І прийшла ідея… Я багато дивлюсь і до того дивився цікавих – того ж Ріо Фердінанда, Джемі Карагера – людей, в яких також є свій YouTube, які також професійно грали в футбол. Мені подобається цей продукт, і я вирішив…
У нас цієї ніші не було на той момент, коли я починав кар’єру професійного гравця, який багато років присвятив футболу. Тому я так подумав собі – ця ніша ще не зайнята. Я не хочу нікого образити, можливо я когось не знаю або не бачив, можливо, хтось вже це починав. Але я для себе вирішив, що хочу зробити свій канал і спілкуватися не тільки з діючими футболістами, а з футболістами минулого, які приносили славу нашій країні. Тобто абсолютно з усіма футболістами.
І зараз ми, я думаю, будемо планувати розширення – спілкування не тільки з футболістами.
Тобто хочеш вийти поза межі футболу, так?
Зараз поки ще футбол, але більше будемо, напевно, спілкуватися і з функціонерами, хотілось би розширювати. Зараз це більше футболісти й екс-футболісти, а хотілось би також поспілкуватися і з функціонерами, з людьми, які вкладають у футбол.
Поки це більше футбольний YouTube буде, пов’язаний з футболом, але також в перспективі є думки – не тільки футбол, а в принципі захопити весь спорт.
Твоя історія – це ж загалом про адаптацію професійних спортсменів. Доки ви, футболісти, хокеїсти, тенісисти на телеекранах – вас люблять, вами захоплюються. Коли ви програєте, вас проклинають, але все одно потім люблять.
Не завжди люблять.
Але так чи інакше, ви в центрі уваги. І потім, коли ви закінчуєте кар’єру, дуже часто люди просто забувають і не запитають:
– А де, власне, золотий склад, наприклад, «Дніпра», який вийшов в фінал Ліги Європи, або де золотий склад київського «Динамо», який ставав чемпіоном України?
Насправді це ж про те, як людина після професійного футболу може себе знайти, не займаючись безпосередньо, наприклад, тренерською кар’єрою. Є ця проблема серед твоїх колег чи це я так трішки надумую?
Я думаю, якщо чесно, то більше є, ніж немає. Це виключно моя думка, не хочу нікого образити, хто думає, що такої проблеми немає. Для мене вона існує, тому що більшість професійних – будемо брати футбол, тому що для мене футбол ближче, ніж інші види спорту – професійних футболістів, навіть в моїх подкастах, коли з задаю питання, чи ви знали, чим ви будете займатися після завершення вашої професійної кар’єри, деякі відповідали, що вони розмірковують, вони готуються до того, яке життя буде після завершення кар’єри. Але більшість відповідей, що футболісти не задумувалися, ще будучи діючими гравцями, про те, що вони будуть робити після завершення кар’єри.
І коли ти завершуєш кар’єру… Хтось заробив, хтось не заробив. В когось більш хороша кар’єра в плані здобутків, свого імені. Як я завжди кажу, до 30–33 років ми працюємо на своє ім’я, ми заробляємо. Після цього віку наше ім’я працює на нас.
Тому до такого, хорошого спортивного віку треба здобути собі ім’я, заробити його на футбольному полі своєю роботою, своїми перемогами, щоб потім в якийсь момент твоє ім’я змогло тобі допомогти.
Повертаючись до твого питання, я думаю, що не завжди просто… Ми бачимо приклади того, як футболісти, спортсмени не можуть знайти себе після професійної кар’єри. Ми не будемо зараз їх проговорювати, але вони є, їх всі знають. Багато чого відбувається, але люди не можуть себе знайти, і це дійсно проблема.
Для мене важливо завжди щось робити, працювати. Я закінчував декілька університетів, наприклад, університет Йохана Кройфа в Барселоні – я завершив річний онлайн-курс, це футбольний бізнес і менеджмент. Я бачу себе не як тренера, а в футболі я хочу попрацювати, і для мене важливо мати знання. Тому що сьогодні без освіти… Базова освіта завжди повинна бути присутня, але все одно ти повинен розвиватися, вчитися, постійно прогресувати. І тому для мене важливо постійно знаходитися у цьому ритмі.
На сьогоднішній день це медійна складова. Мені було цікаво, я спробував, не мені судити, напевно, більше моїм глядачам, людям, які дивляться зі сторони, чи виходить в мене. Я вважаю, що в якомусь сенсі більше виходить, ніж не виходить. Мені комфортно, мені подобається. З впевненістю на 100% скажу, що я не буду в своєму житті робити те, що мені не подобається. Якщо я отримую задоволення від YouTube, від подкастів, від людей, які до мене приходять, мені цікаво. Це не просто робота, де ти прийшов, відшарашив і пішов, ні. Мені дійсно цікаво спілкуватися, тому я отримую задоволення від цієї роботи.
Це ж не лише про твою мобільність, не лише про твій YouTube канал, який, на мою суб’єктивну думку, надзвичайно цікавим явищем є. Навіть цифри можна подивитись: він в тебе існує лише рік, а там два мільйони переглядів.
Більше двох!
Для мене те, що ти робиш – це певна соціальна модель. І коли ти бачиш щось таке у випадку з нашими професійними спортсменами, це завжди тішить, тому що от ти кладеш рукавички, завершуєш кар’єру воротаря – все одно ж для дуже багатьох вболівальників, які за тебе роками вболівали, ти далі лишаєшся дуже важливою людиною. Вони і далі хочуть, щоби в тебе все було добре, і дивляться, чим ти займаєшся. І бачать, що ти не просто якісь ТікТоки знімаєш, а ти робиш програми, ти намагаєшся показати своїх колег. І мені здається, це важливий такий орієнтир для дітей, для підлітків. Завжди приємно, коли наші спортсмени отключаються в соціальну роботу, відкривають школи для дітей, щось роблять, комусь допомагають. Ти помічаєш за футбольним середовищем зараз таку соціальну активність?
Звичайно. І дуже багато. Я знаю дуже, дуже, дійсно дуже багато спортсменів – не тільки з футбольного середовища, а в принципі спортсменів – і навіть більше з-за кордону моїх знайомих, з якими я грав, які допомагають абсолютно непублічно. Вони соціально активні і вони роблять це не для того, щоб бути медійно активними, щоб про них говорили.
Для мене будь-яка допомога цінна, але така допомога мені трошки більше подобається, ніж, коли ти розпіарено. Знову ж таки, найголовніше – це допомога. І будь-яка, повторюсь, будь-яка допомога цінна. Неважливо, публічно або непублічно. Але я кажу про своє відчуття, що непублічна допомога для мене більш красива.
Я знаю багато людей, дуже багато. Не хочу проходитись по прізвищах, давайте назву одне – Ярослав Ракицький. Людина, на яку вилився великий хейт, тому що він грав в недокраїні, але те, як він допомагає – і в багатьох випадках допомагає абсолютно непублічно. Ніхто не знає, куди він їздить, як він допомагає військовим, як він допомагає всім іншим, притулкам. Для мене він великий приклад соціальної відповідальності для багатьох наших громадян. І він такий не один. Я знаю багато і спортсменів, і просто людей, які прийшли, допомогли, зробили – і про це може навіть ніхто не дізнатись. Про це може знати вузьке коло знайомих, друзів, і йому неважливо – зараз ми кажемо не виключно про Ярослава – буде це в Інстаграмі, в Тіктоці, в Фейсбуці, на якихось сайтах або про це будуть знати тільки його близькі знайомі, друзі. І це красиво. Це людина на 100% робить від душі, від себе.
Я не буду зараз лукавити, багато хто може допомагати публічно для свого піару, тому що це потрібно зробити. Таке також є, але я повторюсь: я впевнений, будь-яка допомога, абсолютно будь-яка – це важливо.
Тут не заперечиш нічого. Я би, знаєш, спробував перейти безпосередньо до футболу. Я думаю, ті, хто нас зараз дивляться, думають: «Ну коли вони нарешті почнуть говорити говорити про чемпіонат України і про ситуацію в таблиці». Але я почав би не безпосередньо з подій останніх турів. Дивись, ти прийшов в професійний футбол в зовсім іншій країні, ще не було війни, був зовсім інший чемпіонат, коли ти стартував спочатку в юнацьких командах, потім в дорослій команді. Зараз в нас ситуація війни, чемпіонат такий напів підпільний, часто відбувається без глядачів. Весь твій професійний шлях, ти на нього зараз дивишся – ти шкодуєш за тим футболом, який був, скажімо, в нульових роках?
Не шкодую – сумую, напевно, більше. На сьогоднішній день – це наші реалії. І як би нам не хотілося, ми повинні підлаштовуватися під те життя, яке є на сьогоднішній день. Ми живемо в Україні і ми маємо розуміти, що сьогодні і в найближчому майбутньому буде саме так.
Те, що я бачу з початку повномасштабної війни, з 2022 року, як швидко наші громадяни зуміли адаптуватися — це величезний героїзм. Я впевнений, що в будь-якій іншій цивілізованій, європейській країні люди – я можу помилятися, але я думаю – так швидко, як адаптуються українці до того, що відбувається в нашій країні, ніхто б так не зміг адаптуватися. І це стосується також і спортсменів. Тому що коли почалась повномасштабна війна, змінилось майже все, окрім самої гри, футболу.
Я скажу чесно, звичайно, хотілось би, щоб ти грав на заповнених вщент стадіонах, щоб люди мали можливість у свій вихідний день або на вихідний прийти на заповнений стадіон і відчути цю атмосферу.
Якщо дивитися в майбутнє і уявити, що закінчується війна і чемпіонат знову повертається на стадіони. На стадіони в Харкові, в Дніпрі, в Кривому Розі, Запоріжжі. Не сумніваюся, що глядачі повернуться. Глядачі чекають і скучили за великим футболом, і ясна річ, що по телевізору – це ну зовсім не те. А як ти думаєш, як швидко український чемпіонат зможе повернути собі той рівень, який був в нульових і на початку десятих років? Коли в нас був топ команд, які грали з будь-ким з європейських грандів, не боячись?
Для мене, знову ж таки, нікого не ображаючи, десяті – навіть не нульові, а десяті – це був праймовий чемпіонат України – з усіма командами, які тоді були. Як швидко повернеться після закінчення війни? Важке запитання, тому що наш чемпіонат дуже багато втратив і втратив не по своїй волі. Великий відхід, я б сказав, топових іноземних футболістів повпливав на це. З великим розумінням відношуся до функціонерів й інвесторів клубів, які, напевно, в якійсь мірі скоротили фінансування під час повномасштабної війни. Ми бачимо, скільки клубів зникає в принципі.
На жаль. Ті, без яких ще вчора не можна було уявити чемпіонату.
Так. І це вплив саме війни на наше футбольне середовище, на те, що відбувається. Тому, відповідаючи на запитання, як швидко повернеться чемпіонат – все залежить, я думаю, від того, наскільки цікаво буде вкладати, тому що вболівальники повернуться одразу. Вони сумують, і зараз ми бачимо, якщо б не було обмежень, я думаю, що люди… Як швидко наші українці адаптуються до реалій сьогодення – це сирени, тривоги і взриви, шахеди – люди готові дивитись футбол навіть при цих тривогах.
Хотілось би, щоб це відбулося швидко, дуже швидко, але все одно для цього потрібен буде час. І велику роль, я думаю, в цьому зіграють керівники, власники клубів. Тому що зараз також йде розвиток, і про це дуже важливо говорити. Ми бачимо багато клубів, які саме під час війни почали розвиватися – те ж «Полісся», «ЛНЗ», «Металіст 1925» – клуби вкладають. Зараз, я знаю, «Буковина», яка виходить в Прем’єр-лігу – також функціонери, інвестори вкладають. Під час війни вони роблять велику справу, тому що вони намагаються не тільки втримати, а й розвивати клуб і український футбол загалом.
Тому я дуже вірю в те, що цей момент, цей етап – після завершення війни – пройде швидко і безболісно. Дуже хочеться вірити. Абсолютно кожен, дотичний до футболу, має розуміти, що це буде важкий період – саме після закінчення війни. Тому що зараз ми адаптувалися, адаптувалися до воєнного футболу. Коли війна закінчиться, і будуть повні трибуни, все знову стане на свої місця, дай боже, будуть і Єврокубки, і збірна буде грати в Україні, а не деінде – у Польщі, Іспанії. Хочеться, щоб це все повернулося якомога швидше. Повторюсь: велику роль зіграють люди, які вкладають в український футбол.
Якщо говорити про інвесторів, про людей, які вкладають кошти у спорт і футбол зокрема у всьому світі. Будь-яку лігу можна взяти, і там видно інвесторів, рівень інвестицій – це позначається безпосередньо на результаті. Але як ти це бачиш як професійний футболіст, як професійний спортсмен, який був в цій системі, який все це бачив, що стратегічно спрацьовує? Коли створюється команда зірок? Чи коли інвестується у футбольну школу? От, скажімо, школа київського «Динамо» чи школа «Шахтаря», чи школа того ж «Металіста». Зрозуміло, що можна купити зірок, і в тебе за сезон з’явиться команда, яка буде в топі, так?
Не з’явиться.
Не з’явиться?
Не з’явиться. Вибач, що перебив. Поясню, чому не з’явиться. Тому що футбольний клуб – це не просто зібрання топових футболістів. Це колектив, це команда. Команду потрібно будувати. Якщо повернутися до твого запитання: школа чи команда зірок – 100% школа. Тому що це інвестування в майбутнє. Це вкладання грошей в майбутнє, в перспективу, в дітей, які згодом зможуть дорости до великого футболу, до хорошого рівня і, відштовхуючись від того, який напрямок буде вибирати клуб – або це розвиток, і ти будеш грати своїми футболістами, або це розвиток, щоб в майбутньому заробляти на цьому і перепродавати своїх же вихованців, щоб далі продовжувати інвестувати.
Може бути багато напрямків розвитку клубу, але 100% це – вкладання в дитячо-юнацький футбол, в розвиток цього напрямку. Тому що купуючи хороших, топових іноземців – це добре, але треба розуміти, що їм потрібен час і немаленький час. Потрібна дуже хороша аналітична група, яка буде аналізувати не тільки ігрові моменти і кондиції футболіста, а й його побутові моменти, як він живе, як він розвивається, його родина. Купуючи просто п’ять-сім топових футболістів, ти не зможеш одразу побудувати команду, колектив. А великі трофеї, матчі… Ти зможеш виграти один-два-три матчі, але на довгій дистанції це не буде переможна команда. Для цього потрібен час. Сезон-два-три.
Я працював з багатьма хорошими тренерами, високого рівня, іноземними і нашими, і майже всі вони сходяться в думці, щоб побудувати колектив. Я знаю, коли їх запрошували до клубів хороших, вони казали президентам, власникам, інвесторам, що мені треба два-три, а то й чотири сезони, щоб дати результат, топовий результат. Якщо брати публічних особистостей, той же Юрген Клопп сказав, коли приходив в Ліверпуль, що йому треба три-чотири сезони, щоб дати результат. На третій сезон вони виграли, якщо не помиляюсь, англійську Прем’єр-лігу, четвертий сезон – Ліга чемпіонів.
Та навіть зараз переговори Муріньйо з «Реалом», де з боку Муріньйо є вимога – контракт на два роки і вимога не втручатися в його роботу з основним складом. В продовження нашої розмови. Цей час, коли ти грав і за збірну, і в «Динамо», і в «Дніпрі», якщо зараз подивитись з певної історичної дистанції – не було тоді помилкою з боку власників наших клубів накупити велику кількість бразильців, аргентинців, іноземців і таким чином перекрити дорогу молодим українським футболістам? Не зіграло це злий жарт з нами?
Важке питання. Тому що зі сторони власників, які вкладають ці гроші, вони вкладають їх, щоб отримати результат. І якщо б вони були готові на той час, розуміючи, що вони можуть жертвувати часом, трофеями в якійсь мірі… Якщо одразу підпустити багато української молоді, вона ще не сформована, вона не готова для того праймового чемпіонату. Не могли всі команди на той час дозволити собі мати в складі по сім-вісім українців – і хорошого рівня. Щоби мати конкуренцію, щоби вигравати цю конкуренцію в інших команд. Тому власники вкладали в іноземців, в хороших іноземців, і саме тому, я вважаю, одна з причин, чому початок, середина десятих років, з 2010 до 2015, наш чемпіонат був праймовим, завдяки саме напливу іноземців. Вони дійсно робили різницю, і це було топово.
Зараз, під час повномасштабної війни, я думаю, та українська молодь, яка заграла – при всій повазі до них – в той час, при тій конкуренції і при тій кількості іноземних футболістів, їм би було набагато важче. Я не скажу, що це було б нереально, але їм би було набагато важче, тому що і конкуренція, і рівень був набагато вищий.
Зараз, на жаль, наш рівень впав, і ми маємо те, що маємо. Але ті футболісти, які зараз грають за національну збірну – це дуже-дуже хороший рівень. Я не знаю, можливо ми б не побачили того ж Іллю Забарного, який з дуже молодого віку почав грати за київське «Динамо». Якщо пригадаєте його дебют, це збіг обставин, травми футболістів – і тоді йому Мірча Луческу довірив місце, випустив на заміну, і в нього пішло. Дуже багато українських футболістів, які зараз розкрилися, я думаю, навряд чи б отримали так швидко свій шанс, якщо б була та кількість легіонерів, яка на той час працювала.
Слухай, але є ще один бік, зворотня тенденція. Ми з тобою говоримо про легіонерів, про іноземців, які приїжджають сюди. А якщо говорити про українських гравців, яких продають, які йдуть грати в світі, в Європі, ти ж теж грав і в Туреччині, і в Іспанії. Цей шлях, особливо враховуючи, що в нас зараз війна і чемпіонат проходить напів підпільно – чи це для нас зараз вдалий вихід? В моєму розумінні як вболівальника, є збірні двох типів. Одні базуються на гравцях свого національного чемпіонату, а інші на гравцях-легіонерах. Можна згадати багато європейських збірних, де з національного чемпіонату майже нікого немає, всі в основному грають по світу. Це може бути хорошою базою для збірної? Що більшість гравців збірної грають не в національному чемпіонаті, а за кордоном?
Національна збірна будь-якої країни для футболіста – це найвищий рівень. Не клуб, а національна збірна. Тому що ти являєшся представником своєї країни, ти представляєш інтереси країни. Для мене як для футболіста так було завжди. Є клуби, ти можеш переходити з клубу в клуб, а національна збірна завжди залишається одна. Це, напевно, найвищий рівень досягнення, коли ти отримуєш виклик і граєш за національну збірну.
Зараз важко. Не треба багато пояснювати, війна. І рівень нашого чемпіонату сильно впав. І тому ті наші українські футболісти, які грають за кордоном, вони залишаються на більш високому рівні, ніж ті, які грають в українському чемпіонаті. Ми бачимо, що з початком повномасштабної війни – я не знаю у відсотковому співвідношенні, але багато футболістів поїхали грати за кордон. Я не можу залізти їм в голову, можливо, це пов’язано з війною і з життям, яке зараз відбувається в Україні, а можливо вони своєю грою, своїм рівнем – настав їх час, і їх запросили в закордонний чемпіонат. Той рівень, який є за кордоном, на сьогоднішній день вищий. Тому і рівень гри футболістів, які грають за кордоном, також додає… Можуть бути і в нас в Україні хороші футболісти, на дуже високому рівні, але це індивідуально, і треба робити команду. На мою думку, поєднання досвіду хлопців, які грають за кордоном, з найкращими футболістами, які грають в чемпіонаті України і викликаються у збірну – все це в купі, в поєднанні дає хороший колектив.
Я знаю, спілкуючись зараз, з усіма, напевно, футболістами, які є в збірній, – абсолютно всі хочуть, рвуться, із великим бажанням приїжджають в національну збірну. Так було, коли я туди приїжджав, так відбувається і зараз. Національна збірна – це вершина…
І кар’єри, очевидно, і якихось сподівань.
Так, можна сказати так. І хлопці приїжджають… Я не знаю жодного футболіста, який би приїжджав з поганим настроєм або з якимось незадоволенням в національну збірну.
Тому розділяти можна, і я це відокремлення зараз проговорив. За кордоном більш високий рівень, і тому хлопці більш впевнені в собі, і нижчий рівень футболу зараз в Україні. Тому коли ми граємо, наша збірна грає проти інших європейських або інших світових країн, нам все одно важко, тому що треба поєднати той рівень. Коли команди, наприклад, які не грають в Єврокубках, футболіста викликають в національну збірну, він приїжджає, грає за кордоном в Польщі або в Іспанії при повних трибунах. Це також важко, тому що ти сезон граєш при пустих трибунах, а потім ти приїжджаєш туди – і граєш при заповнених трибунах. Це також психологічний тиск, до цього також треба, я не скажу адаптуватися, але все одно, коли ти постійно граєш при пустих, а потім повні – є різниця. Хлопці, які грають в закордонних клубах і приїжджають до збірної, розуміють цю атмосферу, їм простіше, вони більш спокійно виходять на такі матчі.
Багато є нюансів, багато є про що сказати, але загалом, навіть не маючи того результату, який хоче бачить кожен футболіст і кожен вболівальник в нашій країні, в нас доволі хороша національна збірна і доволі хороша перспектива.
Я згоден. Дуже шкода, коли дивишся на покоління футболістів, які зараз грають і в Україні, і в інших країнах, і бачиш, що це насправді дуже талановите покоління. І шкода, що вони цього року не вийшли на чемпіонат, тому що дехто із них уже, мабуть, і не потрапить, і не зіграє ніколи на чемпіонаті. І це щоразу… Знаєш, це ж не лише про національну збірну, це ж ще про долі, про біографії, про кар’єри окремих гравців. Коли ти бачиш, що він міг зіграти і це могло бути – от не склалося.
Вони самі про це жалкують. І ми пригадуємо Романа Яремчука інтерв’ю. Дійсно, це прикро, але це життя, час іде…
Розумію. Хочу тебе запитати таку річ, не знаю, як ти до цього ставишся. Припускаю, що тебе про це багато і регулярно питають. Ти динамівець, в нашій країні «Динамо» завжди було більше ніж просто футбольним клубом. Це ще була така емблема нашої країни, ще з радянського часу.
Народна команда.
Протистояння Динамо з московськими командами – зрозуміло, що навіть вболівальники з Луганщини, з Дніпропетровщини, з Одещини, з Харківщини, з Львівщини вболівали за «Динамо», тому що це було щось трішки більше, ніж футбол. Я з дитинства вболівав за «Динамо», ще за ту команду, яка взяла кубок кубків 1986 року. І зараз дивитись за сьогоднішнім «Динамо» боляче і прикро. Зі всією повагою до суперників «Динамо», які молодці, піднімаються, розвиваються. Тебе питають, що відбувається зараз з «Динамо» і чому в Динамо зараз така смуга? І що ти відповідаєш?
Питають, багато хто питає. Для мене київське «Динамо» – це рідний клуб. Мій батько грав за київське «Динамо», «Динамо» виховало мене, я пройшов всі ступені дитячо-юнацької школи: третя команда, друга команда «Динамо», U-19, U-21 тоді було. І дійшов до рівня першої команди. Коли «Динамо» займає будь-яке місце, окрім першого, мені боляче на це дивитися, прикро, тому що я є вболівальником «Динамо Київ». Так як я зараз вже не граю, я вболіваю.
Але знову ж таки, працюючи на телебаченні, в мене є моя особиста думка. Я ніколи цього не приховував, я вболівальник київського «Динамо». Але я дуже сильно хочу і люблю, щоб люди казали відверто і чесно. Якщо «Динамо» зіграло погано, треба казати, що «Динамо» зіграло погано. А не, будучи вболівальником київського «Динамо», завжди казати, що «Динамо», програвши 3:0, молодці. Цей клуб для тебе найкращий, і він таким і буде. Я дуже поважаю таких вболівальників, які…
Не відмовляються від команди.
Коли «Динамо» програло або коли «Динамо» виграло, коли «Динамо» перемогло в чемпіонаті або програло – вболівальники завжди повинні бути вірними своїй команді. І це велика повага. Ті вболівальники, які сьогодні кажуть: «Та всьо, це гімно», а коли «Динамо» виграло – вони топчики, а коли програли – «ми за них не вболіваємо» , ну, це таке. Я не скажу, що це вболівальники – це просто глядачі для мене. Глядачі, які прийшли подивитись футбол. Сьогодні вони за «Динамо», завтра вони за тих, хто переміг. Такі люди також є.
Коли мене питають, що з «Динамо», є багато гілок, які відходять від основної – є керівник клубу, власники і є багато структур. На мою думку, проблема не тільки в футболістах, а і всередині самого клубу. Щоб зробити переможний колектив, треба починати не тільки від футболістів, треба починати дивитися абсолютно на усі галузі, які працюють в клубі. І якщо на кожній позиції, на кожній посаді будуть працювати топ-робітники, які будуть кращими за тих робітників, які там працюють, наприклад, в «Шахтарі», в «Поліссі», в «ЛНЗ», в «Металісті», в будь-яких інших клубах – це все одне ціле. Клуб – це дуже-дуже велика структура. Фіналізує всю цю роботу гра команди команди на футбольному полі.
Одинадцять чоловік виходять на поле.
Да, і вони фіналізують всю цю роботу, яку до цього робить президент, директори, керівники, медіадепартамент, медичний відділ, люди, які доглядають за газоном і пішло-поїхало.
Я не можу казати, я не знаходжусь всередині клубу, в структурі клубу. Якщо б я знаходився там, працював на якійсь керівній посаді в клубі, я б вам сказав більше. На сьогоднішній день це виключно моя думка. І думка заключається в тому, що керівникам клубу, власникам клубу, треба повністю передивитися не тільки на склад, який є. Тому що вони роблять… Ми бачимо, скільки українців грає. Новий головний тренер довіряє молоді, залучає багато молоді, яка на сьогоднішній день, можливо, ще не готова. І це також про те, що ми говорили перед цим – потрібен час.
Потрібен час, а інколи в «Динамо Київ» немає цього часу. Чому? Тому що я повторю свої слова: «Динамо Київ» – це для вболівальників і для самого клубу… Стільки трофеїв, скільки виграло київське «Динамо» – окрім першого місця, іншого місця для «Динамо Київ» не існує. І це нормально, це правильно, це напрямок переможців. Тому що якщо ти будеш думати: «А, ну окей, для нас і друге місце…». Як в англійській прем’єр-лізі – топ-чотири. Якщо ти зайняв третє або четверте місце і потрапив в Лігу чемпіонів, ти вже в порядку.
Для «Динамо Київ» так не може бути. Для «Динамо Київ» – тільки перше місце. І коли «Динамо Київ» знаходиться на четвертому, на п’ятому місці – це болісно. Я думаю, і для клубу також це болісно. Для людей, які вкладають великі гроші, а вони дійсно їх вкладають. І те, що там багато хто критикує керівництво клубу, але багато хто не знає, скільки грошей люди вклали, як вони у війну… Повернемось до того, скільки клубів вже розпалося і зникло при тих власниках, які до цього вкладали шалені гроші. І «Динамо Київ» залишається, я не скажу, що на плаву, тому що в «Динамо Київ» все добре, є і трансфери, є і інфраструктура.
Тому дуже важке питання, але я вважаю, якщо коротко сформулювати відповідь, то я вважаю, щоб «Динамо Київ» повернулося на той переможний шлях, який в них був, коли вони одне за іншим чемпіонство вигравали, кубки і все інше, треба, на мою думку, повністю передивитися не тільки футбольний склад, тренерський штаб і більш дотичні до футболу структури, а й всю, загалом всю систему, як працює клуб загалом. І коли це відбудеться тоді, я думаю, що «Динамо Київ» впевнено повернеться на цей переможний чемпіонський шлях.
Розмова записана за підтримки Першої приватної броварні
