«Культура й політика невідривні одна від одної» – Саша Кольцова про те, що формує і нищить країну
Двадцять років тому українська музика тіснилась на периферії — маргіналізована російським ринком. Сьогодні ж вона формує власний простір, щоправда, в умовах війни, обмежених ресурсів і часткової ізоляції від світового контексту.
На кухні Інституту фронтиру Сергій Жадан говорить із Сашею Кольцовою, фронтвумен гурту «Крихітка», про цю трансформацію — і про особистий досвід виконавиці, яка спостерігала за змінами української сцени зсередини.
Про замовчане покоління українських митців і нову аудиторію, яка росте вже без російського впливу, але все одно має спокуси, – у текстовій версії інтерв’ю з Сашею Кольцовою із циклу «Стандарти кухонно-диванної експертизи».
Двадцять років на сцені: запас оптимізму з нульових, нестача грошей та бажання послати все до біса
Зараз в Україну майже не приїжджають західні зірки. Але вони ж далі виступають у себе на Заході. Ти слідкуєш за кимось? От є якісь тури, куди б ти хотіла потрапити?
Я кожного разу обливаюсь слізьми, коли бачу, що Radiohead кудись поїхали.
Ти слідкуєш за цим туром, так?
Трішки, тому що розумію, що я пропустила всі музичні події останніх чотирьох років: не була на Bjork, не була на якихось старих улюблених гуртах.
«Oasis» відновилися.
Я не була на кількох великих іменах, за якими слідкувала з молодості. Боюся, що Генрі Роллінз помре – вони зібралися вже старими чуваками. Я хотіла подивитися на мужиків, які в Black Flag грали, на цей хардкор, під який я росла.
Пропускаємо дуже багато світового контексту. Я виїжджала лише кілька разів: десь у сімейних справах, десь просто так. І якщо раніше ти відчував себе частиною світового музичного ком’юніті… ну, somehow, то останні кілька років я розумію, що є українці-музиканти і є люди, які займаються музикою. Є «ДахаБраха», такий міжнародний міст, є ще ті, хто їздить до діаспори: «Бумбокс», «Океан Ельзи» – умовно глобальні українські імена.
З одного боку, радісно, що ти можеш поїхати в невеличкий тур Європою або світом і там на тебе прийде більше людей. Spotify мені показує, що на другому місці після України в мене вже Польща і Німеччина, а не Росія, яка була там років 15 тому.
Ти дивовижним чином у своїй відповіді, не називаючи тему нашої розмови, означила її. Саме про все це я і хотів із тобою поговорити: про українців, про світ і про цю зміну в плейлистах – Польща замість Росії.
Ваша зима закінчилася концертом на FestRepublic. Наскільки я бачив, було дуже атмосферно, дуже класно. У тебе там був виступ із фантастичною Лесею Герасимчук, яка 20 років тому робила неймовірну музику.
Я думаю, що вона і пізніше робила музику, просто не було кому її піарити.
«Королівські зайці» робили щось своє, ні на що не схоже. Водночас у цьому була дуже львівська атмосфера: вони так природно виростали з «Півнів», із «Плачу Єремії», із Віктора Морозова.
Я до того, що на тій сцені початку нульових років, коли, власне, і твоя команда з’явилася, ви робили неймовірні речі. Але, так чи інакше, це було андерграундом – не за стилем, а, скоріше, за своїм звучанням. Тому що тоді все забивала російська музика, а українцям давали можливість виступити десь на початку концерту, як додаток до фестивалю.
Не всі ці 20 років пережили як музичні особистості: багато груп розпалося, на превеликий жаль, багатьох уже не пам’ятають. А ось «Крихітка» виступає, збирає зали, пише нові пісні. Ті, хто вижив, ті, хто пережив, – ви якось можете себе почувати переможцями?
По-перше, ми ніколи не були справжнім андерграундом. Стилістично ми просто попгурт, от чесно. Нічого глибоко експериментального, крім окремих треків, не було. Ми просто робили музику, достатньо доступну в плані прослуховування.
Нещодавно я була у друга, Саші Корнієнка, в кабінеті. Він мені показав колекцію платівок і каже: «Ти бачила вініл “Ґодо”?» Ми фактично не спілкуємося про музику й освіту, і я зрозуміла, що забула групу «Ґодо» – оце був андеграунд. Або, наприклад, група «Щастя» була андерграундом, якісь інші колективи. Ми ж грали попмузику. І з тим, що нам виділили такий малесенький шматочок медійного пирога, треба було в якийсь момент змиритися.
Нам пощастило, що ми дуже рано почали: мені було дев’ятнадцять, коли я вперше вийшла на сцену. Я зрозуміла, що цього запасу самовпевненості, оптимізму, якихось життєвих налаштувань мені вистачило, щоб дотягнути до сьогодні. Але ми кидали музику кілька разів – група розпадалася. У мене вже шостий склад музикантів, якщо не восьмий – це як порахувати.
І музика ваша змінюється?
Музика змінюється залежно від того, хто займається аранжуванням, записом і так далі. Я зараз розумію, що мені весь цей час вистачало сил зібрати себе докупи і, навіть роблячи паузу в два-три роки, переконати себе: «Ну, попиши ще трохи, тобі є що сказати». От, коли я збиралася на зустріч із тобою, у мене з’явилися якісь рядки, поки я малювала стрілки. Вони будуть у наступній пісні, тому що вони смішні.
Але зараз у мене все одно бувають кризи, коли, по-перше, все хочеться послати до біса. Тому що, зрозуміло, якогось економічного ефекту заняття музикою в Україні не приносять, якщо в тебе менше, скажімо, 50 тисяч прослуховувань на місяць у Spotify – а в мене зараз менше.
Я постійно, як головний інвестор цього проєкту, вкладаю все, що заробляю. І я не встигаю обростати тією матеріальною подушкою, яка мені потрібна, щоб спокійно цим займатися. Тому роблю якісь інші роботи в інших місцях: десь це маркетинг, десь – креатив, десь – освітні проєкти, десь – якісь абсолютно божевільні проєкти, навколомілітарні або суто цивільні. Але вони не стосуються музики.
Чесно кажучи, я розумію, що ми продовжуємо випадково. Це радше тому, що час від часу, коли я хочу все кинути, я просто не знаю, як це екологічно завершити.
Як це правильно кинути…
Ти знаєш, це як складні стосунки, з яких ти йдеш і йдеш, але маєш список, чому не треба йти: тому що він смішно жартує, у нього красиві очі, тому що тобі подобається, як він пахне, тому що ви разом дивилися фільм, про який ніхто не пам’ятає. Ти розумієш, що надто багато вкладено, – ти відріжеш частину себе.
Я знаю, хто я поза «Крихіткою», але цього не знає ніхто інший. І цей дозвіл самому собі зникнути для великої кількості людей, відокремити себе від частини себе – це, мабуть, те, на що я поки не зважилася.
Замовчане покоління українських митців
Якщо відійти від досвіду «Крихітки» і поговорити більш глобально, стратегічно, дивлячись із дистанції на те, що з нами відбулося за останні 20 років, – за цей час через українську музику пройшла неймовірно велика кількість талановитих музикантів: хтось залишився, хтось зламався, хтось видозмінився.
Може, не всі знають, що вони були талановитими, крім нас із тобою? І не було кому їх так назвати?
Можливо. З іншого боку, ти ж бачиш, як побудоване наше інформаційне поле: фактично те, що було поза межами п’ятирічної давнини, зникає, просто розчиняється в цьому тумані. Українська культура – це такий туман. Він красивий, дуже мальовничий, його красиво змальовувати, але в ньому ні чорта не видно.
І ми постійно забуваємо своїх героїв.
І я про це. Ми згадали Лесю, і, як на мене, ця музика, яка звучала дуже актуально тоді, не втратила цієї актуальності сьогодні.
Вона не втратила краси. Коли я чую голос Лесі, розумію: вона одна з найкращих українських вокалісток. Але ж не було кому гучно про це сказати і продати це пересічному слухачу без внутрішнього запиту на українську музику. Якби їй тоді дали обкладинку Vogue, назвали найкращим українським романсом – що, в принципі, дуже близько до правди, авторським романсом дуже мало хто займався. Просто не було кому гучно продати це в зрозумілій глянцевій манері.
І, насправді, я знаю, як вони до цього ставляться: їм не подобаються соцмережі, їм не подобається контакт із цією медійною реальністю, де «fake it till you make it». Трушні люди цього не люблять і страждають, коли треба грати за цими правилами, загравати з публікою. Вони б воліли зосередитися на тому, що в них виходить найкраще.
Тому так, величезну кількість талантів не помітили, не подали так, як подавалися російські чи закордонні зірки. І так, це наша проблема як суспільства.
Ми маємо Розстріляне відродження, а тут, фактично, – непочуте покоління…
Замовчане.
Замовчане покоління. І це ж стосується не лише музики, а й образотворчого мистецтва.
Я гадаю, що багато в чому це стосується і поезії. Є нові імена, вони якось існують у певних площинах, але тобі ж відомо, що рок-зіркою офіційно починають визнавати після перших великих зібраних палаців, хоча ти внутрішньо нею був завжди.
Ми трохи поностальгували, трохи позгадували…
Рубрика «Shit, we’re old».
Вона завершена, переходимо до наступної.
Повномасштабна війна змінила українську сцену: російські виконавці зникли, західні – теж
Коли почалася повномасштабна війна, до нас фактично перестали приїжджати росіяни, що природно і прекрасно. Ми залишилися самі. І сталася річ, яку, думаю, багато хто не міг передбачити: українські музиканти самі собою заповнюють лайнапи, ефіри, радіосітки. Якщо в нас відбуваються фестивалі, вони збирають велику кількість глядачів – наших музикантів, виявляється, достатньо.
Але до нас перестали їздити й західні артисти. Відповідно, чи є тут загроза певної ізоляції, відірваності? Чи, щоб грати рок-н-рол, необов’язково наживо побачити умовного Акселя Роуза?
Акселя Роуза після його виступу на інавгурації Трампа можна й не дивитися. Хоча, здається, він виступав не на інавгурації, а на Super Bowl. Його виступ дуже сильно контрастував із Bad Bunny.
По-моєму, HIM, Within temptation та кілька діджеїв приїжджали. Я здивована, чому польські рокери до нас не приїжджають і чому ми взагалі дуже відірвані від польського ринку тих же реперів, які в них надзвичайно цікаві.
І вони цікавляться Україною?
Так. Мені здається, що ми могли б їх слухати, тому що там дуже багато класного, дотепного і дружнього з точки зору того, як молодь себе почуває. Це набагато цікавіше, ніж російський реп. І це мало б заповнювати наші інформаційні лакуни і давати якусь альтернативу російській музиці тут.
Мені здається важливим зважати на ризики: жодна букінг-компанія не буде страхувати свого артиста, який потім може не поїхати далі в тур. Якщо поглянути з точки зору бізнесу, я знаю, що багатьох зірок відмовляють від концертів в Україні. Хоча я б дуже хотіла почути тих, хто займається букінгом для великих українських фестивалів. Але поодинокі виступи зірок у нашому метро – Bono приїжджав, хтось ще приїжджав – це те, на що люди самі зважилися.
За цим усе одно стоїть якась позиція.
Хотілося б, звичайно, побачити когось актуального, але, я гадаю, якщо ти актуальний, то за тобою стоїть маленька бізнес-імперія. Бейонсе була в Донецьку, тому що Донецьк був безпечним і там були великі гроші.
Найбільші гроші України на той час, я думаю.
Поза сумнівом. Ріанна теж там була, тому що це була частина глобального економічного простору. Зараз у нас немає цього економічного простору, гонорари українських артистів впали. Люди знають, що концерт буде перерваний тривогами – ми з тобою так уже сиділи в Палаці спорту під час фестивалю «Хартії». Тому в бізнес-розрізі ці поїздки до України, напевно, не мають великого успіху.
Ти говориш більше про музикантів. Я з тобою абсолютно згоден, тому що зрозуміло: коли тобі треба після, умовно, Кракова заскочити в Україну, а потім виступати в Празі, у тебе немає певності, що ти через питання безпеки і логістики встигнеш.
Є лише три дні на дорогу – і це все.
Зрозуміло, що ти, скоріше, відмовишся. І тут має бути якийсь особистий вибір, як у того ж Bono, Шона Пенна або інших зірок, які приїжджають сюди спеціально, щоб підтримати.
Я запитаю про українського слухача: зараз ростуть діти, вони активно слухають українське. Ти ж сама бачиш, що значно більше стало слухачів українських музикантів, тому що у дітей немає такого вибору – вони можуть піти лише на виступ українського артиста.
Або поїхати в Польшу на Макса Коржа…
Частина з них далі вперто слухає не польських реперів, а російських.
Ну, ми бунтували – вони теж бунтують. Просто треба їм донести, що кожен російський виконавець приходить додому і обговорює «смішних хахлов». Якщо вони моляться на цих російських реперів – шепелявих чи ні – то мають розуміти, що батьки, оточення, друзі цих реперів не вважають їх за людей.
Це про гідність. Приємно чути, коли українська молодь відчуває цю гідність, тяглість поколінь. Але якщо вони ізольовані і хочуть, щоб хтось просто співпав із їхнім тимчасовим вайбом, то, мені здається, цей простий факт – що люди, які над тобою сміються і платять за те, щоб по тобі пускали ракети, є в твоєму плейлисті – має свою логіку. Я пояснюю це тим, що в них ще не доформувалася префронтальна кора, тому вони просто дурачки.
Україна та Польща: близькі культури, але не музичні ринки
Ти торкнулася теми поляків, про яку я постійно думав до війни і думаю сьогодні. Ясно, що їхня політика та культура можуть змінюватися, може прийти один президент, а може інший. Але це те, що мало би бути нам зрозуміло, тому що вони такі, як ми: вони не є імперцями, вони не хочуть нас завоювати. Чехи не вважають нас чехами, наприклад, так, як росіяни вважають нас росіянами. Поляки не вважають нас недополяками. І в чехів, і в поляків є своя дуже цікава сучасна культура, зокрема музика. Власне, чому це не заходить сюди, на твою думку? І не заходило, в принципі, ніколи?
Мені здається, по-перше, через буквально різне написання – користування різними абетками.
Себто латиниця і кирилиця? Ти думаєш, що це достатня причина?
Так, це певний бар’єр, хочемо ми цього чи ні. З іншого боку, є обговорення складних моментів історії між Польщею і Україною, які постійно підживлює Росія. Звичайно, і в польському суспільстві є певне ядро, якому це болить і яке не налаштоване на проговорення й примирення. Я не пам’ятаю, хто це сказав, але мир між народами – це не процес одного рукостискання. Це постійне знаходження спільного, постійний рух назустріч.
Я, наприклад, підписана на кількох польських блогерів. Мені дуже подобається польське почуття гумору і те, як вони переосмислюють свої побутові травми. Сьогодні дивилася розкішний короткий ролик про те, як ми носимося з борщем, а вони – з журеком. І як вони роблять правильний журек: читають йому польські вірші, коли варять, погрожують тапками або показують німецьку ковбасу.
Тобто в них є цей класний мемосвіт, який нам дуже зрозумілий і близький, але будувати ці місточки потрібно постійно. І я б дуже хотіла побачити польських музикантів на умовно безпечних локаціях.
Ти говориш про різні настрої. Це справді так: зрозуміло, що в Польщі складне суспільство, та й у нас далеко непросте. Але якщо говорити в цілому про мистецьке ком’юніті, хоча воно теж не може бути одностайним, усе одно більшість польських письменників, музикантів, режисерів у цій війні за нас. Як не дивно, вони скоріше підтримають українських політиків, ніж своїх, які дорвалися до влади. Це зазвичай люди, які підтримують Україну, але все одно немає цих контактів, їх і не було.
Для мене це завжди була дивна річ. Чому? Зрозуміло, що це не має робити держава. Тобто не має президент Порошенко чи президент Зеленський підписати указ про любов до польської культури, до польського хіп-хопа. Це мали робити самі хіп-хопери, але от нема цього.
Леся Мамчич нещодавно повернулася після чотирьох років у Кракові. Вона дуже цікаво пише про свій досвід життя там і про повернення сюди. Це, мабуть, одні з найцікавіших колонок, які я читала на цю тему – про те, як ти повертаєшся додому і що переживаєш.
Вона, перебуваючи там, багато займалася перекладом і спілкуванням із мистецькими колами, які підтримують Україну. Мені здається, що такі невидимі зв’язки, які не проявляються в публічній площині, насправді існують. Я впевнена, що наші художники їздять до Польщі на мистецькі резиденції, що, можливо, є якісь спільні воркшопи – просто про це недостатньо говорять. А це, на мою скромну думку, мало б бути частиною нашої зовнішньої політики.
Я не знаю, що там відбувається на дипломатичному рівні, хто зараз представляє наші інтереси.
У нас прекрасний посол в Польщі.
Супер, тоді нам потрібно бачити більше спільних мистецьких проєктів.
Психологія мовного вибору в Україні під час війни
Ти говориш про різницю в абетці, у написанні літер. Так чи інакше, це ще й питання знання мов. Я вже не говорю про знання польської чи чеської – хоча б елементарно англійської. А в нашому випадку – ще й елементарно знання української мови, що навіть на п’ятому році повномасштабної війни залишається проблемним питанням.
Ти минулого року давала інтерв’ю і сказала про людей, які вперто не переходять на українську. Дозволь тебе зацитувати: «Треба зробити малюсіньке зусилля за те, що ця країна тебе вивчила, годує, виплачує пенсію твоїм батькам. Це форма вдячності до країни». От якщо говорити про ці зусилля – це все ж таки більше психологічний момент, а не ідеологічний?
Я уважно дивлюся і слухаю знайомих, які не переходять на українську, для яких російська є мовою сімейного спілкування, мовою спілкування серед друзів. Вони продовжують тягати якісь російські меми в спільні чати. І я розумію, що ми маємо якось вивчити, що не дає людині реактивно змінювати свою ідентичність.
Дуже багато цих людей мають конкретний образ себе. А коли ти починаєш говорити новою мовою – ти ж помиляєшся. І мені здається, що вони просто не можуть дивитися на себе невпевненого, недосконалого – їм боляче бути кимось іншим в чужих очах. Я гадаю, що часто це не лінгвістична чи політична, а суто про психологічна проблема: людині нецікаво подивитися на себе нового. Навіть молоді люди настільки застрягли у своїх уявленнях про себе, що не дають собі шансу на зміни.
Я чула, як дуже відомі інтерв’юери, спілкуючись із людьми із Західної України, починають вживати невластиві галицизми, змінюють інтонацію. Але це про нейропластичність, це про готовність до нового і, звичайно, про уявлення «класного себе».
Якщо ж ти все життя читав тільки російські книжки і твоє уявлення про себе як про інтелектуала базується тільки на старому, якщо ти не читав Стуса, не читав базових речей, не читав Домонтовича чи Лесю Українку — у тебе немає тієї експертизи, на якій ти можеш поважати себе нового. Тому що люди з ентузіазмом говорять про те, у чому вони кохаються. Щоб заговорити українською, треба цю нову експертизу в собі побудувати: щось послухати, щось почитати.
Для мене це дуже дивний процес, тому що постійно з цим доводиться стикатися. Оскільки я живу в Харкові, ти ж сама, я думаю, знаєш: коли харків’янин приїжджає до Києва, його питають, як змінився Харків, чи Харків уже перейшов на українську? А чого не перейшов?
А ти маєш віддуватися за Харків?
Мається на увазі, що будь-який харків’янин, коли приїжджає, пояснює, чи Харків перейшов, чи не перейшов. І я, як людина, яка живе в Харкові більше 30 років, бачу, що він сильно українізувався. По-перше, є закон про мову, і, відповідно, публічна сфера, так чи інакше, українізована: якщо зараз хтось десь у ресторані чи магазині з тобою не говорить українською, ти, скоріше, на це звернеш увагу.
Боже, ну скажи, хай навіть кожне п’яте слово буде українською – суржик набагато приємніше чути, ніж російську.
Абсолютно! Але, з іншого боку, я бачу і знаю особисто багатьох людей, які завжди були проукраїнськими, не виступали за «руський мір», не були в Партії регіонів, не голосували за Геннадія Адольфовича Кернеса, але вони були російськомовними. І я бачу, як вони перейшли на українську. Це не обов’язково підлітки – це люди по 40-50 років. Зрозуміло, що їм було складнувато, вони робили помилки і досі їх роблять. Але, очевидно, для них ці зусилля важливіші, ніж залишатися в тому полі.
Бо ти промовляєш свою позицію. За людьми, які помиляються, вживають не ті слова, все одно дуже приємно спостерігати. Це означає, що люди кожним українським словом приймають суспільний договір.
А люди, які публічно у кафе відповідають тобі російською – вони ж не просто розмовляють російською. Вони цим самим кажуть: «Я знаю про закони, я чхати на них хотів. Це мій прояв бунту, це мій захист, тому що все на мене нападає, бо я не хочу вчитися або не бачу сенсу».
Зняти шапку і застудитися на зло мамі.
От вчора якийсь підліток у мережевій кав’ярні – не буду її підводити – дуже наполягав на тому, щоб відповідати мені російською. А потім був максимум його протесту – включити пісню Йолки «Сіжу в Баріспалє». Це виглядає доволі недолуго і нерозумно, але якщо це максимальна форма протесту – окей, у нас бувають різні співгромадяни.
Бачиш, раніше на знак протесту підлітки слухали Sex Pistols, зараз вони слухають Йолку.
Дві полярні стратегії виживання в українському суспільстві
Оцей запис «Танців з зірками», де ваша пісня «Вішліст» і де були хлопці з Superhumans. Ця взаємодія з військовими, які перебувають на реабілітації, проходять лікування. Таких колаборацій все більше – війна стає не просто темою для мистецтва. Ще з 2014 року з’явилося багато пісень, книжок, вистав і фільмів про цю війну, а з 2022 року їх стало ще більше. Але тут ідеться про інше – про взаємодію безпосередньо з людьми, які пройшли або проходять війну. На твою думку, ця тенденція є? Чи це, швидше, поодинокі випадки?
Як і щодо людей з інвалідністю, які набули її внаслідок бойових дій або російської агресії, так і щодо військових – я давно не розмежовую: ось тут війна, а ось тут ми.
Є люди, які розмежовують: «Це десь там, з іншими людьми, а я у своєму колі, для мене війни нема, це все погані політики». Це мистецтво жити «на себе»: коли ти невкорінений у суспільство і живеш у своїй бульбашці, в якій робиш вигляд, що це все – не мої проблеми. І є люди, у яких війна, інвалідність, інші соціальні процеси, якими ми всі наскрізь прошиті. Це дві різні стратегії життя і виживання.
Мені важко з людьми, які мислять: «Суспільство – це мій гаманець. Мені подобається “Нова пошта”, мені подобаються перекази, мені подобається рівень життя, продукти в Україні, “Сільпо”, метро, те, що хтось збиває ракету над моєю головою. Але тут це закінчується – і починаються мої інтереси». І вони, як правило, дуже обурюються, коли щось із зовнішнього світу починає натякати їм, що вони взагалі-то теж частина суспільства.
Пам’ятаєте, коли починався Майдан, ці люди обурювалися, що непорядок на Хрещатику. Це приблизно так: «Я в голові собі захистився, я все забираю з цього суспільства, я живу на гроші, що воно мені деліверить через бізнес, доставляє через якісь зручності. Але я – це я, а оце – якесь суспільство. Я готовий із нього все брати, але… ну, може на вибори схожу, може ще щось – але я тільки за себе».
І є решта – ті, хто вже давно з війною, давно їздять на фронт, роблять колаборації з військовими. Знаєш, якщо людина наповнена фарбою, то вона десь теж трішечки військова, трішечки розуміє.
Оскільки я людина, вкорінена в суспільство, я не можу себе так відокремлювати, що ось в Росію сьєжжу, поіграю, бо ж гаманець. Це не залежить від того, чи людина є носієм тієї чи іншої культури, це якась інша стратегія виживання. І мені дуже важко доносити навіть у близькому колі таким людям, що ти теж є частиною суспільства.
У роки повномасштабної війни наша культура набула більшої соціальності: усі збирають донати, збори є на кожному концерті, виставі, на кожному літературному вечорі. На твою думку, якщо завтра або післязавтра ситуація зміниться і настане момент, коли ми скажемо: «Ага, війна закінчилася» – українська культура збереже цю соціальну складову?
Я гадаю, оскільки дуже багато потрібно зробити для інклюзивності міст, акцент зміститься на реабілітацію, на працевлаштування, на розуміння того, якими мають бути нові робочі місця для ветеранів – зручнішими, з іншим графіком і так далі. Усі ці речі мають бути і в законодавчому полі, і в політиці, наприклад, Міністерства ветеранів. І це буде в головах великої частини суспільства, чиї життя безпосередньо зачепила війна.
Що може бути в бульбашці? Напевно, люди, яким незручно, що встановлюють пандуси. Мені просто хочеться, щоб ця тактика – ізолювати себе від потреб суспільства – не приводила до хорошого результату.
Повторюся: у моєму розумінні ця проблема не ідеологічна – вона суто людська і пов’язана з вихованням, із рівнем емпатії, який ми з дитинства або виховували в собі, або ні.
Нещодавно говорили про це з друзями, які працюють із ветеранами, з хлопцями й дівчатами, які проходять реабілітацію. І знаєш, ця позиція звичайної українки чи українця, який бачить ветерана і каже: «Я не хочу бачити людину на протезі, людину з милицею, мені це некомфортно» – це ж не питання політики й не питання ідеології. Мабуть, це питання етики.
Мені здається, що це трансгенераційні травми, які тягнуться з часів Другої світової. Це про те, що люди, які хакнули радянське суспільство і здобули в ньому якісь матеріальні блага, йшли всупереч суспільству. І ця звичка – йти всупереч суспільству, «протів власті» – зберігається у викривлених формах у побутовому житті цих людей, які зараз теж хочуть бути «протів власті».
Одна справа, коли «протів власті» у 90-ті ваш тато побудував якийсь бізнес, а інша справа – коли вам не подобається дивитися на людину з протезом зараз, тому що це, на вашу думку, наслідок великої політики. Я гадаю, що це наслідок радянського виховання: ти не привчений донатити, робити пандус для іншого, ти не привчений…
…ходити на вибори, висловлювати свою позицію, бути соціально відповідальним, переобирати свого керівника.
Ти хочеш відокремитися від держави, хоча та держава, від якої треба було відокремитися, вже минула.
Але при цьому ти даєш хабарі і голосуєш за хабарників.
Поза сумнівом. І всіх, кого ці люди вважають своїми героями – тих, хто накрав, сів на потоки – треба маргіналізувати. Тому що це не про християнську етику, не про емпатію – це про погане виховання. Коли за столом сидять кілька чоловіків, а хтось починає говорити щось мізогінне: мовляв, всі жінки… Хтось обов’язково має дати йому по руках і сказати: «Чувак, у тебе проблема, не всі ми так думаємо». Чоловіки мають саморегулювати покидьків серед себе, так само ми маємо показувати людям, які обрізають пандуси чи накидаються на військових: це не окей, ти погано вихована людина, поправ, якщо хочеш жити серед нас.
«Милосердя – це форма культури»
У мене ще одне питання стосовно вашого виступу з Superhumans. Мене це страшенно чіпляє. Ми знаємо цих хлопців, виступали на концерті. У них є музична реабілітація, своя рок-група. Дуже багато ветеранів, багато хлопців і дівчат із пораненнями на реабілітації приходять на концерти, на вистави. Є цілі ком’юніті, які намагаються це організовувати.
Виявляється, що культура сьогодні – це, мабуть, найближчий і найбільш доступний майданчик для наших військових, для тих, хто повертається з війни. Майданчик реабілітації, майданчик певного повернення до життя. І, відповідно, це накладає величезну відповідальність на культуру.
Спорт та культура – це місточки, тому що інвалідність – ніколи не головне про людину. Із власного досвіду, з досвіду моїх друзів і подруг, відсутність кінцівки – це величезна травма, це порушення уявлення про себе, якщо ми говоримо про ампутації. Але характер, почуття гумору, досвід, спілкування, відкритість, таланти, виховання, те, чим людина живе і цікавиться — ось це людина. І навіть ці важкі втрати, і той біль, через який люди проходять, біль прийняття себе нового – це частина їхнього досвіду. Потрібно бути відкритими до нього, вчитися жити поруч із людиною, яка проходить трансформацію до нового себе, підтримувати її: інколи своїм ресурсом, інколи – підтримуючи внутрішні сили людини. Але інвалідність ніколи не є головним про людину.
Очевидно, культура тут є дуже ефективним способом передачі цих сенсів.
Саме так, тому що, мені здається, милосердя – це форма культури.
Якщо ми говоримо про українську культуру, яка сьогодні зустрілася з величезними викликами, як і будь-яка інша сфера, як і будь-яка інша частина нашої ідентичності, то чи відчуваєш ти, що змінюється її вага, змінюється роль культури в суспільстві?
Я все чекаю, коли всім стане зрозуміло, що культура і політика невідривні одна від одної. Тому що культура – це про ідентичність: ким себе людина вважає, ким вона є за культурними маркерами, за звичаєвістю, за традиціями – не лише релігійними чи побутовими, а й за споживанням та наповненням.
Ми бачимо, що відбувається з Росією: спочатку вони розповідають про Достоєвського…
…пам’ятають Пушкіна, а потім починають охороняти ці пам’ятники танками.
Так, вони позначають територію своїми культурними маркерами, а потім вважають її своєю. І ця домінанта в головах перетворюється на військову домінанту.
Покоління жінок, яких не заткнути: інша візія світу та нові стандарти
Це, можливо, суб’єктивно, але чи відчуваєш ти, що жіночі голоси в українській культурі стали глибшими, переконливішими, чіткіше артикульованими? Чи звучить культура зараз більше жіночим голосом, ніж чоловічим?
Гнів має голос, втрати мають голос. І коли жінки втрачають близьких, переживають абсолютно жахливі події, вони висловлюють ці трагедії. Таких людей просто математично багато. Частина з них займається мистецтвом, і їх чути – як чути будь-кого, хто висловлює свій біль, розпач, пошук. Це ті речі, які ми всі зараз переживаємо.
І ще дуже важливо, що виросло покоління жінок, яких не заткнути. Я думаю, що це світова тенденція. Жінки прожили життя – із свого досвіду, досвіду своїх сестер та подруг зробили кілька неоковірних висновків.
У нас зараз є доступ до медіа, до грошей, до професій, до влади. І ми починаємо розуміти, що все могло б бути трохи краще – за нашими стандартами безпеки, справедливості, доцільності. І коли ми спостерігаємо за світовою політичною ареною, де правлять чоловіки 70+…
О, так.
У нас є інша візія. Жінки, які в європейській політиці чи політиці інших країнах, кажуть про те, що у нас мають бути інші мотиви, ніж трусити пісюнами одне перед одним.
Спробую повернутися на початок нашої розмови: ти згадала про цю трушність людей, які тримаються старих стандартів комунікації. А тобі комфортно в сьогоднішньому інформаційному світі, у цьому темпоритмі? Із тим, як функціонує музика, бо ж зараз необов’язково мати ротації на радіостанціях, якісь кліпи, а достатньо просто мати рілси, що залетять. Ти в цьому всьому нормально себе почуваєш?
(хитає головою) Я гадаю, мені складно не через те, що я з іншого покоління, а просто через мої нейроособливості – я дуже лімітую зовнішнє спілкування, так було завжди.
Пам’ятаю, ми з Іреною Карпою вчилися в одному університеті: вона на всіх перервах бігла і тусувалася з усіма, а я вдягала навушники і чекала, поки перерва закінчиться. Коли вона казала: «Пішли, потусуємся з пацанами», я щиро питала: «Навіщо?»
Але я, наприклад, сиджу в TikTok і дивлюся ролики про кулінарку або нішеві парфуми – беру інформацію в найгіршому місці. Але забиваю на розвиток свого бренду «Крихітка» в тому ж TikTok, що неправильно. Я роблю дуже багато медійних помилок, але ходжу на правильні інтерв’ю.
Розмова записана за підтримки Першої приватної броварні
