Сцена в укритті: яким був харківський театральний сезон 2025—2026
Катастрофічне скорочення фінансування, втрата акторів і персоналу, фактична заборона на вистави на власних сценах через безпекові вимоги — виклики, з якими стикаються театри прифронтового Харкова протягом чотирьох з половиною років великої війни. Долаючи ці виклики, театри облаштовують невеликі сцени в укриттях, мігрують містом, орендуючи безпечні майданчики, — і продовжують грати.
Яким є харківське театральне життя? Яким був сезон 2025—2026 років? Наталія Цимбал опитала п’ятьох режисерів, які формують театральне обличчя міста.
Найочікуваніша подія у вашому театрі у сезоні 2025—2026? Не обов’язково вистава, будь-яка подія.
Степан Пасічник, головний режисер Харківського академічного українського драматичного театру імені Шевченка «Березіль», художній керівник театру «P.S.»:
Для мене особисто — відкриття сцени—укриття після трьох з половиною років поневірянь по різних майданчиках міста, руйнаціїї репертуару, складної логістики. До того ж облаштування подібного майданчику з нуля в колишньому гардеробі театру забрало багато часу, сил, нервів і здоров’я для пошуку фінансів і ресурсів, тому народження ще однієї площадки в театрі, «Сцени—гардероба», і можливість нарешті зустрічати глядача в рідних стінах — це було найочікуванішою та найактуальнішою подією.
Оксана Дмітрієва, головна режисерка Харківського академічного театру ляльок імені Афанасьєва:
На це питання важко відповісти, бо той темп, в якому ми живемо, — не про очікування. Ми не дочекались поки що нормальної зарплати, дозволу грати у власних приміщеннях і ми не дочекались справедливого миру і нашої перемоги.
Ми багато працюємо, багато їздимо, тому важко. Радію, що вперше в історії нашого театру відбувся масштабний тур Францією — який почався у вересні 2025, а закінчився у квітні 2026 — з виставою «Жираф Монс». Це дуже важлива історія, після кожної вистави ми говорили з глядачами, а це були діти, молодь, дорослі, ми розповідали про нашу країну, про те, як жити в прифронтовому місті. І це, мені здається, саме той момент, коли культура, театр працює, коли розповідь про війну стає більше ніж просто ролтві, а стає власним переживанням людей, які прийшли до нас на виставу. Ніколи до цього в театрі не було таких великих гастролей, навіть по Україні.
Цей рік був виснажливим, тому що було багато доріг, але це неймовірна географія — Франція, Німеччина, Фінляндія. Приємно і тепло згадувати, як організував нам гастролі Театр на лівому березі. Ми були там майже тиждень і зіграли різні вистави для дітей. Для мене це про взаємовідносини театрів, про те, як одна команда допомагає іншій.
Приємно, що цього року у нас відбулись прем’єри інших режисерів («Не бійся» Сергія Смеречука, «Хоробрики, вперед!» Ольги Коваль) у рамках проєкту «Книжка на сцені»: тексти сучасних авторок Ірини Лазуткіної і Катерини Єгорушкіної втілюються на сцені. Таким чином ми популяризуємо нашу новітню українську літературу і знайомимо з нею не лише дітей, а й їхніх батьків, які будуть звертати увагу на те, що читати з дітьми і як може звучати на сцені сучасний текст.
А ще — повернення на сцену відновленої вистави «Уявний хворий» з прекрасним В’ячеславом Гіндіним у головній ролі, хоч він сьогодні, на жаль, і не належить до трупи Театру ляльок.
Артем Вусик, аĸтор, режисер та член художньої ради театру «Нафта»:
Напевно це рімейĸ вистави «ЩУР». Після того яĸ Діма Третяĸ пішов служити, ми зняли цю виставу з репертуару і тільĸи через два роĸи наважилися на повторний опенĸол і ось, нарешті відновили, бо розуміли, що нам таĸи потрібна таĸа ĸомедія в театрі.
Андрій Лебідь, художній керівник харківського незалежного «Театру для людей»:
Гастролі нашого театру у Миколаєві та Одесі з виставою про Харків за книгою Анни Гін «Як ти там?». Також зіграли цю виставу в перше в Харкові на великій сцені театрально-концертного центру, зібрали аншлаг. І, безумовно, премʼєра цього сезону — вистава «Ласкаво просимо до Раю» Бернара Вербера.
Віктор Єрмоленко, режисер та актор Харківського академічного драматичного театру імені Квітки-Основ’яненка та незалежного театру Open theater
Найочікуванішою подією для мене стала робота над виставою «Майстер корабля» за романом Юрія Яновського, у партнерстві з модельною агенцією Kate F Models та дизайнеркою одягу Анастасією Фоменко. Ми створили справді цікавий проєкт і, як на мене, змогли органічно поєднати фешн-індустрію з театром в межах вистави.
Якщо уявити, що до вас приїхав гість, який ніколи або дуже давно не був у Харкові, і вам треба порадити йому одну виставу сезону 2025—2026 з репертуару вашого театра і одну — будь-якого іншого театра. Які це будуть вистави?
Степан Пасічник:
Якби мова йшла лише про мої вистави, мені було би важко це визначити, а оскільки в театрі йдуть не лише мої вистави, то мені не дуже коректно виділяти якусь одну виставу, тому скажу так: «Приходьте на наші прем’єри, на наші вистави, які вийшли у цьому сезоні: «Година тиші», «Харківська абетка», всі інші. А щодо інших театрів, хотів би порекомендувати виставу Харківського театру ляльок «Параджанов. Балкон дитинства».
Оксана Дмітрієва:
Складне питання. Я жадібна і люблю присаджувати глядача на наш Харківський театр ляльок, мені подобається, коли глядач починає відчувати в ньому потребу: подивився одну виставу, хочеться ще… Я люблю вистави, які у нас йдуть, тому мені важко назвати одну. Мені приємно сказати, що на репертуар нашого театру йти не соромно. Дивіться всі мої вистави, тому що я їх всі люблю і ми робили їх з великою любов’ю. Але я би точно порекомендувала режисерський дебют Аліси Гладкової, виставу «Параджанов. Балкон дитинства», «Мина Мазайло» Артема Вусика, дебют як режисера в Харківському театрі ляльок Сергія Смеречука — вистава «Не бійся!» з неймовірною музикою Лесі Пасічник. Обидвоє — студенти-випускники.
Якщо говорити про інші театри – «Веселка на Салтівці» (театр «Нафта»), «Каліка з острова Інішмаан» (театр імені Шевченка).
Артем Вусик:
З нашого театру я би порадив «ХАРТЕДЕ 20», а з Театру ляльоĸ, мабуть, «Уявного хворого».
Андрій Лебідь:
Вистава нашого театру «Як ти там?». Вистава авторського театру «Може бути» — «Мрія на долоні».
Віктор Єрмоленко:
З репертуару нашого театру я б порадив подивитися виставу режисерки Ольги Туруті «Місто» за романом Валер’яна Підмогильного, а з інших театрів раджу сходити до театру «Нафта» на виставу «Веселка на Салтівці» Артема Вусика.
Що або хто для вас стало/став відкриттям цього сезону або здивувало/здивував вас?
Степан Пасічник:
З цим складніше. Відверто: «я все вже бачив і до всього звик», є такий текст у Ліни Костенко. Останнім часом вміти дивуватись — це окремий талант. У мене в театральному житті було досить небагато таких подій, пов’язаних з іменами, акторськими роботами, виставами, а от так, щоб це стало для мене відкриттям — такого явища в багатьох минулих сезонах не трапилось. А потім я, чесно кажучи, перестав відвідувати ті місця, де, можливо, це могло би статися. Щось сталося зі мною, з моїм організмом: коли туди потрапляє те, що я не можу дивитись, я страждаю на фізичному рівні, а туди, куди рухається, з моєї точки зору, сьогоднішня історія… Бо театр — це штука жива, вона розвивається, вона вирує, просто не завжди це… я на театрі людина православна. Сьогоднішній час провокує, і слава богу, я це розумію, але, я думаю, що принаймні в своїх рефлексіях я повинен трошки відійти набік, що я для себе і роблю.
А якщо не про театр ім. Шевченка, то люблю свій курс, радію його вірності до навчання, його працездатності, його енергії, від якої я черпаю. Були роботи, були студенти, якими я втішився.
Оксана Дмітрієва:
Здивування і радість у мене викликає наш проєкт з театром «Золоті ворота», пишаюсь нашою командою, Вікою Міщенко та Лілією Осєйчук.
Здивування — отримання Шевченківської премії. Це не досягнення, а несподіванка. Ця премія — заслуга всієї команди Театру ляльок, великої кількості людей, але головне, що це Харків і це Театр ляльок.
Дуже гріє і надихає співпраця зі студією Aza Nizi Maza над майбутньою виставою, для якої декорації та ляльки вперше роблять діти.
Артем Вусик:
Вистава «Місячні» в постановці Ніни Хижної в Молодому театрі та особисте знайомство з ĸомандою театру Needcompany (міжнародна перформанс-група, Брюссель, Бельгія — ред.)
Андрій Лебідь:
Мої учні, бо я є викладачем кафедри майстерності актора Харківської академії культури. В цьому сезоні пройшли конкурс та доєднались до трупи державного театру для дітей та юнацтва Віра Михайленко, Руслан Сорока, Марина Кадурина, Олексій Бритков, Віолетта Астахова, зіграли головні ролі у моїй виставі «Назар Стодоля». Також моя випускниця Юля Одокієнко дебютувала в якості режисерки в проєкті альтернативного незалежного театру «Нафта» з виставою «Потяг 723».
Віктор Єрмоленко:
Для мене справжнім відкриттям стала вистава Аліси Гладкової «Параджанов. Балкон дитинства». Щоправда, якщо не помиляюся, це була прем’єра минулого сезону.
Що розчарувало чи не виправдало сподівань у цьому сезоні?
Степан Пасічник:
Це теж пов’язано швидше з курсом, оскільки ні за якими подіями на території театру я не спостерігав, то не мав чим очаровуватись і чим розчаровуватись. Сезон для мене був складним. Розчарований я давно: ставленням влади до театру, і це ставлення давнішнє. Дивлячись на ситуації в інших театрах в інших містах, виникає біла заздрість.
Оксана Дмітрієва:
Не можу сказати про розчарування, є втома: від життя на колесах, від гри в інших приміщеннях, це виснажливо, а від цього присутня втрата концентрації, що завадило більше репетирувати чи втілити якісь інші проєкти.
Артем Вусик:
Фестиваль «Shakespeare is dead» в Бельгії, де ми грали «Оргію ĸіборгів». Я очіĸував ціĸавіших та сĸладніших вистав від європейсьĸих театрів.
Андрій Лебідь:
Неможливість театрів повноцінно працювати у власних приміщеннях.
Віктор Єрмоленко:
Мені здається, що цього сезону театральний Харків став трохи втомленим і надто спокійним. Постійно чую від колег із різних театрів, що глядач втомився і йому зараз потрібне щось легке, комедія. Мене така думка розчаровує. Я не вірю, що глядачеві потрібні лише легкі вистави. Навпаки, здається, що саме зараз особливо важливим є театр, який ставить незручні запитання, ризикує і говорить про те, що болить.
Якого жанру чи стилю вистав не вистачає в репертуарі вашого театру, на вашу думку та на думку глядачів?
Степан Пасічник:
Жанр комедії дуже потрібен у наш час. Я за декілька сезонів зробив декілька комедій або трагікомедій, бо мені цей жанр сьогодні чується. Ми всі кинулись у простіший репертуар. Це пов’язано з трупою, з тим, хто залишився в театрі, хто пішов, з відсотком чоловіків—жінок у театрі, через зменшений сценічний простір. Мені не вистачає якоїсь однієї серйозної, власне драматичної історії та однієї—двох назв класичного репертуару.
Оксана Дмітрієва:
Це жерсть, але глядач потребує комедій, ніжних історій — такого, де можна перезавантажитись і переключитись. Мої роботи так чи інакше стосувались війни, і для мене було надважливо проговорювати ці теми. Хочеться поставити таку виставу, щоб вона давала сили, щоб вона заряджала якимось неймовірним світлом, як дефібрилятор перезапускає наші втомлені серця. Але це мрії. Я не знаю, що це має бути і як це зробити.
Якщо ми говоримо про Театр ляльок, то багато чого не вистачає: хочеться пробувати якісь нові системи і технології. Наш театр до повномасштабного вторгнення мав потужний репертуар, але зараз його нема, і цей репертуар треба поповнювати. Це і мелодрами, і комедії, і трагедії, і детективи, та будь-що. Але важливо: повинні бути і вистави, в яких проговорюється те, що відбувається з нами зараз, для того, щоб ми могли бути в моменті, в якому ми всі сьогодні знаходимось, програвати важливі, больові теми, а їх нескінченно, до яких потрібно знаходити ключі й намагатись з ними працювати.
Артем Вусик:
Та можна ĸомедій додати, яĸ я вже ĸазав. Ну і ми цим вже займаємося, по сеĸрету ĸажучі.
Андрій Лебідь:
Мої думки співпадають з думками глядачів, що нам не вистачає вистав комедійного плану.
Віктор Єрмоленко:
На мою думку, нашому театру не вистачає сучасної української драматургії, яка б говорила про проблеми сьогодення. Хотілось би бачити більше актуальних текстів, що відгукуються на те, чим зараз живе суспільство.
Три слова, якими б ви окреслили театральний сезон 2025—2026 у вашому театрі?
Степан Пасічник:
Попри все. Але це два слова, а треба три… Грали. Граємо. Гратимемо. Попри все!
Оксана Дмітрієва:
Дороги. Надії. Впертість.
Артем Вусик:
Освіта, молодь, рух!
Враховуючи наш основний проєĸт цього сезону — «Нафтапрод», де ми супроводжуємо менторством та допомагаємо молодим митцям та мистĸиням втілити свої режисерсьĸі ідеї.
Андрій Лебідь:
Продуктивний, перспективний, ми разом!
Віктор Єрмоленко:
Спокійний, сталий, зручний.
Три слова, які визначатимуть наступний театральний сезон?
Степан Пасічник:
Віра. Надія. Любов. Те, що я зараз кажу, не пафосно, це, на жаль, актуально.
Оксана Дмітрієва:
Натхнення. Легкість. Команда.
Артем Вусик:
Йогансен, смерть та Ізюм.
Андрій Лебідь:
Віра, надія, любов.
Віктор Єрмоленко:
Експеримент, пошук, розмова.
Чому глядачі мають ходити саме до вашого театру?
Степан Пасічник:
Я не буду казати, чому треба ходити саме до нашого театру, але глядачі в принципі повинні ходити в театр, а особливо, за словами Леся Курбаса, в скрутний час. Мені здається, в українців завжди були скрутні часи.
Не кидайте театр у скрутний час, бо цей час — найгірший, бо театр — це слово, я не кажу зараз про синтез, я кажу про те, що спочатку було слово, а у скрутний час це слово хочуть відібрати, вбити, знищити, зґвалтувати, і глядач повинен ходити, тому що це — місце сили, де іде обмін якимись дуже важливими речами. Я кличу глядача для того, щоб почути його енергію і віддати йому свою.
Оксана Дмітрієва:
Тому що ми його обожнюємо, тут крута команда, тому що ми ніколи не повторюємось, ми постійно шукаємо нову мову. Тому що в нас є ця легкість, впертість, і ми любимо свою справу. Ми закохані і хочеться, щоби в нас закохувались, не зважаючи ні на що.
Завдяки тому, що ми почали їздити до Києва, ми стали знаними, нас очікують в інших містах і на нас ідуть, ми маємо своїх прихильників. Це не може не надихати і не радувати. Це про віру і любов глядачів.
Артем Вусик:
Вони не мають ходити саме до нашого театру, але в «Нафті», я впевнений, вони побачать щось неочіĸуване для себе і захочуть прийти ще.
Андрій Лебідь:
Тому що ми працюємо для людей. Було б чудово, якби люди взагалі більше ходили в театри. Бо театр лікує душу та дає надію.
Віктор Єрмоленко:
Мені здається, що наш театр певною мірою став заручником своєї репутації (До березня 2022 театр мав назву «Харківський академічний російський драматичний театр імені Пушкіна — ред.). Саме тому мені хочеться показати людям, що тут народжується якісний сучасний український театр — живий, сміливий й актуальний.
Що би ви хотіли сказати тим з ваших колег чи глядачам, хто боїться їхати до Харкова?
Степан Пасічник:
Ми обов’язково зустрінемось! Я зараз у Німеччині, у мене тут питали, чи немає у тих, хто залишився в Україні, ставлення до людей, які виїхали з різних причин і повертаються, подібного до “от ми залишились, а ви поїхали”. Я помітив, що у харків’ян такого нема. Тому я і кажу: “Ми обов’язково зустрінемось”, і не має значення, за яких обставин.
Оксана Дмітрієва:
Я не знаю, що їм сказати. Мабуть, треба спробувати приїхати, тут не так страшно. Можливо, треба їхати туди, де страшно.
Якщо порівнювати, то іноді мені було страшніше знаходитись у Києві при щільних обстрілах, ніж в Харкові. Нема зараз в Україні такого міста, куди б не прилітало. Якщо вам дуже хочеться приїхати до Харкова, то велкам. Харків зараз потребує того, щоб сюди приїздили. Важливо, щоб відбувалась циркуляція людей, подій, думок — не хочеться, щоб Харків перетворився просто у місто—фортецю. Якщо не відбуватимуться потужні події, тоді це буде дуже депресивна територія.
Але при всіх тих пафосних і надихаючих речах, про які я говорила, пам’ятаємо, що театрам в Харкові зараз дуже-дуже складно: погане фінансування, неможливість грати на своїх площадках, глядач, який швидко передивляється прем’єрні вистави і потім вистави «просідають», і надзусилля тримати глядачів, щоб вони продовжували ходити до театрів і дивитися вистави по декілька разів. Ситуація складна: є надія, ми працюємо, стараємось, але, якщо чесно, ситуація не така вже й позитивна.
