«Навчитися писати тексти без війни» — Антон Слєпаков | Інтерв’ю
«Слова просто лізли одне за одним», — каже Антон Слєпаков про треки з першої частини проєкту Warнякання. Коли інші автори оніміли чи заціпеніли, для Слєпакова слово стало мистецькою реакцією на шок перших днів і тижнів великої війни. Фіксація станів, емоцій, відчуттів, вражень — потім це склалося в авторський жанр, проєкт Warнякання з уточненням: музичний документально-терапевтичний проєкт.
Нині Антон Слєпаков служить у Силах оборони України, але намагається стежити за українською музикою і каже, що помічає, як виконавці, гурти і жанри, які не належать до популярних, стають популярними, фіксує зміни і у музикантів, і у їхньої аудиторії. Про мову і музику під час війни, їхню терапевтичну функцію, про життя в присутності смерті та повоєнну культуру — текстова версія розмови Сергія Жадана з Антоном Слєпаковим.
Давно хотів тебе побачити у нас на радіо. Чути ми тебе чуємо, тому що ми ставимо вашу музику. Давай поварнякаємо трішки?
Давай.
Варнякання – це ж таке невиразне говоріння, таке бурботіння, мурмотіння. І зрозуміло, що там вкладене слово war, війна. Як на мене, це така графічна, візуальна метафора того, що сталося з нашою мовою у 2022 році, коли почалась повномасштабка. Що сталося з твоєю мовою?
З моєю мовою сталося те, що як і всі, як багато хто, я думаю, якийсь час була німота, шок. І здавалося, що музи замовкнуть надовго, і займатися мистецтвом, творчістю було недоречно, але потім я зрозумів, що це певний поклик, це певна місія — і слова все одно лізуть. І якщо ми зараз цього не зробимо, можливо, це ніхто не зробить. Що це треба фіксувати — свої стани, ці події, свої відчуття.
Це була реакція. І так сталося, що вона трапилась буквально в березні, не так багато часу пройшло. І ще був такий дієвий момент. Тоді, як ти пам’ятаєш, були ковідні часи, всі сиділи без грошей…
І без виступів. Без виступів – відповідно без грошей.
І треба було якось донатити, треба було придумати, як донатити на військо, на волонтерів. Ми всі в це поринули з головою. І це був теж один зі способів заробити донати, викладаючи це на майданчики, на платформи. Ми тоді збирали, викладали такими маленькими кроками, синглами. Сингл зробили – виклали, задонатили, пішли далі.
Назбиралося на повноцінний…
Так, ми збирали доволі довго, я думаю, що близько півтора року.
З двох спроб. Перший – це були саме домашні записи, тому що всі студії тоді були зачинені. А потім, вже коли трішечки розкрутилось – все це стало на більш серйозні рейки. І ми домовились з нашими друзями та колегами з лейблу Dnipropop з Дніпра, що це буде реліз на їх лейблі. І ми все це переписали вже більш фундаментально, начисто.
І все ж таки ми за ці два роки відкатали дуже велику кількість виступів, переважно благодійних.
Я думаю, що ти сам знаєш, коли якийсь трек випробовуєш на концерті, потім набагато легше ти його розумієш в студії. І навпаки відбувається, на жаль. Ти щось записуєш, потім на концертах все це обростає якимось фішками такими: «А що ж ми не записали…?». Ну, так все і лишається.
Тому це було такою справою честі зробити, отак почалось Warнякання.
Це дуже цікаве слово і дуже, мені здається, визначальне слово «німота». Багато від кого його чув, від письменників, від журналістів, від музикантів, про те, що оці перші місяці – певне заціпеніння. Ти думав про те, яка природа цієї німоти? Це ж не страх, очевидно, тому що страху тоді не відчувалося в людях. Було багато люті, було багато любові, багато бажання допомогти. А звідки оце заціпеніння саме мовне? Що відбувається з мовою в такі моменти?
Страх, по-перше, був, я його бачив в очах дуже багатьох людей. Для мене найстрашніші відчуття були, коли я потрапив на вокзал і побачив цю паніку, цю невизначеність. Люди, які відчувають фізичний страх, це щось звіряче. Це було настільки жахливо, я намагався уникати цього.
Для мене з німотою щось… Фонетично трохи ближча нудота, щось таке. Оцей стан, коли вона граничить з цією нудотою.
Піднуджує від страху.
Так. І не тільки від страху, а від якогось безсилля, коли ти не можеш адекватно відповісти, коли ти не розумієш, ти не визначений, що далі, як.
Але, напевно, ці слова — це теж захисна реакція такої німоти: ні-ні-ні, ти не можеш мовчати. Ти не маєш права мовчати. Ти маєш розказати, ти маєш зафіксувати. Це такий поклик, який починає тобі годинником чи молоточком по голові стукати. І слово за словом — так, ти фіксуєш.
Знаєш, що мені нагадує цей процес з мовою, з тим, що з нашою мовою відбувалось тоді, навесні 2022? Це як травма у спортсмена, коли ти рвеш якийсь м’яз, і рука перестає функціонувати. Ти потім починаєш тренуватися, вона починає функціонувати, але вже функціонує не так. Ти відчуваєш, що твоя мова змінилися?
Мені це дуже близько, тому що ми з тобою колись…
…ганяли в футбол.
Так, і в мене досі травма, я так і не відновився після травми коліна, тому мені дуже близька ця аналогія.
Так, тобі здається, наче вся ця система в тебе має функціонувати, а вона не функціонує. Вже ти не такий гнучкий, вже ти не можеш так швидко реагувати.
Але, ти знаєш, мені трішечки незручно від того, що цей період не був для мене такими муками творчості. Слова просто лізли одне за одним. І доволі швидко ця програма накопичилася. Такої кризи, певно, не було. М’язи працювали більш-менш нормально, хоча мозок і понятійний апарат був дуже сильно травмований, шокований цими звірствами, які ми всі спостерігали, і смертями друзів, колег, близьких.
Мені здається, тут навіть можна говорити не про зміни свого мовлення, а про зміни у сприйнятті мовлення інших. Ти помічав такі речі, що після початку повномасштабної війни багато хто з друзів, знайомих перестав когось читати, перестав когось слухати. Ясна річ, це у першу чергу стосується росіян, але тут скоріше присутній політичний момент: «я не хочу тебе читати і слухати, тому що ти мій ворог і в мене тут просто блок». Але все одно, навіть якщо відійти від російського контексту, когось десь в чомусь, знаєш, перемкнуло. У тебе є така література чи така музика, яка в тебе відпала?
Тут трішки слизька історія, тому що ти можеш побудувати свою реальність так, як тобі буде зручно, і вибудувати цю бульбашку із дуже зручних людей, які начебто співпадають з твоєю позицією, суголосні твоїм… Але ж, напевно, це не дуже правильно, тому що це такі самі люди, такі самі громадяни, такі самі митці – хто завгодно.
Можливо, тобі б не дуже хотілося це чути, але це люди, які теж мають право на свій голос, на свої думки. Тому для мене це дуже складна історія, є такий стереотип: я дізнався про цього, наприклад, режисера такі факти. Я не дуже хочу тепер його дивитися, його читати. Я думаю, якщо заглибитись, серед дуже відомих митців важко знайти таких от прямо янголів.
Я навіть не мав на увазі етичні чи ціннісні речі. Скажімо, ти чи я до 2022 року любили читати умовного Тичину, нам подобалася його космічність, а після 2022 року ти думаєш: ну яка космічність? Які всесвітні симфонії? Я не можу це читати. Я про суто естетичні речі, щось зламалося.
Зламалося у всіх. Я думаю, що у багатьох людей було до Булгакова не так багато питань, як зараз. Всі читали ці передруківки. В моїй юності це було повністю заборонено.
А зараз це настільки екзистенційно понятійне питання, яке не входить в нашу актуальну повістку, що цей пам’ятник, поставлений в 2000-х роках, він вже і не може мати такого значення, але має.
Я в принципі намагаюсь цю історію, можна сказати філантропську, якось вибудувати, почути людину, незважаючи на всі наші розбіжності. Безумовно, дуже важко сприймати, коли тобі кажуть, давайте послухаємо зараз українського такого-то митця, а ти знаєш, що він, наприклад, втік. Незаконно. І ти такий…
Давайте не будемо слухати!
Давайте не будемо, так.
Коли ми робили перший і єдиний європейський тур Warнякання, ми стикнулися з багатьма такими історіями, що нам зустрілося багато наших співвітчизників, які знайшли інший шлях існувати, виїхавши незаконно.
Якщо ви хочете більш детальні мої думки на цю тему, то послухайте трек з першого альбому Warнякання «Розмова з Реф’юджізасом».
«Культура й політика невідривні одна від одної» – Саша Кольцова про те, що формує і нищить країну
Це така річ, я не хотів її торкатися, але ти сам почав. Ваша аудиторія, наскільки я пам’ятаю – і «Грузовиків», і «Вагоноводів» – аудиторія, яка слухала. Слухала не лише музику, вона слухала й слова. Це аудиторія, яка читала. Якби це був радянський час, я би сказав, що це інтелігенція. Це термін з ХХ століття, не буду його вживати, але це дійсно розумна аудиторія, яка намагалася рефлексувати. Зараз в тебе є якісь конфлікти, не ідеологічні, скоріше естетичні, з цією аудиторією? Вони тобі роблять якісь закиди, що ти став іншим, що ти інакше говориш, що ти інакше мислиш, що в тебе стала інакша мова? Я не маю на увазі російська чи українська. Мова загалом, як категорія.
У мене жодних конфліктів з аудиторією немає, в нас дуже поважні відносини. По-друге, я мушу визнати, що після 2022 року я, незважаючи на масив присутності Warнякання і велику кількість виступів – при всій повазі до того, що робить мій колега Андрій Соколов – це не суто музичний проєкт.
З музичного поля я трішки зник. Як перестали грати «Вагоновожаті» і в мене не з’явилося якогось відповідно потужного проєкту – все ж таки Warнякання закриває трішки іншу нішу.
Але вас визнали кращим альбомом року.
Це політичне рішення. Крім жартів, це велика повага і відзнака.
Добре, хай це буде твоє бачення, я своє залишу, буду тобі опонувати. Це все ще про дуже хорошу, про дуже якісну музику.
Оце бурмотіння, про яке ти говориш, варнякання, його дуже непросто сприймати в музичному процесі через кому з іншими проєктами.
В порівняння з поп-роком, з джазом, з альтернативними — це щось інше. Це все одно що кіносеанс, де лише бойовички та комедії, ми раптом засунемо якийсь документальний фільм, доволі нудний, де закадровий голос щось бурмоче. І кажемо:
– Ну рєбята, ви шо, це ж Оскара взяла ця робота!
А всі кажуть:
– Да ми краще…
… краще назад, до Рембо і Чака Норріса.
Warнякання ви позиціонуєте і називаєте проєктом документально-терапевтичним. Я розумію, що означення скоріш за все ви вигадали для того, щоб якось означити. Але мені видається, в цьому є дійсно раціональне зерно – музика, культура як терапія. Ти про це думаєш? В цьому дійсно є якийсь сенс? Чи це просто зараз всі говорять про культуру як про мистецьку терапію, бо про це треба говорити?
Під час повномасштабного вторгнення ми всі стали гештальттерапевтами, тому що абсолютно до всіх митців підходять, дякують, дуже часто плачуть, дуже часто їм це допомагає прорефлексувати якусь травму, якийсь їх спогад. Якщо це відбувається за кордоном – ти стаєш тим місточком, тією часточкою, який зв’язує людей з Україною. Тому… воно само так сталося.
Ти помітив, що зараз на концертах, на вечорах, на зустрічах люди легше сміються і легше плачуть?
Так, так. Тому що сміх – це теж терапія. Гумор інколи потужніше турнікета чи якоїсь оклюзивної наліпки. Тому що ти вже захищений, ти вже якось заряджений і тобі не так боляче. Ти можеш посміятися, пожартувати. Бачиш, як співпав розквіт стендапу і української комедії з цим страшним часом. Це, я думаю, не просто збіг обставин.
Я, знаєш, ніколи про це не думав. Ми говоримо зі стендаперами, запрошуємо їх, але те, що це одна із форм терапії… Так, очевидно, це мудро, я з тобою згоден.
Ваша документальна складова – вона принципова. Ти фіксуєш ті звуки, фіксуєш ті голоси, фіксуєш те звукове тло, яке тебе оточує, скажімо, спочатку в цивільному житті, зараз в Силах оборони. Документування війни через культуру, через мистецтво – це більше все-таки про мистецтво і культуру чи про війну?
Я думаю, все ж таки про мистецтво і культуру. Я можу помилятися, але так стається, на жаль, що ті люди, які заглиблені у війну на 200%, їм немає коли творити щось, робити якісь помітки, інколи щось писати. Слава богу, вистачає людей, які пишуть книжки, які знімають документальні фільми, які роблять музику.
Але ми говоримо про першу частину Warнякання – в той час ми не були дотичними до війська і зараз я не брав участь в бойових діях, тому я не можу розказувати про те, чого не відчуваю, це, напевно, буде нечесно.
Але я теж багато чого бачив, я багато кого чув, я багато за ким спостерігав. Наша друга частина так і називається – частина друга. І частково це історії людей, які вже не зможуть їх зафіксувати, і наша маленька місія – зберегти пам’ять про них і надати їм голос, на жаль, в такому…
Я про це часто думаю. Зараз Сили оборони дійсно фіксуються – багато фотографів працює, багато режисерів, є неймовірні фільми. Перше, що спадає на думку, фільми Мстислава Чернова. Це те, що дійсно фіксується – такі зліпки часу, зліпки епохи, цього дуже багато. Але ти іноді думаєш: ну добре, завершиться війна, мине якийсь час, виросте нове покоління. Для них це буде про історію чи про мистецтво?
Ми дуже багато говоримо про те, коли закінчиться війна. П’ятий рік говоримо і наче готуємо цей простір, якийсь шлях.
Простір майбутнього трішки для себе розчищаєм.
Так, а він все одно живе своїм алгоритмом. По-перше, тому що війна не закінчується.
Все це приходить, як на велосипеді – сів і поїхав, і далі сам балансуєш, і вчишся, щоб не впасти… Я не знаю, як буде. І я думаю, що б ми зараз не вигадали, що б ми не сказали, все одно реальність буде трохи інша. І, можливо, така, яка нам з тобою не сподобається.
Цілком можливо.
«Ми — актори, які грають музику» — гурт Schmalgauzen
Я от що постійно думаю, цікаво було б твою думку почути. Всі ці мистецькі твори, мистецькі вияви стосовно війська, стосовно військових – фотовиставки, пісні, книжки, які зараз з’являються, фільми – вони ж ніби є певною проекцією з боку армії в бік цивільного суспільства. І це, мені видається, для суспільства дуже важливо. Тому що часто це є шляхом подолання страху і невідомості, незрозумілості. Але ж ми часто забуваємо, що це ж працює в інший бік. Військові теж дивляться фільми про себе, бачать фотографії, читають книжки і, цілком можливо, слухають Warнякання. Яким є їхнє сприйняття? В тебе є якийсь досвід свій?
В мене цікавий досвід. На початку ніхто не знав і ніхто не здогадувався – всі мене сприймали просто як такого ж самого чувака…
Себто не знали, що ти – вагоновод?
Ні, я якось потрапив з такими, не знаю, як характеризувати, щоб це було коректно, простими мужичками, дорослими дуже. В них свій світ, в них абсолютно своя реальність.
В хорошому сенсі пересічними українцями.
Ти дуже влучно вмієш формулювати. Вони не те що Warнякання – про більш популярну українську музику, кіно не в курсі. Тому я взяв справу в свої руки, я почав проводити такі, знаєш, лікбези.
Включив замполіта? Хорунжого!
Так. Включав світову музику їм, а потім почув претензії, що «А що ж так мало нашої музики?». І я ввів українську квоту, і ми буквально через день слухали актуальну українську музику на портативній колоночці. А потім вже якось щось донеслося, люди почали цікавитись, було багато питань. Що це, як це, що це за стиль, що це за…?
Що це за «Курган & Agregat»?
Оце, до речі, вони знали. Вони знали як супровід тіктоків. І мені казали: «Ти не знаєш, де взяти пісню про пакет… повністю?».
Якщо озирнутися навколо, ми з тобою сидимо і дивимося один одному в очі, говоримо про те, що нам важливо, цікаво, а от є Україна – й вона слухає щось своє. В Україні далі існує популярна музика, і слава богу. Існує масова популярна успішна музика, збираються великі фестивалі, куди приходять люди, люди слухають музику, музика далі розвивається. Ти слухаєш те, що слухає твоя країна зараз?
Так, звичайно. Я продовжую слідкувати, хоча через службу в мене не так багато часу цим займатися. Але я намагався і коли я був далеко від Києва слухати всі новинки, поринати в альбоми – хто з’явився, хто що випустив. У мене зараз багато більш юних помічників, які мені…
Проносять щось, кажуть: діду, послухай!
Вони мене актуалізували. Слухай, я виступав не так давно з двома проєктами. Один – це Шіферсон, музикант зі Львова з дніпровським корінням. Він записав дуже цікавий альбом минулого року. Це взагалі такий електронний індастріал, такий ЕBM, а в минулому році він запросив цілу низку вокалістів, і я був один з них – саундтрек до «Порядку денного». Дуже раджу знайти цей альбом. І ще така важкенька група «Вовк», з якою ми записали один трек і зараз готуємо ще дещо.
От ми говорили про музичні течії. Рєбята з «Вовка» мене повернули, можна сказати, на важку сцену, де я був відсутній з моменту «Грузовиків», а Шіферсон – на електронну, де я був відсутній з «Вагоноводів».
Звичайно, я не встигаю все, але я ходжу на якісь музичні події, на які встигаю після служби, премії музичні, Золоту Зорю Лірум, Зорепад релізів, дивлюся кліпи. Мене все це страшенно радує, продовжує цікавити, із задоволенням дивлюся.
Більше радує чи більше цікавить? Що ти взагалі про все це думаєш? Музика українська змінилася з 2022 року чи ні?
Звичайно, дуже сильно змінилася. По-перше, все це сталося із-за певної ізоляції, що до нас перестали їздити… майже перестали їздити за кордону.
З-за одного кордону взагалі перестали їздити.
Хоча деякі ностальгуючі громадяни…
…самі до них їздять в Європу.
Або слухають. Все одно це не порівняти з тим інформаційним простором, який був раніше, особливо до 2014 року. Це на 90% було…
Якщо не 95%.
Можливо, так. А те, що перестали слухати, як перестали відвідувати концерти актуальних європейських та американських гуртів – це, звичайно, проблема, але дуже маленька в порівнянні з проблемою повномасштабного вторгнення.
На «Брудному псі» виступали групи з Італії, з Британії. Скоро в «Сквоті» буде виступати канадійська група. Тому ті, хто хочуть щось знайти, вони обов’язково знайдуть і на YouTube, і на якихось ще майданчиках.
Сцена в укритті: яким був харківський театральний сезон 2025—2026
У мене питання було скоріше до нашої музики. Це не те що питання в формі претензій, це скоріше сумнів, яким я з тобою ділюся. У тебе не виникає враження, що іноді наша масова популярна музика – не нішова, не жанрова, а масова – попри всі візуальні зовнішні зміни, зміни мови, зміни риторики, зміну тематики – більше зараз співається, умовно кажучи, патріотичної музики, але все одно це певна інерція, яка йде з 2022 року, яка ще не свідчить про великі зміни? Чи це я себе накручую?
Так би не хотілося тебе розчарувати і щось таке сказати… Давай так. По-перше, я не дуже цікавлюся відомою, широко популярною музикою.
Ти ж буваєш на заправках.
Ні, майже не буваю.
Тоді нам нема про що з тобою говорити.
Я знаю, що вона існує, звичайно, вона лізе зі всіх щелин. Я не можу сказати, що це мене прямо сильно бентежить – проблеми якоїсь популярної співачки, яка раптом зрозуміла, що в неї якісь там умовні проблеми чи щось таке інше. Мені завжди були цікаві митці. яких треба підсвітити, допомогти. Не те що допомогти, це не дуже правильно, але все одно їм набагато важче, бо їх музика більш тонка, більш нішева, не збере такої кількості уваги медійної.
І слава богу, зараз фокус на таку музику набагато більший, ніж раніше. Тому що завжди був фокус на поп, на істеблішмент, на тєлєк. А зараз, якщо ти цікавий альтернативний артист, ти можеш так само конкурувати, розмістивши свій контент на тих же платформах, тих же самих майданчиках – і змушувати тисячі цікавитись.
Я з тобою абсолютно згоден, що зараз, по-перше, технологічна зміна відбулася. Зараз в тебе такий самий майданчик, як і в автора чи в авторки, яка співає поп який-небудь. У вас однакові стартові можливості — беріть і боріться.
Палац Україна можна забронювати і вам.
Абсолютно. А вже хто збере – це інше питання.
Але. Не здається тобі, що ця велика зміна, те, що розмилося саме поняття мейнстриму – це ще й через те, що змінилася передусім аудиторія? І старші люди – маються на увазі люди за 20 років, назвемо їх старшими, які слухають музику після 2022 року, вони в собі щось відпустили. Їм не треба пояснювати самодостатність української музики, їм не треба цього доводити, вони все чудово самі розуміють. І молодше покоління, яке зараз підростає, вони ж фактично вже ростуть без оцих травм, що все, що поза межами російської музики, воно якесь не зовсім самодостатнє.
Думаю, що не так все райдужно. Все ж таки більш юне покоління дуже сильно занурено.
Я не ідеалізую його.
І ми, на жаль, напевно, не при нашому житті це зможемо змінити. Це дуже довга і планомірна робота. Я б дуже хотів, щоб ті, хто продовжують шукати російську музику, щоб для них це перетворювалося в страшний квест. Щоб флешка з російською музикою була як у наркодилера. Під страхом, що тебе зараз заарештують, і якщо ти ризикнеш при таких розкладах слухати…
Це свідчить, очевидно, про якісь сенсовні речі.
От тоді було б цікаво. А так, коли вона доступна на всіх платформах – великого розуму не треба.
Ми дійсно живемо в дивний інформаційний час. З одного боку, ніби на офіційному рівні заборонна популяризація і присутність російського культурного продукту, як на мене, абсолютно правильно в умовах війни, інакше було б дуже дивно. З іншого боку, є така річ як інтернет. Ти нічого не можеш контролювати. І коли ти починаєш говорити про якийсь контроль, зрозуміло, що це відразу переводиться маніпуляційно-популістсько в розмову про цензуру і порушення громадянських прав.
Але дивись, ми знаходимося посеред війни – велика війна, яка триває п’ятий рік. Але разом з тим твориться купа всього. Пишуться альбоми, знімаються фільми, пишуться книжки. Ти віриш, що ця війна може дати якусь нову культуру?
Вона вже її дала, я вважаю. І з 2014 року будь-який солдаутний ГогольFest, Docudays, Книжковий Арсенал, Молодість – будь-яка ще культурна подія, що завгодно ми зараз можемо згадати. Коли я бачу ці натхнені очі людей, які потребують саме цього, коли там відсутнє те, що було до цього – і це вже нова Україна. Мене це страшно надихає. І мені хочеться жити поруч з такими людьми, творити для них, бути дотичними до них.
Можливо, ми недооцінюємо цей момент. Ми завжди: а от якби було ще краще, щось глибинніше, щось екзистенційніше. Ми завжди дуже вимогливі до аудиторії, до співвітчизників, до самих себе теж, я думаю, що є такі факти і аргументи. Хочеться, так, щоби ще було і більше всього, але я думаю, що в теперішніх умовах це надзвичайно важко.
Якщо говорити про культуру майбутнього, культуру повоєнну, якщо пробувати дивитися майбутнє і говорити про те, що ми будемо слухати по війні, ти уявляєш, якою може бути ця культура? Чи різкі означення ні про що не свідчать?
Важко.
Я переінакшу питання. Про що би ти хотів варнякати по війні?
Я вже починаю працювати над тим. Ми ж завжди щось відкладаємо: «після цього» і «після війни» теж. Але я зрозумів, що нема чого чекати, бо цей стан може бути дуже-дуже надовго. Тому я хочу знов навчитися складати такі тексти, в яких вдасться хоч трішечки притушити відчуття страшної трагедії. Тобто навчитися писати тексти без війни.
Павло Остріков готує новий фільм: про що розповість стрічка
А як ти думаєш, ти можеш? Це в принципі можливо?
Можливо. Я думаю, що все одно розшифрують люди, що там не напряму сказано про війну. Не буде слова «війна», «вторгнення». Але якісь інші маркери. Хочеться досліджувати й інші речі теж, і хочеться жити, незважаючи на велику присутність смерті, все одно хочеться жити і насичувати цей простір сенсами. Можливо, це хибне бажання, я не знаю, але воно є.
Мені не здається, що наповнювання життя сенсами і радістю – хибне. Скоріше це природні бажання.
Інколи коментатори в інтернеті заставляють тебе задуматись, що може і хибне.
Якщо керуватися бажаннями коментаторів в інтернеті, то… Це манівці! Це не варнякання, це манівці.
Але для мене така страшна річ, відчуття того… Очевидно не найстрашніша, враховуючи, в який час ми живемо, але якщо ти живеш цим все своє життя, якщо ти все це любиш, я маю на увазі це культурне середовище, культурну рамку – це страшно. Коли ти бачиш, як багато людей, яких ти читав, дивився, слухав, як вони втрачають складові своєї ідентичності, якісь емоції в них відпадають. У когось зникає легкість, у когось зникає самоіронічність, у когось зникає експресивність. Не тому, що вони бояться (хоча хтось, можливо, боїться), не тому, що вони підлаштовуються під кон’юнктуру, а тому, що так чи інакше на них це тисне. І я розумію, що далеко не всі вони зможуть все це в собі відновити. Що ми так чи інакше щось втрачаємо.
Це знов ми повертаємось до суглобів. Це вік, Сергій Вікторович.
У «Вагоновожатих» колись був трек «Старість». І одна мисткиня мені сказала:
– Що ці молоді люди можуть знати про старість?!
Хоча про старість варто задуматися в будь-якому віці. А по-друге, спостерігати за людьми, які входять в стан цього поважного віку, завжди дуже цікаво.
Це така дуже банальна думка, що «Та я не відчуваю себе на свій вік! Мені ще двадцять, тридцять», але ж це правда. Я тому намагаюся в дзеркало не дивитися, тому що я себе зовсім по-іншому бачу, зовсім по-іншому відчуваю.
Знову ж таки, ці молоді рєбята, рокери заставляють мене забути… Я граю в групах з музикантами, які мені по віку годяться в сини. Але це не відчувається абсолютно, коли включаються гітари, джеки, підсилювачі.
Ти вважаєш, що це відпадання хвоста ящерки в митців пов’язано не з війною, а з елементарним віком? І що все набагато простіше, я перемудрив? Це мало би вселяти якийсь оптимізм, тому що час іде, природа бере своє, виростає нове покоління геніальних митців, які, мабуть, справді створять щось нове. Хочеться принаймні в це вірити.
Дуже хочеться.
