Сцена в укритті: харківський театральний сезон 2025—2026 — погляд акторів
У другій частині бліцопитування (перша частина) про те, яким був театральний сезон 2025—2026, Наталія Цимбал поставила питання акторам харківських театрів. Що їх хвилює, що тішить і обурює, чому вони заздряють, а чим надихаються. Хтось відповідав щиро і відверто, хтось чемно і ухильно, але уважний читач складе з цієї добірки уяву про харківські сценічні майданчики та людей, які на них грають.
Найочікуваніша подія, не обов’язково вистава, у вашому театрі у сезоні 2025—2026?
Людмила Кулакевич, провідна майстриня сцени Харківського академічного драматичного театру імені Квітки-Основ’яненка:
Фестиваль «Зимова квітка Lesya-LesЬ» у лютому 2026 року.
Олександра Колесніченко, акторка Харківського академічного театру ляльок імені Афанасьєва:
Найяскравішими подіями для мене стали гастролі Францією та поновлення вистави «Уявний хворий». А попереду — ще одна важлива подія: набір студентів, які навчатимуться на базі нашого театру. Це чудова можливість для розвитку театру й підтримки нового покоління акторів.
Олександр Плехун, актор Харківського академічного драматичного театру імені Квітки-Основ’яненка, Open Theatre та Нової сцени, викладач:
Для мене це вистава «Дон Кіхот. Премудрий гідальго з Ламанчі», бо вистава була створена виключно колом однодумців. Минулого сезону ми грали її тільки на літній сцені, цього сезону вона перенесена на малу сцену і буде гратися протягом року.
Ірина Роженко, акторка Харківського академічного українського драматичного театру імені Шевченка:
Найбільшою подією сезону для нас стало облаштування та активна робота нашої сцени—укриття. Це не просто технічне рішення, це простір, де мистецтво стає сильнішим за обставини, а кожна зустріч із глядачем у цій залі наповнена особливим змістом та довірою.
Олена Баженова, акторка театру «Нафта»:
Для мене найочікуванішою подією було відновлення вистави «Щур».
Уявімо, до вас приїхали гості, які ніколи або давно не були в Харкові. Яку виставу сезону 2025–2026 з репертуару вашого театру ви порадите їм подивитись? А з репертуару будь-якого іншого харківського театру?
Олександра Колесніченко:
Не можу виділити лише одну виставу нашого театру — кожна з них для мене по-своєму особлива. А якщо говорити про вистави інших театрів, то найбільше мене вразили «Каліка з острова Інішмаан» театру Шевченка та «Веселка на Салтівці» театру «Нафта». Насправді я могла б назвати значно більше вистав, але оскільки тут потрібно обрати лише дві, зупинюся саме на цих.
Олександр Плехун:
З репертуару театру Квітки – «Тартюф» за Мольєром у режисурі Москаленка. В Open Theatre – «Агент Ф’ючер. Місія стрибок в минуле» за текстами та режисурою Єрмоленка.
Ірина Роженко:
Якщо ви вперше в Харкові або давно не були — почніть із «Каліки з острова Інішмаан» у нашому театрі. Це не нова постановка, але її «переїзд» на нашу сцену—укриття перетворив виставу на щось зовсім інше. Камерний простір додав історії Мартіна МакДони неймовірної інтимності та гостроти. А щоб відчути справжню магію харківської театральної школи, обов’язково завітайте до колег у Театр ляльок на відновленого «Уявного хворого» Мольєра. Це той випадок, коли класика в руках харківських лялькарів стає надзвичайно живою, іронічною і неймовірно доречною сьогодні.
Олена Баженова:
«Веселка на Салтівці» у театрі «Нафта», «Жираф Монс» у Театрі ляльок.
Людмила Кулакевич:
У нашому театрі виставу «Дон Жуан». Виставу «Калинова сопілка» у Харківському театрі ляльок.
Що або хто для вас стало/став відкриттям цього сезону, здивувало/здивував вас?
Людмила Кулакевич:
Театр «Нафта» і його постійні пошукові експерименти.
Олександр Плехун:
Цього сезону ми їздили з виставою «Тартюф» за режисурою Москаленка до Києва, до Театру Лесі Українки, і глядачі сказали, що наш рівень і зрештою вистава була краща навіть за виставу «Тартюф» Театру Франка.
Ірина Роженко:
Головним відкриттям цього сезону для мене стала стійкість нашого глядача. Раніше ми сприймали повну залу як належне, але тепер, коли бачиш людей, які приходять на вистави в укриття, попри всі виклики безпеки — це справжній феномен. Вони не просто приходять «розважитися», вони приходять за сенсами та відчуттям спільноти. Це неймовірне натхнення — бачити, як мистецтво в буквальному сенсі дарує людям силу продовжувати жити, працювати та зберігати людяність. Саме цей зв’язок актора і глядача в таких умовах став для мене найбільшим професійним та особистим одкровенням.
Олена Баженова:
Вистава «Імперія маст дай» у Театрі ляльок.
Олександра Колесніченко:
У цьому сезоні я познайомилася з хором Палкіна, який справив на мене надзвичайно сильне враження. Особливо мене захопили їхні концертні програми, у яких хор співпрацює з харківськими акторами та режисерами. Найбільше вражає саме ця творча єдність: представники різних мистецьких напрямів об’єднуються, щоб разом творити.
Що розчарувало чи не виправдало сподівань у цьому сезоні?
Людмила Кулакевич:
Дуже знизилася кількість глядача в усіх театрах і через вимушену міграцію населення з більш провінційних регіонів збільшилася потреба в низькоякісній драматургії…
Олександра Колесніченко:
Думаю, багатьох сьогодні турбує ставлення влади до театрів. Хотілося щоб театральне мистецтво отримувало більше підтримки, адже воно є важливою частиною нашої культури та суспільства.
Ірина Роженко:
Найбільшим викликом і водночас розчаруванням сезону стала необхідність працювати в умовах жорстких обмежень. З одного боку, це фізичний простір сцени—укриття, який обмежує наші масштаби та візуальні амбіції. З іншого — економічні реалії, зокрема скорочення бюджетного фінансування та заробітних плат. Бути актором чи театральним працівником у Харкові сьогодні — це постійний баланс між творчим горінням і виживанням. Звісно, прикро, коли професійна праця не оцінюється належним чином, але нас тримає відданість нашій справі та глядачі, які попри все приходять до нас. Це період, який ми маємо пройти, не втративши головного — якості наших вистав та віри в те, що культура в нашому місті має майбутнє.
Олена Баженова:
«Параджанов. Балкон дитинства» у Театрі ляльок.
Олександр Плехун:
Стабільна проблема з відсутністю художнього керівництва театру, яке б не тільки вело і розвивало театр, а й не дозволяло проростати в театрі самодіяльності або відсутності театрального смаку.
Якого жанру чи стилю вистав, на вашу думку, не вистачає в репертуарі вашого театру?
Людмила Кулакевич:
Не вистачає якісної, складної класичної драматургії на чолі з досвідченим режисером.
Олександра Колесніченко:
У нашому театрі, особливо в цьому сезоні, з’явилась ще одна комедія, тож, на мою думку, у репертуарі є все необхідне — кожен глядач може знайти виставу до душі.
Олександр Плехун:
Вже понад п’ять років не вистачає гідних вистав саме комедії положення. Нових вистав, а не ті, що колись були гарні, але наразі не тільки пропахли нафталіном і старістю, а й поновлюються недоречним чином.
Олена Баженова:
Комедій.
Ірина Роженко:
Наразі ми відчуваємо потребу в більшій кількості світлих, мотивуючих історій, які б не оминали увагою сьогодення, але давали б глядачеві необхідний ресурс для подолання викликів часу. Наш шлях зараз — це пошук балансу: ми активно трансформуємося, підлаштовуємося до нових обставин та кадрових реалій, щоб створювати саме такі вистави. Це процес поступових змін, де ми вчимося говорити про складні речі через надію та людяність, максимально адаптуючи наші можливості до потреб нашого глядача.
Що надихало, від чого просто «летілось» на сцену?
Людмила Кулакевич:
Надихає присутність у залі великої кількості глядача.
Олександра Колесніченко:
Мене надихають глядачі, які попри всі труднощі, приходять на вистави й підтримують харківські театри. Їхня присутність, довіра та любов до мистецтва дають сили творити й рухатися вперед.
Олександр Плехун:
Завжди команда! Режисер або однодумець, або неймовірно талановита людина, актори, які працюють на спільне, і цехи, які за ці роки не тільки неймовірно розуміють тебе, а й стали частиною великої сім’ї.
Ірина Роженко:
Наші люди. Згуртованість колективу та підтримка партнерів на сцені — це наш головний ресурс. Коли відчуваєш плече колеги й довіру глядача, зникає все зайве, і хочеться працювати на повну.
Олена Баженова:
Спільнота і люди, з якими працюю.
Сцена в укритті: яким був харківський театральний сезон 2025—2026
Якби вам запропонували роль на вибір з репертуару будь-якого театру Харкова крім вашого, що би ви обрали, кого би зіграли?
Людмила Кулакевич:
Зіграла б роль Туанетти у виставі «Уявний хворий» Театру ляльок.
Олександра Колесніченко:
Не знаю.
Олександр Плехун:
Таких немає.
Ірина Роженко:
Я б обрала будь-яку характерну роль у Театрі ляльок. Мені неймовірно цікава їхня професійна «кухня»: як вони оживляють предмети та працюють з візуальними метафорами. Це був би крутий досвід — відчути, як акторська гра трансформується через ляльку.
Олена Баженова:
Не знаю.
Три слова, якими б ви окреслили театральний сезон 2025–2026 у вашому театрі?
Людмила Кулакевич:
Вистави-«події» не сталося!
Олександра Колесніченко:
Сміливість, команда, майстерність, відкриття.
Олександр Плехун:
Однодумці, вороги, невизначеність.
Ірина Роженко:
Боротьба. Витримка. Надія.
Олена Баженова:
Нові голоси.
«Навчитися писати тексти без війни» — Антон Слєпаков | Інтерв’ю
Що би ви хотіли сказати тим з ваших колег чи глядачам, хто боїться їхати до Харкова?
Людмила Кулакевич:
Харків – найбільш підготовлене до усіляких викликів місто з поміж усіх в Україні.
Олександра Колесніченко:
Я добре розумію цей страх і не можу нікого засуджувати за нього. Але хочу сказати, що Харків живе і творить. Якщо ви відчуєте, що готові приїхати, то ми на вас чекаємо.
Олександр Плехун:
Неодноразово наголошував у всіх інтерв’ю, що безпекова ситуація складна і це особисте рішення кожного, без жодних моїх коментарів. Але багато моїх друзів, знайомих, які приїжджали до Харкова, а надто воїни ЗСУ дякували за те, що ми продовжуємо грати вистави, підтримувати і жителів міста, і воїнів, які захищають нашу країну. Ми ще потримаємось, але виходячи з того, що відбувається згори, то чи довго нам дозволять. А допоки чекаю на всіх моїх виставах! Мої студенти вже їх оцінили, чекаємо на вас! Або пропозиції щодо гастролей у будь-яке місто України!
Ірина Роженко:
Я не закликаю і повністю розумію бажання убезпечити себе. Проте останнім часом бачу, що до Харкова приїздить все більше людей. Вони шукають тут того, що в інших місцях знайти важче — справжнього, відвертого мистецтва, яке народжується в нинішніх реаліях. Тут зараз відбувається досить особливий процес, і ті, хто приїздять, мають змогу стати його частиною.
Олена Баженова:
Приїжджайте надихатись!
