«Жахливо збільшився сіряк і кілзона» — розмова про безпілотники із Андрієм Хливнюком та Єгором «Смітом» Нікелем
1 хвилина на читання
Ця розмова могла би мати заголовок «Я пожартував, я тіктокер! Я не хочу «Іскандер» — цитату Андрія Хливнюка. Але, висмикнута з контексту, вона стає двозначною і незрозумілою. Йшлося про свідомі ризики і про пріоритет безпеки бійців на передовій. Яка роль безпілотників — розповідають аеророзвідники Андрій Хливнюк та командир його батальйону Єгор «Сміт» Нікель. Коли вперше з’явилися на фронті дрони, чому тільки після 2022 стали масовими, чи замінять БПЛА піхоту та чому у війні Росії проти України виграє Китай — текстова версія інтерв’ю.
Ви розвідники, аеророзвідники, тобто ви бачите, чуєте ті речі, які не завжди чують інші військовослужбовці. Яку найбільшу дурню з боку ка@@ів ви чули або бачили?
А.Х.: У мене був прикол, коли пацани побачили, що вони грають в футбол. Вже настільки опупєлі, що вирішили грати футбол – через річку. І поставлена була задача, ну так, чисто по-людськи, наказати за це. Не можна на нашій землі грати в футбол. Давайте, типу, щоб їм було важко. Ну, без ніжок важко футбол грати.
А.Х.: Я кажу: давайте спочатку м’яч скинемо. Я зараз пару телефонних дзвінків зроблю, вийду на Шевченка або на когось, що підписали м’яч. Спочатку скинемо нормальний м’яч. Грають же явно якоюсь хернею. Якщо не спрацює – тоді будемо вже…
Є.Н.: Та дурні бачили багато, але вона так жорстко закінчувалась.
Ти, на скільки я розумію, стоїш взагалі при витоках аеророзвідки України?
Є.Н.: Належу до тих людей, хто починав це спочатку.
Як це з’явилося? Звідки це з’явилося? Чому раптом вирішили не просто ходити у розвідку через «стрічку», а піднятися вгору?
Є.Н.: Воно само по собі зрозуміло. Як тільки з’явилися засоби, які тебе не змушували висовувати голову з окопу, вилазити на якийсь пагорб, а ти міг взяти засіб, який це робив за тебе, звісно, це почало масово всюди з’являтися. Це безпека. Нам було страшно. Тому ми почали шукати такі засоби.
А на чому літали спочатку, на весільних дронах?
Є.Н.: Першими, так, пішли Фантоми: Фантом-2, Фантом-3, саморобні літаки, спортивні літаки, планери, на які встановлювалися гоупрошки, проводилася зйомка.Потім з’явилася вже Лелека – робочий повноцінний, близький до військового літака.
Авіамоделісти першими почали це впроваджувати вже як засіб, який на сьогоднішній день став основним бойовим.
Андрію, а тебе привела любов до авіамоделювання?
А.Х.: Ні. Я працював на еваку на Донецькому напрямку. Їдеш на білій 200-ці – і це дуже страшно. Забирати тих, хто не завжди хоче евакуюватися. Така робота є важка у людей, що тут зробиш.
І сталася така подія цікава, є така гра – «Сталкер». Її написала дуже крута команда, і мені пощастило, що я знаю одного із тих, хто її зробив. Це перші місяці великої війни, я ще рядовий стрілець батальйону патрульної поліції. Він мене набрав, Хижак, і каже:
– Андрюха, слухай, продумай собі щось, я тобі це куплю, щоб вам було воювати цікавіше. Тобі вже 40 років, що ти набігаєш з автоматом Калашникова? Мені здається, що у тебе башка трошки підварює, ану, давай.
І купив нам – дякую йому, можливо від цього і моє життя, і моїх побратимів залежить – перший безпілотний ударний комплекс під назвою «Панішер». Взяв – і проплатив. Ми донавчились на нього і почали застосовувати. Потім були дуже різні «Чаклуни», «Мавіки», FPV…
Тобто ти перелітав на всьому?
А.Х.: Я не перелітав на всьому. Я пілот літакового типу ударних БПЛА.
Літали ми, літали, бомбили, щось розвідували – і раптом в якийсь чудовий день дзвонить мені мій командир майбутній, теперішній, і каже: а давай ми з тобою переговоримо, ану під’їдь сюди.
Я і мій побратим приїжджаємо. Він каже: ні чорта собі, а я все думаю по позивному, невже приїде цей чорт. Таке знайомство – і потім співпраця довга.
Взаємодія дуже важлива, всі ланки повинні працювати як одне ціле. І завдячуючи таким командирам батальйонів – вибач, що трошки підлизнув (звертається до Сміта) – воно працює як годинник. Кожен робить свою роботу, всі один одного знають і всі один одного страхують.
Коли ти не просто виїжджаєш в поле, шукаєш, де там той стабік, де там хто, кого ти знаєш на особистих зв’язках. А коли є загальний задум, коли нарізаються правильні задачі, правильно виконується все це. Всі знають про своїх, один одного підстрахує, підвезе щось. Це дуже цікава і класна командна робота. Воно йде від малих груп — більше, більше, більше — сходиться в такі організми. Як, наприклад, 426-й батальйон.
Давайте я буду в нашій трійці грати роль кухонного експерта, який нічого не знає, але намагається підтримувати розмову. Аеророзвідка. В чому принципово відмінність від просто розвідки, наземної розвідки?
Є.Н.: Це один із видів розвідки. Не може так бути, щоб існувала тільки одна якась розвідка. З повітря ти бачиш об’єкт зверху, ти бачиш його неприкритим, на відкритій місцевості, ти не можеш його підслуховувати, ти не можеш зрозуміти, що він там робить.
Це комплексна робота. Ми не можемо працювати без наземних розвідників, ми не можемо працювати без богів розвідки, які дають нам таку інформацію, що ми не могли здогадатися, що вона така існує. Це комплекс, з усіх джерел збирається інформація.
А повітряна розвідка підтверджує. Тобто, вона або підтверджує, або коригує, або спростовує, проводить постійне спостереження за якимись об’єктами. Це одна зі складових розвідки, це не панацея від усього.
Те, що ви говорите, зводиться до того, наскільки важливою є взаємодія. Це або найсильніша наша риса або найслабша.
Є.Н.: Я не згадаю, хто з великих сказав, що один в полі не воїн?
А.Х.: Або Олександр, або Ганнібал. Це до Різдва ще…
Всі найцікавіші фрази були ще в Гомера.
ЄН: Один на один б’ються тільки боксери в рингу. Військо – це скоординована дія всіх видів озброєння і сил. Тільки таким чином досягається успіх. Одна людина – це снайпер. І то, йому напарник потрібен. Не можна війну виграти поодинці.
Наскільки я пам’ятаю, повітряні всі ці речі почали використовуватися в Авдіївці, в Донецкій області. Припускаю, там, де ти був. Я пам’ятаю Дмитро Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло – командир батальйону «Вовки Да Вінчі», загинув у 2023 під Бахмутом – ред.) використовував саме як розвідку.
Є.Н.: Я пам’ятаю Діму Да Вінчі ще з лопатою.
Ще з 2014-го року?
Є.Н.: Йому було років 18-ть, зовсім молодий. До нас він прийшов вже командиром, з гарними хлопцями. Були хлопці кримчани у нього в основному. Він забрав дуже гарну команду, ми тоді були звичайними розвідниками, повзали на пузі, подповзали під Авдіївську розв’язку. І поки ми встигали сповзати вперед і повернутися назад, Да Вінчі зі своїми хлопцями встигав побудувати бліндаж.
Ми повземо, а вони з лопатами, кірками, СПГ ще можуть з собою про всяк випадок тягнути, щоб зайве не повертатися. І вони такі повз нас проходять:
– Здорів, хлопці.
Аеророзвідка набагато пізніше у нього з’явилась. Мабуть, 2017-й рік, коли «Алмази» пішли, коли 72-га протисла гарно. Там, певно, була застосована аеророзвідка. А до цього він лопатою готовий був вбивати.
Я пам’ятаю його позицію у Пісках, коли він ще не був командиром. У нього все було облаштовано, і було видно, що це просто позиція, а це – позиція Да Вінчі.
Є.Н.: Там два яруси вниз, коридори, окрема кухня. Це дивовижні хлопці.
Україна воювала з 2014-го року, але дронізація війська і технологізація почалася лише у 2022 році. А чому не було так багато дронів до цього? У чому причина?
Є.Н.: Грошей не було. Все просто. Воно почало все стримко розвиватися тоді, коли це стало фінансуватися. До того цю програму тримали на самому-самому мізері.
Це те, що волонтери не могли забезпечити?
Є.Н.: Звісно, ні. Щоби волонтери такий обсяг забезпечували, що це мають бути за волонтери такі?
А.Х.: Вони прорубали шлях, показали, де найпростіший шлях. Треба було випробувати, на малих, невеликих кількостях. Зрозуміти, що буде дієвим, а потім вже підключити державу і її фінансування.
Є.Н.: Не було держави, не було повноцінної державної програми. Не розуміло, на жаль, на той час наше керівництво всю важливість безпілотних систем в сучасній війні. Волонтери розуміли – і тягнули, наскільки могли тягнути.
У відсотках не хочу брехати, але напевно, більше половини парку безпілотних систем належала саме волонтерській програмі.
А на сьогоднішній день ми розуміємо, що кожному відділенню потрібен мавік. І не один, потрібна пачка, тому що вони втрачаються зі скаженою швидкістю. А це ж сотні, сотні, сотні тисяч.
Коли в перші дні приїжджає пікап, з нього вивалюються хлопці з «Повернись живим», відкривають кузов, а там мавіки просто стосами лежать. Я такий:
– Ви що, Китай пограбували?
Обсяги стрімко зросли від одного, який ти чекаєш пів року, до повного кузова і «завтра ми ще привеземо».
Я бачив це на власні очі, тому пам’ятаю: весна 2022 року, наша «Хартія» – це лише ДФТГ, це кілька десятків хлопців і дівчат, які взагалі нічого не мають. Ми їм привозимо, починаючи від берців, закінчуючи першими мавіками. Кожен мавік – це була така подія, ти ніби як торт приносиш. А зара це просто розхідник, витрачається десятками. Не витрачається, працює. І ти розумієш, що цей термін — економіка війни — це не просто якась абстракція.
Є.Н.: Хлопці, не забуваємо, снаряд має ціну, ракета має ціну, набій має ціну – все має ціну, і дуже високу. Гарний снаряд 155-го калібру, я можу помилятись, до 20 тисяч доларів доходить ціна одного пострілу.
А.Х.: Точний?
Є.Н.: Звичайний. Ескалібур коштує значно дорожче.Дуже високі ціни на все це. Просто перерозподіл був зроблений.
Ми що снарядами не поповнювалися (тільки в телевізорі розповіли, що заводи будуємо з виробництва снарядів), що безпілотниками. Є радянські запаси – добре, чудово. Партнери підкинули кілька штучних варіантів – чудово.
А зараз зрозуміли: снаряди треба купувати, набої треба купувати, дрони треба купувати. І на співвідношенні зрозуміли, що не так і дорого – і треба в це вкладати.
А.Х.: Керований боєприпас змінив війну повністю. Я не можу так казати, бо я не бачив її початку. Але те, що тобі не треба бігти з цим сьомим РПГ, а ти можеш «занести» БК – змінило повністю все.
Стало і легше, і важче. Жахливо виріс «сіряк» і кілзона. Логістика, все змінилось докорінно.
Спілкуєшся з пацанами, як от наприклад Сміт, дядьками, командирами, які цим займалися ручками-ніжками, ходили і воювали. Зрозуміло, що класні робиш результати, молодець, але це не та війна. Петляєш, шукаєш всі ці дзиги, детектори дронів. Інженерна думка – де знайти хлопчину, який розуміє, що далі летіло, менш вражалося РЕБом. Постійна гонка цих технологій.
Розвиваються дрони, стають все більш впливовими на полі бою. Як результат – з’явилися підрозділи протидії командам дронів. Команди, які виловлюють не дрони ворога, а операторів. І ми, і росіяни розуміють, що набагато важливіше знайти оператора.
А.Х.: Дрони, я маю на увазі ураження, не розвідку, не коригування, а саме ураження – це просто поміч піхоті.
Є.Н.: Ви дивилися фільми про Другу світову? Стоїть кулеметна точка, її подавляють, знищують. Там сидить кулеметник і тра-та-та-та – берег Нормандії покриває. На нього йдуть вогнеметники, гранатометники, щоби подавити цю кулеметну точку.
Тут те саме. Сидить той самий кулеметник, тільки в нього не кулемет, а пульт. І він своїм пультом знищує тебе. Що ти маєш зробити? Ти маєш спочатку подавити його, щоб він більше в тебе не стріляв.
Змінилася зброя, принципі – не помінялись. Головний прицип був і залишився: ти маєш вразити ворога.
Є.Н.: Війна ніколи не зміниться. Задача будь-якого війська – просунутися вперед.
Так чи інакше, має сидіти десь піхотинець…
Є.Н.: Звісно, без піхоти жодної війни не може бути.
А.Х.: Піхота – це наш бог.
Є.Н.: Війна втрачає смисл. Якщо не буде піхоти, то проти кого ти тоді воюєш?
Ми можемо собі так трішки подумати, пофантазувати і уявити яку-небудь майбутню війну, де піхота не виходить на поле бою. З-за державного кордону починають летіти дрони, і ведеться війна в такий спосіб, хто куди далі долетить, хто більше вразить суперника.
Є.Н.: Буде місто, де живуть люди, – і в це місто прилетять ракети. От зараз близькосхідний конфлікт – Ізраїль, Іран. Сутичок піхоти не було, були просто ракети.
Якщо ми дійдемо до того, що роботи замінять нас на полі бою, то будуть просто в людей летіти ракети з великої дистанції і знищувати цивільне населення, поки роботи там собі бодаються на передньому краї.
Ціль війни – знищити ворога. Цивільне населення, військових, супротив. Будуть мінятися способи, відстані, обставини, при яких це буде.
При такому ворогу, як наш сусід, – у нас машини в містах підривають, десь травлять, кілери якісь з’являються. Це ж теж все війна. Методи просто не військові, брудні методи, але вони є і вони будуть.
Можна уявити в найближчій перспективі, скажімо, два-три роки, що те, що ви робите зараз своїми руками, будуть робити машини?
Є.Н.: Керувати цими дронами? Не хотілося б. Тому, що вона почне приймати рішення.
Таке повстання машин?
Є.Н.: Щоб щоб ми собі нового ворога не розвинули.
А.Х.: Десь читав цікаву думку про те, що якщо йому дати прийняти рішення, то він першим розбомбить свій штаб, щоб там ніхто не наплужив, а потім вже виконає задачу поставлену (сміються).
Іноді, коли ти говориш про це з боку, наприклад, з цивільного, з мирного Києва, то здається, це щось неможливе. Це, мабуть, люди зі спеціальною освітою, зі спеціальним вихованням, з довгим тренуванням починають літати. От ти літаєш. Це важко було навчитися?
А.Х.: Не важко, але довгенько. Проблема не в тому, щоб моторику дрібну освоїти. Потрібно повністю зануритися в цей процес, забути, чим ти був раніше, що ти робив, і просто навчитися від нуля чітко робити цю роботу.
Фішка не в тому, щоб просто навчитися літати. Вчитися літати – це тільки одна десята всього процесу. Тобі потрібно отримати досвід отримання люлей, зрозуміти, як працює система взаємодії, тобі, навіть і дронщику, все одно прийдеться жити тим життям…
Тобто не можна сидіти в мирному місці на балконі, запускати і вбивати ворога?
А.Х.: Гіпотетично можна, але ти повинен дійти до цього з самого низу. Інакше ти наробиш лиха. Та людина, оператор, який сидить в умовній безпеці (тому що ти все одно резонуєш), десь там на підвалі – і керує, він повинен прекрасно знати, яку небезпеку для екіпажу, який виїжджає, це становить.
Тому що ти можеш на філіжанку кави відволіктися, бо ти вже працюєш десять годин, попісяти відійти. Якщо ти там був і робив це сам під ударами ворожої або артилерії, або дронів, ти будеш інакше працювати, інакшу мати відповідальність. Перш за все, це відповідальність дуже сильна. Ти думаєш про тих людей, які там.
Наприклад, стоїть задача підтримати підрозділ, який проводить якісь дії в обороні чи в наступі. І відповідальність для екіпажу твого зростає. Це не просто планова ціль. Ти знаєш, що там люди, і вони чекають. І ти відчуваєш, тобі не байдуже це, тому що ти знаєш, що це таке, коли воно свиснуло і гупнуло просто поряд.
Я, наприклад, не маю досвіду стрілецького бою, але маю уявлення, що таке ворожа артилерія. І от чорт забирай, якщо я поїду туди виставляти ті катапульти, або навпаки дроном займатися, я хочу щоб там (показує за спину) у мене сидів тип, який би усвідомлював на 100%, що відбувається, як це відбувається. А – віддавав адекватні накази, бе – керував мною, як треба, і це – щоб я там зайвої секунди не провів, щоб за мною не треба було йому ж їхати, вантажити мене на характері в пікап і потім «Плине кача». Тому що «Плине кача» вже отут (показує на горло).
Є.Н.: Вже з’явились підрозділи протидії. На сьогоднішній день будь-який пілот чи екіпаж БПЛА став найпріоритетнішою ціллю.
За нами ведеться безперервне повноцінне полювання. І якщо нас знаходять, в нас летить не fpv, в нас летить «Іскандер». І щойно в нашому районі два КАБи прилетіли.
А.Х.: Слухай, а ти коли казав, Андрюха, підемо зі мною, удаси на п’ять хвилин, що ти не співак, ти не казав, що після цього по мені «Іскандер» прилетить.
Стоп-стоп! Я жартую, я тіктокер. Я не приймаю участь в цій всій х@рні. Вони просто покликали поторгувати… (показує обличчя).
Пробач (звертається до Сміта), я просто хотів відмазатись. Я не хочу «Іскандер».
Є та сторона, в них так само є дрони, є підрозділи, є аеророзвідка, є виготовлення. А як ви оцінюєте їхній стан? Чим вони літають? Як вони літають?
Є.Н.: На рівні. Противник дуже сильний, дуже швидко розвивається, дуже швидко імплементує дієві ідеї. І стримко їх розповсюджує.
А хто кого доганяє – ми їх чи вони нас?
Є.Н.: Вони нас доганяють по технологіям, ми тільки дивимося на їх об’єми. Вони беруть кількістю, масовістю і вони не бережуть своїх людей. Якщо ми вчора-позавчора казали, що нам би так, щоб у нас пікапи стали розхідним матеріалом, а у них людина – розхідний матеріал. Вона нічого не коштує. Взагалі нічого.
І коли виходить якась мавпочка, ставить fpv-дрон на стартовий майданчик, щоб він полетів, – ми його вбиваємо, через п’ять хвилин виходить інший. Він взагалі не звертає на першого увагу.
Той пілот, який дивом навчився керувати, він сидить десь в підвалі, він не піде на вулицю ставити цей дрон. Туди вийде ця мавпочка, котру вчора тільки з якоїсь колонії виперли і розказали йому: сюди постав, кнопочку включи і тікай. В цьому їх перевага.
Перевага у війні. Коли ти не рахуєш своїх людей і не ставиш на це поправку, тобі простіше воювати.
Беремо полонених – вони не знають, в якій він військовій частині, як звуть його командирів, знають пару позивних:
– Звідки ти взявся?
– Вчора ми були десь в Ростові, позавчора ми були десь на якомусь аеродромі, сьогодні вночі нас привезли в цей бліндаж, вранці нас посадили в якусь «Ниву», викинули – і от я у вас.
І в них є Китай. Вони щось зробили, їм сподобалось, воно працює – миттєво у Китай йде величезне замовлення. І воно кораблями, потягами заїжджає. І його стає дуже багато. Саме дуже багато.
А.Х.: Я бачив історичній цікавий матеріал, збереглися документи часів англо-китайської війни, яка була сторіччя тому. Вона відбулася через торгівельні проблеми. І відповідь китайців тоді, яка актуальна і зараз, європейцям: у Піднебесній завжди виробляється і буде вироблятися все, що тільки не виробляється на планеті Земля. Ви нам не потрібні з вашими товарами. Ми робимо все і будемо робити все. Ми існуємо завжди і будемо існувати завжди.
Побачивши цей документ, стає моторошно. Ти розумієш, наскільки нічого не змінилося.
Є.Н.: Вчора в інтернеті написали, що Китай офіційно заявив, що вони зробили фотонний радар.
А.Х.: Що це таке?
Є.Н.: В тому і питання! Це настільки сучасна технологія, про яку 99% людей скажуть «що це таке?». Я вже не скажу, тому що я вчора прочитав. До вчорашнього дня я ніде не підозрював, що вони навчились захоплювати радаром фотони. Це те, що вчені робили десятиріччями. Найменшу частку, яка існує, поки що відкрита людством, вони навчились її захоплювати.
Коли ми кажемо «Китай» – це ж не Китай. Скільки наших інженерів поїхали туди працювати? З інших цивілізованих держав.
У цій війні – триває майже світова війна – єдина держава, яка виграє. Вони заробляють, вони розвиваються, укріплюються, всі від них залежать, всі в них просять. Ніхто не може їх послати – спробуй пошли. Не в плані того, що в тебе ракети полетять, а вони тобі просто прикрутять…
І не будеш отримувати свої дрони.
Є.Н.: Вони єдині, хто виграє у всьому, що відбувається. Всі несуть втрати, а вони заробляють і розвиваються. І це все відбувається у нас на очах. Це ж не остання війна, це тільки початок.
