Погляд на ворогів з неба: історія аеророзвідниці Мрії
24-річна аеророзвідниця Мрія цього року увійшла до топ-100 рейтингу Української правди «Сила жінок». Перша дівчина у взводі, наймолодша військовослужбовиця у своєму підрозділі, хартійка Мрія в ефірі Радіо Хартія розповіла про свою «трудову біографію», шлях у військо та сприйняття жінок в армії. Позбавлена гендерних стереотипів, Мрія каже, що якщо війна – не жіноча справа, то і не чоловіча теж. Про службу та «зверхній» погляд на ворогів – пряма мова аеророзвідниці.
Поліція, тату-салон, військо – траєкторія Мрії
Чесно кажучи, війна мене торкнулася ще з 2014 року, бо мій брат пішов добровольцем. І коли мені було 17 років, я собі вклала в голову, що от мені стане 18, я піду з академії і буду далі служити в армії. Але воно якось так склалося, що все ж таки я здобула вищу освіту, пішла працювати по спеціальності, слідчою, але я розуміла, що все ж таки це не те, чого я прагнула. І коли мої рожеві окуляри все ж таки розбилися склом всередину, я зрозуміла, що поліція – це не моє.
Ця система намагалась мене прогнути під себе, а мені з моїм характером це не вдалося. Тому все ж таки було прийняте рішення піти на цивільне життя. Там пішла в тату-сферу, зі своєю колишньою колежанкою, з якою ми разом вчилися в академії, відкрили свою тату-студію, побули там трохи. І знову ж таки я зрозуміла, що я не на своєму місці.
Я мала йти в одну бригаду, але єдине, що я не зробила – я не здала три кілометри, бо це було спеціальне призначення. З часом я підготувалася і почала шукати ту бригаду, в яку справді хотіла би потрапити. І, звичайно, «Хартія» зараз в усіх на слуху. Я почала ознайомлюватися з її історією, і мені дуже сподобались наративи, які були. Тобто, саме створення бригади, перехід потім в корпус.
Погляд на ворогів з неба
Я займаюся аеророзвідкою. Пошук, створення карти, ну, в принципі, все, що стосується неба і погляду на ворогів з неба.
В мене є борт, це літачок вагою 2,5 кілограми, повністю споряджений, розмах крила під 3 метри і сам борт також 1,5 метри. Це невеликий літачок, але він виконує функціонал фотографування.
Тобто я лечу на певну зону інтересу, фотографую, повертаю борт назад і далі певними програмами це все склеюється – і ми маємо ту карту актуальну, яка нам потрібна, щоб проводити далі наступи або щось подібне проти ворожих військ.
Ми маємо певну інформацію, що там, ймовірно, стоїть гармата. Ми туди летимо, фотографуємо, повертаємося, дешифруємо ці фото – і вже маємо актуальну інформацію на нинішній момент.
Перша дівчина у взводі
Можливо, те, що я вмію швидко адаптовуватись, мені певним чином допомогло. Я вже майже півтора року служу, я розумію з кожним днем все більше і більше, що я на своєму місці. Мені дуже сильно допомогло те, куди я потрапила. Тобто, моя батарея, мій взвод.
Бо я потрапила туди перша дівчина, і мене прийняли відразу як свою. Звичайно, адаптувалася до того, що багато мужиків, які служать ще з того моменту, коли я ходила в школу, і тут приходять дівча і каже: я хочу служити разом з вами. Вони до цього віднеслися доволі лояльно і прийняли мене як свою.
А хіба війна це чоловіча справа? Хіба хоч хтось з нас народився, був в утробі матері вже в бронежилеті і в касці? Звичайно, що ні. І стосовно того, чи це жіноча справа, об’єктивно, жінці набагато легше бути десь на штабних посадах. Або, якщо брати бойові посади, то це, звичайно, має бути аеророзвідка, ті самі fpv, Мавіки або якісь великі крила.
Я була нещодавно на нагородженні Української правди в категорії «Захисниці» і познайомилася з багатьма жінками, дівчатами, які на бойових посадах. Вони снайперки, вони на fpv, тобто вони знаходяться до лінії бойового зіткнення набагато більше, ніж я, набагато ближче. І я б в житті не сказала про те, що оця жінка, вона б мала сидіти вдома, народжувати дітей, годувати чоловіка. Тобто, знаєте, ці патріархальні якісь установки.
Ми рівні в взаємодії, в допомозі один одному. Об’єктивно я не можу підняти 100-кілограмовий ящик. Але я можу допомогти це зробити. І завдяки тому, що в мене лояльне керівництво, вони розуміють мій рівень, що я можу зробити, і саме стільки від мене вимагають.
І коли я навіть рвусь вперед, кажу, я хочу це робити з вами, мені кажуть, зачекай, ти краще зробиш ось це. Тобто немає розуміння того, що ти жінка, ти не будеш робити. А є розуміння того, що ти військовослужбовець, який нам потрібен зараз не для того, щоб ти вбила свою спину, а для того, щоб ти працювала на постійній основі. Тому тут полягає певне і взаєморозуміння, і повага до мене, не лише як до людини, як до військовослужбовця.
Про нагороду «Сила жінок»
Чесно кажучи, кожен раз, коли щось таке відбувається, коли отримуєш нагороду, відзнаку – завжди знецінюєш себе. Це знецінення певним чином пов’язане з тим, що постійно думаєш, хтось більше цього заслуговує.
А чому саме я? Чому я отримую цю нагороду? Чому мене номінували на таку велику відзнаку? І, чесно кажучи, коли потрапила туди, там було дуже багато захисниць в цій категорії. І я зрозуміла, що те, чого я досягнула, це буквально мій базовий мінімум. Бо мені є до чого рости, і мене це змотивувало ще більше рости, просуватися і бути ще краще. Так це в мене працює.
