П’ятдесят «Оксан» для ЗСУ: як словацькі документалісти стали волонтерами, щоби допомагати Україні
У цій розмові словацькі документалісти Владімір Шімечек та Павол Пекарчик розповідають про рух допомоги Україні у Словаччині усупереч офіційній позиції уряду країни. «Munícia pre Ukrajinu – Keď nie vláda, posielame my» в перекладі зі словацької означає «Боєприпаси для України: якщо уряд не надішле, відправимо ми». Ця громадянська активність виникла після того, як уряд Роберта Фіцо відмовився приєднатися до чеської ініціативи закупівлі боєприпасів для Сил оборони України. На рахунку кампанії — 5 млн євро, зібраних громадянами Словаччини. І це більше, ніж змогли надати урядові програми Словенії та Ісландії, кажуть Шімечек та Пекарчик. Вони відвідують Україну від початку повномасштабного вторгненя. Про те, як їхній професійний інтерес — висвітлювати і фіксувати перебіг бойових дій у війні Росії проти України — трансформувався у великі проєкти допомоги українським збройним силам та мешканцям прифронтових громад, Шімечек та Пекарчик розповіли в ефірі Радіо Хартія.
Коли ви приїхали у Харків?
Владімір Шімечек: Буквально кілька годин тому…
Павол Пекарчик: Годин?
Владімір Шімечек: Ок, годину тому.
Це була довга дорога?
Владімір Шімечек: Ні, напраді ні. Ми звикли сюди їздити, тому ні, це була звичайна дорога.
А ви? Відчували це як довгу дорогу?
Павол Пекарчик: Я думаю, що ні. Це довго, коли їдеш уперше. Але коли їдеш уже тридцятий чи сороковий раз, то їдеш майже по пам’яті. Але ями на дорозі — це нове.
Павол Пекарчик: О так, ями на дорозі були для нас новим і несподіваним досвідом.
Ви розділили з нами досвід наших доріг, які теж пережили довгу і дуже важку дорогу. Тож ви розумієте наш біль. Зима не була такою ж лютою в Словаччині?
Владімір Шімечек: Ні аж так не було.
Але великі сніги вам теж дісталися?
Владімір Шімечек: Щось таке, але так тяжко як вам, нам не було.
Павол Пекарчик: Просто Владімір живе в Братиславі, а я живу в Кошіце, і ми, словацькі східняки, трохи не дуже любимо словацьких захдняків. Зокрема, бо зима в нас більше схожа на вашу, зі снігами і ямами на дорозі.
Так від Кошице до України всього дві години, а від Братислави всього дві години до Відня.
Владімір Шімечек: До Відня від Братислави насправді 40 хвилин.
Але потягом я їхала дві години. Але давайте повернемося до вашої поїздки в Харків. Ви тут не як документалісти, а як волонтери. І ви привезли у Харків дуже особливу допомогу — машини. Що це за машини?
Владімір Шімечек: Це машини, призначені для військових. Для Сил оборони. На них ми зібрали гроші в Чехії та Словаччині і купили швидку допомогу та пікапи. Ці автомобілі отримають підрозділи, які використовуватимуть їх на лінії фронту.
Павол Пекарчик: Є прекрасна історія про те, як все це почалося.
Владімір Шімечек: Так. Все почалось десь під Часовим Яром.
Розкажіть цю історію для наших слухачів і слухачок.
Владімір Шімечек: Ця історія почалася тоді, коли я ще працював фотографом, зараз я вже не працюю фотографом. Я займався цим приблизно двадцять років і вирішив почати робити щось інше. Але у 2022 році я був тут як фотограф разом із колегою зі словацької газети. Ми знову висвітлювали події — були в Часовому Яру, у Бахмуті, на Донбасі.
Коли ми вже закінчили роботу і їхали додому, українські волонтери, які нам допомагали, запитали, чи могли б ми забрати двох котів із Бахмута. Люди, яких евакуювали з Бахмута, не могли взяти цих котів із собою, але дуже хотіли, щоб хтось зміг відвезти їх до Києва. Ми погодилися: добре, без проблем, ми заберемо їх у Часовому Яру. Там ми зустріли парамедиків з одного підрозділу, які й передали нам цих котів.
Коли я побачив їхню машину швидкої допомоги, це чомусь дуже закарбувалося в моїй пам’яті. Коли я повернувся до Словаччини — я ніколи раніше не займався жодними НГО чи подібними речами — але почав думати: як ці хлопці взагалі можуть працювати на такій машині? Вона була вся пробита кулями з АК-47, дуже пошкоджена. І тоді в мене з’явилася ідея: можливо, я можу зробити невелику кампанію зі збору пожертв саме для цих хлопців. Це була моя перша ідея.
Але в результаті ми зібрали, якщо я не помиляюся, приблизно 107 тисяч євро. І в межах цього першого проєкту ми купили близько 12 машин.
Я також звернувся до інших фотографів. Нас було п’ятеро — ми давно знаємо одне одного. Ми їздили в Україну як фотографи й документалісти ще з часів Помаранчевої революції, принаймні у моєму випадку.
Так почалася ця історія. Ми привезли першу партію машин. Потім зробили ще одну кампанію зі збору коштів. Одну проводили в Чехії… І тут з’являється історія Оксани.
Коли ми вже привозили ці машини, у мене були дві колеги — не з моєї газети, але дві жінки, які в Словаччині досить відомі. Ми були на різдвяній вечірці, і вони сказали: «Слухай, цей проєкт чудовий, але в ньому немає жінок. Ви їздите туди тільки чоловічою компанією, це виглядає дуже… ну, знаєш… таким собі чоловічим проєктом». І ми почали думати: добре, зробимо жіночу автоколону. Ми знайшли, здається, десять жінок зі Словаччини, які погодилися сісти за кермо цих швидких і поїхати ними в Україну. І вони справді були готові їхати до Харкова та Ізюма, щоб передати ці машини.
Але одну з машин, яку ми передали морській піхоті, знищили дуже швидко — здається, вона протрималася лише два місяці. Її знищив дрон «Ланцет». Дві дівчини, які переганяли цю машину, назвали швидку «Оксана». Коли її знищили, ми попросили морпіхів допомогти нам повернути цю машину назад до Словаччини, щоб показати людям: ось автомобіль, на який ми збирали гроші, ось ми передали його українським військовим — і ось що з ним сталося. Нам вдалося привезти її назад. І тоді ми сказали: «Якщо вони знищили Оксану — ми купимо п’ятдесят Оксан». Ось така історія.
Нині Оксану можна побачити на одній з Братиславських вулиць…
Владімір Шімечек: Вже ні.
Але так було.
Владімір Шімечек: Так, в Словаччині, а також Чехії. Але тепер Оксана в Ужгороді, у середньовічному замку.
Я так розумію, це була спеціальна інформаційна компанія. Привезти в словацькі і чеські міста таку звичну річ як машина швидкої допомоги. Але це машина, яка працювала на лінії бойового зіткнення. Це така ваша спроба наблизити словаків і чехів до досвіду, який переживають українці, їхні сусіди, прямо зараз?
Владімір Шімечек: Так, реальність війни, яку словаки знають тільки з фотографій і відео. Ми, з колегами-документалістами, часто про це говорили: інколи цей досвід просто неможливо пояснити — ні фотографіями, ні відео. Особливо зараз. Дуже складно передати цей досвід людям в інших країнах.
А з Оксаною вдалося?
Владімір Шімечек: Так, я думаю, що так. Насправді наш перший план був просто привезти її до Братислави, Кошице, Жиліни і на один музичний фестиваль, найбільший у Словаччині. Але люди із менших міст і містечок у Словаччині почали просити: привезіть Оксану і до нашого міста теж. Знаєте… це був такий ефект, що, думаю, багато людей справді усвідомили ситуацію. Але водночас у нас були проблеми з проросійськими людьми в Словаччині.
О, я планую ще з вами про це поговорити. А зараз, хочу Павола запитати про “Фотофобію”, про ваш фільм про перші місяці повномаштаного вторгнення і дітей, який жили в харківському метро. Цей фільм отримував нагороди і ви до матеріалів цього фільму поврнулися зараз і зробили кліп на пісню Жадана і Турчинова «Метро».
Павол Пекарчик: Так, бо вона саме про це.
От починається п’ятий рік великої війни в Україні, ви ще вірите в документалістику?
Павол Пекарчик: Я вірю в документальне кіно. Думаю, так, вірю. Бо там усе тримається на спостереженні: є спостережливі фільми, якщо це справді чисте спостереження. Там не так багато речей, у які можна «повірити» чи «не повірити», бо це просто реальність, яка відбувається прямо перед камерою. Саме в цьому й сенс.
Але зараз ваш головний проєкт не документальний. Розкажіть, що таке «Карпатська школа».
Павол Пекарчик: Я був у Циркунах разом із першою хвилею українських військових. Це було десь на початку травня, не пам’ятаю точно, мої перші фото звідти датовані 6-м або 7-м травня 2022 року.
І там у одному з будинків я зустрів двох підлітків. Вони два місяці просиділи в підвалі. Я дав їм те, що мав із собою — кілька бананів, ще щось із їжі. І запитав їх: скажіть, що було найважчим за той час, поки ви сиділи в підвалі? Вони трохи подумали і відповіли: «Ну… те, що не було Wi-Fi». Саме це для них було справді складно.
І тоді мені стало цікаво, як узагалі живуть діти в цих місцях. Як діти живуть у Циркунах, Тишках. Бо багато сімей почали туди повертатися і намагаються там якось виживати. І я почав за ними спостерігати — за дітьми в Циркунах. Проблема в тому, що коли ти дитина, тобі потрібно вчитися новому. А коли ти вчишся тільки онлайн — в тебе значно менше можливостей нове опанувати. Формально все нормально, за паперами все ніби добре. Але в реальності вони трохи не доотримують у знаннях і досвіді. І виникає дистанція між дітьми, які навчаються офлайн, і тими, хто вчиться онлайн. І через п’ять років ця дистанція стає дуже великою, справді великою.
Наприклад, для словацьких дітей, які були на онлайн навчанні всього один ковідний рік, а потім здавали тести PISA, результати дуже сильно знизилися. Я не знаю, як це працює в Україні, але думаю, що тут схожа ситуація.
І цей проєкт якраз про те — як перевезти дітей у безпечніше місце, щоби вони могли вчитися офлайн. Ми почали думати: де це може бути? І шукали в Карпатах місце, де була б гарна природа, хороша школа і гнучка, відкрита педагогічна команда. І ми знайшли таке місце у Вишкові, на хребті Карпат. Там нова школа, дуже хороший директор, справді чудовий.
І наша головна ідея — привозити туди науковців, щоби вони викладали цим дітям. Наприклад, викладачів із Харківського університету. Програма працює приблизно так: тиждень тому там був Мітя Шабанов, професор Харківського університету, який зараз працює над підручником з біології для 10-11 класів. Він пробув там приблизно півтора тижня. І поїхав до Мюнхена працювати в університеті, потім повернувся. Потім приїжджала викладачка філософії, ще один біолог… І науковці дуже задоволені, бо бачать результат. Вони бачать реакцію дітей. А діти можуть бути дуже вимогливими. Вони ставлять багато запитань. І науковцям доводиться думати, шукати нові пояснення, нові способи говорити про речі. Але в підсумку професор Шабанов сказав, що це був чудовий досвід. Для нас це теж ідеально: ми привозимо туди науковців. У нас немає великих грошей, тому ми просто кажемо їм: приїдьте у Вишків, це буде як невелика відпустка: гарна природа, а після обіду трохи поспілкуєтесь із нашими дітьми. І ця система працює дуже добре.
Як ви вирішуєте, хто з дітей Харківщини поїде в цю школу?
Павол Пекарчик: Ну, насправді це було досить просто. Був такий період, коли я просто намагався хоч якось допомагати. Бо коли ти бачиш цю масу руйнувань і агресії, яка приходить з російського боку кордону, ти не можеш залишатися спокійним і не можеш нічого не робити. Я був у Харкові з березня 2022 року. І знаєте, що я тут знайшов? Я знайшов тут такі маленькі «бульбашки» — групи, мабуть, найкращих людей у моєму житті. І одна з таких груп — це психологи, які працюють із дітьми у Циркунах. А коли в Циркунах стало трохи небезпечніше, ми просто перевезли їх до Харкова, у харківські підвали.
Ви зараз у Харкові. Учора тут була досить страшна ніч: кілька ударів КАБів, один будинок повністю зруйнований, є загиблі. Тобто ви зараз перебуваєте не в найспокійнішому і не в найбезпечнішому місці. І ви приїхали сюди не просто щось побачити, а щось привезти — дорогі й дуже важливі речі. І водночас ми чуємо заяви, наприклад, прем’єр-міністра Словаччини, який говорить, що Україна не повинна отримувати зброю з Європи.
Як ви це відчуваєте як громадянин Словаччини? Чи виглядає це для вас суперечністю? Тим більше, що у вас є ще одна ініціатива, яка прямо стосується зброї — вона називається Munícia pre Ukrajinu.
Владімір Шімечек: Так, саме так. Ініціатива Munícia pre Ukrajinu з’явилася як реакція на слова словацького прем’єр-міністра.
Одного разу ми якраз привозили швидкі допомоги, були в Києві. І саме тоді Чехія вирішила запустити європейську ініціативу — купити всю можливу амуніцію, яку тільки можна знайти на ринку. Почали збирати гроші від урядів країн Європейського Союзу і взагалі від різних держав. А словацький прем’єр тоді сказав: Словаччина не дасть на це жодного цента.
Ми тоді були в Києві, і над нами пролітав, здається, Іскандер. І в мене з’явилася думка: добре, якщо не уряд — тоді зробимо це самі. Разом із нашими чеськими друзями з фонду — не лякайтеся назви, вона іронічна — фонд називається Dárek pro Putina, тобто «Подарунок для Путіна», ми організували збір коштів на боєприпаси для України і таким чином долучилися до чеської ініціативи. З точки зору благодійної кампанії це були великі гроші — понад 5 мільйонів євро. Але я знаю, що на фронті така кількість боєприпасів може бути використана, можливо, за один тиждень. Тобто це не було чимось надзвичайним у військовому сенсі. Але це було дуже важливо для людей у Словаччині, які не є проросійськими, які підтримують Україну або розуміють ситуацію.
У них з’явилася можливість долучитися до чогось і відчути: ми робимо правильну справу. І це також було важливо для того, як ви бачите нас — як українці бачать словаків. Бо це показує, що проросійською може бути не вся країна: є ще громадянське суспільство, яке здатне діяти. І сказати: слухайте, українці, ми з вами. Це наша спільна боротьба.
Павол Пекарчик: І ще цікавий факт: коли ми збирали гроші, то зібрали більше, ніж уряд Словенії…
Владімір Шімечек: У тому списку ми, здається, були не другими знизу — за нами ще була Ісландія. Тож, можна сказати, що ми таки трохи попрацювали.
Павол Пекарчик: І ще одна цікава річ — трохи про безпеку і про Харків. Я приїхав сюди зі своїм сином, йому сімнадцять. І я просто хотів, щоб він побачив, де його батько проводив більшість часу протягом останніх п’яти років. І ще я хотів, щоб він познайомився з найкращими людьми мого життя. Тож так, у Харків треба приїжджати.
Але повертаючись до ваших волонтерських проектів, до зборів на зброю для українських Сил оборони. Як ви думаєте, що зрештою матиме вплив на взаємодію наших країн у майбутньому? Ви, ваші проєкти або подібні проєкти чи заяви Фіцо?
Владімір Шімечек: У майбутньому? Ох, складно сказати. На політику в Словаччині, як і в багатьох країнах Європи, впливає російська пропаганда. І її дуже багато, бо багато російських грошей, які впливають на ситуацію і підтримують партії з таким наративом. Але ми намагаємося робити все, що можемо. На жаль, у Словаччині зараз немає дуже сильних лідерів опозиції. Можливо, якщо вони слухають Радіо Хартія, то образяться, але це правда. Мені здається, вони досить слабкі в тому, щоб формувати наративи. Тож подивимося. У нас теж своя боротьба, це час гібридної війни.
Павол Пекарчик: Думаю, це залежить від того, що саме формуватиме майбутнє. Російські гроші через російське посольство — це один із факторів. Бо перший радник Фіцо має прямі контакти з російським посольством. Є навіть фотографії, де вони разом. І фактично вони просто читають російські методички — і все. Якщо вірити, що саме це визначатиме майбутнє — то так, можливо. Але я думаю, що майбутнє буде активним, динамічним і матиме потенціал. Так само, як це зараз відбувається в Україні.
Знаєте, російськи дипломати дуже нечасто бувають добрими до європейських політиків, але Сергій Лавров, міністр закордонних справ Росії, назвав Фіцо розумним і чесним політиком. Можливо існує хіба ще один європейський політик, хто отримав такі хороші слова від представника російської влади. Як цю заяву сприйняли у Словаччині? Як відреагували на те, що така одіозна постать як Лавров, назвала Фіцо розумним і чесним?
Павол Пекарчик: Думаю, що ця заява Лаврова — це щоби підтримати виборців Фіцо. І ясно ж, що це своєрідна маскіровка. У реальності ж Фіцо для Лаврова — як якась мураха чи жук, щось дуже маленьке. Словаччина має п’ять мільйонів населення — це приблизно як Київ чи частина Парижа. От уявіть Лавров розхвалює когось, хто очолює територію, яка не більша частини Парижа. Що це для нього? Та нічого. Думаю, це просто така політична гра.
Ми говоримо з вами 7 березня, коли між країнами відбувається чергове загострення. Прем’єр Фіцо погрожує зупинити постачання електроенергії Україні – через те, що українська влада припинила транзит нафти нафтопроводом «Дружба» після російського обстрілу 27 січня. 27 лютого президент Зеленський говорив з Фіцо телефоном, запросив в УКраїну обговорити всі ці питання – але візиту так і не сталося. Які висновки можна зробити з цієї ситуації? Це обговорюється в Словаччині, в медіа?
Павол Пекарчик: Я дивлюся на це так: у Карпатській школі ми до цього досить добре підготовлені. У нас є генератор, тепер у дітей буде EcoFlow, і якщо виникнуть проблеми з електрикою, ми готові навіть передати Фіцо такий своєрідний сигнал із гір. Невеликі мегавати з гір. Польща чи Румунія, я впевнений, можуть сказати: так, ми цим займаємося, це не проблема. Насправді це проблема політичної поляризації. Фіцо просто хоче для своїх виборців створити дистанцію між Словаччиною та Україною.
Теж відома теза, про те, що словаки не мають бути втягнуті в російсько-українську війну. Але ви вже тут — з допомогою, зі зборами на зброю, зі школою для дітей з Циркунів. Як ви думаєте чи загалом можливо комусь в Європі не бути втягнутими в російсько-українську війну?
Павол Пекарчик: Думаю, це гарний місток, щоб перейти від команди Фіцо до ширшої теми. Бо Фіцо — насправді не така вже важлива фігура. Він — ніщо.
У січні 2024 Фіцо зустрічався з Денисом Шмигалем, який тоді був прем’єр-міністром. Вони зустрічалися в Ужгороді. І на зустрічі з журналістами Фіцо сказав: «Ви серйозно думаєте, що в Києві війна? Ви жартуєте? Будь ласка, я сподіваюсь, що ви несерйозно. Поїдьте туди і побачите, що в місті нормальне життя, абсолютно нормальне життя». Тоді це викликало обурення, бо слова ці прозвучали на тлі масованої ракетної атаки Росії на Київ. Тоді в соцмережах понеслась хвиля, про те, що Фіцо забракло мужності.
Павол Пекарчик: Але після такого найважливіше — це відчути, як це бути сміливими, як бути інноваційними, як мати потенціал і залишатися активними. Ось що справді важливо. І ми, можливо, багато чого вчимося тут. Ми вчимося гнучкості, вчимося виживати. І ви для нас — велике натхнення.
Владімір Шімечек: Я б лише додав: мені здається, це дуже політична історія. Бо якщо наш прем’єр каже, що Словаччина не повинна бути залучена в цю війну і не повинна допомагати Україні, то йому варто було б запитати свого міністра оборони Роберта Каліняка — у якого, доречі є, зв’язки з оборонним бізнесом… Ви, напевно, знаєте, що зараз у Словаччині скандал. Хоча, чесно кажучи, це ніколи особливо й не приховувалося, що в нього є певні бізнес-зв’язки. Йдеться про зв’язки з власником найбільшого виробництва боєприпасів, це чеська компанія. Тож виходить цікава ситуація: мовляв, допомагати Україні не можна, але заробляти на цьому гроші — можна. І мені здається, що багато в чому це просто політична гра для своїх виборців. І я навіть не впевнений, чи вони справді проросійські — чи просто ведуть бізнес із усіма, з ким це вигідно.
Уточню для наших слухачів: у 2025–2026 роках словацькі журналісти, зокрема Investigative Centre of Ján Kuciak, опублікували розслідування про можливі непрямі зв’язки міністра оборони з приватними виробниками зброї. Йдеться, зокрема, про компанію LIWA Arms Slovakia, яку пов’язують із мережами постачальників і виробником Grand Power. Журналісти припускають, що це могло створювати конфлікт інтересів у державних закупівлях.
Але мені також здається, що нам в Україні також важливо розуміти історичний словацький контекст. Бо для Словаччини шлях до власної ідентичність теж не був простим. Й історія Словаччини — це також історія пошуку власної незалежності, причому в дуже складних умовах. Під час Другої світової війни і після неї. І коли ми краще розуміємо історію одне одного, набагато легше будувати мости. І в цьому контексті, мені здається, важливо, що амбасадором вашого проєкту Munícia pre Ukrajinu став Отто Шимко. Чи могли б ви пояснити, хто він?
Владімір Шімечек: Отто вже відійшов, йому було 101 рік. Його історія така: під час Словацького національного повстання він був партизаном і воював проти нацистів. Після війни багато років працював журналістом. Він був хорошим хлопцем і завжди намагався стояти на правильному боці історії. Навіть якщо це було непросто. Бо історія не чорно-біла. Коли ти молодий, у тебе можуть бути певні ідеї. Можливо, коли він був молодим, то вважав себе комуністом. Але потім зрозумів, що це нісенітниця. І все життя намагався звіряти свої ідеї з реальністю і шукати правильний спосіб жити.
Коли ми працювала над Munícia pre Ukrajinu, то міркували, хто міг би стати обличчям цієї ініціативи. Ми шукали людину з досвідом, авторитетом і водночас когось, хто трохи поза нашою «бульбашкою». Бо в кожній країні є така бульбашка медіа та інтелектуалів. Нам хотілося знайти когось поза нею. Ми звернулися до нього — і він одразу погодився. Це було абсолютно правильне рішення.
Павол Пекарчик: Я б ще додав, що що Шимко був свідком справжніх фашиських злочинів. Тому коли він щось говорить, це дуже важко поставити під сумнів.
Владімір Шімечек: Так, так. Прем’єр-міністр просто не може сказати «ні» — він не може сперечатися з такою людиною.
Павол Пекарчик: Мені здається, у Словаччині зараз дуже поляризоване суспільство. Фіцо сильно розколов країну. Ми навіть жартуємо, що Фіцо — наш найкращий фандрейзер: щойно він щось каже, половина людей робить навпаки. І саме тому, до речі, вдалося зібрати гроші на боєприпаси.
Владімір Шімечек: Ми саме так і жартуємо, що він наш найкращий фандрейзер. Бо під час цієї ініціативи, коли ми збирали гроші на боєприпаси для України, Фіцо десь у медіа сказав… У чеській мові є такий вираз, коли щось вважають зовсім неважливим, що це «як пук у парку». І він сказав: мовляв, це просто «пук у Стромовці», це парк у Празі. І, здається, після цього багато людей просто надіслали ще більше грошей, бо їх це розлютило.
І на фінал, якби вам треба було пояснити вашим словацьким друзям, що за місто Харків, як би ви це зробили?
Владімір Шімечек: Мені досить одного слова — незламний.
Павол Пекарчик: Для мене Харків — це дуже гарне місто в Україні. Воно, чорт забирай, справді прекрасне.
Чому вам не страшно бути тут, так близько від фронту і російських дронів?
Владімір Шімечек: Це не поясниш. Але, мабуть, тому, що я висвітлюю цю війну ще з 2014 року.
Павол Пекарчик: Про це є жарт… Українці ж майстри чорного гумору. Я цей жарт розповідаю, коли мене питають, що таке «норма» в Україні. На заправці в Києві стоїть двадцять машин, усі заправляються. Раптом поруч щось вибухає і дуже гучно. Усі падають на землю. І тільки двоє далі спокійно заправляють машини. Один дивиться на іншого й каже: «Ти теж із Харкова?»
