Ми – це Давид проти Голіафа: Валерій Пекар про нову геополітичну реальність
Європа та Америка більше не разом, а Україна опинилася в самому центрі цієї тріщини. Саме так стратег і громадський діяч Валерій Пекар бачить сучасний світ союзів. У розмові з Сергієм Жаданом аналітик майбутнього говорить про нову геополітичну реальність, де старі звʼязки ключових гравців руйнуються, а цінності й інтереси дедалі частіше розходяться.
Чому заява Бориса Пісторіуса про «не нашу війну» стала симптомом глибшого розколу, як змінюється роль США та Європи, і чому Україна водночас уособлює західні цінності й заважає чужим геополітичним планам — про це Валерій Пекар міркує у програмі з циклу «Говорить Харків».
«Європа та Америка більше не разом»
Поговоримо про заяву чи коментар – незрозуміло, наскільки він офіційний, – міністра оборони Німеччини Бориса Пісторіуса стосовно заклику Трампа доєднатися до розблокування Ормузької протоки. Пісторіус сказав: «Це не наша війна, ми її не починали». Як нам усім, людям доброї волі, трактувати цю фразу? Як до неї ставитися і як на неї реагувати?
Спочатку давайте подивимося, як це все стало таким, як є. У перші тижні нової американської адміністрації, минулого 2025 року, європейським лідерам було оголошено, що старі безпекові союзи нечинні, що їх ніхто не збирається захищати й вони самі мають захищатися. Якщо минулого року віцепрезидент Джей Ді Венс пояснив це достатньо жорстко, то тепер Марко Рубіо пояснив це м’яко та ввічливо, дипломатично. Але основна ідея залишається такою: Європа й Америка більше не разом, Європа має сама якимось чином давати собі раду. Неодноразово американські очільники казали: «Війна в Європі – це не наша, а ваша війна: ви її допустили – ви з нею і розбирайтеся».
Окрім того, ми бачимо, що протягом першого року нової американської адміністрації виникли й численні інші розбіжності між Європою та Америкою. Згадайте Гренландію, яка переконала багатьох європейців, що з Америкою не так уже й безпечно дружити. Згадайте торговельні війни – дуже дивні, з огляду на те, що Європа й Америка є найбільшими торговельними союзниками.
Отже, розрив між Америкою і Європою весь цей рік збільшувався. Коли європейці почали лякатися, що їх ніхто не буде захищати, то почали й самі потроху розбудовувати свою оборонну промисловість. А тепер виникає ситуація, за якої США влізли в цю достатньо велику війну. І я б сформулював американську позицію трохи жартівливо приблизно так: ми вже перемогли, а тепер, будь ласка, допоможіть, хто ще може.
Ну так, це досить дивна позиція, м’яко кажучи.
Якщо ми подивимося на причини, чому європейці не вважають цю війну своєю, то побачимо п’ять причин, які були озвучені європейськими військовими достатньо чітко. Перша причина, яку озвучують європейці, у тому, що це має бути спільна операція: спільне командування, спільне управління під егідою НАТО. Це не може бути щось таке, де американці роблять щось самі по собі, європейці теж самі по собі – кожен робить щось своє. Якщо це операція під егідою НАТО, то має бути спільне командування – для того, власне, воно і створювалося багато років, відпрацьовувалася взаємодія. Не було ніякого запрошення до спільної операції, було лише запрошення: «Надішліть нам свої сили, а ми тут щось будемо робить» .
Друга причина, і вона, як на мене, є найголовнішою, полягає в тому, що будь-яка війна має політичну ціль. Політична ціль – це те, що перебуває вище за стратегію, те, що військові не можуть встановити самі. Ми знаємо, що військовий контур складається зі стратегії, оперативного мистецтва й тактики. Але вище за стратегію перебуває політична ціль війни, яку військовики отримують від політичного керівництва. І, власне, ця ціль американським політичним керівництвом не оголошена. Що вони хочуть: скинути режим, позбавити Іран ядерної зброї чи досягти ще чогось? Вони цього не оголошують. Американські медіа жартома зображували речника Білого дому, який каже: «Ми обов’язково досягнемо цілі нашої операції, як тільки президент зрозуміє, у чому вона полягає».
Правда ж полягає в тому, що політична ціль цієї війни є, але вона неприємна й неприйнятна для Європи. Вона в тому, щоб Америка контролювала всі нафтові потоки й мала владу не лише над великими імпортерами, як Китай чи Індія, а й над Європою, яка також є великим споживачем енергоресурсів. Європі це, очевидно, не подобається. Ніхто не хоче брати участь в операції, після якої Америка отримує додаткову владу над Європою.
Третя важлива річ полягає в тому, що ризик має не військовий, а політичний характер – рішення виходять за межі військової сфери і належать до компетенції політичних лідерів.
Четверта проблема – проблема довіри. Довіра до американців після всього, що сталося, – після Афганістану, Мюнхенської конференції, після того, як Америка, по суті, вийшла з допомоги Україні в російсько-українській війні, – є дуже проблематичною.
І останнє: здається, що все йде не так, як треба, що операція є невдалою. А все невдале потрібно якимось чином закінчувати, не треба посилювати невдачу й інвестувати в неї. Підприємці в таких випадках кажуть: «Давайте зафіксуємо збиток і закінчимо цей проєкт». Ось такі причини, власне, і спонукають європейців не брати участі в цій операції.
Світ входить в епоху, де немає належних взірців демократії та урядування
Останні практичні рішення Дональда Трампа, з одного боку, доволі рішучі, а з іншого – доволі дивні. Це, скажімо, операція, пов’язана з Венесуелою, з Мадуро, та й початок цієї війни. Вони полягають у тому, що президент Америки прикривається ідеями демократії, говорить нібито про зміну режиму, а насправді всі бачать те, про що ви зараз сказали: прагматичні інтереси однієї людини, яка намагається прикриватися красивими гаслами. Це підриває саму ідею легітимності, боротьби за демократію, демократичних процесів як таких. Як із цим бути і як до цього ставитися?
Ми виросли в ситуації, коли в нас були зразки: ми завжди мали перед очима зразки демократії, парламентаризму, чудового урядування – десь там, на Заході, в Європі чи в Америці. Ми дивилися на ці зразки й думали: «Ох, якби ми були такими… Ми маємо дуже багато працювати і колись, можливо, зможемо стати такими». А тепер, знаєте, зі зразками не дуже – це стосується і демократії, і парламентаризму, і багатьох інших речей. Здається, світ входить в епоху, де особливо немає взірців, на які можна орієнтуватися.
Знаєте, Америка завжди була, як казали американські політичні лідери минулого, «сяючим містом на пагорбі». Зараз вона вже не виглядає таким «сяючим містом». Ми бачимо американську адміністрацію, переповнену людьми, які, вибачте, готові носити черевики на два розміри більші, аби лише не сказати якесь погане слово своєму лідеру.
На жаль, таку історію ми бачимо і в багатьох інших країнах. Я б сказав, що і в Україні є певна кількість людей у вищих ешелонах влади, які поводяться таким чином. Тому мені здається, що ми в такому, знаєте, міжчассі: коли старі правила вже не діють, а нові ще не сформувалися. І мені хотілося б, щоб нові правила були красивими, відповідали нашим уявленням про добро, правду і справедливість. Але, чесно скажу, ще більше мені хотілося б, щоб ці нові правила були такими, за яких Україна буде успішною.
Адміністрація США має дві мети: послабити Європу та відірвати Росію від Китаю
Ми чуємо риторику Дональда Трампа вже майже півтора року, спостерігаємо за його діями. І ось ці речі: зміна його ставлення до України, обривання підтримки, операція проти Ірану – це свідчить про стратегічні помилки, нерозуміння ситуації? Чи, можливо, там діє зовсім інша логіка, якої ми просто не бачимо, і для адміністрації президента все більш-менш знаходиться в рамках?
Якщо говорити про Україну, я б запропонував таку модель: американська адміністрація намагається перетворити світ правил, права, домовленостей і альянсів на світ сильних і слабких. Фукідіді ще дві з половиною тисячі років тому казав: «Сильні роблять те, що хочуть, а слабкі страждають так, як мусять».
Чому? Тому що старий світ правил і порядків не допоміг Америці захиститися від того, що Китай її наздогнав – Китай наздогнав Америку навіть у цьому світі правил і порядків. Тепер вустами Марко Рубіо американська адміністрація каже: «Цей порядок більше не працює, давайте його замінимо». Це означає, що світ перетворюється на світ сили, а в світі сили що менше сильних, тим краще.
Виходить, що задача американської адміністрації – послабити Європу, щоб вона не була центром сили. Ось для чого торговельні війни, відмова від захисту, переговори з Росією про зони впливу, Гренландія і так далі. І тут американська, російська і китайська політики збігаються, тому що Китай багато років так само хотів послаблення Європи і розриву між Європою та Америкою – це була основна задача китайської зовнішньої політики.
Тобто перша задача американської зовнішньої політики – послабити Європу, щоб вона була не центром сили, а просто набором окремих ізольованих країн, які сваряться між собою. Із якими можна торгувати й заробляти, але які точно нікому не кинуть виклик і не матимуть самостійної зовнішньої політики.
Друга задача американської зовнішньої політики – не допустити підсилення Китаю. Для цього потрібно не допустити, щоб Китай остаточно проковтнув Росію. Ми знаємо, що він її вже проковтнув, але американці вірять, що ще не пізно відірвати Китай від Росії. Тоді Україна виглядає прикрою перешкодою, яка заважає американцям реалізувати ці основні задачі їхньої зовнішньої політики. Поки Україна стоїть і бореться, то Європа не послаблюється, а посилюється, а Росія не посилюється, а послаблюється. Таку прикру перешкоду якимось чином треба було просто розчавити, але ж не можна – американські виборці підтримують Україну, бо ми потрапляємо в архетип західної цивілізації: ми – Давид проти Голіафа.
Це стара біблійна історія, на якій стоїть вся західна цивілізація: слабший, менший, але той, на чиєму боці правда і боже благословення, перемагає тупу, жорстоку, велику, нерозумну й неправдиву силу. Як в історії, так і в культурі західної цивілізації це повторюється безкінечно: 300 спартанців, Олександр Македонський проти величезної перської армії, американські колоністи проти Британської імперії – вони, такий самий Давид, як і ми. І далі – безкінечно: Гаррі Поттер проти Волдеморта, гобіти проти Саурона, Ган Соло проти Імперії в «Зоряних війнах», Фрімени в «Дюні». На цьому стоїть західна цивілізація. Ми – Давид, нам треба симпатизувати, і нам симпатизують, у тому числі й MAGA-крило Республіканської партії.
Виходить така дивна історія: американські цінності на нашому боці, а американські інтереси – на протилежному. З української точки зору, з американськими цінностями все гаразд, а ось з американськими інтересами щось не так. Нам з України здається, що мати Європу за союзника – це непогано, а відірвати Китай від Росії – абсолютно марна справа, бо Китай Росію вже проковтнув. Але американці продовжують вважати, що Європу треба послабити, а Росію відірвати від Китаю, тому ставляться до нас як до перешкоди, яка заважає це реалізувати. У цьому вся історія, а не в тому, що хтось приїхав не в краватці, чи щось не те сказав.
До згоди між європейцями та американцями можуть підштовхнути спільні вороги
Заява Пісторіуса як частина нової європейської риторики – чи свідчить вона про те, що це початок більшого конфлікту? Чи все-таки Америка і Європа спробують якось домовитися?
Мені здається, що спробують домовитися, тому що є спільні вороги. Сьогодні у світі ми маємо не лише великий альянс – Китай, Північна Корея, Іран, Росія та ще кілька менших сил й іранські проксі, а й багато викликів, з якими Америка сама не впорається.
Є низка книжок, які стверджують, що Америка мусить усіх кинути, закритися в собі й якось сама впорається, а весь інший світ хай палає синім полум’ям. Мені здається, це проблематично в ситуації, коли, наприклад, в Тайвані виробляються необхідні для Америки мікросхеми. І багато інших речей по всьому світу виробляються для Америки: матеріали, які добуваються для неї, і так далі.
Мені здається, що американська адміністрація якимось чином спробує переосмислити цю історію. І, на жаль, ця сумнівно успішна війна в Затоці поставила Америку перед необхідністю переосмислити, хто союзник, хто не союзник, з ким мати справу, а з ким – ні.
Я б дуже сподівався, що і до України зміниться ставлення, тому що ми бачимо: Україна продемонструвала найвищий рівень міжнародної суб’єктності, запропонувавши допомогу тим, хто сьогодні під ударом. Хоча сама Україна під ударом більше, ніж будь-хто, вона допомагає тим, хто потребує допомоги. Це те, про що ми мріяли: Україна сама затверджує свою зовнішню політику, сама визначає, хто наш союзник, хто наш друг і ворог, хоча це, можливо, комусь не подобається. Багатьом в американській адміністрації не подобається, що Україна допомагає в Затоці, але Україна допомагає, тому що ми так бачимо світ – усі, хто за добро і правду, мусять допомагати один одному. Ну, а далі подивимося, хто ще поділяє цю точку зору.
