«Ми пішли в дешеву зброю від бідності» – Любов Шипович про українську винахідливість проти військової машини РФ
«Українці пішли в дешеві технології просто тому, що у нас не було грошей», – каже Любов Шипович, пояснюючи, як вимушені рішення перетворилися на одну з ключових переваг української армії. Ставка на масові дешеві технології змінила логіку сучасної війни: швидкість, адаптивність і креативність почали конкурувати з ресурсами та масштабами стандартизованої воєнної машини РФ. Водночас ця модель має свої обмеження – український досвід швидко копіюється, а «вікно можливостей» для технологічного лідерства поступово звужується.
Чому локалізація – це дорого, але необхідно, а глобальні ланцюги постачання більше не є надійними. Чи здатна Україна забезпечувати себе зброєю і яку роль у цьому відіграють західні інвестиції. Як волонтерські фонди підстраховують державу, але не можуть її замінити. І чому інновації в армії доводилось «проштовхувати» попри спротив командування.
Про дешеву зброю, українські воєнні амбіції і ціну технологічної еволюції – у текстовій версії розмови з Любов’ю Шипович, засновницею та очільницею фонду Dignitas, з циклу «Стандарти кухонно-диванної експертизи».
Дешева зброя як вимушена стратегія
Ти магістр комп’ютерних наук?
Було таке, дуже давно.
Скажи, цю війну можна виграти без комп’ютерних наук чи ні?
Зараз це, напевно, вже не тільки комп’ютерні науки – це загалом технології. Хіба що, якщо всі країни використають усі технології і хтось останній залишиться десь на острові без технологій, можливо, вони й будуть переможцями.
Тоді давай поговоримо про технології. Ваш фонд займається військовою допомогою, просуванням і впровадженням технологічних процесів. Наші військові й ті, хто говорить про наше військо, кажуть, що технології – це наше сильне місце. Які тут, на твою думку, найсильніші моменти і які – найбільш вразливі?
Особливо останні тижні, коли спалахнула криза на Близькому Сході, ми говоримо про те, що українські технології попереду. Насправді, я думаю, що тут треба бути досить критичними до себе. Українці пішли в дешеві технології просто тому, що у нас не було грошей – від бідності ми пішли в креативність. Це один з аспектів еволюції: щоб вижити, треба бути креативним.
Ми стали креативними й почали виготовляти дешеву масову зброю, бо в нас не було грошей на дорогу – ту, що зараз використовується на Близькому Сході. Там дорогими системами ППО збивають більшу кількість дронів і ракет, ніж збивається у нас. Але питання в тому, як довго вони витримають проти дешевих іранських дронів і чи зможуть утримувати цей паритет.
Тому українці тримаються довше, бо ми буквально з нічого почали створювати супердешевий low-tech.
Але наскільки довго це може працювати? Якщо дивитися на історію війн, це ж постійна історія: Друга світова війна – німецькі супертанки і Радянський Союз, який починає масово виробляти дешеві Т-34 і за рахунок цього перемагає. Там, де є збалансована економія, це стає перевагою над якимись дуже дорогими речами.
Так точно, дуже часто у світі працює принцип «quantity over quality»: масовість перемагає якість, тому що економіка війни працює таким чином.
Таким чином Китай завоював пів світу?
Ну, десь так.
Зараз Україна вже говорить про те, що вона сама почала експортувати технології та зброю. Ще чотири роки тому ми були в позиції, коли просили все – від дронів Mavic до найпростіших речей, а зараз говоримо про експорт. Оця експортоспроможність – це реальність чи піар-хід?
На сьогодні експорт у нас все ще заборонений, але можливості точно є. Зараз відкрилося «вікно можливостей»: криза на Близькому Сході прискорила розуміння західних країн, що масова дешева зброя працює краще, ніж точкова дорога.
Зараз є величезний інтерес до України в цьому плані, але треба розуміти: це коротке вікно, тому що дешевий low-tech легко повторити. Ми не винайшли супертехнології – ми перевикористовували існуючі технології й виготовляти їх в дешевому варіанті. Тому якщо ми зараз швидко не займемо це місце на ринку, його займе хтось інший.
Це вже відбувається: поки Україна тримає експорт закритим, британські та американські компанії швидко, в стартап-режимі щось зібрали й уже продають. «Fake it till you make it» – швидко заповнюй, підписуй контракти, а потім вже придумаємо, як робити – у тих же українців купимо.
Якщо говорити про переведення економіки на воєнні рейки – наші експерти та аналітики говорять, що росіяни мають тут перевагу, бо це величезна машина, яку можна швидко розігнати. Це дозволяє їм за рахунок кількості знизжувати ціну і робити величезну кількість своєї зброї. Україна ж не встигає за такими темпами. У чому тут найбільша небезпека?
Українці більш креативні. Ми живемо в демократичній країні, а демократія спонукає до свободи волі, свободи винаходів, тому ми швидше щось винаходимо, тестуємо. Це такий R&D-режим: швидко протестували, працює чи не працює, щось відхилили, щось прийняли – і почали працювати. Росіяни ж ще з часів Радянського Союзу дуже непогано копіюють і вміють швидко масштабувати – в авторитарних економіках виходить дуже швидко розігнати масштабування. У цьому випадку ми програємо.
Чи це значно гірше? Коли технологію масштабують, у неї зразу виникає вразливість: якщо ти знаходиш протидію, ти знаходиш її одразу проти всієї лінійки. Тому інколи українці зі своїм «зоопарком» технологій сильніші, бо ворог просто не знає, чому з цієї лінійки засобів протидіяти? Бо їх у нас стільки, що вони почали наші бомбери називати «Баба Яга», бо не знали, які вони є, адже була ціла величезна лінійка різних видів. Вони просто об’єднали, бо так простіше – у них дрони однотипні.
Тому, з одного боку, ця стандартизація, масштабованість сприяє швидшому поширенню по всіх військах, а з іншого боку – додає вразливості. Тому тут, я думаю, треба тримати здоровий баланс.
«Локалізація дорога, але це ціна нашої безпеки»
Здається, рік-півтора тому представники влади говорили, що ми вже на 50% самі забезпечуємо себе зброєю. Я не знаю, чи ця цифра зросла за цей рік, чи залишилась приблизно та сама. Власне, це свідчить про обмежені можливості нашої економіки, нашої держави, яка не може закуповувати значно більшу кількість зброї. Що тут можна було б зробити? І, на твою думку, як тут можна було б зламати ситуацію так, щоб ми самі себе забезпечували?
Я думаю, що на сьогоднішній день відсоток вищий ніж 50%.
Тобто він постійно зростає?
Я думаю, що він вищий за рахунок того, що основним засобом на полі бою стали роботи – дрони, роботизовані платформи.
Тобто змінилася сама зброя?
І сама зброя змінилася, і використання цієї зброї змінилося. Зараз конвенційна зброя майже не використовується на полі бою – вона є, але в меншості. Тому, я думаю, що зброї українського виробництва більше. Але компонентна база – імпортується, тобто ми залежні. І навіть поодинокі дрони-роботи, про які говорять, що вони зроблені в Україні повністю з українських комплектуючих, – якщо опуститися на наступний рівень комплектуючих для комплектуючих, то вони переважно китайські.
І часто вони не від наших союзників, а дійсно від Китаю.
Від Китаю. Нові спалахи конфліктів у світі руйнують ланцюжки постачання: ми бачимо, як через війну Ірану з тринадцятьма країнами відбуваються затримки в постачанні компонентів для української зброї. Ми дуже довго рухалися до глобалізації, до глобальних ланцюгів постачання. І це зіграло з нами злий жарт: під час війни ми стаємо залежними і від країн, і від ланцюгів постачання.
Зараз Україна почала говорити про важливість локалізації. Локалізація – це дорого, але це ціна нашої національної безпеки. У випадку військової продукції, можливо, варто мати щось дорожче, але локалізоване. Це вартість безпеки.
З іншого боку, є приклади данської ініціативи: це не про локалізацію, а про певний різновид глобалізації. Західні держави інвестують сюди у виробництво: не просто привозять ракети, а привозять гроші, технології – і ракети виготовляються тут.
Для України це локалізація виробництва.
Для України – так, але для країн, наприклад, НАТО або північно-балтійського блоку – це глобалізація. Вони дозволяють країні, яка не є членом цього блоку, виготовляти зброю і таким чином забезпечувати себе.
Чи забезпечує при цьому Данія свою національну безпеку? Я б тут посперечалася. Якщо в угоді вони володіють хоча б технологіями – тоді так, для них це локалізація технологій і вивчення досвіду розгортання виробництва. А якщо вони лише дають гроші Україні, тоді не знаю, в чому вигода.
Ми нещодавно говорили з послами цих країн, і вони говорили, що, інвестуючи зараз в Україну, вони сприймають це не як відкуп, мовляв, ми даємо вам десятину, а ви воюйте. Ні, вони кажуть, що розуміють важливість підтримки української армії.
Тобто вони платять за свою безпеку. Чи підвищують вони при цьому свою національну безпеку? Навряд чи. Вони платять за те, щоб до них не дійшла черга. Тобто це, по суті, як платити охоронній компанії, щоб вона тримала периметр.
Я думаю, що далекогляднішими є ті країни, які створюють об’єднані підприємства – joint ventures, коли інтелектуальна власність належить двом країнам і вони розбудовують у себе виробничі потужності. Тоді країна посилює і себе, і Україну.
Думаю, що це найсильніші взаємовигідні виробничі союзи: коли якась компонентна частина робиться в Норвегії, щось у Швеції, а збирається в Україні. НАТО себе, напевно, вже віджило, а Baltic-Nordic плюс Україна, можливо, і є новітнім військовим союзом.
НАТО – концепція з минулого тисячоліття
Ми дійсно бачимо, як саме поняття, сам дух НАТО виявляється порожнім – він нічим не наповнений. Це просто гасла, просто концепція з минулого тисячоліття, яка, як виявилось, не спрацювала, коли настала небезпека.
Натомість випрацьовуються і з’являються нові обриси. Зокрема, північно-балтійський блок, що включився у війну і зараз найбільше нас підтримує. Але він теж стає учасником цієї історії, бо якщо ти допомагаєш країні військовим способом, то ти надаєш не просто якусь гуманітарну допомогу.
Ти стаєш частиною цього всього. Але давай повернемося до НАТО. Чому НАТО не спрацювало? Тому що НАТО не було рівноцінним союзом всіх учасників – усі розраховували на Сполучені Штати.
Згадай, як ми розмовляли з поляками у 2022 році:
– Що ви будете робити?
– Війська НАТО прийдуть нас захищати.
– Так ви і є війська НАТО…
– Ні, американці приїдуть до нас.
На те, що приїдуть американці, розраховувала вся Європа. Американці виконували роль світового поліцейського, який приходить і всіх захищає. Але з іншого боку, для чого американцям приходити? Чому вони мають це робити? Це те питання, яке підняв Трамп і на якому він, зокрема, виграв вибори, бо сказав: «America first. Давайте зосередимося на Америці».
На цьому військовий союз, де більшість країн були європейськими, ще не розсипався, але став нефункціональним, тому що армії цих країн не готові воювати. Згадай, у Німеччині юнаки виходили на протест із тезою: «Краще ми будемо в Росії, ніж будемо вмирати».
Тому нові союзи – це відповідь на те, що відбувається в світі, і поступове розуміння, що воювати доведеться самим за себе. Бо світового поліцейського, який прийде і всіх захистить, уже немає.
Але погодься, що це дивна ситуація. З одного боку – німці, які після Другої світової війни мають надзвичайно травматичний історичний досвід та розламане суспільство, що з 1945 року збирається докупи. Вони мають величезний шрам Берлінського муру, що ніяк не загоюється.
З іншого боку – країни, що мали б розуміти весь рівень загрози. Вони мали б розуміти, що в цій ситуації найдурніше, що можна зробити, це ставити палиці в колеса Україні. Я маю на увазі Польщу, Угорщину, Словаччину – ті країни, які були під радянською окупацією.
Угорщина завжди вибирає якісь не ті сторони.
І це дуже дивно. Вони мали б пам’ятати 1956 рік, мали б розуміти, що якби, не дай бог, російські танки доїхали до Чопа, їх би мало що зупинило. А якщо навіть не танки, то було б щось інше, інші інновації, що впливали б на суб’єктність Угорщини, яка і так зараз дуже умовна, враховуючи постать Орбана.
Вони мали б розуміти: якщо завтра Орбан програє вибори й зникне, то це не означає, що Угорщина залишиться союзницею Росії. Вони далі будуть геополітичними ворогами Росії, як усі країни в Європі.
Я не знаю, бо не досліджувала Угорщину аж настільки глибоко. Україна теж за Януковича голосувала і вибирала його, але це ж не означає, що ми не вивчили свої уроки історії. Це був і величезний вплив Росії, і застосування політтехнологій – навіть зараз в Угорщині половина країни заклеєна плакатами з обличчям Зеленського.
Ніби вони проти Зеленського мають проголосувати.
Я думаю, величезну роль відіграють передвиборчі процеси, які зараз відбуваються. Можливо, самі угорці так не думають – це просто застосування технологій.
Не замість, а поруч з державою
Якщо подивитися на діяльність серйозних потужних фондів, таких як ваш, що допомагають на системному рівні, на твою думку, який цей рівень допомоги та підтримки? Якщо, скажімо, вилучити ці фонди, якщо уявити, що держава говорить: «Нам не потрібні приватні фонди, ми перебираємо все на себе, ми самі будемо забезпечувати війська» – наскільки це реально?
Громадські організації в секторі оборони – це незвичне явище для світової арени. Але, коли ми подивимося на будь-які критичні ситуації, що ставалися, то побачимо, що громадський сектор виступав першим. Під час ковіду, поки держави розкачувалися, хто першим вступився? Це були громадські організації, причому по всьому світу. Під час різних повеней, ураганів хто виходить першим? Першим виходить цивільний сектор.
Громадські організації – швидші, гнучкіші та менш бюрократичні. І під час великих криз вони закривають те, що не встигає закрити держава. Поки держава розгортає свою велику бюрократичну машину, вступають громадські організації. Як у 2014 році, коли в нас взагалі нічого не було.
У 2022 році, коли наша армія збільшилася в п’ять разів, державна машина не могла так швидко вирости, щоб забезпечити таку армію. І тоді включилися волонтери, вони купували буквально все.
Від взуття і машин до зброї.
Поступово держава нарощує спроможності й закриває це. Тоді громадські організації рухаються до наступних кроків. У 2022 році ми боролися за те, щоб дрони взагалі з’явилися в армії, пізніше так само було із FPV-дронами. Пам’ятаю нашу першу кампанію «Люті пташки», коли нам комунікаційники забороняли вживати слово «FPV», бо казали: «Ніхто не зрозуміє, кажіть “ударні дрони”». Те саме сталося з наземними роботизованими комплексами та дронами-перехоплювачами.
Коли держава не може так швидко адаптуватися, вступають благодійні фонди та волонтери, які можуть швидше реагувати та адаптуватися. Головне – не почати підміняти державу. Тому в нас завжди є три складові: тренування, забезпечення і адвокація. Цей компонент – адвокація технологічних змін – має бути завжди. Тобто ми тренуємо на технології, ми забезпечуємо технології і адвокуємо за технологічні зміни.
Наприклад, ми почали впроваджувати дрони-перехоплювачі: в кінці 2024 року навчали на них, забезпечували, поки держава не купувала, і одразу адвокували за те, щоб держава вводила поняття екіпажів-перехоплювачів, закупівлю перехоплювачів і так далі. І зараз держава закуповує достатньо перехоплювачів.
Ми побачили, що відсутня державна підтримка інфраструктури. Наприклад, є повністю відтреновані команди, класні хлопці й дівчата, у них наявне забезпечення дронами-перехоплювачами, але вони не збивають. Почали дивитися, чому. Виїжджаємо на їхні позиції а вони з хати працюють, бо в них банально нема транспорту, щоб виїхати і стати на позиції, оптимальні для збиття. Вони не можуть виставити антени, підключити генератори, бо в них немає генератора та буса, на якому можна виїхати.
І ми беремо це на себе, закриваємо цю частину. Але тут же говоримо про це Міністерству оборони, Генеральному штабу: «Дивіться, цю частину пропустили, тут потрібна інфраструктура». І одразу адвокуємо, бо розуміємо, що екіпажі по всій країні ми закривати не зможемо. Тому важливо, щоб цивільний сектор не перебирав на себе функції держави, а підстраховував державу й допомагав їй.
Так само і з будь-якою підготовкою, з тестуванням технологій: не всі технології успішні, тому цивільні організації можуть взяти на себе ці ризики: відтестувати, випробувати і передати державі те, що точно працює.
На твою думку, те, що частину роботи замість держави виконують громадяни, не розслабляє її?
Я не думаю, що вони роблять це замість держави.
Це підстраховка?
Так. Ми дуже тісно працюємо з Генеральним штабом, з Міністерством оборони, з командуванням сухопутників, з Агенцією оборонних закупівель – тобто ми передаємо свій досвід. Буває, вони нас запитують: «А можете, будь ласка, цю програму впровадити, поки ми місяцями це все будемо затверджувати й робити». Бо держава не може бути зовсім небюрократичною – ця бюрократія якраз і тримає інституції.
Держава змінюється. Думаю, що під час війни вона більш гнучка, ніж у мирний час, і це правильно. Мені здається, що закупівельні процедури, які зараз відбуваються в Україні – найпрогресивніші у світі. Жодна країна так швидко не адаптується до закупівлі технологій, як Україна. Той же DOT-Chain Defence – це взагалі як військовий Amazon, коли військова частина може зайти, вибрати, купити і отримати придбане одразу на склад військової частини, оминаючи всі довгі процедури Міністерства оборони, контрактування на роки, як це відбувається в країнах НАТО.
Тому, в принципі, держава адаптується, стає більш гнучкою, але все одно певні процедури для державної машини мають зберігатися. І в цей момент швидшими і гнучкішими є цивільні організації.
Єдність і обмін досвідом як умова ефективної армії
Повертаючись до роботи вашого фонду Dignitas, чи немає в тебе спокуси працювати не з Генеральним штабом, а безпосередньо з підрозділами? Бо є різні підрозділи, будьмо чесними: є більш технологічні та інноваційні, а є такі, що менше цим цікавляться. Відповідно, ти знаходиш командира, зацікавленого в інноваціях, технологіях, розробках та експериментах, і напряму з ним працюєш, не розпорошуючи свій досвід на всю велику армію.
Насправді ми дуже багато працюємо з підрозділами, наші інструктори безпосередньо працюють в підрозділах. Я навіть інколи говорю, що наші інструктори – як вірус, який десь підчіпляє технологію і розносить її по інших підрозділах.
Тобто ви поєднуєте роботу з підрозділами і роботу з Генеральним штабом?
Так, тому що, не працюючи на місцях, ти втрачаєш дотичність до поля бою. Тому дуже важливо бути присутнім, тестувати прямо там, впроваджувати там і навіть проводити там навчання. Інструктора, який сидить десь у тилу, поважати не будуть. Інструктор має підготувати і вивезти свій екіпаж, разом з ним відпрацювати кілька перших операцій – це допомагає навіть психологічно.
Щодо того, щоб вибрати класні, прогресивні підрозділи і з ними працювати. Я думаю, що якраз прогресивним підрозділам найменше потрібна допомога, тому що вони й самі справляться. Але такі підрозділи складають меншість наших Збройних сил. Якщо ми подивимося, як воює наша армія, 80% – це сухопутні війська, класичні механізовані бригади. Їм потрібно допомагати найбільше, тому що вони складають більшість нашої армії, на них усе тримається.
Будь-які технології найкраще випробовуються саме в них, бо якщо середній рівень армії зміг це впровадити, то супертехнологічні підрозділи точно зможуть. Тому я дуже люблю механізовані бригади, минулого року навіть взяла відпустку на місяць і поїхала в 110 бригаду.
Наскільки ці піхотні бригади здатні до трансформації? Наскільки вони здатні до технологічного прориву?
Якщо вони будуть не здатні – ми не виживемо. Ми повинні змінюватися, бо в нас немає вибору.
У нас є конкуренція між військами – між СБС, сухопуткою, ДШВ і так далі. І кожного разу, спілкуючись із командирами, я відчуваю цю конкуренцію, коли вони кажуть: «А що ви допомагаєте сухопутникам? Допомагайте нам, ми найпрогресивніші». А я говорю про те, що ми не виграємо війну одним підрозділом чи одним родом військ – тільки всією повністю об’єднаною армією.
Дуже важливо обмінюватися інформацією. Якщо щось виходить в одного підрозділу, не треба це тримати тільки для себе – цю інформацію треба розповсюджувати закритим і перевіреним каналом.
Я знаю, що «Хартія» дуже відкрита до обміну інформацією. Зараз запустилася спільна програма навчання з «Трійкою» – і «Трійка», і ми дуже щедро ділимося й говоримо: «Приїжджайте, вчіться, ми дуже відкриті».
Знаю, направляла до вас не один підрозділ.
Чому у війську опиралися впровадженню інновацій
Запитаю тебе детальніше про ваших інструкторів, про ці «віруси», як ти їх називаєш. «Victory Drones» – це програма навчання?
У нас зараз їх вже кілька. «Victory Drones» – це один з найбільших та найстарших проєктів, що триває з травня 2022 року. Спочатку це було навчання, а зараз цей проєкт виріс за межі фонду й став спільним для двох організацій: фонду Dignitas і Центру підтримки аеророзвідки. У ньому дуже багато нових напрямків, є навчання не тільки військових, а вже й цивільних інженерів для мілтек-сектору.
Поряд є досить великий проєкт «Victory Robots» – це пов’язано з наземними роботизованими платформами. А зараз одним з найбільших стає «Антишахедний рубіж» – проєкт, який ми понад рік тримали повністю закритим, у нього не було навіть назви. Це проєкт, зосереджений на протидії ворожим дронам – і розвідувальним, і ударним. Поки спроможності не були нарощені, ми тримали це приватно, не розповсюджували інформацію, працювали з підрозділами закрито. А в листопаді минулого року змогли оголосити про цей проєкт публічно, тому що вже були переконані, що це незворотні зміни.
Розкажи, будь ласка, як це працює? Хто до вас приходить? Де ви знаходите людей, яких навчаєте? Це люди, які приходять з цивільного суспільства і хочуть мобілізуватися, чи ви берете вже з бойових підрозділів?
На 90% ми працюємо з підрозділами, а наші інструктори працюють і на базі навчальних центрів Збройних сил України, тобто всередині системи.
Міністерство та Генеральний штаб знають, що у вас є така програма? Вам когось відряджають? Як це все працює?
Наприклад, у проєкі «Victory Drones» у нас є технологічне навчання в межах БЗВП. Тобто в певних навчальних центрах наші інструктори допомагають військовим інструкторам проводити навчання з технологій. Окремо наші інструктори працюють по навчанню на Mavic, Autel, FPV-дрони, важкі бомбери.
У межах проєкту «Victory Robots» наші інструктори присутні в навчальних центрах, вони навчають на НРК. Влітку 2024 року ми запускали першу підготовку на НРК на базі одного з навчальних центрів. Тоді це було взаємно: домовилися з Генеральним штабом, що спробуємо. Бо у військах тоді була шалена протидія НРК – у 2024 році ще їздили пікапи. Тоді казали: «Для чого нам оці ваші роботи, які їдуть 5 км на годину? Взяли, підскочили, забрали, відвезли».
Кілзони тоді взагалі не було?
Була, але тоді це було 2–3 км, тобто ще можна було працювати на пікапах. Ми вперто почали впроваджувати НРК, і була шалена протидія від командирів – вони не відпускали своїх військових на навчання.
Я їздила просто по фронту, говорила з командирами, переконувала їх, що це потрібно. Інколи просто було таке: «Ти мене поважаєш, ти знаєш, я тобі допомагала – дай мені три екіпажі на навчання». Деяким казала: «Ми вам FPV-дронів дамо, якщо ви нам дасте пару людей на навчання на НРК».
Потім, у 2025 році, коли весною масово пішли ворожі дрони на оптоволокні, розпочався справжній бум НРК, і ті підрозділи, яких ми раніше примушували, почали приходити і питати: «А можете нас довчити? А можете нам допомогти розгорнути майстерні?» Бо НРК, так само як і FPV, не працюють без попередньої підготовки. Тому зараз у нас є проєкт зі створення п’ятнадцяти майстерень у підрозділах.
Ви будете робити майстерні в певних підрозділах?
Уже робимо. Ми заходимо в бригади і в межах корпусу робимо їх стандартними. Тобто всі п’ять бригад корпусу мають однакові процеси в майстерні, однакове обладнання – це допомагає їм у взаємодії, обміні досвідом, тому що вони знають: у сусідній бригаді такий самий газовий різак, і він там так само працює.
Уся ця історія, яку ти розповідаєш, – про що вона? Про те, що іноді інновації йдуть з-під палки?
Я добре пам’ятаю 2022 рік, коли до мене зверталися медики і просили купувати НРК. А ми всі такі: «Що за НРК? Навіщо вам це потрібно, у вас же машина є». А зараз важко уявити медичні підрозділи чи, скажімо, підрозділи логістики та забезпечення без цих машин.
Ну, з медиками взагалі у нас важко. Командування Медичних сил досі не хоче рухатися в бік НРК. Кажуть, що роботи – це до СБС, а ми за це не відповідаємо. А як тоді працювати медику, якщо він не може дістатися до пораненого, а пораненого не можуть довести до нього?
Тому тут важливо не відокремлювати, що безпілотні технології — це тільки СБС. Технології зараз всюди, зокрема й у медицині. Медиків також треба вчити, як проводити евакуацію на НРК, прописувати вимоги до НРК. Ми говорили з виробниками, вони кажуть: «Пропишіть нам вимоги під евакуаційний засіб». Хто це може прописати, як не медики?
Dignitas означає «гідність»
Якщо говорити про ваш фонд: ти згадала лише частину всього того, що ви робили, робите і що у вас далі буде функціонувати. А є якісь нові ідеї, творчі плани? Можеш поділитися?
Ми багато працюємо над новими випробуваннями технологій. Є великі структурні проєкти, наприклад, ми намагаємося підтягнути всю інфраструктуру під екіпаж антишахедів, вибудувати, продумати найоптимальніший вигляд цього командного буса, в якому буде відбуватися управління всіма антидроновими пристроями, а не тільки дронами. Це величезна кількість грошей, ми про це говоримо з міжнародними партнерами.
Також рухаємося найоптимальнішим способом детекції дронів, бо шахеди можна збити тільки тоді, коли ти їх бачиш. Якщо в тебе немає радара, щоб побачити шахед, то скільки б у тебе не було антидронових засобів, ти його не зіб’єш.
У світі обмежене виробництво радарів, бо до української війни ніхто особливо не переймався радарами тактичного рівня. Були великі радари, які бачать балістичні ракети, а для повільних цілей, якими є дрони, виявилась дуже невелика кількість радарів. До того ж, зараз вони потрібні в інших країнах.
Тому працюємо, експериментуємо, шукаємо інші шляхи – радари іншого типу, акустична детекція, оптична детекція. Пробуємо і, якщо бачимо щось більш перспективне, починаємо його масштабувати.
Дозволь на завершення пафосне запитання. Слово «dignitas» з латини – це гідність. Ви є частиною великого українського спротиву. Мені здається, це справді про гідність, тому що це почалося з Революції гідності.
Власне, звідти в нас і назва – з Революції гідності. Як написано на Майдані, «Terra dignitas» – земля гідності. Ми так і назвали фонд, бо познайомилися та об’єдналися під час Революції гідності.
Наскільки сьогодні українці переконливі, коли говорять зі світом про гідність. Чи світ готовий далі слухати про те, що стосуюється не безпосередньо якоїсь вигоди, а принципових і сенсових речей?
Я не знаю, наскільки світу важлива гідність. Думаю, що це важливо для нас, щоб продовжувати боротьбу, знати, заради чого ми боремося. Це те, що нас об’єднує і тримає.
Протягом останніх років Україна повільно відступає. Є якісь контратаки, та якщо дивитися глобально – ми повільно відступаємо. Але для чого ми все ще вкладаємо величезні ресурси, в першу чергу ті, що вимірюються людськими життями? Мені здається, для того, щоб усвідомлювати свою гідність: що це – наша земля, ми повинні бути тут, ми повинні її зберегти. Навіть повільно відступаючи, але все ще стримуючи агресію ворога, ми даємо життя тим, хто залишається в тилу.
