«Ми йдемо до дуже небезпечного дистанційного етапу війни» — військовий аналітик Василь Пехньо
Як закінчилась зимова кампанія для української й російської окупаційної армії та чого чекати від кампанії навесні й влітку 2026 року? Що таке «пастка одноразового солдата» і чи є повернення з СЗЧ? Чи здатні ми переламати хід війни і що для цього потрібно? Взаємодія Другого корпусу НГУ «Хартія» і Третього армійського корпусу — початок політичного процесу чи ознака потенційно великих трансформацій у війську? Чи існуватиме НАТО й надалі? Про все це в розмові з Сергієм Жаданом — Василь Пехньо, військовий аналітик, оглядач на Радіо NV.
Україна як ярмарок озброєнь
Нещодавно вийшов рейтинг Global Firepower за минулий рік, і там російська армія знову посідає друге місце за потужністю. Вона поступається в США, але випереджає Китай. Чому світ далі так вірить у потужність Росії?
Буде справедливо сказати, що є дві найсильніші армії в Європі. Це українська і російська. Це дві армії, які воюють, які опанували передові дронові технології.
Коли тільки починалася фаза великої війни з росіянами, була ж теза у багатьох західних аналітиків про те, що дрони в Україні з’явилися від бідності. Від того, що ми не маємо авіації, не маємо тих ресурсів, які мають росіяни. Але, як показує зараз практика, виявляється, що тренд загального здешевлення технологій стає глобальним, це показує та ж війна на Близькому Сході. Навіть шейхи, які мають абсолютно різні типи озброєння ППО на своєму балансі, зрозуміли, що це не ок — відпрацьовувати ракетами Patriot. Скільки Bloomberg писав? Тисячу ракет за дванадцять чи десять перших днів конфлікту на Близькому Сході вони використали. Це в півтора рази більше, ніж та кількість, яку дали нам.
Вони теж вміють рахувати гроші і вже пристають з пропозиціями до України. І загалом, ідуть до тенденції використання дронів як значно дешевшого способу, ніж ракети, в збитті повітряних цілей.
Отже, ми і росіяни реально розуміємо, як це використовувати. І можемо ризикнути. Ми постійно перебуваємо в технологічній гонці, намагаючись випередити одне одного. Десь ми попереду, десь росіяни нас доганяють. Україна як ярмарок озброєнь.
Як велика лабораторія.
Федоров, знаєш, як це назвав? Він тоді був міністром цифрової трансформації і на одній зустрічі з журналістами каже: «В нас таке Дике Поле, українське технологічне дике поле, де багато людей пропонують різні ідеї, чваряться, чубляться між собою, крадуть ідеї, конкурують, але в підсумку щось визріває, викристалізовується і стає передовою технологією».
А росіяни просто потім передові технології беруть і починають клепати, дуже швидко масштабувати, і це їхня перевага.
Слухай, була ілюзія до початку цієї війни, що є непорушна, нездолима сила — НАТО. Що з ними в цьому протистоянні, в цьому рейтингу умовному?
Я думаю, що НАТО перестане існувати в осяжній перспективі.
Будуть нові безпекові альянси
Так оптимістично ми почали нашу розмову.
Я маю на увазі концептуально. Може це зараз крамольно буде кимось сприйняте, але НАТО в потенційному переговорному процесі — це те, чим ми могли б пожертвувати. Ми могли б сказати, що ми відмовимося від цього, натомість більше звернути увагу саме на єднання з північними країнами, з нордичними країнами. Вони показують свою спроможність. Оцей пояс, від Великої Британії розпочинаючи, Швеція, вся Скандинавія, країни Балтії, Польща також, — ось це може бути безпековим блоком.
Є, по суті, такий безпековий блок Joint Expeditionary Forces. Він існує, але він не викристалізований як ідеальний безпековий альянс. Я вважаю, він виглядає значно перспективнішим і сильнішим, ніж НАТО. Може я помиляюся. Я би хотів помилятися в умовному НАТО.
Треба розділяти: НАТО як американці і НАТО як європейці. Американці виходять, безпекову парасольку над Європою потрошку прибирають, і європейці переозброюються. Їм потрібно зрозуміти, а як далі жити самим із собою, своєю безпекою.
І тут, до речі, те, що я знаю від виробників нашої зброї, дуже багато є потенційного поля для нашої діяльності. Німці зараз виділили фантастичний бюджет, сотні мільярдів євро на переозброєння. В кулуарах говорять: їм потрібно допомогти правильно витратити ці кошти. Не на те, щоб вони завалилися зараз «леопардами», які будуть знищені тими же fpv-дронами в перші кілька днів. А їм треба допомогти зорієнтуватися на технології, на спільні виробництва з нами в контексті пошуку протибалістики. Це зараз очевидно видима реальність. Найкраща протибалістика у світі – це, вочевидь, Patriot’и. І вони американські. І Європа не має ліцензій на виробництво ракет.
Той самий європейський комплекс SAMP/T — він як SAMP/T Шрьодінгера, він є, але його, наче й немає. А це ефективний, дешевший засіб проти балістики. Можливо, варто об’єднати експертизи німецькі, французькі, італійські, наші – і в такому консорціумі розробити подібні речі.
Інтеграція України до майбутньої архітектури безпеки Європи є очевидною, нам треба зав’язувати залежність партнерів від нас у supply chain, ланцюжках постачання, ланцюжках виробництва безпекових продуктів.
Але в ширшому сенсі, мені здається, що НАТО себе як таке вичерпує. Будуть стовідсотково нові безпекові альянси. Ми не можемо зрозуміти, що відбувається зараз із НАТО точно, але можемо сказати, що через десять років воно буде ослаблене, і його в форматі, в якому ми зараз розраховуємо, не буде.
Ця війна, як мені видається, показала не лише вразливість і страшенну недостосовність до реальності НАТО, але ж і ЄС як такого. Ми говорили на цій же кухні з експертами, що коли Україна буде вступати в ЄС, не буде вже куди вступати.
Андрій Федорів якось класну штуку сказав. «Враження складається, що нас запрошують на вечірку, з якою вже всі йдуть».
Коли вже всі відтанцювали.
Так, вже всі відтанцювали, а тут Україна приходить на цю історію. Хоча, до речі, може ми цю історію й реінкарнуємо.
Тому що війна надовго
Ти сказав цікаву річ про північно-балтійсько-скандинавський пояс. Нещодавно до Харкова приїздила делегація послів нордично-балтійських країн, і вони на один голос говорили не просто про готовність і необхідність, а про неуникненність допомоги Україні. Скажімо, Данія виділяє на підтримку України близько 3% ВВП щорічно, й інші країни виділяють якісь шалені для своїх бюджетів суми. У цій компанії неможливо уявити сьогодні посла Угорщини.
Це, до речі, про спроможність НАТО. Коли є Угорщина чи Словаччина, які блокують всі можливі рухи, як цей союз може існувати?
Власне, який це військовий союз і який це тоді політичний союз. Але це тема для окремої розмови. Давай повернемось до Дикого Поля зараз. Ми з тобою перед цією розмовою якраз в Дикому Полі і зустрічалися, в Харкові, під час спільної заяви Другого корпусу НГУ «Хартія» і Третього армійського корпусу ЗСУ щодо спільної програми навчання, обміну інформацією, обміну ідеями.
Як на мене, це проривна революційна річ. Зазвичай українці розділяються, розходяться, сваряться та чубляться. А тут об’єднання, і це, як на мене, цікавий сигнал і війську, і суспільству загалом. Як ти, як військовий експерт, це оцінюєш?
Тут треба базово зрозуміти, що мається на увазі під об’єднанням зусиль. Я теж ставив це питання обом комкорам — й Оболєнському, і Білецькому. Що означає об’єднання зусиль? Чого цим хочуть досягти? Що цим хочуть сказати? Як тільки перші з’явилися борди, на яких разом «Хартія» й Трійка, всі почали ставити запитання: що це таке, що за об’єднання? У київській бульбашці почали говорити, що це політичне об’єднання, «половина ділить посади, інша половина наймає штаби», оживився політичний процес, стовідсотково це відчувається. Багатьом цього хочеться, але це неможливо.
Багато хто за цим скучив. Українцям потрібні вибори.
Заробити на цьому можна багатьом людям, це факт. Київській еліті хочеться цього процесу. Десь, можливо, і природою це продиктовано, тому що це свинство, те, що зараз відбувається в парламенті. Депутати ігнорують свою роботу, не ходять на засідання, пишуть заяви про те, що хочуть скласти мандат. В такий вирішально складний час для країни, коли потрібно вочевидь ухвалювати нормативні зміни щодо мобілізації, щодо багатьох процесів, парламент не працює.
Україна — парламентсько-президентська республіка, і парламент не хоче працювати. У нас фантастично велика політична криза.
Військо працює.
Так от, повернімося, що означає це об’єднання. Я для себе зрозумів певні базові речі. По-перше, це чотири домени підготовки. Я в своїй роботі завжди намагаюся складні військові процеси пояснювати простими, метафоричними, людськими прикладами. Якщо говорити про службу у війську, це безперечно стресово для будь-якої людини: ти ставиш на паузу своє життя на невизначений термін, ти перестаєш подекуди зростати професійно, ти потрапляєш в зовсім інше середовище, й воно тебе лякає. Це середовище поєднане так чи інакше з небезпекою, і це ще більше лякає.
А фантастично лякає, коли в тебе немає контролю над ситуацією, немає ілюзії контролю. Я це порівнюю з їздою на автомобілі. От людина «зелена» сідає в автомобіль і виїжджає в київський трафік. Їй важко, в неї немає GPS, ліворуч-праворуч машина, п’ять смуг, в неї немає відчуття контролю, вона себе відчуває дуже незахищеною. Інше питання, коли досвідчений водій, навчений, а тим паче крутий гонщик, який пройшов курси екстремальної їзди, — в нього принаймні є відчуття, що в тій чи іншій аварійній ситуації він зможе дати собі раду.
І це можна екстраполювати, рамково і спрощено, на питання підготовки у війську. Коли в тебе є відчуття і розуміння контролю ситуації, коли ти розумієш, як готувати себе і свого побратима, як витягати в критичній ситуації, як надати собі й йому чи їй допомогу, — це значно збільшить твою впевненість і можливості виживання.
І от два корпуси, насамперед, говорять про об’єднання зусиль в підготовці. Підготовці на чотирьох доменах.
Перший — базова загальна військова підготовка. Тобто боєць, який тільки зайшов у військо, — як з ним працювати? Сержанти, які впродовж тривалого часу в українській, як і загалом в радянській армії, не сприймалися як лідери, а це мають бути лідери майбутнього українського війська. Молодші офіцери, які є командирами рот, взводів, майбутні командири бригад, яких сьогодні потрібно навчати. В нас трошки схиблений погляд суспільний: коли сьогодні говорять, що у нас, на жаль, така дуже погана тенденція розвинулася свого часу з дискредитацією будь-якого командира у війську.
У нас командир автоматично дорівнює «м’ясник якийсь». Інколи здається, що зміною командира, зміною прізвища, змінюється ситуація. Це не так, тому що є певна система. Я сам із військової родини, в мене дідусь військовий, батько військовий, я не служу поки що, але дуже дотичний до військової тематики. І я розумію, як ця система зрощувала людей, які психологічні трансформації в межах цієї системи відбувалися.
У 97-му, здається, році в мене ні тато, ні дід не отримували зарплати, а ми всі жили разом. Моя мама була в декреті, і ми жили на зарплату моєї бабусі. І тільки наприкінці року ми поїхали з дідом і татом на склад, і їм видали там якісь сотні кілограмів масла, сардин, тушонки. Це везли на ринок місцеві, продавали перекупщикам. Це реально людей ламало.
Чому кажуть, що питання ініціативи дуже важливі. Бо в армії є золотий принцип: якщо ти проявляєш ініціативу, вона рано чи пізно з тобою вступить в взаємодію. Ти маєш нести за неї відповідальність. У багатьох, хто зараз очолює бригади, не було альтернативи. Вони стали такими, бо така система була. І тому сьогодні потрібно формувати на рівні молодших командирів майбутнє українське військо, тому що війна надовго.
Той випускник, який сьогодні закінчить військовий виш, через п’ять-сім років стане комбригом. І що б про нього не сказали, що він поганий, що він м’ясник, треба сьогодні закладати базу. І от на рівні молодших офіцерів і на рівні побудови корпусної системи іде напрацювання двох корпусів, аби об’єднати практики, поділитися кращим досвідом один з одним, щоб пішли відцентрові рухи. Щоб інші, хто зацікавлений в цьому, — а я думаю, що в нас у війську вже з’явилося багато ініціативних, зацікавлених людей, — щоб вони захотіли доторкнутися до цього, стати частиною, почерпнути для себе досвід.
І якщо така важка бюрократична централізована система дуже важко рухається, інфантильно подекуди, то нехай хтось зацікавиться і побачить цей приклад, і воно тоді піде якісною зміною до українського війська.
Суспільство Дикого Поля побудоване так, що революції відбуваються знизу
Ось ця, умовно кажучи, натівська філософія, коли лідерство бійців, сержантів, офіцерів молодшого рівня, можливість для них розвиватися, бачити себе в війську надалі, — це ж зовсім інший принцип, аніж принцип старої української і старої радянської армії. Це ж не так про методику, скільки про психологію, про те, що це має бути всередині, в командирів корпусів, бригад, полків, батальйонів. Наскільки це можливо поширити, на твою думку?
З огляду на те, що в нас зараз дуже багато вчорашніх цивільних у війську, я думаю, що якщо армія отримає якісні зміни, в нас є шанс їх зберегти для майбутнього кадрового потенціалу війська. Знаєш, є такі тік-токи про те, як профдеформація вчорашнього цивільного проходить з військовим. От є аптека, вона називається «Бажаємо здоров’я». І от військовий бачить цю аптеку і відповідає: «Бажаю міцного козацького!»
Але загалом, якщо вони перспективу побачать, є шанс їх затримати, зачепити і розвинути військо на краще. Я не дуже вірю в те, що реформи можливі на центральному рівні. У нас дуже багато процесів, на жаль дуже важко рухаються на центральному рівні. Наше суспільство Дикого Поля побудоване так, що революції відбуваються знизу, меншістю.
Певні речі на централізованому рівні у нас, звісно, хороші теж відбуваються. Нещодавня історія справедливого розподілу мобілізованих, коли кожна лінійна бригада гарантовано отримує кількість мобілізованих бійців «з загального котла», скажімо так. Як показує тенденція, це почало знижувати кількість СЗЧ в лінійних підрозділах.
Можна хоч тисячу разів сказати, що якийсь комбриг ідіот, не може замінити людей 150 днів на позиціях, але в нього просто їх немає. А якщо вони починають з’являтися, починає з’являтися ротація, і в межах цієї ротації той, хто сидів 150 днів, вже сидить 70 днів, і повертаючись, він не йде в СЗЧ.
Була така фраза, це дуже неприємно звучить для широкого загалу, «одноразовий солдат». Не в сенсі того, що він гине, а мобілізована людина приходить в бригаду, її відправляють на позицію, і з позиції вона вже не повертається до війська — вона в СЗЧ, в цьому одноразовість. Людина потрапила в систему — з неї зникає.
Є централізовані рішення, які покращують військо сьогодні, але це цеглинки, які дуже повільно наповнюють систему. Система закупівель — це теж централізоване рішення, яке дуже покращує якість війська, але якщо ще додатково буде йти ініціатива знизу, це дасть тенденцію до переродження українського війська.
Це все не це станеться за пів року. За пів року це може статися в ініціативних корпусах і бригадах типу «Хартії», Третього корпусу, в «Азові» це може відбутися. Мені здається, непогана система розбудовується в Сьомому корпусі десантно-штурмових військ, відповідальному зараз за Покровську ділянку фронту.
Мені так видається, що десь це може прорости, а далі потрібно, щоб з’являвся стимул підтягуватися до кращих. Можливо, міністр Федоров ці процеси змін буде підтримувати. Якщо суспільний запит з’явиться — через аналітиків, журналістів, через військових — влада піде за ним, вона залежна від суспільної думки. Це шанс на зміни впродовж, можливо, року-півтора.
Ми весь минулий рік гасили пожежі
Що відбувається зараз на фронті? Зараз весна, різного рівня експерти говорять про завершення зимової кампанії. Ця кампанія справді була чи це якесь автоматичне відрахування: закінчилась зима – значить закінчилася зимова військова кампанія? Чи була це якась окремішня кампанія для росіян?
Ти говориш про фронт?
Я говорю про фронт.
Бо я би казав, що кампанія була радше в системності ударів по нашій енергетиці. Тому що війна — це ж трошки різні домени. Це стійкість суспільства, це енергетика, це економіка, це фронт, це мобілізація. Є інформаційний домен, когнітивний.
Давай зосередимось на лінії бойового зіткнення.
На лінії бойового зіткнення, давай по справедливості, не сказати, що вже зовсім ніяких у росіян не було досягнень. Наприкінці минулого року був успіх росіян з Сіверську, і на жаль, досі він відхаркується, бо росіяни продовжують просуватися на тому, що вже зараз називається Слов’янським напрямком, в бік Слов’янсько-Краматорської агломерації. У них відбувся прорив на Гуляйпільському напрямку, на який нам довелося екстрено реагувати.
Я сподіваюся, що ця кампанія була фінальною в частині гасіння наших пожеж. Ми реально бачили фантастичну пожежу, коли росіяни захоплювали ціле КСП батальйону, де купа незнищеної документації, техніки тощо. Ми весь минулий рік гасили пожежі.
Росіяни нам зробили фантастичний тиск, по-перше, великою кількістю піхоти, а у нас піхоти не так багато було. По-друге, масштабуванням своїх сил безпілотних систем на базі «Рубікону». По-третє, застосуванням оптоволокна, яке вони буквально рік тому першими почали активно застосовувати, в ході Курської операції.
Знову метафорично поясню, що відбувається. Уявімо собі річку, яка тече руслом. Ця річка має витоки — і це, скажімо так, оперативно-тактичний тил противника, 100-150 км.
Далі йде русло, їхня логістика, а потім, коли вона доходить до фронту, розтікається в повінь. І от наші війська були як ДСНСники, які давали раду з цією повінню на передовій. Ми до цього виклику були неготовими. Зараз наша головна тенденція — повернутись до «витоків річки», завдавати ударів по оперативно-тактичній глибині. Це було нашою перевагою в 22-му році, коли ми отримали HIMARS і почали бити по пунктах управління окупантів, і вони були просто в шоці. Це була наша величезна перевага, яка дала нам можливість покращити ситуацію на полі бою і звільнити Харківщину, Херсонщину.
Минулий рік ми втратили цю ініціативу, всі були сконцентровані на передовій. На повені, яка вже розтеклася. Мадяр гасив йобликів. І Сили безпілотних систем гасили піхоту. Всі гасили піхоту. А легше справлятися з вантажівкою, яка везе дрони до фронту, а не потім з тисячею дронів, які з неї вилетіли.
Отже, треба переводити зусилля на оперативно-тактичну глибину. Давати інструменти нашим корпусам, щоб вони так само мали чим завдавати ударів. Допрацювати концепцію Сил безпілотних систем, які мають працювати в глибину, по операторах ворожих дронів. Це непроста задача, але треба її виконувати. В «Хартії» над цим, зокрема, як я знаю, працює Юра Бутусов.
Підсумовуючи так звану зимову кампанію або всю кампанію 25-го року: росіяни вже вперлися в стіну, ми перестаємо гасити пожежі. Сподіваюся, у нас буде з’являтися більше спроможностей для того, щоб завдавати їм ударів углиб, і таким чином привести до того, що Андрій Білецький в недавньому своєму інтерв’ю назвав стратегічним глухим кутом, коли їхня піхота, яка йде в великій кількості, просто-напросто не приносить територіальних здобутків та результатів.
Восени і влітку росіяни спрямують основний акцент на прифронтову логістику
Слухай, у цій метафорі ріки є ще центральна частина, так звана кіл-зона, яка теж має здатність до розширення. Принаймні ми намагаємося це зробити, розширити максимально, щоб знищувати логістику ворога, щоб дійсно ця вантажівка, про яку ти говориш, не доїздила, щоб вона по дорозі зникала, згорала.
Але росіяни теж над цим працюють, вони створюють таку зону, зокрема це стосується наших великих міст, тому що і Суми, і Харків — це не просто прифронтові міста, це прикордонні міста, вони знаходяться біля Росії. Херсон, Запоріжжя. І фактично зараз поява дрона на волокні в межах Харкова — це дзвіночок дуже тривожний. На твою думку, росіяни мають в цьому напрямку перспективи?
Думаю, що мають. І ми йдемо до дуже небезпечного дистанційного етапу війни, де прифронтові зони будуть уражатися дуже серйозно. Тут такий масив проблем! От давай з Суми подивимося. З Сум залізниця йде майже по державному кордону — 8 км через Білопілля. Ти не маєш змоги в умовах війни перекласти залізницю. Можна перерізати залізничне сполучення, але це ізоляція цілого регіону.
Що робити? Дороги ремонтувати, які зараз абсолютно паршиві, на Харків, на Дніпро, на Павлоград? Ти так само їх не можеш робити, коли починають дронами вражати.
І це для нас формує загальну тенденцію напруження для всієї держави. Нам треба зрозуміти, як ми діємо, як діє Укрзалізниця. Зупиняють потяги, наприклад, щодо яких є потенційна загроза ураження дронами, виводять, евакуюють людей, які їдуть до прифронтових територій. Але чи знають провідники, як діяти в цих ситуаціях? Чи мають машиністи детектори дронів? Яка вони координуються з силами ППО? Це дуже великий виклик нашій залізниці зараз, дуже великий виклик на автошляхах.
Нещодавно на Харківщині рейсовий автобус «Харків–Великий Бурлук» був уражений ворожим дронром, загинули троє людей. Скотська перевага противника в тому, що він зовсім не цурається ударів по цивільному населенню. Він буде і далі залюбки здійснювати терор цивільного населення, завдавати ударів по логістиці.
Нещодавно гуляло відео, як наш FPV-дрон, вочевидь із платформою дрономатки, долетів до Пісків, біля донецької розв’язки, 58 км від лінії бойового зіткнення. Ми теж перебиваємо їм логістику, але ми б’ємо по військових об’єктах, а вони також по цивільних, енергетичних.
З того, що я бачу з певних інсайтів, восени і влітку росіяни спрямують основний акцент своїх ударів саме на прифронтову логістику. Туди полетить «Ланцет», «Молнія» ударна, «Італмас», шахеди будуть у переважній більшості спрямовуватися саме по прифронтовій логістиці для того, щоб це все відрізати.
Добре, що зараз завчасно почала переформатовуватися наша система. Я вірю в Павла Єлізарова, який є заступником командувача Повітряних сил, як в ефективного менеджера, який може будувати системи, я хочу, щоб йому вдалося це зробити. Але тут знову постає до нас як до держави питання усвідомлення цих проблем. Треба враховувати Укрзалізницю, приватних перевізників…
…місцеві громади, які забезпечують, наприклад, антидронові сітки над дорогами.
У нас зараз розширилися, до речі, можливості для місцевих громад по залученню до підрозділів ППО на приватній основі. Умовний ДТЕК може приватні групи ППО виставляти.
Треба з цим працювати і треба в інформаційному сенсі трошечки впорядкувати наші мізки: ми не виборами займаємося, а у нас зараз будуть просто фантастичні проблеми. Запоріжжя, Херсон, Краматорськ, Слов’янськ… Констаха це вже переживає, ФАБ-3000 йдуть по Костянтинівці. Харків, Суми, Чернігів я б не виключав.
Звісно, ми робимо контрзаходи. Згадай нещодавні заяви президента про знищення російських веж-ретрансляторів на території Білорусі. Вони насамперед складали основу мереж зв’язку для російських шахедів, які задавали ударів по залізниці у Рівненській і Житомирській областях, по Києву по енергетиці. Нещодавно такі ж антени ми вражали в Криму. Росіяни розмістили свої антени на півдні й півночі, ми їх знищуємо, це протидія. Перекриття Starlink – це протидія. Розбудова свого ППО – це протидія.
Але, повертаючись на крок назад, нарощення власних спроможностей задля того, аби їм завдавати ударів у тил, щоб вони змушені були відтягувати своїх пілотів, — це теж елемент протидії, який ми маємо реалізовувати, збільшуючи спроможності корпусів, даючи їм чіткі вказівки щодо роботи по «витоках річки». Бо інакше «повінь» розростеться в ширших масштабах.
Задача — зробити щось, що переламає їм хребет
Події минулого року. Куп’янська операція, коли «Хартія» й суміжні підрозділи фактично перекривл шляхи наступу росіянам. Та операція, яка зараз відбувається на півдні, де звільняються наші території, і в лютому ми звільнили більше, ніж росіяни захопили, приємна звістка. Це свідчення того, що в нас насправді є потенціал для звільнення своїх територій, контрнаступу, руху вперед? Чи це поодинокі випадки, які слід цінувати, але не слід із них вибудовувати ілюзію?
Я би дуже хотів, щоб це свідчило про тенденцію, але побуду «адвокатом диявола». Нам поки що не вдалося переламати хід війни, нав’язати свою ініціативу противнику, ми все ж реагуємо на його дії.
Коли ти реагуєш, ти рухаєшся за планом противника. Задача — зробити щось таке, що переламає їм хребет. Тими ж таки оперативно-тактичними ударами в тилах противника ми можемо перехопити ініціативу. На півдні хороша динаміка, але це відповідь на прориви росіян.
Це ефективне гасіння пожежі, про яке ти говориш?
Завчасніше, скажімо так, запобігання цій пожежі, але це все одно існування в парадигмі, яку вони нав’язують. Нам треба зробити злам ситуації на нашу користь. В тому числі покращенням мобілізаційної політики, поверненням людей із СЗЧ.
Повернімося тут до об’єднання зусиль «Хартії» й Трійки. Якщо сьогодні люди, які перебувають в СЗЧ, побачать перспективу до внутрішніх змін, — вони можуть знову довіритися державі, повернутися, додати суттєвих спроможностей державі, і ми можемо поговорити про, наприклад, якісь контрштурмові дії.
Ми можемо говорити про контрштурмові дії з залучення більшої кількості іноземців, про що зараз також говорить Федоров. Дайте гроші, будуть… «Хартія» показує, що іноземці у нашому війську демонструють високу ефективність, якщо знати, розуміти, як їх їх навчати, як з ними працювати.
Отже, ми все ще реагуємо на дії противника, але поки що не нав’язуємо свої.
На завершення хочу поставити більш філософське питання. Росія, мабуть, вперше за кілька століть веде велику війну — якщо не брати локальні війни, наприклад, на Кавказі — велику війну без українців в її лавах. Українці вперше знаходяться з іншого боку. Можемо згадати, звичайно, війну 1917-20 років, але, будьмо чесними, там українці були з обох боків. Це позначається на діях Росії? Ти бачиш, що це армія, де українців немає?
Цікаве питання, ніколи про це не думав. Думаю, що по залишках Радянського Союзу ми опинилися в доволі непоганій ситуації: Україна була певним фронтиром захисту Радянського Союзу. Це й плюс, і мінус. Ми були фронтиром, але тут же ж розвивалися і бази, і військове виробництво, в нас є наукова думка, інженерна думка, яку, на жаль, багато в чому втратили. Скажімо, прообрази того, що зараз склало величезну потужність російського РЕБу, вийшло з харківського Політеху, тому що в свій час воно не знадобилися українському Міністерству оборони.
Але в одному лишень Харкові скільки оборонних підприємств було, є і буде, я сподіваюся. Є інженерна думка, ми «відновлюємо мізки» військово-промислові, що дуже важливо.
Що ж до військ…
Згадай Кримську війну, Першу й Другу світові війни, важко ж уявити російську чи радянську піхоту без українських піхотинців. І от зараз їх там немає. Зараз там можна побачити будь-кого, крім українців….
Мені, знаєш, навіть не складається зараз подумати, а що було б альтернативою… Я настільки відрізав для себе думку, що ми можемо йти разом з росіянами…
Ага, умовна війна проти НАТО (сміються).
Наші дипломати часто цю страшилку застосовують для західного населення, для західних дипломатів, кажучи їм, мовляв: ви подумайте, що в нас є частка інфантильного населення, яких потім заженуть в російську армію, і вони підуть проти НАТО. Але мені складно це навіть уявити, це хороша така задачка, щоб поміркувати над цим.
Я думаю, що росіяни в принципі дійшли до значної деградації свого особового складу. Вони починають залучати значно більше іноземців. Це свідчить про те, що 140 мільйонів росіян не такі вже й зговірливі на те, аби йти в атаку. Зараз вже йде значно більше немолодого населення Російської Федерації, яке теж уже не може проявляти таку фізичну якість і спроможність для штурмів. У багатьох процесах українці в межах існування імперій штовхали росіян. І наукову думку, і прогресивну думку, і зміну війська. Я знову процитую Білецького: «нам щастить, що в росіян так багато дебілів».
Вони не використовують цю свою спроможність. Якість українці завжди давали. Тому це позначається на російській армії. Я сподіваюся, ніколи такого не буде, щоб бодай уявити собі рух в одному авангарді росіян і українців проти умовного НАТО. У мене нейронні зв’язки не спрацьовують на те, щоб це уявити.
Це значить, що дійсно щось в цьому світі змінилося докорінно. А давай ми з тобою зустрінемось за кілька місяців і вже обговоримо результати весняної кампанії, подивимось на наші прогнози, побоювання, очікування, сподівання.
Розмова записана за підтримки Першої приватної броварні
читайте також
«Ми настільки швидко рухаємося, що є ризик пролетіти повз точку стійкості» – Євген Глібовицький
