«Маріуполь зробив нас сильнішими: там ми побачили більше жахіть, ніж за попередні вісім років війни» — Євген Малолєтка
Зроблена після масованого російського удару по Києву світлина фотографа Євгена Малолєтки перемогла на міжнародному конкурсі World Press Photo 2026 та увійшла до найкращих фото року. Фотожурналіст, відомий своїми кадрами облоги Маріуполя у 2022 році, розповів в ефірі Радіо Хартія, чи вдається йому витримувати баланс між фотодокументалістикою та емпатією до людей, яких він знімає.
Пане Євгене, ми (зі зрозумілих причин) не можемо показати на радіо фото, що перемогло у конкурсі. Чи не могли б ви описати його та розповісти, що саме так вразило світове журі?
Цю фотографію зроблено після обстрілу Києва корейською ракетою в ніч на 24 квітня 2025 року. На фотографії зображена поранена Валерія Синюк, 65 років. Її обличчя в крові, поранена рука, вона сидить біля поряд зі своїм під’їздом будинку, який був сильно пошкоджений, а сусідній будинок — повністю зруйнований ракетою.
Знаєте, ми бачимо дуже багато таких світлин щодня, але це була дуже важлива історія, бо це фото конкретної людини, яка стала жертвою війни. І дуже важливо наголошувати, що люди не є статистикою. Це все людські долі: чийсь брат, чийсь син, чиясь мати. Для мене важливо показувати саме цих людей. Навіть якщо ми не хочемо це пам’ятати, хочемо про це забути — потрібно, щоб ці документальні свідчення залишались в історії, щоб світ знав більше про Україну і те, що відбувається тут кожного дня. Щоб у світі продовжували говорити, що війна триває.
Як працювати з людьми, які пережили ці трагедії, щоб показати їхні історії з повагою до особистості та зберегти певну етичність у зображенні?
Я співпрацюю з агенцією Associated Press, і, коли я відправляю їм якийсь знімок, світлина проходить декілька редакторських фільтрів, які можуть не включити її в підбірку, а можуть і включити — залежно від важливості події. Вони вирішують, що зображено на фотографії, як зображено, чи варто це взагалі показувати аудиторії, бо є етичні норми. Ти когось можеш сфотографувати, але не факт, що це взагалі зможуть опублікувати, бо в кадрі важкі поранення, дуже багато крові чи якісь оголені тіла — звісно, таке ніколи не буде опубліковано, і показувати їх неетично на 100%.
Але, якщо ми не будемо взагалі нічого показувати, то у нас начебто і війни немає. Таких важливих та інколи критичних моментів, коли знімки чи відео просто кричать і говорять самі за себе — їх не так вже й багато. Проте вони є інколи дуже важливим документом з погляду історії. Ми живемо такий час, коли при звістці про якийсь обстріл чи іншу важливу подію, люди одразу хочуть побачити, як це виглядало. Якщо немає фотографії чи відео — цього не існувало взагалі. Якщо у нас не буде ніяких доказів, то нам буде складно апелювати до того, щоці події взагалі відбулися.
А з цією жінкою, Валерією Синюк, ви вже після публікації фото зустрічалися?
Так, я спілкувався з пані Валерією. Вона пережила великий стрес, втратила багато здоров’я і майна під час цього обстрілу, дуже травмована цією подією. Вона мені сказала: “Мені складно про це говорити, і хочу все це забути та продовжити жити далі”.
Ми знаємо вас також як співавтора стрічки «20 днів у Маріуполі». Робота над цим фільмом якось вплинула на вашу подальшу творчість і те, як ви бачите ці події?
Звісно, що фільм і робота під час облоги змінили не тільки сприйняття — вони змінили й мене самого, і як ми взагалі тепер реагуємо на війну. Я думаю, що Маріуполь зробив нас сильнішими, тому що там ми побачили стільки жахіть, скільки не бачили, мабуть, за попередні вісім років російсько-української війни. Але важливо не те, що змінилось, а куди ми прийшли після цього, що ми змогли зробити для України цим фільмом і що важливого люди винесли з нього.
Я думаю, важливішим є питання, навіщо ми взагалі знімаємо і продовжуємо показувати ці жахи. За кордоном люди забувають, що в нас війна, і якщо їм не нагадувати про це за допомогою різних медіумів, вони просто не матимуть жодної інформації про те, що тут відбувається. Всі ці фільми, книжки та новини допомагають нам тримати їх в курсі, що наша війна не закінчилась і до мирних переговорів ще далеко.
Якщо взагалі не знімати, то у нас не буде нічого, чим можна було б апелювати світові. Мені дуже прикро за пані Валерію Синюк, за пані Ірину Калініну, інших людей, яких ми були вимушені фотографувати в дуже складних ситуаціях. Але якщо ми не будемо мати жодної пам’ятки про ці події — у нас не буде документальних свідчень власної історії, не буде чим апелювати в міжнародних судах, на міжнародній арені тощо. Все працює лише тоді, коли є багато елементів і вони один одного підсилюють.
Нещодавно у видавництві Ukraїner вийшла ваша книжка «Облога Маріуполя». Можете коротко розказати, про що вона?
Це книга спогадів і рефлексій на фотографії, які створювались під час облоги Маріуполя. Вона про той вкрай важливий досвід, який нам довелося отримати не тому, що ми хотіли, а тому, що так трапилось. У цій книзі ми розповідаємо про людей, яких ми знімали, і що з ними сталося. Про відношення до людей, яких ми фотографуємо, і як ми спілкуємося з ними далі (в тому числі з Іваном Калініним, з яким я зустрічався після того)
Російська пропаганда нікуди не поділася, вона досі працює. Дуже багато людей пам’ятають фотографію з пологового будинку, де несуть вагітну Ірину Калініну, але там була й інша вагітна — Мар’яна Вишемирська — яка потім стала об’єктом російської пропаганди. І коли бачать фотографію Ірини Калініної, що загинула у той же день зі своїм малям, і Мар’яни Вишемирської, яка перейшла на бік Росії, у людей може бути враження, що це одна і та ж сама особа — хоча насправді це дві різні людини. Ми продовжуємося битись за те, щоб люди не сприймали російську пропаганду, а більше читали, що відбулося насправді. Це теж дуже важливий аспект.
Як підбирати фото для таких книг, навіть якщо ми хочемо розповісти правду про ці події? Як витримати цей баланс, виставляючи фото скривавлених людей і при цьому виявляти максимальну повагу до них?
Я вам скажу так: у новинах ми маємо дотримуватися етичних норм як журналісти. Але у книгах ми можемо собі дозволити трошки більше, тому що можна і показати більше. Тут також треба тримати баланс між тим, щоб людина співчувала і її це не дратувало. Це дуже важливий момент, який при створенні фотокниги ми теж обдумували. Там є жорсткі фотографії, але вони були опубліковані зі згоди батьків тих дітей, яких ми тоді знімали.
