Маємо триматися разом і допомагати одна одній — як партнерки військовослужбовців створюють спільноту взаємопідтримки

1 квітня у харківському Хартія-хабі відбулася відкрита розмова для партнерок військовослужбовців «Як підтримати себе, коли кохана людина у війську?». Спікерками зустрічі стали співзасновниці ГО «Навколо свої»: Наталія Оболєнська — експертка з різноманіття, рівності та інклюзії, а також Оксана Сироїд — офіцерка 2-го корпусу НГУ «Хартія», доцентка Київської школи економіки. Радіо «Хартія» запросило обох до етеру поговорити про те, як близькі військовослужбовців підтримують одне одну, поки їхні партнери захищають країну.

 

Наталія Оболєнська: Я чекаю свого чоловіка з війни ще з 2013 року. Протягом цього часу психіка і нервова система переживає різні стадії. Спочатку, наприклад, я відчувала несправедливість, про яку зараз говорить дуже багато дівчат: «Чому мій чоловік воює, а інші чоловіки не воюють? Цивільні теж мають долучатися до війська!». Але потім прийшло певне розуміння.

Я почала працювати в різних громадських організаціях, щоб пережити свій досвід і перестати постійно нервувати та чекати. Тому і наша ГО «Навколо свої» – це така собі рефлексія, спроба допомогти і собі, і жінкам поруч. Зараз всі мої знайомі або служать у війську, або є дружинами військових — і вони теж можуть знаходитися у різних статусах. Є не тільки ті, хто чекають на повернення чоловіка, а й ті, хто втратили своїх коханих або близьких.

У нашій громадській організації багато груп підтримки, до яких усі можуть долучатися. Коли поряд з тобою людина, що розділяє твій досвід, — це найголовніше. Ми створюємо цю спільноту, щоб триматися разом і допомагати одна одній. Бо зараз у багатьох дівчат є запити навіть побутового характеру: відвезти кудись дитину, погуляти з собакою, щось купити. І ми одна одній можемо допомогти та підтримати

Оксана Сироїд: Людина, яка потрапляє у військо, фактично мусить будувати собі іншу родину у новому середовищ. Це особливо актуально для бійців у підрозділах, які наближені безпосередньо до поля бою. Дуже важливо збудувати те, що ми називаємо побратимством — фактично родинні стосунки. Ці люди постійно проводять час разом, ведуть спільний побут, підтримують одне одного — тому від цього побратимства часто залежить їхнє життя.

Чим більш згуртовані малі групи, тим більша їхня живучість. При цьому надзвичайно важливо зберегти стосунки з рідними, тому що сьогодні українське військо – це військо мобілізованих, і збереження стосунків з родиною означає розвиток сім’ї, ментальне здоров’я подружжя чи партнерів.

Про це потрібно говорити, бо воно було неочевидним, ми цього не знали, поки не стикнулися. А як ми могли б про це дізнатися? Ми навіть досвід Сполучених Штатів не можемо взяти, тому що там воювало переважно професійне військо. Але там подружжя готують до того, що чоловік чи дружина будуть виконувати військові обов’язки. Ми ж до цього ніколи не готувалися і тепер повинні вчитися з власного досвіду. Зараз ми цей досвід здобуваємо — чи перебуваючи у війську, чи як партнери тих, хто у ньому, як пані Наталія сказала. І нам треба про цей спільний досвід говорити, назвати речі своїми іменами — бо назвавши якусь річ, ти вже можеш її описати, якщо це проблема — вирішити. 

Наталія Оболєнська: Я б радила кожному звертатися до фахових психологів. Той досвід, який в нас тягнеться з дитинства, і той, що ми зараз набуваємо під час війни, дуже часто переплітаються. Людині може бути важко відрефлексувати, за який з них вона у конкретний момент переживає, які емоції у ній вирують. Тому кваліфікована допомога та спільнота неймовірно важливі: коли ти ділишся на групах підтримки своїми переживаннями та думками, то розумієш, що ти в цьому досвіді не сама. Дівчата починають казати:  о, і в мене так.

Найголовніше, звісно, дисципліна у самопідтримці. Ми маємо постійно дбати про себе і своє здоров’я — і тут регулярність буде важливішою за інтенсивність. Тіло нам допомагає пережити багато емоцій, вивільнити їх, тому регулярні тренування дуже допомагають тримати своє ментальне здоров’я.

Так само добре працюють дихальні практики. Коли є панічна атака або просто якісь переживання, навіть просто одразу видихнути — це як маленька терапія і самодопомога. Також важливо зменшувати потік інформації, якщо ви не можете її зараз перетравити. Часто поряд є діти, які теж переймають стан дорослого, тому родина має випрацювати для себе певні правила і кожен день робити цю рутину.

Про сон теж не треба забувати: слід дбати про нього, ходити до лікаря і дізнаватись, що може його покращити — тоді і зранку ти вже будеш вставати виспаною, з зовсім іншими думками та почуттями. Ну, і треба тримати контакт з близькими людьми, які тебе підтримують, поділяють твої думки. Треба знаходити свою спільноту, бути у колі своїх.

Оксана Сироїд: Мені здається, що дуже важливо розуміти, що ми маємо відійти у спілкуванні від слова «повинні» — тому що ніхто нам не винен, ми всі маємо старатися розуміти стан одне одного. Бо якщо подружжя — партнер чи партнерка — очікує людину з війська, то життям у стані «повинна» людина зруйнує сама себе.

Тут, напевно, найважливіше те, що казала пані Наталія: треба не забувати про себе. Якщо людина почувається спокійною, самодостатньою, ставиться із любов’ю до себе, то вона зможе це передати і партнерові. Якщо ж людина буде знецінювати себе і все що вона робить, то ця «повинність» буде передаватися і людині, яка воює. Мені здається, що найважливіше це вміти промовляти, бути чесними перед собою і перед своїми партнерами.