«Цей дрон спіймала ваша сітка»: як працює волонтерський центр у Білопіллі
Через постійні російські обстріли Білопілля на прикордонні Сумщини опинилося у фактичній ізоляції: у місті не працюють поштові оператори й служби доставки, транспортне сполучення — загрожене через високий ризик ударів безпілотників. Попри це місцевий волонтерський центр продовжує забезпечувати українських військових на різних напрямках маскувальними сітками та іншою допомогою.
Засновник центру Сергій Долуда розповів Радіо Хартія, як змінювалася волонтерська робота від 2014 року до сьогодні, як вдається продовжувати плести сітки та закривати збори за десять кілометрів від кордону з РФ.
На стінах Білопільського волонтерського центру висять прапори десятків українських бойових підрозділів із підписами військових. Поряд – уламки російських безпілотників, тубуси від ракет, фрагменти боєприпасів. Майже кожна річ тут має свою історію.
«Цей безпілотник спіймала наша маскувальна сітка», – говорить Сергій Долуда, вказуючи на залишки російського дрону.
За його словами, цей дрон заплутався в сітці, що маскувала військовий автомобіль, і не здетонував. В машині перебували троє українських військових. Після цього боєць з Запорізького напрямку надіслав уламки безпілотника до Білопілля разом із запискою.
«Хлопець написав мені: “Кожен російський дрон, який буде спійманий на вашу сітку, я буду вам надсилати”. Для нас це найбільша оцінка нашої роботи. Це означає, що наша праця рятує не лише техніку, а й людські життя», – говорить Долуда.
Маскувальні сітки з Білопілля на всіх напрямках фронту
Сьогодні одинм із головних напрямків роботи Білопільського волонтерського центру є маскувальні сітки. За словами Сергія Долуди, за вісім років технологія суттєво змінилася. Перші сітки плели зі старого одягу та клаптів тканини, що приносили місцеві жителі. Таке маскування було важким і швидко намокало.
«Це був людський одяг, обрізки, все таке. Нам вдавалося виготовити більш-менш адекватні сітки, але зі звичайної тканини вони були важкі», – каже Долуда.
Зараз волонтери використовують спеціальний матеріал – спанбонд, а кольори підбирають залежно від пори року та місцевості.
«Ми постійно вдосконалюємо кольори, розміри, дивимося, що краще працює в різні сезони».
Саме якість цих сіток зробила Білопільський волонтерський центр відомим за межами Сумщини. Одного разу військові попросили виготовити маскувальну сітку розміром десять на п’ятнадцять метрів, щоб сховати важку техніку на відкритій місцевості.
«Вони розтягнули її, підняли свій дрон і взагалі не побачили місця, де стояла техніка. З висоти це виглядало просто як зелена трава», – згадує Долуда.
Найскладніше – не сплести сітку, а доставити її на фронт
За словами Сергія Долуди, матеріали для виготовлення сіток волонтерам вдається закупити так само швидко, як і кілька років тому. Щойно центр оголошує збір, необхідну суму донатери часто закривають за кілька годин або днів. Найбільшою проблемою стала логістика.
Поштові сервіси та служби доставки тут не працюють. Будь-який транспорт на дорогах, що сполучають Білопілля із Сумами, перебуває в зоні смертельної небезпеки. Тому витратні матеріали спершу треба привезти із Сум, а після виготовлення сіток – знайти можливість відправити вироби військовим.
«Зараз найскладніша проблема – це логістика, бо наше місто відрізане від усіх пошт та транспортних компаній. Це все тільки через обласний центр, а дороги сьогодні дуже прицільно контролюються ворожими безпілотниками», – говорить Долуда.
Якщо маскування потрібне підрозділам, які боронять Сумщину, військові можуть самі забрати його. Однак запити регулярно надходять і з Харківської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Чернігівської, Миколаївської областей. У таких випадках волонтерам доводиться щоразу шукати спосіб доставки.
«Поки ми перебуваємо майже в повній ізоляції, нам усе одно вдається працювати, допомагати і підтримувати військових. Люди розуміють складність ситуації й допомагають знайти вихід», – каже він.
Війна забрала частину команди, але не бажання допомагати
На початку повномасштабного вторгнення у волонтерському центрі був сплеск активності. У перші дні великої війни сюди щодня приходили десятки людей – плести сітки, різати тканину, допомагати з будь-якою роботою, пригадує Долуда:
«У нас у залі було до п’ятдесяти людей. Навіть доводилося шукати додаткові приміщення, бо всі охочі просто не вміщалися».
Згодом ситуація змінилася. Абсолютна більшість мешканців Білопілля виїхала через постійні обстріли, команда волонтерського центру поступово скоротилася. Сьогодні дві стандартні маскувальні сітки волонтери плетуть приблизно три доби, хоча раніше справлялися за один день.
Найболючішою втратою для центру стала загибель однієї з волонтерок внаслідок російського обстрілу Білопілля.
«Після кожного такого удару людей стає все менше. Хтось виїжджає, бо просто вже не може витримати. Але ті, хто залишився, приходять, бо знають: їхню роботу хтось дуже чекає», – говорить Долуда.
Літні мешканці активно допомагають військовим
До діяльності волонтерського центру активно долучаються літні мешканці міста. За словами Сергія Долуди, пенсіонери часто не мають карток або доступу до інтернету, щоби задонатити на збір онлайн, тому приносять готівку, продукти чи речі, які, на їхню думку, можуть стати в нагоді військовим.
Одного разу літня жінка принесла кілька нових бавовняних хусток і рушників, які зберігала ще з радянських часів.
«Я дивлюсь, а вони новенькі, з етикетками. Спочатку хотів відмовити, а потім думаю, та чого ж відмовлятися? Я їх передав військовим для ремонту автомобілів – туди потрібна неймовірна кількість ганчірок, бо ремонт автомобілів зараз просто величезний. А цей радянський матеріал виявився настільки якісним, що хлопці в мене питали, де ця бабуська живе, щоб їй подякувати», – каже Долуда.
Інша жінка прийшла з пакетом, у якому була картопля, кілька цибулин і морква:
«Каже: “Передайте хлопчикам, може, супчика зварять”. Такі історії дуже чіпляють».
Навіть коли центр не проводить зборів, місцеві жителі приносять гроші. Завдяки таким пожертвам нещодавно закупили пакувальний матеріал для вантажів, які скидають дронами на передові позиції українських захисників на Харківщині.
Волонтерство почалося ще 2014-го
Сергій Долуда добре пам’ятає день, коли почалася історія Білопільського волонтерського центру. 3-го березня 2014 року на територію тодішнього Білопільського району прибули перші українські військові, які мали контролювати повітряний простір поблизу російського кордону.
За словами Долуди, забезпечення у захисників тоді було мінімальним, тому місцеві жителі взяли їх під опіку:
«Спочатку організували кухню. Щодня двічі возили їжу. Потім почали шукати будівельні матеріали, облаштовувати місце, де вони могли б жити в нормальних умовах, а не просто в полі».
До допомоги швидко долучилися десятки небайдужих мешканців громади. Після початку бойових дій на Донбасі запитів стало значно більше, а сама робота волонтерів вийшла за межі Сумщини. Найпростіше, пригадує Сергій Долуда, було організувати збір допомоги.
«Люди дуже швидко відгукувалися. Усе необхідне ми збирали практично одразу».
Натомість значно складніше було доставити вантажі на фронт. Волонтери десятки разів їздили на Донеччину власним транспортом, а іноді використовували й великі вантажні автомобілі. За словами Сергія Долуди, таких поїздок було понад сорок. Благодійники доправляли допомогу до Маріуполя, Попасної, на Світлодарську дугу та інші ділянки фронту.
«Коли ми приїжджали, хлопцям найважливіше було не те, що ми привезли. Для них було дуже цінно, що до них приїхали люди з мирної тоді території. Спочатку були обійми, рукостискання, вони намагалися нас нагодувати після дороги, а вже потім розбирали допомогу».
Продовженням цієї історії стало створення у 2018 році окремого волонтерського центру. Саме тоді, каже Сергій Долуда, стало зрозуміло, що потреби фронту змінюються, а разом із ними має змінюватися і волонтерська робота.
«Мій виїзд можливий лише якщо буде окупація»
Попри постійні атаки російської армії, Сергій Долуда каже, що жодного разу не замислювався про евакуацію.
«Ні разу. За всі ці роки навіть думки такої не було», – говорить він.
У Білопіллі живе його 81-річна мати, яка щодня приходить до волонтерського центру плести маскувальні сітки. Сам Сергій переконаний: поки місто тримається, він також має залишатися тут.
«Мій виїзд можливий лише в одному випадку – якщо буде окупація. Поки Білопілля живе, поки воно тримається, ми повинні його захищати».
