Кожне ім’я має значення: як в Україні народжується нова культура пам’яті
Світові практики культури пам’яті сьогодні стають частиною українського досвіду. Комеморація — це те, що та як саме ми пам’ятаємо про важливі події нашого минулого та теперішнього, зокрема й наших загиблих від початку російської агресії. Академічний директор програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Київської школи економіки Антон Лягуша в ефірі Радіо Хартія пояснив, як змінюється наша культура пам’яті та чому українці шукають нові способи вшанування полеглих.
Як і чому Україна формує нову культуру пам’яті
«Ми сьогодні бачимо неймовірний вибух різних комеморативних практик», — каже Антон Лягуша.
Він говорить, що пам’ять про загиблих втілюється не лише у державних ритуалах чи військових похованнях, а й у приватних ініціативах родин загиблих. Це може набувати різного вигляду — не обов’язково у вигляді пам’ятника чи меморіальної дошки.
«Це і кизиловий сад, висаджений на честь загиблого батька, і стадіон в ім’я загиблого сина, що він дуже хотів грати в футбол, а в селі не було футбольного поля. Рідні мають право майже на все, окрім глорифікації ворога», — говорить Лягуша.
Прикладом нової культури пам’яті в Україні є також і фестивалі, на кшталт «ЧекаFest», який відбувся у Львові 30 травня і став прикладом того, як пам’ять про загиблих може продовжуватись серед живих, каже Антон Лягуша:
«Але тут важливо говорити, що тільки живі завжди мають цю волю стосовно мертвих. Саме живі мають право їх вшановувати так, як вони хочуть. Тому треба бути чутливим, обережним і досить етичним у формуванні культури пам’яті».
Окремо він звертає увагу на феномен інтернет-мемів як сучасної форми комеморації, що швидко та неконтрольовано розповсюджується серед споживачів інформації:
«Мем — це антропологічне дзеркало нас. Це миттєва реакція, яка може бути і розвагою, і фіксацією, і провокацією», — каже Лягуша.
Він наводить приклади: мем про «рускій корабль» на початку повномасштабного вторгнення чи зображення українського трактора, що тягне російський танк. Такі образи, за його словами стають частиною інформаційної війни та одночасно способом пам’ятати.
Від радянської монументалістики до нової культури пам’яті
Лягуша нагадує, що старші покоління виросли у радянській системі пам’ятання, де домінували монументи, паради та знеособлені могили «невідомого солдата».
«Життя особи було неважливим. Наприклад, у пісні про Другу світову війну, де була “… побєда — одна на всєх, ми за ценой не постоім!” — немає цінності людського життя. Це дуже страшні слова. А у нас сьогодні важливим є не могили невідомих солдат, а вшанувати пам’ять кожної і кожного загиблого», — каже Лягуша.
Сьогодні українське суспільство шукає для культури пам’яті нові форми — від цифрових меморіалів до 3D-монументів:
«Я це називаю пошуком нової мови пам’яті в Україні, яка вже витворюється. Важливим стає персоніфіковане вшанування — кожне ім’я має значення. Тому що це люди з різними долями, з різними життєвими траєкторіями. Вони — так само як і ми — любили і ненавиділи. Їх зраджували — і вони зраджували. Вони боялися — і ні. Вони піднімалися і йшли на боротьбу, на відміну від того, що в радянській системі лідер мав всіх піднімати “за Сталіна, за Родіну”», — говорить Лягуша.
Він також каже про розрив між очікуваннями від держави та щоденними практиками людей:
«Я описую це як експресивний порядок пам’яті. Люди хочуть меморіалізувати тут і зараз, бо ми знаємо, що кожного дня кожна і кожен можуть бути знищені Росією», — каже Лягуша.
Держава ж у цих процесах часто відстає, на його думку, не створюючи спільних місць для горювання. Прикладом є Майдан, де люди самі організували простір пам’яті через відсутність офіційних рішень.
На думку Антона Лягуші, пам’ять про нинішню війну стане важливим символічним капіталом, який впливатиме на політику та суспільство ще довгі роки:
«Питання пам’яті буде експлуатуватись на будь-яких виборах. І саме зараз ми маємо налагоджувати нову мову пам’яті, нову етику пам’яті», — сказав Антон Лягуша.
