Ходити на курси та постійно тримати ситуацію під контролем — що радять експерти для виживання у кризових ситуаціях, на кшталт теракта у Києві

18 квітня Київ пережив теракт: чоловік відкрив стрілянину по перехожих на вулиці, а згодом взяв заручників у магазині. Нападника зрештою ліквідували, проте його жертвами стали у підсумку семеро людей, ще чотирнадцять поранено. Як цивільним діяти у подібних кризових ситуаціях розповів в ефірі Радіо Хартія військовий експерт та інструктор Олександр Білецький, голова громадської організації «Українська військова варта».

«Хоча б раз на пів року треба проходити курси»

Події 18 квітня називають гібридною атакою — стрілянина, підпал будинку, взяття у заручники. Чи існують на такі випадки якісь універсальні правила безпеки? 

Звісно, існують. Але я б не називав це гібридним терактом. Це радше окремі дії людини з психічними проблемами: пожежа була в одному місці, стрілянина — в іншому, захоплення заручників — в третьому. 

 Громадяни мають право у кризовій ситуації себе захищати. Але хоча б раз на півроку треба ходити на навчання з парамедицини, на різні безпекові курси.

Якою має бути перша реакція цивільних, якщо поруч відбувається стрілянина чи інша кризова ситуація? 

Якщо бачите кризову ситуацію — найкраще її обійти або втекти. Якщо ви не поліцейський, солдат чи офіцер Сил оборони України, ви не озброєні, то головне — зберегти життя. Треба тікати кудись, що вас прикриває від людини зі зброєю. сховатися за будь-яким укриттям: дерево, стіна, паркан, кут будівлі. У магазині так само є багато місць, де можна укритись. Треба лягти, повзти, головне — не стояти на лінії вогню.

Взагалі питання щоденної безпеки — це постійно тримати ситуацію під контролем, дивитися, що навколо тебе відбувається, навіть не ходити в наушниках по вулиці, щоб не збила машина. Потрібно задіяти усі можливі способи сприйняття інформації, розуміти та контролювати периметр, дивитись, хто за тобою йде. 

А якщо щось подібне відбувається у транспорті: в автобусі, чи в поїзді метро?

Транспорт відрізняється тим, що простір там замкнений і обмежений. Тут універсальних порад немає, кожен випадок унікальний. Бажано пройти спеціальні курси, як поводити себе у різних ситуаціях. Можна спілкуватись з людиною, якщо це можливо. Якщо це неможливо — спробувати уникнути зайвої конфронтації. Зараз у нас багато людей з військовим досвідом, тому, якщо є хоч якісь спеціальні навички, можна спробувати і обеззброїти нападника

Але права на носіння короткоствольної зброї зброю поки що немає, тому ми можемо про це говорити тільки гіпотетично. 

При близькому контакті будь-які речі, які можуть бути під рукою, можуть бути зброєю. Ми бачили, що при теракті у Києві був дуже близький контакт з нападником, просто люди дуже безпечно поводились. Тому, в першу чергу, потрібно ходити на навчання з самооборони, парамедицини, аби вміти надавати першу медичну допомогу і розуміти, як поводити себе в різних кризових ситуаціях. Потрібно бути обачним і розуміти, що ми живемо у складний час, коли може трапитись абсолютно все. Якихось універсальних порад немає.

Будь-які навички не стають зайвими. Є курси стрільби, самозахисту, управління дронами, якісь медичні курси — на все це бажано ходити, тому що ніколи не знаєте, що знадобиться в житті, особливо у тих умовах, в яких ми живемо. Курси мінної безпеки також обов’язкові, особливо якщо ви живете ближче до лінії боєзіткнення, щоб у вас було розуміння, що навколо вас відбувається.

«Поки не закінчилася стрільба, надавати допомогу неправильно і небезпечно»

Згодом до розмови в ефірі Радіо Хартія долучився Ярослав Вус, голова Всеукраїнської спілки парамедиків. Він погодився із думкою попереднього спікера про необхідність регулярного навчання першій домедичній допомозі, особливо в умовах повномасштабного вторгнення.

Що б ви порадили вчинити у такій ситуації, яка була у Києві 18 квітня? Що робити, якщо поруч діти?

Брати дітей, тікати і ховатися. Якщо не виходить втекти — сховатися хоча б за якийсь предмет, який може вас захистити, і чим товстішим він буде, тим краще. Наприклад, не за автомобілем — він тоненький — а за бетонними спорудами, навіть за бровкою тротуара залягти і лежати, поки це все не закінчиться.

В Україні вже багато років триває війна, тому треба вчитись, тренуватись і готуватись до всього. У нас досі дуже мала кількість людей може надавати домедичну допомогу, просто мізерна — особливо як для країни що воює. Якщо ж ми вирішуємо комусь надавати допомогу, то перше правило і на полі бою, і в цивільній медицині — це власна безпека. Поки не закінчилася стрільба, надавати допомогу неправильно по одній простій причині: два трупи завжди гірше, ніж один. Тому завжди треба дочекатися кінця, коли стане безпечно, і лише тоді йти до пораненого.

Людям, що не беруть участі у бойових діях, не потрібні курси тактичної медицини — їм потрібні курси базової підготовки. Тактична медицина використовується на полі бою, а не у цивільному житті,  вона має зовсім інші правила. Тому поки ти не воюєш, треба ходити на тренінги саме для цивільних. Одного курсу раз в п’ять років замало, тому що всі знання, якими ви не користуєтесь, забуваються, треба їх постійно оновлювати. Тобто краще ходити раз в півроку або частіше, якщо вам дозволяє час.

Що треба робити, коли на місце події приїжджають ДСНС, поліція чи швидка допомога?

Я би дуже сильно просив цивільне населення не надокучати їм порадами — це нікому не потрібно. Якщо є дійсно важлива інформація, можна знайти старшого і передати її йому — але це має бути якась одна людина, а не всі разом. Це дуже важливо! Ну, і звісно, не бігти у сторону поліції одразу, тому що по ним буде вестися вогонь в першу чергу, а ви станете просто мішенью.  Сидіть де сиділи, будь ласка.

Що робити, коли все начебто завершилося? Що має робити далі цивільна людина, яка ховалася?

В першу чергу, потрібно оглянути себе і впевнитися, що ви цілий і здоровий. Потім — що люди біля вас цілі, живі та здорові, бо людина вже може втратити свідомість, десь тихенько лежати, і ви її просто не помітите за автомобілем. І тільки після того, як ви впевнились, що вам та їй нічого не загрожує — підійти до працівників поліції та спитати, кому можна передати інформацію, яку ви назбирали, поки все відбувалось.