«Якщо складемо руки, історична пам’ять розвіється, як бодун» — Валерій Харчишин, фронтмен гурту «Друга ріка»
Фронтмен гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин не міфологізує власну біографію. Він легко згадує, як зневажав фестиваль «Червона рута», як гурт потрапив у відділок тоді ще міліції за пиятику. Рок-музикант добре памʼятає, як на радіо його «відверто слали нах*р» із піснями про війну — ще до початку великого вторгнення.
За 30 років на сцені Харчишин із гуртом пройшли шлях від «Second river» і спроб співати англійською та російською до виключно україномовних пісень. Від зневаги сенсу в текстах — до рядків «Не в моїх планах слухати хама». Від легковажності 1990-х та початку 2000-х — до розуміння, що культуру потрібно захищати, особливо в часи війни.
Розмовляючи з Сергієм Жаданом, Валерій Харчишин говорить про Скрябіна, перші альбоми «Другої ріки», нову хвилю молодих артистів, ШІ в музиці та власний дім на Київщині, де двері відчиняються від вибухових хвиль. А ще міркує про мобілізацію та мобілізованість в Україні, шоу-біз під час війни, та про те, чому культура сьогодні — не втеча від реальності, а спосіб її втримати.
Вам же скоро буде 30 років?
Молоді ще…
30 років тому — це 1995-й рік, золотий час української естради. Можна навіть припустити, на чому ви виростали, коли писали перший трек. Тому давай так: моє перше питання — Іво Бобул чи Павло Зібров?
Хотілося б не образити ні одного, ні іншого. Але буду щирим, Павло Зібров — «Хрещатик», блін.
Всі за Павла Миколайовича.
Я навіть був в образі Іво Бобула. Був такий Пугачов, він і є. Клавішник, аранжувальник, працював з Бобулом і видав купу секретів, типу його розспівок (співає). Я цих штук нахватався в нього і вийшов на сцену в образі Іво Бобула. На мене натягнули таку бобулину (показує зачіску). І я вийшов… Це був якийсь «кал», типу «Как двє каплі». Купували прайм-тайм на одному каналі, не буду казати якому, його вже немає. І всі там копіювали якихось артистів. Головне, щоб було смішно. Виключно російськомовні пісні, тому що це була задача номер один — привести сюди Росію. Типу:
– Можна співати українську пісню?
– (імітує московський акцент) А ана смєшная?
– Я не знаю… Хоча б Іво Бобула.
– Давай Іво Бобула.
Пан Іво не образився?
Не прийшов на перший ефір. На другий прийшов, і ми з ним вдвох заспівали. А ввечері був Майдан.
Просування російської музики і формування нашої ідентичності за рахунок російської музики. Ти пам’ятаєш, як це все було? Ти був молодий музикант, ви пишете першу демку, пишете першу пісню…
Чесно зізнаюся, ми ламали голову. Нам хотілося співати українською або англійською. Спочатку англійською, бо ми зневажали тексти. Тексти – це в музиці х**ня повна. Головне, щоби музон схожий на когось. І ми щось англійською (імітує гру), потім такі: «Треба, щоб зрозуміло було. Давай українською? Бо ми ж українці, хоч і житомиряни». Українською дуже зле виходило, аж поки ми на «Червону руту» не були запрошені, на відбірковий.
Це 1997-го року?
1996 чи 1997, я не пам’ятаю. І ми такі, блін, ми ж «Second river», а основні умови – співати українською і гурт має називатися українською.
Я вам скажу щиро, ми зневажали тоді «Червону руту». Це був для нас такий шлак вишиванський. Але зараз я беру всі свої слова назад, тому що це був крутий фест, який сформував цілий культурний пласт. Вони якраз і були тим оберегом ідентичності. Бо через музичну культуру було легше достукатися, аніж через книжку.
Я з тобою абсолютно згоден, абсолютно. Пам’ятаю «Червону руту» 1997 року, яка в Харкові була.
І дякуючи цій «Червоній руті», яку ми зневажали тоді, ми почали співати українською. Але були моменти, типу: бляха, нас же ніхто нє паймьот, нада ж по-рускі. Ми спробували одну пісню, хотілося ригнути – і так на все життя. Найтупіше питання, яке я чув: а чому ви не перекладаєте ваші пісні? Нам не треба, у нас не було російськомовних пісень.
А з «Червоною рутою» було дуже смішно. Ми тоді дуже сильно забухали. Я приїхав з гастролей, я тоді в академічному хорі співав. Це був хор «Орея», муніципальний житомирський колектив.
Я уявляю, як в турі бухає рок-група. А як хор в турі бухає? Розкажи, будь ласка.
Все те ж саме, тільки…
…40 чоловік.
У нас були гастролі в Парижі, я привіз п’ятилітрову каністру вина хлопцям — подарунок «Другій ріці», бо тоді паралельно «Друга ріка» збиралась. Ми випили, вином не закінчилося.
Як в тій пісні гурту «Бумбокс» – «хто наклав у бобік?». Ми зупиняли таксі, зупинився міліцейський бобік. Нікого не треба шукати, тут готовенькі троє стоять з «Другої ріки». Запакували, я відчуваю міліцейський чобіт на своєму обличчі:
– Товаришу капітан…
– Який я тобі капітан, блін!
Я думав, він скаже, який я тобі товариш?
Ні, який я капітан? Він виявився сержантом, взагалі не офіцер. Подумав, що я стібусь з нього. А в нас наступного дня відбірковий на «Червону руту». І вранці ми прокидаємося, а там Вітя Скуратовський. Я побачив, його розп’яли на такому кріслі… Це ексклюзивна історія, ніколи не розповідав.
(звертається до глядачів) Ніхто цього не чує. Всі, хто чує, забувають.
Сидить такий Вітя, типу у гінекологічному кріслі, голий чомусь. Мене заштовхнули поруч, між нами стіна. І чую, Вітя кричить, обзиває їх. І потім — тиша. Вбили.
Все, немає Віті.
Немає Віті. Рахіти! Чую, тун-тун-гуп – прийшли, наваляли. Я кажу:
– Так, все мене це задовбало, я пішов додому.
– Куди, блін?!
– Я директор муніципального хору. Я зараз позвоню меру, і вам всім…
– Який хор, яка гонорея?!
А хор «Орея» називається. Коротше, я не пам’ятаю, як ми випетляли з тієї історії. Але вранці хтось приніс пляшку горілки, яка дісталася начальнику зміни чи відділку. Він її отримав, і ми його якось вмовили, що нам треба на «Червону руту», ми артисти.
Мене відпустили, я поїхав в «Орею» за костюмами, бо ми хотіли на контрапункті — типу рок, зате в костюмах 70-х років. Я їду за костюмами, пацани йдуть до філармонії. Я приїжджаю з костюмами, а сам не встигаю перевдягнутися. І міліцейський чобіт — не на обличчі, а на краватці. Жовта французька краватка, я в Парижі купив – і такий відбиток.
Ми виходимо і проходимо відбірковий! Ну, ясно, що ми на радощах, що ми проходимо…
…назад до цього начальника зміни — чи не допили пляшку?
Ми в обід прийшли туди, щось підписали, розказали, що ми перемогли. Вони за нас пораділи.
Коли я прийшов зареєструвати «Другу ріку» — знак для товарів і послуг, ТМ «Друга ріка» — мені пояснили, що все пізно. Я кажу:
– Як пізно? Ось я, Валерій Харчишин, вокаліст гурту «Друга ріка», прийшов реєструвати на себе або на гурт.
– Ні, не можна, вже подали.
– Як подали?
– Ну, так, подали. У нас право «першої шлюбної ночі».
– А можна якось відкотити назад?
– Ну, якщо ви доведете, що саме ви…
А тоді ж інтернет був мертвий. Як доводити? Тільки вирізки з газет. Хто їх вирізав? І я дзвоню пацанам. Льоша-барабанщик каже: «Стоп, в мене ж є грамота з “Червоної рути”. Написано: нагороджується соліст гурту “Друга ріка” за професіоналізм». І це конкретно метчиться: Харчишин і “Друга ріка”. Каже: ну, ви можете на себе зареєструвати. Хлопці, вибачте, я на себе зареєстрував, бо там було написано Харчишин.
Слухай, я думав, що ти скажеш, що ви тоді знайшли вирізку із житомирської газети, з кримінальної хроніки.
Це історія для кліпу. Ми до Скуратовського прийдемо, щоб він відтворив це.
Насправді, на сьогодні Скуратовський – це таке прізвище-паразит в хорошому сенсі, ми його дуже любимо. Він нам зняв кілька кліпів. Ми знаємо, що він у вас починав.
Донині з нами відео знімає. Але Віті треба віддати належне. Я не буду говорити про всі творчі надбання, він левову частку кліпів зняв для «Другої ріки». Він був басистом. Але те, про що ніхто не говорить – він був співзасновником.
Але йому грамоту не дали. І тому ти зареєстрував фірму на себе.
І дуже швидко ми з цим змирилися. Він казав, що гурт буде називатися «Second river», мені не подобалось, я питав, чому «Second river»? Ну, тому що Sixteen Stone. А це був альбом гурту Bush, був такий англійський гурт. Зібрали Нірвану, тільки по-англійськи. Чоловік Гвен Стефані Гевін Россдейл. І тоді цей альбом став…
…для вас визначальним.
Визначальним і надихаючим.
Хочу повернутися до того, з чого ми почали розмову. 90-ті роки, формування нашої незалежності. Якщо подивитися «Червону руту» 1997-го року, це ж спалах, який дав нам Катю Chilly, Тартак, ТНМК.
Не всі вижили…
Не всі вижили, але, слухай, це була хвиля. Ви з’явилися тоді. І ця хвиля примусила російськомовні міста України говорити, слухати і співати українською мовою.
Спочатку слухати, потім співати, а потім дехто почав спілкуватися.
Цей процес українізації – це ж особистісний вибір. І ти теж сказав, що ви думали співати російською, а почали українською. Що було головною мотивацією?
Ти знаєш, як давила жаба, коли Океан Ельзи приїхав з Москви? Типу, клас, вони в законі. Бумбокс приїхали з Москви. І ми такі, блін, а ми, а?
І наша пісня «Алло», а потім «Вже не сам» заходить на радіо Maximum. Ми такі: фух, клас, і ми теж десь попали.
І це, на жаль, було визначальним для того українського шоу-бізнесу. Прикро, що ми дуже довго не могли збагнути, що треба повертатися і вирізати, випалювати паяльником із себе все російське. І не брати тих російських грошей.
На жаль, тільки війна допомогла. І в 2013 році, коли почався Майдан, ми вже два роки не їздили в Росію, в Москву. Ми собі сказали, що все, never again, ми туди ніколи не повернемося. І коли наші українські гурти все ще продовжували туди їздити, я їх реально зневажав. Хоча я про це не говорив, але я думав — буде війна. Можливо, те дно, яке ми отримали у вигляді Януковича, було рятівним. Краще на дно впасти…
Ми від нього відштовхнулися ногами, глибшого дна не могло вже й бути.
Я пам’ятаю, в 2013 році ми виходили на сцену, ще був живий — в сенсі діючий — Янукович. А в нас були такі рядки в пісні, пісня називалась «Назавжди». Ми «Назавжди» її не назвали, «НаНаМаНа» називали. І були рядки – «Не в моїх планах слухати хама».
Так! Це було пророче!
Нас запросили на День Незалежності, це був останній День Незалежності Януковича. Ми виходимо, вся ця п**добратія, Азаров на Майдані. Я думаю, яка буде реакція, крикнув «Слава Україні!». Ну, цим всім пох*р, а десь там позаду – «Героям слава!». Я тоді вперше одягнув вишиванку. І ми такі: «Не в моїх планах слухати хама!». Ті там танцюють, а ці настільки були цинічні потвори, їм настільки пофіг, їм насрати було. Говори, співай, «нам нужна украіноязичная група».
Ви 30 років граєте український рок-н-ролл, ви частина цього простору, який наповнював наші контури чимось українським. І зараз, коли 12 рік триває війна, наскільки це було важливо. Коли було засилля російських радіостанцій, які фактично все контролювали, ті, хто вперто, послідовно співав українську музику — це була громадянська позиція. Я намагаюся робити компліменти «Другій ріці».
Дякую, це дуже приємно чути, але насправді ми не були надто якимись патріотами, націоналістами. Просто відбивали дупля, що буде далі. Можливо, ми просто дорослішали і починали розуміти. Не було такого, що ми були «потєряшкамі», а тепер не «потєряшкі». У нас не було перевтілення, трансформації раптової. Ми свідомо писали альбом «Supernation» в 2013 та 2014 році і носили ці пісні на радіо.
Я зазвичай не носив, а тут такий: блін, така пісня класна, про війну! Піду, може ці дебіли зрозуміють, що треба щось робити.
– Валєра, ну давай без політики! Ну що ти приніс?
А потім пісня «Хто, якщо не ми». Взагалі, з цими двома піснями, що я згадав, тоді програмні редактори чи директори радіостанцій просто слали нах*р відверто. Типу:
– Не треба, нє нада, щас же начньотся. Не розпалюй.
Ніхто не взяв ці пісні на радіостанції. З 2014-го року вони просто лежали. Набрали на YouTube пару сотень тисяч переглядів — патріотичне населення. Не населення, пардон, суспільство.
Ви 30 років граєте, і дай вам Боже здоров’я ще 30 років грати. Але – природно — з’явилася нова сцена, десятки нових імен і в рок-музиці, і в поп-музиці.
Я тільки радію, коли з’являюся.
Ти слідкуєш за цим? Ти дивишся на цих молодих дітей, які зараз збирають повні зали, і думаєш — не даремно я працював?
Я не знаю, хто збирає повні зали. Я бачу, коли з’являється невідомий артист, для мене невідомий. Дивлюсь – написана артистка і «Палац спорту» поруч. І це в наш час можливо! Я вчора не знав, хто це така. Потім ще якийсь артист вже чоловічого роду, теж збирає Палац спорту… Ну, цього вже знаю, бо його всі знали і до того.
І вже не перший Палац спорту.
«Пиво і Варов» — ці два хлопці збирають цілих шість чи вісім Палаців спорту. Це класно, ну. Х*р на нього, що він співав російською, був в Росії, але він вчасно трансформувався, згадав своє ім’я і свою ідентичність. І дуже агресивний тепер патріот. І це класно!
Безперечно класно те, що українські артисти можуть таке зробити.
Мені подобається Latexfauna. Вони давно були, а я тільки зараз їх розчув, завдяки пісні «Ніч»: «У дальніх рукавах Чумацького шляху»… Ця пісня мені повернула любов до Latexfauna.
Країна воює, і багато хто вперше для себе відкрив українську культуру, прийшов до тями і перестав слухати російське лайно. Але, якщо відкинути цей політичний, суспільний контекст, а говорити суто професійно. От ви граєте 30 років, ви мегапрофесіонали…
Це не так. Ми ніколи не були мегапрофесіоналами.
(звертається до глядачів) Вони не мегапрофесіонали, вони не люблять свою музику.
Ми любимо свою музику, бо це наша музика. Просто секрет в тому, що ми ніх*ра більше не вміли робити. Ми просто вірили в те, що воно комусь потрібно. Перш за все нам. І жоден з музикантів не шукав собі чогось іншого від початку кар’єри.
Тобто ви не торгували шифером якимось?
Ні, ясно, що я зі Скуратовським, ми торгували. Треба було заробити перші гроші. Він продавав цигарки, я продавав алкоголь. А потім ми зустрілися.
Він спочатку казав:
– Валєра, які гроші? Гроші — це попса.
А потім, коли йому потрібні були гроші, то ми скооперувалися і почали оргтехніку продавати. Ми…
…не мегапрофесіонали!
Можливо, ми стали в процесі, з роками. Але ми – той гурт, який нікого ніколи не виганяв. Мабуть, ми єдиний гурт, який зберігся в одному складі протягом 30 років. Окрім того, що Скуратовський проявився як режисер кліпів. Він музику слухав очима і серцем, а я тільки вухами.
Cуто професійно – якщо відкинути політику, якщо відкинути мовну ситуацію – музично це краще, ніж те, що звучало в Україні 2013-го року?
Набагато. Музично краще набагато. Я дивлюсь на свого племінника. Є такий артист — Один називається або Один. Ми тепер Харчишин плюс Один виступаємо час від часу. Це такий самородок! Самородок – тому що я ніх*ра йому не допомагав, він сам навчився грати на гітарі. Він просив, щоб я його навчив, а я казав «так-так», але не навчив, тому що я сам дуже зле граю на гітарі. Він тепер грає краще, ніж я.
Потім він каже, давай заспіваємо пісню якусь. Я кажу, ну так, заспіваємо, я приїду. Потім — давай напишемо. Він все сам, у свої 18. Я порівнюю себе вісімнадцятирічного з ним… Я почав у 20–25 років.
В хор прийшов?
У 19–20 років. А в 25 років я тільки розспівався.
Тільки вийшов із відділку міліції.
Можливо, так, було забагато алкоголю, можливо, брак інформації, можливо, повільне інертне суспільство. І навчатися музиці можна було тільки в музичній школі. А тепер відкрив YouTube – інформації різної багато, і всі дуже швидко навчаються.
Малий написав у 18 років 20 треків — 10 з них просто хіти, там є приспіви яскраві. Кажу:
– Йди сюди, сідай. ШІ використовував, падлюка?
– Ні.
Але він за ШІ. Я кажу:
– Блін, ну це х*рня, ти розумієш? Це деградація, це не можна.
– Дивись, я пишу музику, пишу акорди, пишу вокальну партію, пишу текст — це моє, тут моє авторство.
– Ну так, розумно.
– А далі я можу віддати ШІ аранжування зробити. Тоді детектор ШІ, через який пропускають твори перед завантаженням на платформи, пропускає, тому що це не «by AI» пісня.
Я до того, що приклад мого племінника, якому я ніфіга не допоміг, хіба що брав з собою на концерти, доводить, що зараз музика набагато швидше і краще розвивається. І аранжування, і текстові наповнення.
Раніше зневажали тексти. Нам було пофіг, головне, щоб вони фонетично звучали. Фонетично наскладали купу літер, навіть раннього Скрябіна послухати…
Та ладно, раннього Скрябіна за це й любили, за складання літер.
Я пам’ятаю, коли ми записували перший альбом «Я є» на студії «Спати» з Ростіком, з Кузьмою, Шурою, то Кузьма запізнювався жахливо. На три-чотири години запізнитися — це була абсолютно норма. Вперше посварилися, я кажу:
– Ми тут три години вже чекаємо тебе.
– Малий, тобі скільки років?
– Мені 20-ть.
– А мені 29, я вже стільки гівна з’їв…
Каже: так, всі йдіть в сраку, мені треба текст написати. Сідає і пише для якоїсь артистки, швидко пише. Кажу, що ти зараз робив? Каже, я текст написав. Я читаю — ну, наче непогано. Так ось, можливо, він був талановитіший, ніж… Сто відсотків був.
Він така людина-стихія, наскільки я його відчуваю.
Безумовно, є, блін, шлягери, шедеври тих років, початку 90-х, які й донині звучать. Але дуже мало. Зараз я слухаю… Ні, був період, коли почалася війна, мені просто хотілося вимкнути радіо. Я його вимкнув, тому що, блін, набір цих випадкових фраз…
Було дуже багато емоцій, дуже багато образ, гніву, люті.
Але суті не було! Сенсу не було.
Я згоден з тобою, за всієї поваги до щирості людей, які це робили.
Але зараз воно звучить. Я нарешті розібрав слова Onukа. Мені дуже подобається музика. Там є пару слів дуже крутих, але якщо брати як вірш…
Не пару слів, пару текстів ти маєш на увазі.
Блін, зараз ображаю артистів… Я говорю про них щиро, мені дуже подобається Onuka і те, що Женя Філатов з Натою роблять. Це дуже круто.
Ні, тут ніхто не ображає ні Onuka, ні Maneken, ні тим більше Latexfauna.
Ти нещодавно в інтерв’ю цікаву річ згадав. Вона така, знаєш, зовсім невесела, скоріш трагічна. Про новий дім на Київщині, де ти живеш, як там відчуваються прильоти. Я тебе зацитую: «Звісно, тут небезпечно, як і в будь-якій частині Київщини. На відкритому просторі звукова хвиля носиться швидше, тому, коли десь у 30–40 км зоні приліт, ти його так чи інакше відчуваєш. Навіть двері на балкон відчиняються».
Знаєш, це нове звучання повітря. Ти музикант, ти відчуваєш, як звучить небо, як звучить поле, як звучить місто зараз. Ми сидимо з тобою в центрі Харкова, і прислухавшись, з певною періодичністю десь є прильоти. Як ти відчуваєш як музикант?
Прильотів насправді небагато чув в своєму житті, бо я не можу відрізнити — це приліт чи збиття. Коли out, то я розумію. Коли in, часом ти не можеш сказати, що це — рештки прилетіли чи це конкретно безпілотник скинув, чи, не дай Боже, якась балістика чи крилата.
Але ж ти відчуваєш це?
Я відчуваю, але мені не дуже сподобалось на початку війни, коли почали використовувати сирену в музиці. Типу, це таке прийняття було. Ну, окей, один раз хтось використав, то вже не жуйте це, блін. Там сирена, тут сирена.
Це дуже сумнівно з етичної точки зору.
Воно набридло вуху і так. Нах*ра ці тригери зайві в музиці? І радію, що прильоти не використовують в музиці. Але, так чи інакше, воно як причинно-наслідковий зв’язок потім виливається в текстах — оці всі «уффф».
Але ти знаєш, ми співали:
Раз, два, три, чотири кроки –
Ти біжиш, а поруч роки,
Як набридла ця війна.
Ми співали ще в 2014 році, ми ще того не чули. Поїхали спеціально, вибачте, хлопці, хто тоді був в зоні АТО, але ми поїхали спеціально, щоб почути, як воно звучить. Ми вже казали «як набридла ця війна» у 2014 році.
Зараз, коли слухаєш українську музику, 90-ті роки особливо – здавалося б, до війни ще дуже далеко — немає жодного відчуття війни. Ти згадав Кузьму, у нього тікає, що скоро буде війна. Ірина Білик, яка співала про війну, здавалося б. Ці тексти сьогодні інакше звучать, погодься.
Мені так прикро, коли дехто згадує – навіть ті, хто причетні до музики, до шоу-бізу, до індустрії – кажуть:
– Блін, такі класні дві пісні ви зараз завалили.
– Які, блін, нові? Ми про війну не пишемо взагалі. Ви маєте на увазі «Чи ти почув for Mariupol»?
– Та ні, це стара. А нові я чув.
– Які?! Це пісні, написані в 2013-2014 році.
– Так?
– Угу.
– Дивно.
Якщо дозволиш, ще тебе зацитую. Ти говориш: «В Україні тепер ситуація приблизно така, як в Ізраїлі. Там люди теж перебувають постійно в небезпеці, але не втікають звідти, а продовжують жити. Ми також маємо цього навчитися».
У Харкові навчилися. Вибач, що я перебиваю, але де-де, а в Харкові відчувається найбільше. Можна порівняти з Тель-Авівом, бо я там був, в нас там був виступ в рамках туру. І там люди теж…
Ти сьогодні грав для харківських дітей, правильно?
Це були не діти, це були комунальники.
Комунальники в душі теж діти. Що це було? Це було відчуття чого? Свята, відчуття страху, відчуття впертості?
Страху точно не було. Страх первинний люди з’їли і вже прожили це, пропрацювали. Спочатку вони дуже уважно слухали — бо не всім подобається «Друга ріка» — їм замовили якогось артиста, віддаючи належне тим, хто замовляє.
Зараз наскільки розпорошена слухацька аудиторія, що кожен щось своє слухає, безперечно.
І вони спочатку прислухаються, а потім – блін, так це ж, типу, я цю пісню чула, я знаю!
Я, пацани викладалися на повну, хоч програма була коротка. І це був обмін енергією. Ми були відкриті до них, посміхалися. Тому що ми бачили їх не в залі. Ми погуляли по місту, ми бачили, як вони працюють, як вони вигризають бруківку, як вони вимивають усе. І це не тому, що їх пи**ять, а тому, що вони люблять своє місто.
Їх пи**ять.
Так? Але вони люблять своє місто.
Вони люблять своє місто, безперечно. Тут жодних жартів.
Колега моя сказала, що хотіла, щоби хлопець ставився до неї так, як до Харкова жителі.
Як харківські комунальники до своїх обов’язків.
Я так сьогодні сказав за себе: я би хотів, щоб мене так любили, як місцеві люблять своє місто.
Я ще хотів запитати, трішки продовжити ізраїльську тему. В Україні, з початком великої війни особливо, всі говорять, що нам слід готуватися до ізраїльського варіанту. Це постійна мобілізованість, постійна озброєність суспільства, постійна готовність захищати себе, захищати своє майбутнє. Але при цьому, знаєш, часто забувають, що в Ізраїлі культурне життя на паузу не ставиться. Там далі відбуваються концерти, відбуваються кінопокази, театри, фестивалі. Мені здається, в Україні часто забувають, що повноцінне життя передбачає як складову мобілізаційності, так і великої креативності.
Поки що немає цього балансу, оскільки ми ще не повністю мобілізовані. Ми втратили ту мобілізацію, яка почалася від початку війни. І далі все почалося примусово.
Я розумію, ніхто не знає, як правильно насправді. Бо в сучасному світі не було такої війни. Я не знаю, як правильно, я не знаю, чи нормально брати людей з вулиці, кидати їх… Але я знаю, що неправильно про***ти шанс, коли всі були мобілізовані.
Сама мобілізація в мене була, у мого сина, який загалом ненавидить військових, військову справу, зброю. Але разом з тим він там від першого дня.
Але я про інше питаю…
Я знаю, про що ти питаєш. І це мав би бути баланс, якщо б ми були мобілізовані, все суспільство повністю.
Тоді не було б закидів до культури, ти думаєш?
Тоді не було б закидів до культури. Ми б всі відчували себе на своїх місцях. Я почав цим займатися, тому що прийшов у військо, подивився, де мій брат, він зараз теж доброволець. Вони в спортивних штанах — це початок війни — в капцях.
ТРО?
Не ТРО. І броніки спецназа якісь сині, я х*й знає, вибачте, з чого вони зроблені. «Валєра, ми післязавтра вже туди». Я кажу, стоп-стоп! Опублікував фото свого зруйнованого будинку, кажу, хочете, щоб у вас так не було? Давайте скинемось і допоможемо.
Це була мобілізація, моя особиста мобілізація. Я зрозумів, що тут я потрібен, я можу зібрати. Потім з «Другою рікою» почали лабати, в квітні ми вже в Житомирі робили концерт.
Тоді ще ніхто, здається, нічого не робив. Слава Іванович зробив концерт великий, пам’ятаю. Ми – тихий, але наш сигнал розібрали усі блогери, телеканал М1, Марафон, здається, брав в ефір. І ми зібрали там мільйон, потім 400-500 тисяч. І понеслось-поїхало.
Така культура і мала бути. Це все мало бути в балансі. А зараз трішечки воно типу: я виступаю, тому я нікуди не піду.
І ми не Ізраїль. Ми – не Ізраїль. Якби ми були Київською областю, воювали б за Київську область виключно, то ясно, що ми краще Ізраїля були б.
Але Україна значно більша і вона значно складніша. Знаєш, моє питання просте. Ти зараз, коли виходиш на сцену, коли готуєш наступний тур, узгоджуєш афіші, узгоджуєш логістику – немає в тебе відчуття недоречності культури, музики, того, чим ти зараз займаєшся?
Ні, немає. Немає, оскільки дуже хитка історична пам’ять у людей. Нам треба продовжувати навалювати, робити щось якісне. Оскільки, якщо ми складемо руки і скажемо: все, тепер всі українці, ми Україна, самоідентифікувалися – воно дуже швидко розвіється, як бодун.
