Вага і невагомість свободи: виступ Сергія Жадана на «Іграх Свободи» у Польщі
1 хвилина на читання
Сергій Жадан отримав Медаль Свободи на фестивалі «Ігри Свободи» у Польському Лодзі. Фестиваль присвячений темам демократії, свободи вибору, культурного діалогу. А відзнака є визнанням внеску у просування та захист демократичних цінностей: свободи, незалежності народів та прав людини.
3 листопада Сергій Жадан оголосив аукціон: він розіграє медаль серед донатерів на збір для літнього відпочинку дітей військовослужбовців «Хартії». На проєкт «Хартизяки» зібрано 36 тис грн. Загальна сума збору 200 тисяч.
Радіо Хартія публікує текст промови Жадана, яку він виголосив на відкритті «Ігор Свободи».
Перед поїздкою сюди, до Польщі, ми з братом заїхали на цвинтар. Приїхали поховати товариша. Він був військовий, всі ці роки воював. А ось ліг на операцію. І помер. Урна з попелом два місяці зберігалася в мами. Зранку ми заїхали за мамою, взяли урну, купили квіти, поїхали на цвинтар.
Копач бив лопатою в’язку землю, працював швидко і впевнено. «Дядь Сєрьож, – сказав, – напишіть пісню про нас – працівників цвинтарів, про нашу роботу». Швидко викопав яму, поклав туди урну, засипав землею, записав у спеціальній книжечці місце поховання. Хоча місце важко не запам’ятати – початок алеї, де ховають загиблих військових. Біля асфальтової доріжки стоїть каплиця, від неї починається поле прапорів.
Ми познайомилися з ним узимку 2014-го, на Майдані. Потім почалась війна, він пішов воювати. Час від часу повертався, зустрічались, говорили. Одного разу зустрілись, він виклав на стіл кілька мушель. «Привіз тобі сувенір із Криму, – сказав, – були там нещодавно». На цвинтарі мама сказала: «Добре, що він лежить тут, серед своїх. Для нього це має бути честю». Важко з нею не погодитись – нині ми обираємо не лише з ким бути за життя, а і з ким лежати поруч по смерті. Хочеться бути зі своїми. Хочеться не сумніватися в тому, хто лежить поруч.
До чого я веду? Ми говоримо про свободу. Про свободу як найбільшу цінність. Про її вагу, про її незаперечність. Свобода як ідея, як поняття, рухає нашу печальну і суперечливу цивілізацію, вона пронизує, мов нитка, культуру, історію, політику. Вона не викликає заперечень, вона добре сприймається. Вона добре продається. Але яка її справжня вага? Яка її цінність? Наскільки суспільства, політичні системи та культури, базовані, власне, на ідеї свободи, її наріжності, її домінування – наскільки вони сьогодні усвідомлюють предметність свободи, її повсякденність, її побутовість? Наскільки затребуваною вона є для людини, що народилася в незалежній країні, кордонам та державним інституціям якої ніхто не загрожує, ідентичність якої ніхто не підважує, цінності якої ніким не оскаржуються? Інакше кажучи – чи незагрожена свобода справді є усвідомленою?
Так сталось, що ХХ століття, з його двома кривавими війнами, що схожі на два операційних втручання в тіло пацієнта, з його тотальним засудженням зла та ілюзією усвідомлення і покаяння, стало історією. Історією, як нам видавалося, завченою, такою, що просто не має шансів повторитися. І якщо мало хто підтримав думку Адорно про неможливість писаня віршів після Аушвіцу, то неприпустимість імперського реваншизму після падіння Берлінського муру видавалась очевидною.
А втім, почалось нове століття (більше того – нове тисячоліття) – і виявилось, що історія Європи повторюється в своїх найпекельніших виявах. В Європі знову триває війна. Вона триває не десь на міфічному абстрактному сході, не десь поза межами цивілізації – вона триває (ось уже дванадцятий рік) на території незалежної країни, яка вважає себе частиною Європи, європейського простору, зокрема – простору європейських ідей та цінностей. І під кожним із прапорів, яких на в’язкому харківському цвинтарі стає щоразу більше, лежить європеєць чи європейка, які так само керувалися етичною та правовою філософією нашої цивілізації, її гуманістичної основи – поняттями свободи, гідності, права. Більшість із них народилися або наприкінці ХХ століття, або вже в столітті теперішньому, ХХІ-му. Вони мали всі шанси (і сподівання теж) бути поколінням європейців, яке проживе без великої війни. Зрозуміло, що світ – далеке від досконалості місце, зрозуміло, що війни у світі ніколи не припиняються, але ось над територією Європи, так щедро скропленою кров’ю фанатиків та романтиків ХХ-го століття, тінь війни останніми десятиліттями не тяжіла, що створювало ілюзії і давало підстави для обережного оптимізму.
Втім, як виявилось, зло незмінне у своїй здатності розростатися і вкотре розламувати реальність. Ми знову опинилися в обставинах війни. Ми знову постали перед необхідністю захищатись. Ми раптом опинилися в ситуації, коли наша свобода стала загроженою, коли виникла потреба її відстоювати. Бо що, зрештою, захищають сьогодні сотні тисяч чоловіків та жінок, народжених у своїй країні і наділених своїм громадянством? Свої родини, свої міста, своє майбутнє. Інакше кажучи – свою свободу, свободу бути собою, свободу мати вибір.
Просто для нас якоїсь миті, одного дня, свобода втратила свою абстрактність, вона стала чимось надзвичайно реальним. Ось вона – ти можеш її втратити, але ти можеш її і зберегти. При цьому втрачена свобода теж не є чимось абстрактним – це реальність, якою сьогодні живуть українці в російській окупації. Власне, окупація і є територією без свободи, територією, де ти втрачаєш можливість бути собою, керуватися своїми цінностями, своїми принципами. Мені особисто говорити про це особливо боляче – моя мала батьківщина, місто, де я народився та виріс, нині окуповане. В окупації залишилась моя школа, в окупації залишились вулиці, якими я неодноразово ходив, стадіон, бібліотека, крамниці. Але головне – в окупації залишились мешканці цього міста. Ті з них, що не змогли (чи не схотіли) виїхати.
Україна має в цій війні досвід повернення окупованих територій. Себто, повернення свободи своїм громадянам. Цей досвід перерваності вільного існування, досвід перебування під владою окупанта є особливо болючим та позамежовим, оскільки засвідчує всю крихкість і ненадійність прийнятих нами правил співіснування та взаємодії. Ти можеш будь-скільки відстоювати свою гідність, говорити про недоторканність своїх особистісних та громадянських кордонів, ти можеш апелювати до понять права та справедливості, проте з’являється той, для кого твої слова просто нічого не важать, для кого твої переконання, твої цінності, твоє сприйняття цього світу є неважливими. І тоді ти опиняється перед вибором – захищати свою свободу чи втратити її.
Ця війна, ментальна війна між шовінізмом і злом із одного боку, та людьми, які прагнуть відстояти себе з іншого, нагадує нам, зокрема, про обриси свободи, про її сутність, про її вагу та невагомість, зримість та невидимість. Свобода це не лише про розкіш можливості – це ще і про необхідність опору, захисту, відстоювання свого. Свобода потребує постійної роботи, потребує твоєї включеності, потребує усвідомленості.
І ось тут, при цій розмові, в цьому шановному товаристві, говорячи про свободу як даність, свободу як потребу, можемо поставити самі собі питання – а наскільки ця даність, ця затребуваність свободи в сьогоднішньому світі є очевидною? Наскільки європейські суспільства, які декларативно сповідують ідеї свободи як ідеї формотворчі для себе – наскільки вони справді усвідомлюють реальну вагу власної свободи? Європа – складна, багатошарова, суперечлива, непослідовна, проте так чи інакше – Європа об’єднана – має нині розкіш бути зі своєю свободою, проте не має можливості не думати про її вразливість, її умовну стабільність, її, власне, щоденну загроженість. Як виявилося, світ за останні сто років не надто й змінився – він далі має цю фатальну схильність до самогубчого загравання зі злом, до легковажного сприйняття власних кордонів, власних обрисів, власних ландшафтів.
Те, що нині відбувається в Україні – нагадування про те, що ми всі є заручниками своєї історії, свого історичного вибору, своїх історичних травм. Потреба свободи не з’являється нізвідки, вона закорінена в нашому минулому, в нашій пам’яті, але саме від неї великою мірою і залежить наше майбутнє. Інша річ, що вага, ціна, вартість нашої свободи може бути абсолютно різною і неспівмірною – хтось платить за неї програшем на виборах до парламенту, хтось – десятками прапорів на цвинтарі.
Ми нині справді перебуваємо в дуже неподібних станах, ми переживаємо навдивовиж несхожі і непорівняльні досвіди – досвід проживання дійсно не можна порівняти з досвідом виживання. І як ці досвіди можна співставити, як вони можуть між собою співіснувати? Очевидно, всім нам буде простіше порозумітися між собою, якщо ми не будемо забувати про те, що нас усіх об’єднує, незалежно від політичної системи чи економічної ситуацію – про запит на свободу, про право на вибір, про невід’ємність свободи як складової нашої ідентичності. А ще добре було б пам’ятати про нашу наскрізну і повсюдну пов’язаність, про те, що всі ми в цьому світі поєднані. Зокрема, ми поєднані правами – правом на нашу відмінність, правом на нашу окремішність, правом на нашу свободу. Свобода і далі наповнює нас сенсом. З усією своєю вагою. З усією своєю невагомістю.
