В одній мові працюємо: розмова з Василем Голобородьком

Це ще одна розмова з нашого циклу «Кругова оборона. Перші», в якому ми говоримо з людьми, які творили цю країну, її культуру, її мову. 

Сьогодні ми в гостях у Василя Голобородька, визначного українського поета, одного з найважливіших поетичних голосів ХХ століття, лауреата Шевченківської премії. Василь Іванович — це людина, без якої важко уявити українську поезію. 

Пане Василю, у більшості інтерв’ю з вами останнім часом мова йде про вашу біографію, натомість, мало мови саме про поезію. Давайте спробуємо поговорити про поезію.

Ви якось сказали: «Верлібр був для нас однією з ознак справжньої поезії. Нашим богом була метафора, а з цього випливало все інше. Метафора, яка розумілася нами не як прикраса комунікативної мови, а як духовне мовне утворення, яке несе в собі свій внутрішній світ, своє світло». Коли ви починали, українська поезія була страшенно формалізована, структурована. Звідки тоді міг взятися у вас верлібр, як ви до нього дійшли?

Я довго йшов до верлібру. Починав із нерегулярної ритміки. Але тоді були певні поетичні зразки вже доступні, і Тичина ранній, і зарубіжні поети перекладалися верлібристи — більше ці ліві комуністи, Неруда, Хікмет…  

Власне, вони були школою?

Можна сказати так.

Ви назвали три імені — Тичина, Неруда, Хікмет. Це поети дуже різні…

Так, вони різні за своїм світоглядом, але у їхній поетиці, у верлібрі, щось було спільне. Якісь тонкощі.

x

А тодішня офіційна радянська поезія? Що вас цікавило? На що ви орієнтувалися в ваші двадцять років?

Це була не верліброва поезія, але дуже метафорична: російський поет Єсенін дуже мені подобався. Ці поети називали себе імажиністами, вони орієнтувалися на американських імажистів. І от через імажиніста Єсеніна я вийшов тоді на пошуки імажистів.

А воно ж не було доступне. Траплялися якісь літературознавчі статті про зарубіжну поезію, я знаходив поезію по рядку, в окремих публікаціях. Книжечки саморобні робив собі з цих публікацій. А вже як останнім часом стали доступні матеріали в інтернеті, мене зацікавив Еліот, я багато собі роздруковував. Але Еліот мені не сподобався, хоча це теж верлібри, але дуже песимістична поезія, не схотів я.

І все ж, якщо повернутися в шістдесяті: вам тоді двадцять років, ви студент, ви входите в літературу, — на кого ви тоді взорувалися в живій поезії, якщо не брати до уваги поетів-класиків? Були якісь поетичні вечори?

Із сучасників я більше орієнтувався на Вінграновського. У чомусь поетика його була близька мені.

А от Симоненко — ні. Я Симоненка не сприймав, не наслідував.

Ви його особисто не знали?

Ні, я ще і в Києві не був тоді. Симоненка були журналістські поезії про залишений у полі качан кукурудзи, мовляв, яка безгосподарність! Та й таке. Але це тоді подобалося всім, усі були таки захоплені! Але я взорувався в основному на Вінграновського. 

Знаєте, що думаю: якщо порівняти вас із Симоненком, подивитися тематично, — у вас же в поезії теж багато села, і в нього теж є ці сільські реалії, але вони настільки у вас різні! Різні підходи, різне розуміння. І виявляється, українська поезія настільки пластична, що все це може в собі вмістити: абсолютно різні описи тих самих реалій.

Без реалії села… Давайте на такому прикладі: адресат поезії —  Вона. Як можна у вірші про кохання оминути — Її? Ну не можна ж. Так і тут, без цих звичних реалій не обійтися. Є міська поезія, у росіян Маяковський, хто там з українців у футуристів?

Той-таки Семенко, Поліщук. Але це те, що ви не могли читати, мабуть, не було ще ж видань?

Семенка я не знав. Воно недоступне було.

А був у вас взагалі якийсь зв’язок із літературою 1920-30-х років? Якось потрапляли до вас ці тексти у ваші студентські роки? Того ж таки Хвильового чи Куліша?

Ні. То потім уже, пізніше. Здається, у журналі «Жовтень», що у Львові виходив, була добірка Антонича.

Антонич виходив у шістдесятих роках за редакцією Павличка, з його передмовою.

Була в мене ця книжка, я знаю.

Антонич був для вас тоді важливим чи повз пройшов як не ваш поет?

Була в нього метафорична поезія… Так само, як у російській поезії Єсенін. Ну, власне, і я в тому руслі працював.

Це цікава річ, мені здається, на це ніхто ніколи не звертав увагу, але дійсно можна прослідкувати цей зв’язок між Єсеніним і Антоничем, оце от взорування на образ, на метафору. Те, що і ви говорили: метафора як основа. Але якщо повернутися до Вінграновського: ви говорите, він був вам тоді близький, так?

Так. У мене була вже книжечка Вінграновського «Атомні прелюди», це його перша збірка. Я ще тоді працював у шахті. Якийсь вірш переписував із цієї книжечки, брав той аркушик із собою на роботу в шахту. А моєю роботою було вагонетки чіпляти. То я подаю сигнал, вагонетка пішла нагору, там щось з нею роблять, потім знову опускають, а мені якась перерва. То я брав ліхтар, сідав і вірші вчив напам’ять. 

А як ви з ним познайомилися, пам’ятаєте?

Та у спілці ж (Спілка письменників України — ред.). Був якийсь захід, там познайомилася, зустрічалися потім. 

Він говорив про вас: «Я ніколи не писав би про верлібри, якби не вірші Василя Голобородька». Це були товариські стосунки чи суто «виробничі», у професійній спілці?

Мені Мовчан казав, що це він йому запропонував написати передмову до цієї книжечки. А так він не дуже займався передмовами чи статтями про когось.

Ну, так, він, в першу чергу, був ліриком.

(іронічно) А взагалі він вважав себе видатним кінорежисером.

Інше помітне ім’я в плеяді поетів покоління, яке йшло перед вами, — Іван Драч, який вважався найбільш, мабуть, авангардовим поетом, найбільшим експериментатором. Для вас його поезія щось важила на момент вашого становлення?

У мене була його теж перша книжечка, «Соняшник». Але не було в мене від нього враження, подібного до того, яке я мав від Вінграновського.

x

Вас то приписують до Київської школи поезії, то не приписують — як ви до цього ставитеся?

Один пан сказав, що Київська школа — це школа Голобородька взагалі-то. Але всі так сприймають, що от була Київська школа, а Голобородько звідкись із села приїхав і до цієї школи приліпився. А взагалі ж то не так було. Як же я міг приліпитись…?

Тоді був такий журнал, «Дніпро», і якщо ти там опублікувався з дебютом, то це було важливо. Не десь у районній газеті, а у центральній, столичній. І в мене там у 1964-му році була добірка, і передмовка до неї, критика була Володимира П’янова. А у Воробйова дебютна добірка у «Дніпрі» була вже на наступний рік. 

А решта — іще пізніше. Готувалася колись добірка Віктора Кордуна у журналі «Ранок», теж комсомольський такий був журнальчик, але так вона й не з’явилася, хоча він показував верстку, до верстки дійшло.

То як же я міг приліпитися, коли вони дебютували пізніше? 

А перша публікація моя верліброва була в книзі «День поезії» — щорічник такий видавався, наслідували Москву.

То існувала взагалі «Київська школа поезії»? Чи це дещо штучне формулювання?

Колись цим займався в основному Василь Рубан. Потім він почав організовувати якусь українську національну комуністичну партію. Вже й програму написав, і ця програма стала відома в КДБ, і почали всіх запитувать: хто ж написав програму? Почали звинувачувати то Дзюбу, то Сверстюка, а ці й не можуть сказати, хто автор. Тоді Рубан, мабуть, признався і потрапив у дніпропетровську спецпсихлікарню. Знущалися з нього там, годували таблетками всякими.

А з іншими поетами цієї школи ви спілкувалися? Контакти у вас були? З тим-таки Воробйовим? 

Воробйов з’явився трошки пізніше. Вступив у Київський університет на філософський факультет. Не те щоб він любив дуже Діогена, а просто там на вступних іспитах не було іноземної мови. Недовго він там протримався, перевівся  на філологію. І довший час віршів не було в нього, дуже пізно він з’явився.

Жив він у Києві, і був у нього знайомий лікар-гістолог, Ераст Біняшевський, який займався писанками. А в радянський час не дуже віталися дослідження писанок, видання про них альбомів. А йому дозволили. І він їздив по заходу України, збирав ці писанки, перемальовував малюнки. І там десь познайомився він із Григорівим, і Григорів у Києві жив у нього.

І на стіні у нього на квартирі висіла картина Опанаса Заливахи — він із цими колами був знайомий. А хто він такий був? У той час було багато темних осіб і небезпечних. Отак про Григоріва.

А з Кордуном, який теж вважається ядром школи, ми жили в одній кімнаті після того як у 1964 році я вступив до Київського університету. І Рубан із нами жив. А четвертий мінявся, різні то були люди, не поети. І от ми троє — то й було ядро Київської школи. Загалом займався тим Рубан, підшукування назви, організацією… 

У 1968 році я вже у війську служив, а Кордун поїхав у Львів і зустрічався із Калинцем. І Калинець під час розмови йому сказав, що, мовляв, от у вас там, у Києві є своя школа, і у Львові є своя школа, Львівська, він, Чубай…

Цікаво, кого він зараховував до Львівської школи іще?

Власне, сам Калинець, тоді Ірина Калинець-Стасів, та й Чубай.

Ага, то й витворюється таке гроно. І ви думаєте, що ось це Кордун від Калинця взяв таке формулювання, «Київська школа поезії»?

Так, це Калинець сказав, і Кордун його завіз у середовище київських «школярів», і так і прижилася назва.

Слухайте, але якщо подивитися на вас трьох — на Рубана, на Кордуна й на вас — ну ви ж дуже різні. Є певні формальні ознаки, всі ви писали вільним віршем, верлібром, всі відмовилися від силаботоніки, від радянської естетики, але на рівні поетики ви дуже різні. Ваш такий архаїчний світ, дохристиянський. А ось Кордун якраз дуже християнський поет.

Виходить, що фактично єдиною платформою вашої школи була кімната в гуртожитку, те, що ви товаришували?

Ще до нас прив’язують Студію імені Чумака, скорочено СІЧ. І там не регулярно, але газети такі на всю стіну робили рукописні.

Це при Спілці було чи при університеті?

При університеті. Я був там кілька разів. А ще я ходив на студію при видавництві «Молодь», але, мабуть, єдиний раз я там був. Є такі поети, які люблять публіку, і люблять довго читати свої вірші. У мене такого не було, то я не дуже і тягнувся ні до київської університетської студії, ні до студії при «Молоді».

А чим ви тоді жили, що читали, чим цікавилися?

Ну, тоді читати вже можна було більше, у Світличного бібліотека була велика, ми бували в нього, він ділився книжками.

А цікаво, що Рубан пов’язував походження назви «Київська школа» не з тим, що почув Кордун у Львові, а з кав’ярнею «Київ». Вона була отут біля пам’ятника Леніну, на розі бульвара Шевченка й Хрещатика, навпроти Бесарабки.  

Тобто, це «поети, які бували в кав’ярні “Київ”»?

Бувати там нічому було: студенти, вигнані — ні в кого коштів не було, щоб там посидіти, просто біля кав’ярні збиралися. Різні люди приходили, і ті, хто ще навчався в Київському університеті, йшли по бульвару Шевченка сюди до Хрещатика, сідали на тролейбус, щоб доїхати до гуртожитків університетських. Ото таке місце збору було «Київського кафе». Я потім жартував, що де зібралося двоє поетів, та й зайшли в яку кав’ярню, то від тієї кав’ярні давайте й візьмемо назву нашої групи.

Воробйов тоді був уже прописаний у Києві — тоді ж важлива була прописка, так безпечніше. То він уже був киянином і працював у Лаврі на студії. А з’явився в той час Лишега, і вони разом працювали. Лишега, здається, був оформлювачем. Там була студія, факультет кінорежисури, тоді ж багато повідбирали у ченців. О, то вони називалися «Лаврська школа». 

Тобто, удвох працюють, гроші розшукують, добувають собі на вино, то це вже Лаврська  школа.

Але якщо говорити більш серйозно, школа — це ж не лише учні, це, передусім, вчителі. От кого можна було б вважати вчителями цієї групи поетів, яку формально, чи неформально можна назвати Київською школою?

Оце так розумів і Воробйов. Каже: «Що це за школа, коли в нас немає учнів?» По-іншому себе назвали в Нью-Йорку українські поети: Нью-Йоркська група. А тут — школа. Київська, Лаврська, Львівська. Школа — багатозначне слово й може означати просто групу.

x

Група, яка ситуативно створюється, скажімо тому, що от є якесь кафе, чи якась кімната в гуртожитку…

Ну, тут же справа ще в поетиці, в верлібрі. Бо в Київській школі не було такого, щоб хтось силаботонікою писав. Близький був до Київської школи Микола Рачук, вони з Воробйовим ще були знайомі по Черкасах. Перша його публікація була у «Дніпрі», і передмову йому написав Симоненко.  

Ви ж фактично поет між поколіннями. Формально ви могли належати до покоління шістдесятників, якби ви писали в стилістиці шістдесятників, якби прийняли всі правила гри і друкувалися в пресі. З іншого боку, вас приписують до покоління сімдесятих. Сам цей поділ на покоління має який сенс?

То вже потім почали позначати кожне десятиліття: шістдесятники, сімдесятники. Я-то шістдесятник, а називають у багатьох джерелах багатьох шістдесятників — сімдесятниками, в тому числі й мене. А потім Ігор Римарук видав у Канаді антологію «Вісімдесятники». Ну а потім «дев’яностики», двотисячники…

На цьому все й обірвалося, вже зараз нема такого.

Наші шістдесятники з’явилися під впливом шістдесятників російських.

Думаєте?

Вони там були ще раніше, «шістдесятники» — не Євтушенко й інші, а ті, що ще в ХІХ-му столітті.

Але й Симоненко без Євтушенка не з’явився б. Але Євтушенка підгодовував Хрущов, для того, щоб він підтримав його починання: то викидають Сталіна з мавзолею, то ще щось. А Симоненко хотів наслідувати Євтушенка. Так ні, то ж ЦК партії у Москві, а тут Київ, це ж обласна або районна організація, не той масштаб. То він і не прогримів так, як Євтушенко. 

А вже пізніше, перед тим як їхати в Канаду, я поїхав у Москву брати закордонний паспорт, бо тут же ж не видавалися. Часу до потяга багато, то робили екскурсії по Москві. В автобус саджали, гід щось розповідав. То й заїхали за Кремлем в «Замоскворєчьє», і гід показує — «Ось будинок великий висотний, тут живуть Євтушенко і Вознесенський». І квартири в них там були двоповерхові. Жили біля Кремля недалечко, бо Хрущов їх підтримав. 

Ну, так, у них були свої реалії.

І тоді ж Вознесенський написав про Лонжюмо.

«В Лонжюмо сейчас лесопильня», так, пам’ятаю.

Школа там була колись, де кадри кувалися большевицькі.

Там по-іншому було. А тут, мабуть, і не дуже вітали, якщо ти таке пишеш, подібне до Євтушенка. А як щось українське, то треба притлумлювати було його. 

Їхні книжки мільйонними тиражами виходили. В Україні таке уявити неможливо. І тоді було, і тепер.

Пане Василю, всі згадують бібліотеку Світличного: що він її привіз в Київ і по Києву возив з місця на місце, коли переїжджав. Я ніколи не міг зрозуміти, де він ці книги міг купувати, де він їх діставав? Наскільки я розумію, тоді асортимент у книгарнях був доволі-таки прогнозований і очевидний.

Він ходив по книгарнях. Зараз це вулиця Богдана Хмельницького, а тоді називалася Леніна, і там була книгарня «Поезія», і я там його зустрічав. Він купував, знаходив… І, мабуть, зв’язки були якісь із Москвою в нього, які могли би допомагати щось купувати рідкісне.

А на вулиці Червоноармійській, зараз вона якось інакше називається, була книгарня «Сяйво». Таке було приватне видавництво у 20-ті роки, а то книгарня. І там був відділ, куди могли зайти тільки члени Спілки. Величезний, книжок багато, і ще другий поверх. То там їх діставали. Я заходив колись із кимось зі Спілки, так мені Сартра допомогли придбати.

А було в шістдесятих роках видання?

Тільки не українською. Все в Москві видавалося.

Ви ж, очевидно, розуміли, що ті вірші, які ви пишете, навряд чи будуть видавати в офіційних видавництвах, що навряд чи це шлях в радянську літературу. Вас це якось насторожувало, зупиняло? Чи для вас було набагато важливіше просто бути собою і писати те, що ви хочете писати?

Я був знайомий із Абліцовим, такий журналіст був, і він видав мої листи до нього, он книжка стоїть. А «вступні» написали Жулинський і Дзюба. То Дзюба там мене назвав естетичним дисидентом. Тобто перестали друкувати не тому, що я там політичним чимось займався. Я власне, був знайомий з ним.

x

А всі, хто знайомий був із Дзюбою, так чи інакше теж зараховувався до дисидентів.

Поетка така була Надія Кир’ян, її з університету київського відрахували, і вона вступила до Інституту іноземних мов. А КДБ простежив, і відрахували її вже з Інституту іноземних мов з формулюванням «За те, що приховала, що була відрахована з Київського університету». Ну вона й плюнула на все це, бо витіснили, все. Виїхала кудись у Росію і там у політехнічному інституті здобула освіту інженера. 

Тож тут теж могло зіграти, що перестали друкувати. Але Дзюба сказав, що це естетичне. Така поетика загалом у Росії не віталася.

Дуже така нерозвинена традиція насправді.

Там взірець Пушкін, а верлібри там якісь трохи з’являлися, але вже пізніше. А тут же провінція, вони ж наслідували. То як у Москві, то й тут перестали друкуватися.

А як ви це сприймали? Це була якась травма чи ви знайшли себе, свій шлях, і не сильно-то й і орієнтувалися на офіційну Спілку, на офіційну літературу?

Я свідомо вже починав писати таке, що не друкується. Якщо не друкується, то й хай. А в 1968 році я йшов до війська, і знайомі дівчата працювали у ботанічному саду, й мали доступ до машинки друкарської, і роздрукували мої вірші. І ці вірші потрапили за кордон, і там у «Смолоскипі», в Балтиморі, за сприяння покійного Осипа Зінкевича, і були надруковані. 

Як ви про це дізналися? Органи повідомили?

В листах мені повідомили, що вийшла книжка. Але він приховав, що це моя, не назвав «Василь Голобородько», а назвав «Василь Малий», бо «Василь Великий» — це Стус. 

Повернувся я додому, трошки відпочив у селі, а тоді поїхав у Луганськ із якимись виступами. А тоді організовували виступи: письменники, поети приїжджали, їм оплачували й відрядження, і виступи. І от був такий Роман Кудлик зі Львова, і ми з ним разом поїхали в Київ із Луганська. Пішли до Світличного, а Світличний їхав якраз до Кочура в Ірпінь, віз, мабуть, на прохання Кочура якусь сантехніку.

І от ми зайшли до Кочура, і він і показав цю книжку, але вже в твердій обкладинці.

Ага, йому передали її, так? І так ви вперше побачили свою книжку?

Він-то знайомий був з багатьма. І хто йому привіз? Це же непросто було  —і туди якісь вірші доправити, і звідти привезти якусь книжку. Але дійшла. І я попросив, а він не хотів давати, каже «Мені теж потрібно!». Але таки подарував мені.

А в нього бібліотека була величезна. І багато хто сміявся, мовляв, ідіть до Кочура, може якусь книжку подарує, французькою. В нього книжки різні були, а ми й мов таких не знали.

І от я привіз свою книжечку у село, і в сіно її сховав.

Серйозно? Бо якби у вас її знайшли, це, фактично, був би доказ вашої протиправної діяльності?

Зв’язки вистежували б, хто дав. І вже після війська я сидів дома, клепав на подвір’ї косу, а приїхав оперативник з Луганська, казав «Да ето нє нам нужно, ето Кієву», питав, кому я передав вірші. Я сказав, що не знаю, — так я й правда й досьогодні не знаю!

Два джерела називають у різних книжках. Якийсь автор написав величезну книжку про Калинця, і там один називається, а в іншому джерелі — інші. То може бути таке, що й кілька людей передавало. 

А кадебісти, може, думали: «О, який партизан потрапив у наші руки, такий стійкий, що не видає!» (сміється). А я правда тоді не знав, і зараз не знаю.

Мені страшенно цікава й симпатична ваша фраза: «Я працюю в українській мові. І мені байдуже, чи в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро, — я живу в українській мові». Мова як прихисток. У шістдесятих, сімдесятих наша з вами Луганщина була дуже зросійщена, Київ, я так розумію, був зовсім іншим, ніж тепер. Оце от перебування в мовній капсулі — воно рятувало вас від зовнішнього світу чи, навпаки, пригнічувало?

Через мову відбувалося повернення до України, до українства, з усім, що з цього витікає: зацікавлення історією українською, літературою, фольклором. Усі запитували в мене «От Луганщина русифікована, то як так трапилося, що ти українську мову так знаєш?». А моя семирічна школа, в якій я навчався, ще була українською. В старші класи ми ходили в шахтарське селище пішки сім кілометрів «по пєрєсєчонной мєстності», в будь-яку погоду. Так ми два роки проходили, а тоді перевелися в інтернат. А вже як я вступив до Київського університету в 1964 році, то зробили ту семирічку в моєму селі вже російськомовною.

Така була політика в них, вони поступово русифікували. А одне село в нашому районі було, де церква працювала і була українська школа, десятирічка. Село велике, і з сусідніх сіл ходили в ту школу. І от те, що школа була українська, і що церква була, то вважалось показником відсталості.

А далі все позникало, особливо після Незалежності. Колгоспів не стало, шахти позакривали, працювати ніде, то й населення почало зникати. Відповідно, і школи.

x

Я питаю не так про Луганщину, бо я сам звідти й чудово розумію, що там по селах говорили й говорять більше українською, а, скоріше, все ж таки про Київ. От ви приїхали, це початок 1960-х років, Київ зросійщений, і те, що ви пишете, ніде не друкується. Ви, фактично, перебуваєте самі в собі, коло спілкування, мабуть, не аж таке велике, і ось розуміння того, що ви знаходитеся в цьому вузькому просторі, — воно не заважало, не тисло на вас?

Ні, я на це не не звертав уваги. А можна було ж спробувати іншим шляхом надрукуватись: відмовитися від своєї поетики. Бо і кадебісти вже знали: «Да он пішет вєрлібром!».

Знали тонкощі.

Да, вже таке слово вивчили. 

І час до часу виникали якісь пропозиції надрукуватись, тільки ж треба було щось таке написати… Якось я сів і за один присіст написав десь п’ять віршів про шахту, про шахтні новобудови. Не допомогло.

Вони зрозуміли, що насправді нещиро це?

Був такий поет впливовий у Донецьку, Григорій Кривда, і він відгуки писав під наглядом КДБ. І от він зупинився на цих віршах про шахти і сказав, що вони слабкі.

Ви зараз не шкодуєте, що це не було надруковано? Все ж могло скластися інакше, у вас могли бути багатотисячні наклади, якби були надруковані ці вірші про шахти.

Ну, в той час, коли Кривда так познущався з мене, у мене була вже книжка ця, що в Балтиморі вийшла. А інколи кажуть, що вона вийшла в Парижі. Бо там написано «Перша Паризька друкарня» (беруть із полиці книжку). О, «Перша українська друкарня у Франції». А видавництво окремо, українське видавництво «Смолоскип».

Видавництво тоді працювало на дві країни, коли починався «Смолоскип». А потім вони друкувалися вже в Балтиморі.

Видавництво у Балтиморі, а друкарня в Парижі.

А Кудлик на передмову в тій книжці подивився (ми ж разом були в Кочура), та й каже: «О, все знають!». Петро Голубенко вступну написав, я й не знаю, хто це такий, а він знав усе, де мої публікації були… То це підтримало дуже мене. 

Я колись сказав Воробйову про видання за кордоном, а він каже — «Для чого? Тим більше, українською мовою». Кажу: «Та хоча б для того, щоб воно не пропало».

У мене там чотири розділи, як окремі книжки. «Летюче віконце», «Пастух квітів», «Від криниці до криниці» й «Ікар на метеликових крилах».

«Ікар на метеликових крилах» з’явився окремою книжкою вже на початку дев’яностих.

От ми з вами говоримо про покоління. Ваше відчуття літератури — це дійсно якийсь єдиний потік, в якому ми всі знаходимось, чи це все-таки окремі джерела, які б’ють кожне собі, кожне по-своєму? Ви бачите, що сьогоднішні молоді поети знають, що перед ними стояли ви, що вони відчувають вашу присутність?

Поетики різні, різна тематика, і це добре, що кожен має своє авторське обличчя, а єдиними нас робить наша мова. В одній мові працюємо.

А все ж таки відчуття того, що перед нами хтось був, воно сьогодні зберігається? А у сьогоднішніх двадцятилітніх?

От Станіслав Новицький, він багато друкується, то він каже, що знав мене, і що надихнув його на поезію саме я.

От це дуже цікаво. Я пам’ятаю дуже добре, мені було якраз сімнадцять-вісімнадцять, коли почали виходити ваші книги — й «Ікар», і «Калина об Різдві»… І було цікаво порівнювати вашу поетику 60-х років із цією новою поетикою, де з’явилося багато політичних мотивів, де були вірші про народний рух, і загалом багато політики. Причому політика дуже дивно, якось химерно і цікаво вписувалася в традиційну для вас поетику. І для нас, для мого покоління, це були настільні книги. Минуло тридцять років, і мені самому цікаво, — я не можу ні стверджувати, ні заперечувати, — чи сьогоднішні поети, які починають «свій шлях торувати» в українську поезію, чи вони це все відчувають, чи вони все це знають.

А хтозна. Оцей приклад — Станіслав Новицький, який каже, що я на нього вплинув. А я дивлюсь його вірші, то за поетикою там спільного нічого немає.

Ну, це може і добре, воно розвивається все, змінюється.

Автор може надихатися якимось автором і щось спільне зберігати у своїй творчості, а може цього і не бути.

То будемо дивитися, як воно все буде розвиватися, хто буде приходити в цю поезію.

Та ж добре, що ще ідуть же ж. Бо тоді українська поезія трималася на якомусь спротиві. Це був якийсь протест, бо всі відчували, що воно переслідується, зневажається й ігнорується. А тепер… Тут такий психологічний момент, що якщо щось було заборонено, а потім дозволено, то воно втрачає всякий інтерес і цікавість, так що хтозна.

Власне, якщо школи ще будуть існувать, і села ще наші будуть існувати, то перспективи не райдужні, але нормальні.