Це не магія, цьому треба вчитися: молодша лейтенантка Оксана Сироїд
Про те, як сьогодні народжується нова українська військова доктрина, чим лідерство відрізняється від «командирства», і що жене людину в бій, якщо не приниження й страх — молодша лейтенантка 2 корпусу НГУ «Хартія» Оксана Сироїд у розмові із Сергієм Жаданом. Ця розмова вийшла на Радіо Хартія до дня народження однойменної бригади.
Для мене чотирирічна історія «Хартії» це певна метафора змін в армії загалом. Від невеликого добровольчого підрозділу — до великого формування, яке зараз об’єднує понад 20 тисяч людей. Як ти бачиш цей шлях, як ти бачиш ці трансформації в добровольчому русі і в армії в цілому?
Запорукою успіху «Хартії» стали декілька чинників. Передовсім, це лідерство. Найперше — лідерство командира [мова про командира 2-го корпусу НГУ «Хартія» Ігоря Оболенського – ред.], це його візія, він хотів це нове військо.
Він з тою думкою жив десяток років до того. Це лідерство людей, які повірили і готові були ставати поруч і створювати цю історію (таких, наприклад, як Всеволод Кожемяко). І це енергія людей, які готові були захищати своє.
Хтось прийшов до війська, бо просто хотів своє захистити, а хтось хотів бути долученим до якоїсь важливої місії. Кульмінацією стало те, що командирові вдалося це поєднати в систему, створити з цього єдине тіло. Не змарнувати цю людську енергію. Там, де не було належного лідерства, ця енергія губилася. І багато людей у цій війні загинуло через те, що не вдалося найбільш ефективним чином використати людську енергію. Командиру вдалося. Він дуже терпляче і смиренно до цього підійшов.
Він розумів, що мусить і дбати про цих людей, і перетворювати їх у воїнство.
Люди часто запитують: «Ну що ви робите?» — «Оце й оце» — «Так і ми це робимо». Всі це роблять. Але дуже важлива ця енергія, цей дух командира.
Я, працюючи над перекладом Клаузевіца, була заворожена, як він описує цей дух командира. І тепер, коли вже маю свій досвід спостереження, я можу зрозуміти, про що йдеться.
Ти постійно згадуєш, вживаєш і просуваєш поняття лідерства. Я бачу, як ти працюєш із сержантами, з командирами. Лідерство, ясна річ, потребує залученості ресурсів людини, яка має в собі цей потенціал. З іншого боку, це ж стосується людей, які довкола цієї людини. Як дотриматися межі, щоб лідерство не перетворилося на культ, не призвело до витворення абсолюту, і щоб оця нормальна взаємодія, синергія, не перетворилася на занадто жорстку ієрархічність?
Це дуже цікаве запитання. Концепція лідерства прийшла до нас зі Сполучених Штатів, і вона є противагою совєтської концепції командирства. Совєтська доктрина була базована на застосуванні величезної маси людей, яких треба змусити вмерти. І командир мав змусити людей піти на смерть.
Треба було людину зламати, знецінити, зневажити настільки, що людині все буде байдуже. Ця тюремна культура у радянському війську не випадкова, це замисел такий.
І от ми кажемо: а якщо це не страх і приниження спонукають людину йти в бій, то що? Насправді чинників не так багато. Це навченість, це мотивація, яка формується через ідею, знову ж таки, через навченість і дисципліну. І ось навченість, дисципліна, ідея — вони як клубочок. І лідер. Лідер, який буде вчити, надихати, буде вести за собою. І тому лідерство не є прототипом авторитарного чогось. Це навпаки антагонізм авторитарного.
Зараз завершувався курс підготовки командирів взводів. Я приїхала поспілкуватися з хлопцями, і найбільше на що вони звертали увагу (зрозуміло, крім змісту курсу), — на рівень поваги, який вони відчули. Повагу в усьому. В побуті, в умовах, дозвіллі, у ставленні з боку інструкторів. І от ми з ними обговорюємо залишки
совєтської системи, яка все ще в нас є у війську, і я їх запитую: а що є противагою, якщо не страх приниження, знецінення, то що? І вони кажуть: мотивація, навченість. І це всі хлопці досвідчені, які воюють з 22-го року. І один до мене повертається і каже: турбота і любов.
І в нього було таке просвітлення, що він пережив цей досвід. І я кажу: те, що ви проживаєте, це для того, щоб ви могли це далі транслювати. Тобто ми вам показуємо, яким може бути інший шлях.
Ти постійно наголошуєш на неминучості освіти у війську. Військо як простір освіти. Дехто говорить, що це зайві речі, що вони не мають стосунку до реальності, яка зараз є. Як би ти пояснила потребу постійної самоосвіти і самозростання?
Найперше, треба прийняти, що військова матерія — це окрема матерія. Ми ж не підемо на операцію до людини, яка просто вдягнула білий халат і не має медичної освіти. Ми ж хочемо, щоб це був навчений хірург. Але часто очікуємо, що коли людина вдягнула однострій, то вона вже все вміє. Зійшло боже благословення — і вона раптом стала воїном.
Воїни, які безпосередньо воюють, потребують постійної навченості. Солдати, сержанти, що б вони не робили, чи це піхотинці, чи це оператори дронів, чи це логісти. Вони все одно дуже близько до поля бою і вони потребують однієї навченості. Іншої навчаності потребують командири. Найцінніша здатність командира — це здатність мислити, тому що війна — це постійна невизначеність, постійна невідомість, непередбачуваність і загроза, і в цих умовах командир стикається з величезною кількістю інформації, велика частина якої не є правдивою. І цей обсяг колосальний, і він несеться. І це потребує неймовірної спроможності мислити, аби ухвалювати рішення, які призводять до перемоги, і при цьому зберігати життя людей. Це не магія, цьому треба вчитися.
Ти говориш про навчання військове, але «Хартія» дає бійцям ще світоглядну основу: речі сенсовні, пов’язані з ідеологією, ідентичністю, історією, це те, що так чи інакше потім позначається на мотивації. У військо приходять дуже різні люди, з різних середовищ. Як усе це звести до спільного знаменника?
Коли я кажу про воєнну матерію, то не маю на увазі суто інструменти планування чи управління боєм. Воєнна теорія й історія – це також воєнна матерія. Історія українських битв — воєнна матерія. Історія російсько-української війни, яка тягнеться кілька століть, це також воєнна матерія.
Наша мета — навчити командира мислити, але ми вибираємо гідне тло для того мислення. Ми даємо ту ж історію України не для того щоб людина запам’ятала хронологію дат, а щоб зрозуміла контекст, щоб певні феномени розуміла. І те ж саме стосується речей, пов’язаних із розумінням себе. Ми багато знань і навичок, які стосуються психології, здатності людини розуміти себе та інших. Ти мусиш мислити, щоб приймати себе і приймати інших людей, з якими працюєш. Без цього мисленнєвого пакету командир як лідер неможливий.
Друге питання — про спільність. Ми живемо з залишками совєтської доктрини, яка когось іншого виховувала, не українського воїна. І ми є в процесі народження нових доктрин. Люди, які колись ту доктрину опишуть так, як належиться, вони сьогодні на полі бою. Колись ті хлопці, дівчата, сядуть і будуть писати. Зараз вони мусять це робити руками. Але от вже зараз, наприклад, проєкт співпраці, який ми маємо з Третім армійським корпусом, це зближення, досвід, набутий на полі бою, кристалізується у спільне знання. Практика, яка виростає, перетворюється на теорію.
Ми дійшли до того, і вони дійшли до того, що коли ти стаєш великим, вже передавати знання з вуст в уста складно. Воно мусить бути описано в той спосіб, щоб його можна було передавати. І це дуже добрий процес. Ми в такий спосіб побудуємо нову українську доктрину. Вона народжується зараз.
Знаєш, я вчора пережила гарний досвід. Ми мали завершення ще одного навчального курсу для офіцерів і завершили такими словами командира про те, що «Хартія» – це те, як кожен з вас її уявляє й будує. І мені здається, що якраз цей досвід будівництва показав, що тут кожному є місце і кожен може стати акціонером цієї ідеї. І я хочу, щоб ми перемогли, щоб живі, здорові хлопці й дівчата повернулися додому.
А ми також розуміємо, що ця загроза з нами буде завжди присутня. І для того, щоб перемагати не тільки в моменті, а бути стійкими у перемозі й на полі бою, і стратегічно, ми маємо стати співвласниками, акціонерами оцієї переможної ідеї, ідеї того нового війська. Я цього нам всім бажаю.
