Чому сховище хмарне — Василь Байдак розповідає про новий сольник «Хмарне сховище», прем’єра якого відбудеться 26 жовтня 2025 у київському Палаці спорту. Комік зазначає повернення абсурдного гумору і розмірковує про нормалізацію критичного досвіду, який переживають українці, а разом з ними українські стендапери. Про межі допустимого у жартах, про появу великої української аудиторії і попит на україномовний контент — текстова версія інтерв’ю Василя Байдака з циклу «Стандарти кухонно-диванної експертизи». Читачі дізнаються, чи готовий Байдак продати рідного батька заради допомоги Силам оборони України.
Василь, перше питання до тебе. Ти 91-го року народження? Ти фактично рожесник нашої незалежності.
Так, так. Я півроку ще трошки там помурижився.
У тебе немає цього радянського піонерського бекграунду.
Ні, немає.
Скажи, будь ласка, коли ти вперше почув словосполучення «український буржуазний націоналіст»?
От зараз (сміються).
У мене було друге таке смішне питання – а стосовно себе? Але я так розумію, що і стосовно себе теж, так?
Так, стосовно себе теж вперше. А я він?
Якщо ти робиш такі от речі, то очевидно, ти він саме і є.
Якщо говорити серйозно, я десь читав в одному з інтерв’ю, ти сказав, що Росія в тебе забрала почуття абсурду. Я так розумію, ти говориш про загальну ситуацію, але, припускаю, і стосовно своєї діяльності. Ти починав…
…в театрі абсурду «Горобчик».
І як людині, яка займалася абсурдом на сцені, жити у світі, який знаходиться в ситуації абсурду?
Це дійсно феноменальна річ. Я так і назвав свій сольник – «Росія вкрала абсурд», я це прямо відчув. Коли ти виходиш на сцену і створюєш якусь абсурдну ситуацію – посміялися камерно серед своїх і все. Але коли ти говориш абсурдні речі, а суперабсурдні речі відбуваються у світовому масштабі… Ракета потрапляє в «АТБ», і вони заявляють на своїх всіх медіа, що знищена база НАТО. І ти бачиш, як це форситься у них. Вони створюють пропагандистську фабулу, але вона працює. Це абсурдні речі.
Я відчув, що мій абсурд на дуже мінімальному рівні. А ще дуже важко будувати абсурд, коли твій світ похитнувся. Тому що є певний фундамент: світогляд, як будується цей світ, всі ці парадигми. І на ньому будуєш якісь абсурдні речі. А ось почалось вторгнення — і я відчуваю, що мій фундамент став крихким. Я не можу побудувати абсурдні речі.
Я розумію. Згадуючи ваші вистави, те, що ви робили в «Горобчику». Наш світ і до цього було важко назвати нормальним, але є те, що ми називали нормальним світом, і ви стоїте ногами догори і дивитесь на світ так. І люди намагаються дивитися з вами, і це створює безліч кумедних ситуацій. Зараз весь світ ногами догори. Змінилася, як мені здається, природа комічного як такого. І як ти даєш з цим раду?
На початку вторгнення були перші сольники, «Росія вкрала у мене абсурд», де я рефлексував, як нам жити далі, як нам бути. І давав собі якусь надію і людям, які слухали. Про те, що всі речі, які ми любимо, сховані десь у нас всередині, в серцях, десь в коморках. Але після всього воно відкриється, і ми всі повернемось – і ще краще стане. В плані моральному.
Потім другий вийшов сольник, «Довільно-хаотичне». Я рефлексував, брав історії, які сталися вже після вторгнення – з військовими, з волонтерськими.
Потім ще був «Смерть. Папуга. Фортепіано», там була рефлексія про смерть. В якийсь момент я відчув, що смертей навколо, в моєму житті стало дуже багато. І мені необхідно про це поговорити. І ми поговорили з Ingret: це виконавиця, вона грала на фортепіано, я розповів їй.
І зараз я відчуваю, що пройшов час і мій фундамент, здається, повернувся.
Кукуха прилетіла?
Прилетіла кукуха, кукуха зрозуміла, де можна гніздечко поставити.
Це трошки лякає, тому що відбувається нормалізація під час війни, а це страшна річ. Але, видно, інакше ніяк.
Я теж про це часто думаю, що є це звикання, є інертність війни. І з одного боку, це добре, тому що люди не можуть чотири роки знаходитися в стані стресу, страху, тривоги. А з іншого боку, звикання не позбавляє нас якоїсь етики, якоїсь моралі? Що ми на якісь речі просто вже не реагуємо?
Я думав про це. Коли в мене сталась наступна трагічна втрата в житті, і я відчуваю — я наче як порожній. Не відчуваю. І я став думати про це і зрозумів, що організм ставить блок і каже: «Я тебе не пущу в туди, в той біль, тому що ти можеш звідти взагалі не повернутися».
Після всього, після закінчення, я гадаю, ми будемо рефлексувати, будемо повертати всю цю… Це в мене зараз в стендапі ось у свіженькому, який буде 26 жовтня… Це про too much. Я колись спілкувався з іноземцями, і ми з ними про це too much — занадто! — говорили, про речі, які для них суперцинічні, а для нас суперрутинні.
І я думав про наше це too much, колись буде відкат назад? Я не знаю. Я думаю, що ми це все трансформуємо в досвід і станемо мудрішими. Я не думаю, що ми стаємо черствішими чи цинічнішими. Думаю, що ні.
Є таке відчуття, що ми зараз без шкіри. Дуже багато речей сприймаємо дуже гостро. Відповідно, є така певна зашкарублість, але чи означає це черствість, я не знаю, не впевнений.
Це наш «стоп», тому що якщо ми почнемо все сприймати дуже відкрито, нам буде дуже боляче. Цього болю навколо дуже багато. Я думаю, що коли потім цього болю буде ставати менше, ми будемо повертатися знову у нормальний стан.
Навіть на рівні лексики. Ми з тобою говоримо, ти вживаєш слово too much. Згадай 19-й рік і слово too much, яке виплило в розмові двох народних депутатів. Пам’ятаєш історію, коли вони говорили про одну зі своїх колег, «тюнінг too much»?
Ні, не згадую.
Це тоді дійсно було як стендап, який випадково записали. В них були петлички (мікрофони – ред.), як у нас з тобою зараз, і вони забули їх вимкнути. За цим був сексизм, і це було неприйнятно, але все одно це можна було тоді сприймати як жарт. Зараз ти говориш too much абсолютно з іншою інтонацією і в іншому контексті. Це про значення багатьох речей, які зараз мають зовсім іншу вагу.
Так, так. Власне, too much – це ключове слово цього сольника, який я назвав «Хмарне сховище». Я так думаю, дуже красива метафора, тому що зараз стали ці реактивні шахеди із горючою сумішшю, і дві стіни, які були раніше, вони вже не дуже і дві стіни. Ми ховаємось за ними, але по факту ми ховаємось за хмаринками. Ти маєш йти прям в укриття-укриття, в метро спускатися і то… Я стою за двома стінами і думаю, складають росіяни під’їзди повністю. Це твоє хмарне сховище.
Ну, і «Хмарне сховище», тому що багато часу проводжу в телефоні, і я прям відчуваю, що десь там…
Там тебе більше, ніж тут.
Так. Що це моя реальність там. На фоні тривожності, стресу, воно все позмішувалось.
І оце too much ключове. Що для нас зараз є too much? Трошки рефлексії. Але вже і абсурд повертається, багато абсурдних речей.
Якщо говорити про твою мову, те, яким ти був до 2022-го року. Ти якісь старі жарти, старі номери використовуєш зараз? Чи це залишилось в минулому?
Ну, по-перше, до 2022-го я був російськомовним…
Я навіть не про мову, а про спосіб жартування, про твій спосіб мислення, про те, як ти мислиш.
Це був абсурд, повністю абсурдні жарти без якихось соціальних речей. Хоча в останньому перед вторгненням сольніку «1928» було про казіно.
Найбільша наша проблема тоді була.
Казіно, мікрозайми. Ну, так, але в мене друзі горіли на цьому. І я такий: про це треба сказати.
І от нещодавно я подумав. Я чому сказав про російськомовність? Тому що в мене багато класного матеріалу, над яким я працював. Вісім років у стендапі я був російськомовним. І там прям багато дуже класних жартів. І я в якийсь момент думаю: блін, ці жарти є в YouTube, російськомовні. Хочеться, щоб вони були українською. Тому що мені не подобається, що я творив культуру, яку я вважав українською культурою, але по факту вона не українською мовою. І мене це в якийсь момент заділо, я подумав, чому не взяти ці кращі жарти і не перекласти українською, українізувати.
І я навіть робив нещодавно «Маленький камерний дерусифікований». І свої старі кращі жарти переклав українською і виступив з ними.
Як вони сприймалися?
Вони працюють, тому що вони абсолютно абсурдні. Вони побудовані в іншій парадигмі. Це онлайн і це жарти в одне речення. Давай я зараз один на тобі перевірю.
Я підіграю в разі чого.
Поставив собі теплу підлогу, забув про холодну стелю, помер в торнадо. Ось такі.
Але якщо говорити про саме відчуття, сенс жартів, то він залишився ностальгічно-добрий. Це час, де ти був інший, де ти був, хоча так не можна говорити, але ти був в безпеці, в абсолютно іншому стані.
Якщо ти зі мною не згоден, то поправ мене. Мені видається, що гумор – це великою мірою про етику. Де ти заходиш за межі етичні, не заходиш, де етично про щось пожертвувати, неетично, де ти хайпуєш і свідомо переступаєш цю межу етичного. І якщо це в умовно нормальному суспільстві, нормалізованому, суспільстві, яке не знаходиться в стані війни, – то це одні норми. А в суспільстві, в якому є війна, – інші норми. Вони змінилися, змістилися кордони, червоні прапорці. Ти за цим слідкуєш? Випадало заходити за ці пропорції, були досвіди?
Формула дуже проста. Це концентрація на власному досвіді. Власний, пережитий досвід ніколи не стане переходом етичних норм. Тому що це мій досвід, це моє життя, і я можу над ним жартувати як завгодно. Я можу в жартах уявляти різне: умовно – як ракета залітає. Тому що у мене був цей досвід.
В плані етичних норм, зараз у Олександра Авдєєва вийшла книга про психоаналіз гумору «Хто так жартує?». І там хороший меседж про те, що кожен жарт несе інформацію, яку ти хочеш передати. З цієї точки зору в кожному жарті дійсно закладені якісь певні етичні норми, ти можеш їх сказати співрозмовнику чи зі сцени, і це буде сприйнято як твоя певна етична межа. Зараз ці межі у кожного по-різному. Я не захожу або дуже обережно ступаю по території, яка може тригернути. Я людина емпатійна, і я розумію: деякі речі можуть тригернути аудиторію.
Беремо, наприклад, «Смерть. Папуга. Фортепіано». У мене там рефлексія про мого троюрідного брата, який зниклий безвісти. І я розумію, що це тема, яка болюча для усіх. І тому я пішов до військової психотерапевтики, я їй розказав цей матеріал і запитався, чи це нікого не тригерне. Вона каже, так, це власний досвід, ви ним ділитесь, і він має допомогти.
Потім я читав коментарі, що цей біль дійсно сприйнявся, і людям трошки стало легше.
Ти згадав про брата. Таких історій зараз безліч. Війна тотальна, вона фактично всіх стосується. В кожній родині вона є тією чи іншою мірою, дуже сегрегована аудиторія.
Ось ти виходиш на великий зал, тисячний. У тебе були стендапи в «Жовтневому», заповнений «Жовтневий» – дві тисячі, здається?
1928 плюс друзі, які прийшли без квитків, стоять за сценою, вони там п’ють і не слухать. Але я до чого? Перед тобою 1928 чоловік і хтось із них був на війні, хтось із них, можливо, пройшов через полон, хтось, можливо, має поранення, хтось, можливо, когось чекає. І ти маєш щось говорити таке, щоб не вийти дійсно в цю зону триггерності. Говорити лише про себе?
У цих випадках, так. Я можу вигадувати жарти про шахеди, уявляти, як можуть трансформуватися обстріли.
Тому що я в Києві, ракети через мене літають, я їх чую вибухи, я бачу дим. Це моя рефлексія. У мене вже стільки цього досвіду, що я можу фантазувати і будувати якісь надбудови. Не прямо говорити, що був обстріл вчора, а уявити, побудувати трошки вище.
Коли я захожу на територію Донбасу, то там я ділюсь виключно тим, коли я був на Донбасі, з ким я був. Виключно ці історії.
Це твій Донбас? Той, який ти знаєш?
Так, саме мій. Була в мене історія: мені військовий сказав, як вони сприймають обстріли, і я взяв його фразу і її трішечки докрутив. Але так, щоби я прямо починав говорити про окопи, про гаубиці, про БТРи, про ворога, який наступає – це не мій досвід.
Немає у тебе окремої програми для військових? Коли приходиш виступати перед військовими і намагаєшся викликати довіру, зайти в цю зону і підіграєш.
Я пам’ятаю перші поїздки на Донбас із комедією. Я думав: я так хочу вам показати, що я в темі. Я так хочу вам розказати свої волонтерські історії, як я ці машини гнав, як я закуповував тепловізори. І в якийсь момент я розповідаю ці жарти, і мені приходить усвідомлення, що люди, які зараз знаходяться безпосередньо на війні, тільки що повернулись з бойового завдання, можливо, будуть йти завтра, і вони хочуть просто відпочити – і я приїжджаю і їм розповідаю військовий досвід. Я думаю: чим ти зараз думаєш? Я поміняв програму, я почав розповідати, як мене ледь не побили через мою зачіску. І я побачив, як люди слухають і відпочивають, вони насолоджуються цими 15-ма хвилинами. Або їм смішно, або їм не смішно.
Є інша історія. Я колись з одним військовим говорив і це теж трансформував в жарт. Я виходжу після виступу, не дуже військові сміялися, і він каже:
– Що ти, засумував, що не сміялися?
Я кажу:
– Ну, так.
Він каже:
– Які у вас задачі були, коли ви сюди їхали?
Я кажу:
– Розсмішити і відволікти.
Він каже:
– Відволікти. Як ти гадаєш, ми сьогодні будемо з побратимами спілкуватися про те, який краще тепловізор взяти, Циклоп-335 чи Циклоп-600, чи про те, які дов@@би до нас сьогодні приїжджали?
Кажу:
– Мабуть, друге.
Він каже:
– Ну бач, відволікли, задача виконана.
Стосовно загравання з військовими, я думаю, що всі, хто їздив до військових, через це пройшли. Я пам’ятаю наші поїздки з 2014-го року, коли кожен музикант чи кожен письменник намагався максимально вибити сльозу. Це викликало таке, чесно кажучи, нерозуміння. Типу, ми і так все це бачимо, розкажіть про любов, про якісь пригоди, про алкоголь.
Щось таке, щоби просто відпочити, щоб хоча б уявити його.
Питання від диванно-кухонних експертів до тебе. З чого зараз не можна сміятися?
Я сміюсь зі всього.
З вегетаріанців можна сміятися?
Звичайно. Треба.
Церква?
Можна.
Атеїсти?
Можна.
Більший гріх сміятися з церкви чи над атеїстами?
У мене жарти про Ісуса є, багато жартів. Розповісти?
У мене мама постійно питає, чи я цілую хрестик на шиї. Я кажу, що регулярно, один раз на рік. Коли? Я кажу, на флюорографії.
Якщо говорити про феномен стендапу, який у нас зараз дуже популярний. Хтось його любить, хтось його сприймає дуже органічно, комусь він так і не зайшов. Це я про себе зараз. Я люблю тебе і люблю Лєру Мандзюк. Я до того, в чому феномен популярності?
Українського стендапу?
Стендапу в Україні, тому що в світі він існує давно. А у нас до певного часу був формат умовного КВК, а зараз просто квітне стендап.
Взагалі стендапу у світі, я не пам’ятаю, називають і 60 років, і 70 років.
Навіть кажуть, що Марк Твен був перший стендап-комік, тому що він дуже любив збирати аудиторію і розповідати їм жарти.
Але якщо брати часи Ліні Брюса, це перший широкий загал, то це років 60. У нас він існує 13 років. 13 років українському стендапу, якщо брати офіційно – перша стендап-вечірка, яка відбулася в Києві. І він існував, ріс, але він ріс власними силами і дуже повільно. Чисто така підвальна історія.
Підпільний стендап – це були дійсно підвали, бо великі майданчики не давали, бо матюки. «Ми знаєм КВН, а що це? Це конкурс капітанів чи що це?». І тому це була підвальна історія, і теми були такі – про релігію, про рак. Люди заходили і такі: ага, ну це щось таке цікаве.
Але він не виходив на широкий загал. Вийшов, коли на Новому каналі Андрій Шабанов зробив… Я не пам’ятаю, як саме це називалося, але це був такий формат, коли телебачення сказало: нам мало просто жартів, дайте нам якийсь механізм. І там був сміхалайзер. Люди розказували жарти, сміх в залі таким приладом вимірювався, і потім казали, хто виграв, хто програв.
Це таке у нас на телебаченні було?
Це було на телебаченні.
Я почав дивитись телевізор після того, як з’явився Єдиний телемарафон, до цього я не дивився. Скільки пропустив, виявляється.
І добре, що ти це пропустив. Тому що це відкатило стендап…
Зрада формату була?
Воно просто погано зайшло. Але там фігурувало слово «стендап», і у нього були низькі рейтинги. І тому, коли приходили, їм казали: так був досвід стендапу на Новому каналі, рейтинги низькі. Я сам брав участь в чотирьох пілотах на телебаченні зі стендапом. Жоден із них не зайшов.
І це був російськомовний стендап. Були коміки, які виступали українською мовою. Але і аудиторія теж… Газпром вливав бабки у ТНТ, у російський стендап, і там була висока якість картинки, були автори, які писали матеріали.
Все це просто копіювалось, мабуть?
Воно просто приходило на український YouTube, люди його дивилися. Існував український сегмент, але він не міг зайти, тому що в нього не було грошей. Рекламодавці не дають рекламу, тому що це буде мало хто дивитися, бо люди дивляться російськомовний стендап.
І тому у нас поступово, дуже важко, і 2019-20-й роки – починають коміки українізуватися.
Хто перший україномовний зібрав повний зал? Очевидно, це був Притула?
Так. Але це було «Вар’яти-шоу», зі стендапом він не виступав. І не міг, у нього не було глядача, який би міг дати багато переглядів на YouTube, запросити рекламодавців. Люди такі: а для чого нам тут, якщо є от?! Вже багато різних стендап-клубів повиростало в Росії. І люди дивилися ці передачі.
І от відбувається повномасштабне вторгнення. І багато хто каже, що з’явився український стендап. Але ні. По факту з’явився український глядач українського стендапу.
Я чому пишаюся українським стендапом? Тому що у 2022-му році відбулася відсотків, мабуть, на 97% українізація стендапу. Всі, хто були російськомовні, стали україномовними. Це комусь було важко, мені легше, бо я був україномовним до університету.
До того, як ти потрапив у цей театр абсурду. Колмен тебе русифікував (сміються).
Але я не буду відповідальність… Я сам русифікувався.
З’явився україномовний глядач. Це ти сказав дуже просто, але дуже точно, як на мене. З’явилися спочатку аудиторії, і зараз митці намагаються заповнити собою весь цей простір, всі ці запити аудиторій.
Це класно.
Це дуже класна річ, так. Це великий виклик, але й великі можливості.
І зараз стендап — якість збільшується, кількість збільшується. Клас.
Але скажи нашим диванно-кухонним експертам чесно. Все одно нас ніхто не дивиться, буде тисячі три переглядів.
Я тоді пішов. Я ж прийшов за переглядами!
Чекай-чекай. Все ж таки український стендап сьогодні – це більше Росія чи Америка?
Америка.
Наші стендапери реально дивляться американський стендап?
Так, так. Я ріс на ньому. Я ріс на американському, на британському. Мене відвело, я російський стендап не дивився. Це не те що «я ніколи не дивився!», я знав, хто там, але я не надихався. Я дивився завжди англійський, американський.
А зараз уже на Netflix. Раніше це була історія, де ти десь зайшов, знайшов десь ВКонтакті, хтось переклав субтитрами російськими, щоб зрозуміти, що там відбувається, бо англійської не вистачає. Потім торренти почались, де ти нелегально скачуєш, крав, крав як боженька. А зараз це є на Netflix – американський стендап, який перекладений українською, дубльований, субтитри.
Це ж не лише зміна мови, не лише зміна обставин, хоча зміна обставин – це, мабуть, головне, що з нами всіма зараз відбувається. Оця нормальність-ненормальність — розбилася колба абсурдності, абсурд розлився в повітрі. Це зміна публіки, безперечно. Але це зміна і комунікації як такої. Ти зараз збираєш Палац спорту, по місту немає… вони, мабуть, десь є, але я не бачив великих афіш.
Немає. Взагалі.
Є соціальні мережі. Господь створив для тих, хто обділений увагою, Facebook, і для тих, хто не має почуття гумору, Twitter. Ти от серед яких?
Я – Twitter, Facebook’у немає. Я більше Instagram взагалі, але Twitter є.
Це ж правда, зараз фактично всі рекламні, маркетингові комунікації відбуваються через соціальні мережі?
Так, соціальні мережі. Ну, слухай, я дуже хотів би повісити аграмєнний банер на Палац спорту.
Але на Палаці спорту вже висить Артем Пивоваров.
Артем Пивоваров, так! Він збирає вже п’ятий-шостий… Його плакат висить і Степана Гіги, вони вдвох там. Я вже казав, подвиньтеся, пожалуста, чуть-чуть.
Пан Степан Гіга не подвинеться, він монумент нашої музики. Але цей спосіб комунікації зі своєю аудиторією – це ж не лише про рекламу, про продажі. Це ж про взаємообмін якоюсь інформацією, якимись енергіями.
Так, це своя бульбашка, це своя аудиторія. Мені не хочеться виходити на широку-широку, всіх людей світу мати. Мені хочеться мати своїх людей, це суперкомфортно, це дуже приємно. Це коли тобі не треба нічого пояснювати.
Ми ж виступаємо в різних місцях, від фестивалів до торгових центрів. Але найбільш класні виступи — це твої невеличкі, камерні сольнички, на які прийшли саме твої. Це фантастика просто.
І Палат спорту – це ж не… Немає у нас такої задачі – познайомити людей зі мною, і їх привести. Задача «таргета» – донести всім моїм людям, що буде класна подія, приходьте.
Ти маєш можливість подивитися, буде цих людей 10 тисяч чи скільки їх там?
Це цікаво не лише з точки зору комерції. Хоча це ж не комерція, волонтерство. Але з точки зору культурних тенденцій, які відбуваються, чи можливо зібрати Палац спорту, по-перше, на стендап, по-друге, на стендап без сіті-лайтів по місту і без реклами в Дмитра Гордона?
Цікаво. Мені здається, що можливо.
Ще є така штука, що люди зараз в Україні не планують заздалегідь.
Купують квиток напередодні.
Так, два тижні, тиждень. Але це в моєму випадку. Бо дивлячись на концерти Артема Пивоварова, де вони вже щось типу п’ятий Палац спорту продають, там якийсь інший механізм, щось інше відбувається. Люди купують заздалегідь, якось вони правильно це пробудували, донесли.
Ми згадали оцю волонтерську складову. Я так розумію, вона для тебе дуже важлива. Ти збираєш величезні суми протягом цих всіх років – і в Україні, і поза межами, я знаю, у тебе були виступи, звідки ти привозив чували з доларами.
Коли ти щось продаєш на концертах… У тебе ж на стендапах є ці аукціони, так?
Так, це виходить половина суми.
А що люди купують? Люди купують, аби щось купити? Чи це змінилося?
Є, що купують, аби щось купити. Нещодавно була така історія в Хмельницькому. Йшов-йшов аукціон, і люди кажуть:
– Що у вас там ще залишилося?
Я кажу:
– Оце.
– 16 тисяч гривень.
Я кажу:
– Ого! Супер!
І потім вони підійшли, я кажу:
– А як так?
Вони кажуть:
– Ми коли йшли до вас, ми виділили собі бюджет – 16 тисяч гривень. Нам байдуже, що це буде. Просто задонатити.
Але потім колись можна писати наукову роботу, як аукціони проходили. Зараз, мені здається, час уже якогось пост-мета-модернізму в тому, що продається. Тому що інколи якийсь прикол, створений прямо зараз, зайде набагато краще, ніж там якась річ військова, брелок. Тому що люди настільки наситились за ці чотири роки…
Давай це зараз перевіримо. Ти готовий заради Сил оборони України батька рідного продати?
Батька ні, але…
Дивися, у нас є отака картинка (показує фото). Якщо ви думаєте, що це Василь – це не Василь, це його тато. І зараз ми собівартість цієї картинки збільшуємо у сто разів, тому що Василь підпише це фото і продасть 26 жовтня на концерті у Палаці спорту. І не кажіть, що український артист заради батьківщини батька рідного не продасть. В хорошому сенсі цього слова.
І я підпишу. Збільшим у двісті разів вартість цієї фотографії.
Це ж те, про що я розповідав військовим. Зараз я заплетений, а там шевелюра отака. І я розповідаю, що батько постійно мені казав:
– Ну пострижися, Вася, ну як ти виглядаєш, як якийсь катишок на светрі.
І я знайшов у тумбочці і просто мовчки йому показував його фотографію.
Він тут схожий на Джеймса Брауна.
Feel good.
У мене є ще одне питання від наших кухонно-диваних експертів. Гумор, як мені видається, це про відчуття повноти життя. Про те, що ти можеш собі дозволити цю легкість, впустити в себе цей абсурд. Це про наповненість, великою мірою це про любов. Трагедія – це не завжди про любов, а гумор – це завжди про любов. Зараз багато хто з нас це відчуття повноти життя, любові до життя втратив. Те, що робиш ти, те, що робить Лєра Мандзюк, роблять інші стендапери, яких я не знаю, — це про гумор чи це вже щось інше? Якась терапія?
Це в першу чергу терапія. Для мене гумор — це завжди про любов, про доброту. Бо я нічого інакшого під час своїх виступів не відчуваю. На сцені я – позитивний енергетичний вампір. Я кайфую на сцені.
Мене дуже бісить, коли знаходжу в коментарях: «Немає в Україні Джорджа Карліна, коли з’явиться?». І я такий: ну бл@@, так, немає. А де ваш Джордж Карлін? Він помер своєю смертю в 60-70 чи 80 років. До цього він займався стендапом. Джордж Карлін коли починав, 15 років жартував про котів, про собак. Потім він став соціальним – і в кінці свого життя, коли він був 50 років в стендапі, він почав жартувати речі, які ви десь побачили колись ВКонтакті, запам’ятали ім’я і пишете «коли в нас з’явиться український Джордж Карлін?». П’ятдесят років!
Наші коміки, я займаємось дванадцять років. Але ми як Джордж Карлін по факту, тому що ми всі зараз однією ногою в могилі. Досвід, який переживають українські коміки, – дайте їм трошки часу, дайте їм настоятися. Два-три роки після закінчення — і ви побачите, у що це перетвориться. Тому що такого досвіду як в української стендап-комедії, українських людей, немає зараз у світі.
Це все про пережитий досвід, про те, як аудиторії стає легше. Я прям чую це полегшення. У мене є матеріал, з яким я їжджу у тури, і там є блочок про Трампа, який я міняю постійно.
…залежно від заяв Трампа.
Так-так! Я їжджу і такий: @@ний Трамп, боже мій! І люди такі: даааа! А потім я кажу: але зараз, подивіться, який хороший. І люди такі: так, хороший.
Наскільки це терапія? Стендап – це найшвидша історія, як можна відрефлексувати прямо тут і прямо зараз на широкий загал. От сьогодні вранці це зробилося, ввечері ми виходимо на сцену, про це говоримо – і аудиторії стає легше.
Насправді, так. Це мистецтво, це рефлексія прямої дії.
Рефлексія, добро, любов.
