«Скошували, щоб не проростав націоналістичний бурʼян» — Маринович про тяглість радянських репресій
Радянська влада «скошувала» українських дисидентів, аби не дати прорости національній свідомості. Масові арешти опонентів тоталітарного режиму в січні 1972 року були не відповіддю на самвидав, а спробою радянської влади зупинити інакодумство в Україні. Ця репресивна логіка збереглася у практиках сучасної Росії. Про це в ефірі Радіо Хартія розповів Мирослав Маринович, дисидент і політв’язень СРСР.
Другий «покіс» українських дисидентів
12 січня в Україні відзначають День українського політв’язня. Цього дня у 1972 року КДБ розпочав масштабну операцію проти українського дисидентського руху, під арешт потрапили понад сто людей, які мали погляди, відмінні від партійних. За ґратами чи в таборах опинилися Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Вʼячеслав Чорновіл та інші лідери українського дисидентського руху.
«Варто враховувати, що я належу до сімдесятників, а в 60-ті роки був ще школярем. Тому про арешти української інтелігенції дізнавався передусім з Радіо Свобода. Це був єдиний канал масового розповсюдження такої інформації в тодішньому СРСР», — розповідає Маринович.
Логіка радянської каральної машини
Однією з підстав для репресій радянська влада називала самвидав, проти нелегального друку та розповсюдження небажаних тестів була розгорнута масштабна кампанія. Але, за словами Мариновича, самвидав був не єдиною і навіть не першочерговою причиною арештів.
«Я пригадую роботу Миколи Руденка «Енергія прогресу». Це філософсько-релігійна книга, яка, безперечно, мала значення для політичного життя і певним чином на нього впливала. Але це не була безпосередньо політологічна праця. Я не сказав би, що самвидав був настільки загрозливим для Радянського Союзу, що він не мав іншого виходу, окрім як заарештувати всіх причетних», — каже Маринович.
За словами Мариновича, самвидав був радше приводом, ніж справжньою причиною репресій. Куди більше радянську владу турбувало зростання національної свідомості серед молоді.
«Я повторю слова Зиновія Антонюка. Йому слідчий казав: “Нічого, підросла ця бандерівська, націоналістична поросль — ми її зараз покосимо і будемо мати десять років спокою”. У логіці КГБ Україна виглядала як газон, який треба періодично «підстригати», щоб не проростав «націоналістичний бур’ян». Я кажу це іронічно, звісно. Влада відчувала наростання критичного потенціалу в Україні й хотіла з ним розправитися», — говорить Маринович.
Спротив родом із таборів
Мирослав Маринович був учасником українського дисидентського руху. У квітні 1977 його заарештували за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Далі — сім років таборів суворого режиму та пʼять років заслання.
«Мій перший табірний рік — 1978-й. І відтоді я долучався до традиційного проведення Дня політвʼязня. У таборі ми зазвичай «відзначали» його одноденним голодуванням на знак протесту. Підстав для протесту там завжди вистачало, тому цей день був дуже популярний серед в’язнів», — говорить Маринович.
Реакція тюремної адміністрації була передбачуваною — покарання ставали дедалі жорсткішими. Та придушити спротив вони не могли.
«Або ти борешся і зберігаєш людську та громадянську гідність, або упокорюєшся і перетворюєшся на раба. Інших опцій не було. І більшість моїх побратимів обирала боротьбу», — каже Маринович.
Ідея запровадження Дня українського політв’язня виникла в таборах. Ця традиція була започаткована у 1975 році за ініціативи В’ячеслава Чорновола як форма протесту проти радянських репресій.
Тяглість радянського терору
Говорячи про сьогодення, Маринович проводить пряму паралель між радянськими практиками та діями сучасної Росії.
«Репресивний характер режиму — безсумнівний і тоді, і тепер. Це продовження одвічної традиції імперії», — говорить Маринович.
Водночас є і принципові відмінності між сучасним режимом у РФ та пізнім Радянським Союзом.
«Для Путіна рольовою моделлю є не Брежнєв, а Сталін. За Брежнєва нам нав’язували гру в соціалістичну законність, розігрували судові процеси, переконували, що якщо зміниш переконання — тебе звільнять. І декого справді звільняли. Путін узяв за зразок жорстокість Сталіна. Катування, через які сьогодні проходять в’язні Кремля, часто є набагато страшнішими, ніж ті, що переживали ми. Я, наприклад, не зазнавав фізичних катувань. А сьогодні ми бачимо відверте, огидне насильство — таке, як було за Сталіна», — говорить Маринович.
читайте також
«Знаємо психологію росіян — можемо зруйнувати імперію» — дисидент і політв’язень Мирослав Маринович
