Що це була за робота — розкажемо після війни: розмова Сергія Жадана з Михайлом Озеровим
Чи складе конкуренцію Жадану колишній командир підрозділу маскування та імітації, чи може тромбоніст може стати взводним, і для чого майбутньому фільму про «Хартію» маленький злий актор. До 4-го дня народження «Хартії» ми продовжуємо серію розмов Сергія Жадана із командирами різних хартійних підрозділів, де вони згадують початок вторгнення, формування бригади з ДФТГ та своє долучення до команди, говорять про масштабування до корпусу та мріють про майбутнє.
Герой цієї розмови — Михайло Озеров, офіцер Другого корпусу Національної гвардії України «Хартія», під чиїм началом Сергій Жадан, власне, і починав службу в бригаді. В цивільному житті — актор Харківського театру ляльок ім. Афанасьєва, кіноактор.
Я не буду говорити, що ти заслужений народний артист України, улюбленець мільйонів театральних і кіноглядачів…
Тому що все це брехня.
Березень, квітень 22-го року, ми з тобою займаємось волонтерство. Згадай, чим ти тоді жив?
Відчуття було таке, що все життя треба починати з початку. Все попереднє тоді стало на паузу, треба було жити, виживати, рятувати. Пам’ятаю, як ми з тобою зустрілися чи біля шпиталю, чи біля якогось іншого місця, де комусь надавали допомогу, і ти кажеш: «Всеволод Кожемяко створив ДФТГ», а я тобі кажу: «Знайом, записуй».
Ми тоді привозили якісь перші речі, харчі, купили «мавік», він коштував як однокімнатна квартира…
Ми перший «мавік» на день народження Корнету подарували! Його ж тоді ще піди знайди було!
Де був цей «тумблер» — «окей, я театр відкладу, а поки що поїжджу, порозвожу батони людям»?
Та не було. Якби я був людиною прорахованою, освіченою й розумною, може, у мене було б декілька етапів ідеї. А так у мене була одна. В волонтерську роботу я був включений з 2013, і військовим уже з 2014 допомагали. А в 2015 і 17-му я таємно від родини просився у військо, писав прохання, мені відмовляли за станом здоров’я, тож я продовжував займатися мистецтвом. А в 22-го таки оголосив, що я творчий імпотент. Я не можу думати, як би я зараз хизувався на сцені. Воно в якусь шухляду залетіло і все. Я перевіряв декілька разів.
Хоча ось минулого року мені прийшла пропозиція знятися в серіалі, я довго думав, ходив, прийшов до командира, спитав чи можу. А якраз було переведення з бригади в корпус. І Корнет сказав: «Іди, згадай своє довоєнне життя». Я йому дякую, тому що це було теж випробування.
Я бачив, як у тебе горіли очі на майданчику!
Але як я сцявся… «Чи зможу, чи потягну…». Досі боюсь дивитися.
Давай згадаємо осінь 22-го року. Ми тоді ще їздили як волонтери в Бахмут, а вже скоро ти опинився в Бахмуті як боєць «Хартії». Цей перехід — наскільки він важкий для людини цивільної? Ось цей момент, коли ти раптом опиняєшся з автоматом в підвалі в Бахмуті.
Була ротація, ми зайшли, і Корнет питає: «Ну що, як?». Я сідаю і кажу: «Я знаю, що це не романтика, як може собі багато хто вкласти в голову». Він такий: «Бачиш, а кажуть, що ДФТГ неспроможні воювати». Це була наша коротенька розмова після того, як ми вийшли з позиції на передишку на деякий час, потім все, вже заходили, виходили, разом.
Мені завжди цікаво й важливо розповідати про твій досвід і досвід вашого підрозділу, який ми тут не називаємо, бо у вас багато людей пов’язаних з культурою в попередньому довоєнному житті. Це ж теж історія про те, хто сьогодні може бути у війську,, наскільки людина із цивільного життя здатна тут адаптуватися. Бо є ці російські наративи, які говорять те, що ти не можеш прийти у військо непідготованим, але ваш досвід показує, що люди з царини культури теж можуть бути не просто функціональними, а ще й ефективним. Ви ж не просто виконуєте функції, ви робите те, що вмієте робити краще за інших.
Ну, мабуть, так, тому що поки немає конкурентів. Тому ми кращі. Зараз воно трішечки клонується, трансформується, ми з кожною нашою помилкою ставали кращими. Мені от дали якісь талмуди за 22-й рік, я з такою жадібністю почав читати, читаю і думаю — от мені би це навіть в 21-му, на початку 22-го, я б був найпотужніший! Але зараз вся ця література не актуальна, все змінюється, ми враховуємо досвід помилок.
До нас багато бригад приїжджають на навчання, — 72-а, 127-а, 92-а, — бо вони бачать ефективність.І я постійно кажу, що ми нашу методичку написали на досвіді помилок. Не було досвіду, тільки фантазія. Потім уже коли «пішли ногами», почали розуміти, що і як виправляти. Тому якщо ви бачите якісь неспівпадіння, питайте: або ми пояснимо, або ми десь заблукали.
От у «Трійки» були, я радів їхнім питанням, думаю, молодці, в корінь дивляться, хлопці круті, мотивовані.
Але для мене наші найкращі. І у нас, так, у нас музиканти, архітектори, бутафори, художники, музиканти, актори, освітлювачі… А от, наприклад, чоловіків 60+ набрали, це ж взагалі титани! Я вже думав — о, все, вони бригадирами будуть, командирами відділення. Спочатку я молодших попередив, що ви зараз будете багато вислуховувати нікому не потрібних історій життя. Ви навчитесь лікувати один одного, трави, ліки якісь, а вони прийшли — й одразу в роботу!
Так, дивись, ми наше керівництво похвалили, один одного похвалили, давай комусь кісточки помиємо? Ось ти зараз займаєшся масштабуванням діяльності свого підрозділу, переносячи його досвід на п’ять бригад. Натомість замість тебе командиром взводу, яким ти командував, залишилась близька нам людина, тромбоніст групи «Жадан і Собаки», Олександр Меренчук, людина, яка пів життя провела в військових структурах і ДСНС, але як музикант. І от, людина, яка грала на тромбоні, проходить БЗВП, опиняється в тебе у взводі маскування та імітації і через рік фактично цей підрозділ очолює.
Інших варіантів і не було, як «Дід» наш, воно ж видно лідера! Він структурований. Він приймає дуже багато інформації, і, що мені подобається, не відкидає її і не перевалює на когось відповідальність. Він все опрацьовує в голові, він задовбав усіх питаннями з прорахунками — з цього боку, з того боку… Ми кожен ранок, кожен вечір з ним на зв’язку, він насипає дуже багато питань і радиться. Хочеш перевірити людину — дай їй владу. І дуже багато людей на цьому ламаються.
Питання виникають кожної години, кожної хвилини, кожного дня. І я інколи йому кажу: «Ти знаєш, Дід, от до тебе був командир, ніхера не зробив по цьому питанню, а от у тебе дивись, як вийшло!».
Міш, твоя діяльність покрита таємницями і загадками, ми багато чого не говоримо, у тебе навіть повна посада звучить таємничо, але колись ти багато чого зможеш розповісти. От коли ти повернешся до світла софітів на знімальні майданчики, захочеш може написати мемуари, розповісти, щоб люди знали, чим ти насправді займався?
Це мене зараз письменник питає. Вам потрібен конкурент?
Ні, ні. У нас у всіх є один конкурент – це Андрій Кокотюха. Якщо ти не напишеш свій мемуар, він трилогію зробить.
Дивись, до війни я був впевнений, що я хороший актор. Навіть, коли я був молодий, я був потужним актором. Це зараз я не розумію, чи це так, це я буду розбиратися сам із собою трішки пізніше. А з приводу мемуарів, у мене є нотатник, де я записую дуже багато випадків, які ми можемо забути, я може тобі їх віддам, може тебе на щось надихне.
Знімемо кіно, і на роль Михайла Озерова запросимо Тараса Цимбалюка!
Ні, не хочу! Цимбалюк — дуже красивий, дуже потужний, це буде брехня, потрібен маленький, злий, кривоногий актор театру ляльок.
Давай не будемо завершувати нашу розмову на кривоногості. Давай привітаємо хартійців і хартійок з четвертою річницею. Мені здається, для багатьох важливо усвідомлювати що ми пройшли ще один рік.
Вітаю всіх, посестри й побратими, в першу чергу тих, хто стояв з перших днів, це безумовно, в першу чергу ваше свято. Дуже радію і тішусь тим людям, тим військовим, які доєдналися і доєднуються до нас. За чотири роки кожен і кожна з вас показали, що військо може створюватися з добровольців, і виходить на професійний рівень, з чим я сердечно і щиро нас і вітаю!
