Примусова евакуація дітей: захист життя чи порушення прав — позиції правозахисниць
Тема примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій викликала гостру дискусію серед правозахисників. Чи має право влада силоміць вивозити дітей, якщо батьки відмовляються? Чи виправданий примус під час війни? І що важливіше — право на життя чи право на сімейну автономію?
Про це в ефірі Радіо Хартія говорили з директоркою з адвокації Центру прав людини Zmina Альоною Луньовою та керівницею аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини Аксаною Філіпішиною.
Чому, на вашу думку, ухвалений закон може створити більше проблем, ніж вирішити?
Альона Лунова: Коли йдеться про підписаний закон, мається на увазі конкретний затверджений текст, а не сама ідея евакуації дітей із прифронтових територій чи зон активних бойових дій. Правозахисні організації та структури, що опікуються правами дитини, безумовно підтримують евакуацію. Однак ключове питання полягає в тому, яким чином вона здійснюватиметься.
Нещодавно з’явилася новина про родину з одного із сіл Харківської області, розташованого поблизу лінії фронту. За повідомленнями, сім’я переховувалася, оскільки батько не хотів мобілізуватися. У результаті обстрілу снаряд влучив у будинок: чоловік загинув, діти зазнали тяжких поранень. Якщо держава ставить за мету максимально вивезти дітей із прифронтових територій, потрібно враховувати, що частина родин, які вже уникають евакуації, можуть і надалі переховуватися. Особливо якщо сприйматимуть поліцію не як орган підтримки, а як структуру, що забирає дітей.
Передача поліції повноважень щодо примусових заходів має супроводжуватися, по-перше, посиленням її спроможності, а по-друге — масштабною інформаційною кампанією, яка переконуватиме людей добровільно виїжджати. Примус має залишатися крайнім заходом.
Окреме занепокоєння викликає механізм застосування примусових заходів. Примус потенційно передбачає використання фізичної сили та спеціальних засобів, що створює ризики для дітей і родин.
Ще одне суттєве питання — подальша доля дітей. Лунала позиція, що їх можуть тимчасово розміщувати в інституційних закладах. Це суперечить політиці, яку Україна послідовно декларує протягом останніх років, — скорочення інституційного догляду та відмова від розміщення дітей у закладах інтернатного типу. Наразі інфраструктура для реалізації такого закону належним чином не створена, і немає впевненості, що вона буде сформована в необхідні строки.
Саме ці ризики та неврегульовані механізми залишаються ключовими застереженнями.
Але ж є випадки, коли через відмову виїхати гинуть діти. Хіба це не аргумент на користь жорсткіших заходів?
Альона Луньова: Мабуть, якби військові або поліція вчасно організували евакуацію, ситуація могла би бути іншою. Звичайно, родини залишалися б у безпеці, якби евакуацію оголошували так, щоб вони мали можливість виїхати. Але причина, через яку люди не залишали прифронтові території, не в тому, що держава не створила відповідні умови. Якщо людина не хоче мобілізуватися, навіть за наявності відстрочки від мобілізації для батьків, це не змусить її залишити територію.
Важливо розуміти реальні мотиви: люди не залишаються там через незнання або брак часу. Наприклад, є випадки, коли родина вже була примусово евакуйована, але повернулася, бо хотіла залишатися разом. У таких випадках держава не може змусити родину не повертатися чи заборонити це. Люди, які хочуть залишатися на прифронті або на окупованих територіях, будуть переховуватися, як робила це конкретна родина.
Тому ключове питання полягає у розумінні того, проти якої ситуації спрямований закон. Закон міг би служити підтримкою при організації обов’язкової евакуації, а не просто «лякалкою» — щоб родини розуміли, що, якщо вони не виїдуть, дітей можуть забрати. Наразі поліція лише вмовляє людей, не застосовуючи спеціальні примусові засоби. Чи зміниться ситуація, коли всі зрозуміють, що поліція може застосувати примус, складно сказати.
Навіть якщо закон запрацює повністю, важливо розробити підзаконні акти та, перш за все, проводити широку роз’яснювальну роботу. Необхідно створювати безпечні умови для родин з дітьми та для людей похилого віку — тих, хто боїться виїжджати через невпевненість у своєму майбутньому. Треба чітко пояснювати маршрути евакуації та умови перебування після неї — незалежно від того, чи це буде добровільна, обов’язкова чи примусова форма евакуації, передбачена законодавцем.
Як саме закон описує механізм примусової евакуації?
Аксана Філіпішина: Рідко коли закони дуже детально прописують механізми їх реалізації. Зазвичай механізми конкретизуються в підзаконних актах, і це стосується переважної більшості нормативних документів в Україні. Зокрема, це стосується й обговорюваного закону.
Сьогодні лунали аргументи, що невідомо, кому саме органи поліції передаватимуть дітей, відібраних примусово, який саме орган опіки і піклування буде залучений. Якщо звернутися до Сімейного кодексу України, там немає жодної норми, яка б конкретно визначала, який саме орган опіки і піклування відповідає за ті чи інші дії. Тобто саме підзаконні акти мають конкретизувати реалізацію закону.
Що передбачає цей закон? Насамперед, на мою думку, він дещо запізнілий — його прийняття і реалізація були необхідні вже з 2022 року. Закон покликаний впливати на батьків, які з різних причин нехтують життям та здоров’ям своїх дітей. Причини дорослих людей можуть бути різними, але життя і здоров’я дитини має найвищу цінність, і держава зобов’язана його захищати, якщо батьки цього не роблять.
Закон передбачає обов’язкову евакуацію дітей, зокрема примусовим способом, за участю органів опіки і піклування та представників Національної поліції. Якщо на території, де оголошена обов’язкова евакуація, орган опіки і піклування не функціонує, право на проведення евакуації надається представникам поліції.
Хто такий представник органу опіки і піклування? Це здебільшого жінка 45–50 років, працівниця служби у справах дітей. На територіях обов’язкової евакуації, які розташовані вздовж лінії активних бойових дій — Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Херсонська, Донецька, Сумська області та інші —, ці служби часто самі евакуюються.
Примусова евакуація — це наступний крок після обов’язкової. Спочатку вичерпуються всі засоби переконання: інформування, письмові попередження батькам і всьому цивільному населенню про необхідність залишити небезпечну зону, як це передбачено постановою №841. Лише після відмови та письмової відмови від евакуації може застосовуватися примус.
Примусова евакуація відбувається за сигналом військових і пов’язана з проведенням бойових операцій. Військові передають сигнал на рівень координаційного штабу або уряду, після чого погоджується примусова евакуація. Якщо представник органу опіки і піклування не може бути присутнім, підключаються органи Національної поліції.
За діючим законодавством з 2004 року поліція вже залучалася до відібрання дітей у випадках загрози їхньому життю та здоров’ю (ст. 170 Сімейного кодексу України). Проте до прийняття цього закону її роль була обмежена — поліція лише допомагала органам опіки і піклування. У воєнний час цивільні органи, включно зі службами у справах дітей, обмежені у своїх діях, тому закон надав відповідні повноваження поліції для захисту життя та здоров’я дітей.
Чи є аргумент проти, саме залучення поліції?
Альона Луньова: Дивіться, не потрібно створювати штучних дискусій. Питання залучення поліції вже вирішене — вони і так беруть участь у евакуації, і ніхто не проти цього. Є підрозділ «Білі Янголи», який виконує надзвичайно важливу роботу: за три роки вони евакуювали понад 27 000 людей. Це величезний результат.
Зараз проблема в іншому. Закон говорить про примусову евакуацію, але не визначає, що саме мається на увазі під «примусовим способом». Коли я кажу про кайданки чи сльозогінний газ, я маю на увазі саме такі засоби примусу, передбачені законом про Національну поліцію. Наразі підзаконні акти вже регламентують певні дії поліції, і, як вже зазначала пані Оксана, примусові заходи застосовуються. Але на рівні самого закону не прописано, що таке примус, до кого він має застосовуватися і в яких випадках.
Це створює проблему: можливі штучні, а іноді й реальні конфлікти. Уявімо ситуацію: приїжджає поліція і каже батькам: «Віддайте дитину», а батьки відмовляються. Що робить поліція далі? Чи заковує їх у кайданки і забирає дитину? Ось про такі ризики йдеться у зверненні, яке, на жаль, не було враховано. Тому важливо визначити саму природу примусу та умови, за яких його можна застосовувати.
Ще один момент: зміни до Сімейного кодексу передбачають, що однією з підстав для відібрання дитини є ухиляння батьків від забезпечення безпечних умов життя. І це стосується будь-якої ситуації, не лише примусової евакуації. Якщо один з батьків ухиляється від створення безпечних умов для дитини, навіть у звичайних укриттях чи будь-якому іншому місці, це вже може бути підставою для відібрання дитини.
У такому разі, якщо вмовляння не працюють, як змусити батьків вивести дитину, адже насправді діти гинуть через це?
Альона Луньова: Давайте розберемося, чому люди повертаються. Це зовсім не тому, що вони погані батьки і бажають смерті своїм дітям. Питання евакуації дуже тісно пов’язане з системою підтримки внутрішньо переміщених осіб. Якщо людей, які евакуюються, просто довезти до найближчого вокзалу і залишити сам на сам із подальшим життям, вони змушені будуть повертатися — адже їм ніде жити і на що існувати.
Саме тому питання примусової евакуації має бути пов’язане із системою підтримки таких родин. Має існувати чітке розуміння, що після виїзду вони отримають необхідну допомогу: у місцях тимчасового проживання має передбачатися фінансова підтримка та соціальний супровід, щоб родини не залишалися сам на сам із проблемами.
Якщо ефективна система підтримки внутрішньо переміщених осіб, примусово евакуйованих, не буде розбудована, родини будуть повертатися на попередні місця проживання і залишатися в небезпеці. Причин для повернення багато, але здебільшого вони пов’язані з матеріальною невлаштованістю. Саме тому люди продовжують повертатися на окуповані території.
І я хочу зацитувати пані Аксану, яка наголошує, що право на життя людини має абсолютний пріоритет. Поки ми готуємо комфортні умови для життя, ми повинні розуміти, що в умовах України цей процес може тривати дуже довго. А тим часом стоїть найважливіше питання — життя людей.
Аксана Філіпішина: Я хочу підкреслити: всі інші права є похідними від права на життя. Нагадую, що ще у 2015 році Україна подала заяву про можливість відступу від деяких зобов’язань Конвенції про основоположні права і свободи людини Ради Європи. Однією з підстав для відступу у 2024 році була стаття 8 Конвенції — право на невтручання в приватне та сімейне життя. Конституція України під час дії воєнного стану також допускає певні відступи від цього права.
Проте, відступати від обов’язку забезпечити право на життя своїх громадян неможливо. І саме тому у будь-якій ситуації на першому місці має стояти основоположне право на життя. Життя дитини не може залежати від того, чи є батькам де жити, чи вони хочуть мобілізуватися, чи чекають на «русский мир» — це не аргумент.
За моїми оперативними даними та інформацією з Національної поліції України, вздовж лінії активних бойових дій наразі проживає трохи більше 1100 дітей. За вчорашній день в рамках обов’язкової евакуації було вивезено 24 дитини. Проте дев’ять дітей вже повернулися назад, бо закон ще не запрацював у повній мірі. Коли він запрацює, буде встановлено режим пропускного режиму в зоні обов’язкової евакуації, і повернення після примусового вивезення стане неможливим.
Варто наголосити, що підзаконні акти вже передбачають евакуацію в примусовий спосіб — наразі тільки разом із батьками, іншими законними представниками або особами, яким батьки доручили переміщення дитини. Сімейний кодекс України також передбачає примусові заходи, адже право на виховання дитини не є безумовним, ні за Конвенцією про права дитини, ні за національним законодавством. Воно напряму залежить від відповідальності батьків перед дитиною.
Дитина не є власністю батьків. Її доля не може визначатися бажаннями чи небажаннями дорослих. Батьки, як і держава, зобов’язані бути відповідальними перед своєю дитиною. І ми маємо бути відповідальними, зокрема перед новим поколінням маленьких українців та українок.
