Неможна називати Туреччину другом Росії: Наріман Джелял, посол України в Туреччині
1 хвилина на читання
Туреччина не визнає анексію Криму, підтримує кримськотатарський національний рух — ще з ХІХ століття, з приходу Росії на півострів, бачить економічні перспективи у співпраці з Україною, надає їй військову і дипломатичну підтримку. Тому беззастережно називати Республіку Туреччина «другом Росії» некоректно. Вважає щойно призначений надзвичайним та повноважним послом України у Туреччині Наріман Джелял, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу.
За його оцінкою, за певних умов і дипломатичних зусиль посередницька, а тому «поміркована» позиція Стамбула може стати радикально проукраїнською. Про це Джелял розповів в ефірі Радіо Хартія.
Ваші перші дні на посаді посла припали на спробу перемовин між Україною і Росією, які мали відбутися в Туреччині. Як це все відбувалось, як бачилося вами?
Ситуація змінювалася буквально кожну хвилину. Вихідних даних було мало. Ні я, ні керівництво нашої держави особливо не вірили, що президент Путін справді приїде: занадто він боягузлива особа. Крім того, ми розуміли, що Росія взагалі не хоче зараз закінчувати війну, а хоче здобути ще більше, і ми почули далі від пана Мединського (Володимир Мединський — помічник Президента РФ, представник на переговорах в Туреччині — ред.), що вони готові завоювати ще п’ять, вісім областей. Це досить смішно, бо вони, на щастя, не можуть здобути навіть те, що від початку заявляли як цілі «спеціальної військової операції», тому що наші мужні воїни чинять справжній спротив.
Я побачив, що турецька сторона нас дуже підтримує. Американці — дуже складна ситуація. Є в оточенні президента Трампа ті, хто більш схильні до підтримки України, такі як конгресмен Ліндсі Грем, Кіт Келлог тощо, є ті, хто схильні захищати перед Президентом Трампом, — на мій суб’єктивний погляд, — інтереси Росії. Але ми бачимо дуже сильну консолідацію лідерів провідних європейських держав, які підтримують Україну.
Отже, ситуація була динамічна, але ми витисли з неї максимум заради інтересу нашої держави, і результат — тисяча наших громадян опиняться на свободі.
Туреччина від початку війни визнавала нашу територіальну цілісність, не визнавала окупації. В той же час, у них є свої, складні, стосунки з РФ. На вашу думку, чому Путін саме цю країну обрав для перемовин? І тоді, 2022 року, і зараз?
Це, як прийнято казати, «збалансована зовнішня політика Туреччини». Не можна називати Туреччину другом Росії — Туреччина плекає власний інтерес, і ми маємо скористатися цим, як цим намагається скористатися і Росія. У нас багато спільних інтересів у регіоні, на Чорному морі, у відносинах з Європою. Зараз цей інтерес розширюється, в безпекових, економічних питаннях.
У Путіна друзів майже немає. Китай не дуже для цього підходив, тому що Європа й Америка до нього ставляться дуже обережно. Туреччина більш зрозуміла, ближча до Європи, лідер країни має ближчі стосунки з Президентом США, ніж із його попередником. Путіну потрібен майданчик для спілкування із зовнішнім світом, а серед тих країн, які ще підтримують відносини з країною-агресором, Туреччина — одна з небагатьох, з якою готові спілкуватися інші.
Але є ще геополітична компонента. Україна живе в геополітичному трикутнику Росія–Польща–Туреччина, де ми по-різному будували союзи, воювали. Польща — очевидний ворог для Росії сьогодні, отже, Туреччина єдина може виконувати посередницьку функцію.
Президент Ердоган сьогодні написав у своєму телеграм-каналі таке: «У 81-у річницю вигнання кримських татар із Батьківщини я зі скорботою згадую страждання, яких зазнали наші кримськотатарські брати і сестри, і благаю Бога про милість над закатованими під час поневірянь. Ми будемо продовжувати захищати права наших кримських братів і завжди стояти на їхньому боці». Такі слова прямої підтримки дуже важливі, коли Крим окупований.
Позиція Туреччини стосовно Криму дуже важлива — це одна з небагатьох країн, які «в темі», яка розуміється на тому, що відбувається з кримськими татарами, хоча б тому, що багато кримських татар змушені були переселитися на територію Туреччини. Не лише після Другої світової війни, а ще від анексії Криму Росією 1883 року, коли багато кримських татар різними хвилями переселялися в Добруджу (Румунія), Туреччину.
В Туреччині завжди підтримували національний рух кримських татар, там є неймовірна особиста повага до лідера, Мустафи Джемілєва.
Ми маємо ставитися до нашого історичного сусіда з повагою, чого в Україні інколи не вистачає. Різні були періоди, ворогували, але треба, не забуваючи про факти історії, дивитися на ситуацію свіжо. Позиція Ердогана під час окупації Криму змінювалась. Якщо на початку він обережно заявляв про підтримку територіальної цілісності, то на минулорічній Кримській платформі прямо заявив, що Крим за міжнародним правом має повернутися до України. А під час квітневого Анатолійського форуму став називати війну війною. З урахуванням того, що він говорить дипломатичною мовою, це гігантські кроки.
Ми маємо військову підтримку, дипломатичну, Туреччина готова допомагати нам з розмінуванням Чорного моря для забезпечення цивільного судноплавства.
Якщо ми докладемо зусиль — Туреччина з «поміркованої позиції» повністю перейде на нашу сторону.
15 травня, коли в Туреччині мали початися перемовини, ми говорили з паном Рефатом Чубаровим, головою Меджлісу, дозвольте ввімкнути фрагмент цієї розмови.
Рефат Чубаров:
«Якщо є в світі людина, яка не на 100% задоволена його (Нарімана Джеляла — ред.) призначенням, то це я, бо ми втрачаємо щоденно працюючого колегу. Але це жарт. Ми розуміємо, яке на ньому зараз навантаження заради того, щоб закінчити війну чи бодай досягнути перемир’я й не допустити територіальних поступок української держави. Занепокоєння кримських татар очевидне: Крим — це наша земля. Я дивився на обличчя лідерів країн, які 9 травня приїхали на парад на Червоній площі… Я знаю, що відбувається з нами, кримськими татарами, як у нас залишилося дуже мало часу, я знаю, що якщо Росія буде ще контролювати Крим ще трохи часу, вона нас винищить, вона нас розчавлює, вона поселила вже мільйон своїх громадян у Криму. І от я дивився на цих лідерів і бачив у кожному з них людину, яка підписує вердикт на вбивство кримськотатарського народу, бо вони погоджуються з тим, що робить Росія в Криму і на інших частинах окупованих земель, як вона вбиває українську націю».
Справді є частина політиків, які ніби у відкриту не підтримують політику Росії, але легітимізують російського диктатора через спілкування з ним, через відвідини Росії. Ви дипломат, мусите діяти згідно з протоколом, але ваша Батьківщина окупована, як витримувати рівновагу?
Мої близькі в Криму, під окупацією. Для мене все це — жива історія, живе життя. Але за роки окупації я навчився розуміти, що є головним. Головним є перемога, перемога потребує підтримки різних держав і компромісів. Ви думаєте, Рустему Умерову, Сергію Кислиці й іншій команді хотілося сидіти навпроти тих людей і про щось домовлятися?
Дуже сумніваюся.
От і я. Але ми маємо спокійно робити свою роботу. Коли я звільнився, почав тут у Києві зустрічати знайомих, наприклад пана Саїда Ісмагілова, дуже шановну у нас людину, воїна, і він мене обіймає і каже: «Я просто не розумію, як ви там витримували, нам тут простіше». А я кажу: «Про що ти кажеш, у вас тут війна, бомби, смерть». А він каже: «Ні, у нас була перевага, тому що ми могли вбивати нашого ворога, а ви мали витримувати».
Три роки в полоні допомогли мені напрацювати розуміння того, що інколи ми маємо тримати щось усередині, бо є важливіші речі.
Але ми можемо робити демарші, не простягати руки тим, хто нас не поважає. Згадайте, на минулорічному саміті ОБСЄ на Мальті, наш міністр закордонних справ Андрій Сибіга зробив демарш, встав і вийшов із зали, куди зайшов для виступу пан Лавров.
Ми також маємо інструмент, але витримка — головна зброя кожного дипломата.
Дуже болюче питання: як можна зараз охарактеризувати настрій кримських татар, які залишаються під окупацією? Вони не почуваються покинутими, зрадженими?
Реакція буває різною, залежно від того, що актуальне в інформаційному просторі. Реагують на все, дивляться все, не можуть поставити навіть лайка чи зробити перепости, але намагаються бути в курсі всіх подій. Дуже ображаються, коли їх записують у зрадники. Дуже радіють, коли наші лідери витримують нападки інших політиків. Іноді можна почути злість чи роздратування, але головне почуття, яке превалює серед українських громадян в Криму, — це надія. Надія на те, що Крим стане вільним. Вони з цим почуттям прокидаються, радіють, коли наші ракети чи дрони потрапляють у військові цілі на півострові.
Пане Нарімане, вся наша підтримка з вами і з Кримом, плідної вам роботи!
Дивіться запис розмови в ефірі Радіо Хартія
