Не охороняти, а обороняти: уроки окупації ЗАЕС — авторська колонка Катерини Шаванової
Останні дні весь світ з глибоким занепокоєнням спостерігає: це вже Третя світова чи ще ні? Чи всі червоні лінії світової дипломатії післявоєнного часу (отого минулого, часів після Другої світової) перейдені, чи щось залишилося наступним поколінням.
Іранські ядерні об’єкти атаковані, країни ЄС на порозі виходу з ядерного клубу, Росія бряцає «Орєшніком»…
Сьогодні, в четверту річницю окупації ЗАЕС та Енергодару, хочеться згадати: а коли ж це все почалося? Коли МАГАТЕ стало не впливовою інституцією, а «клубом занепокоєних експертів»?
У 2014 році, після окупації Криму, Україна втратила доступ до Севастопольського університету ядерної енергії та промисловості, де готували інженерів та операторів для АЕС, а також знаходився дослідницький реактор. Мабуть, звідси і можна розпочати відлік. МАГАТЕ занепокоєна, Росії до рекомендацій МАГАТЕ байдуже.
У квітні 2018 року перестали відкачувати ґрунтові води на шахті «Юнком», яка теж несе ризик радіаційного забруднення. Це та сама шахта у Донецькій області, де у 1979 році здійснили підземний ядерний вибух — об’єкт «Кліваж». Із березні 2020 шахта затоплена, що має потенційні ризики радіаційного забруднення підземних вод довкола.
А 4 березня 2022 року вперше в історії людства війська окупаційної армії захопили контроль над діючою атомною електростанцією: російська армія окупувала Запорізьку АЕС. Україна знову отримала унікальний досвід: бойові дії на території діючої станції до того можна було уявити хіба у похмурих фантастичних фільмах.
То що ж зараз на ЗАЕС? Вже чотири роки на ЗАЕС немає нічого нормального. Порушені всі сім стовпів ядерної та радіаційної безпеки, які МАГАТЕ встановило на початку повномасштабного російського вторгнення:
- фізична цілісність
- функціональність обладнання
- виключення тиску на персонал
- надійне електроживлення
- безперервна логістика
- радіаційний контроль
- функціонування каналів зв’язку
З вересня 2022 року всі енергоблоки ЗАЕС переведені у режим так званого холодного зупину: ядерна ланцюгова реакція не відбувається, електроенергія не виробляється. До слова, це безпечніше за гарячий зупин, оскільки дає суттєво більше часу на реагування — 57 годин замість трьох — якщо живлення втрачене. І загалом гарячий зупин — це завжди перехідний етап. Довга підтримка реактора у цьому стані зношує всі системи.
Але навіть зупинена станція споживає енергію для роботи насосів, що охолоджують паливо в реакторах і сховищі відпрацьованого ядерного палива. Отже, зовнішнє живлення, як і надійний технічний стан та запас дизельного палива для генераторів, залишаються критично важливими.
До повномасштабного вторгнення Запорізька АЕС забезпечувала 20‒25% загальної електрогенерації в Україні. Перший енергоблок ЗАЕС був запущений у грудні 1984 року, і з того часу станція стабільно генерувала електроенергію. Поруч із ЗАЕС було побудоване місто-супутник, Енергодар, у якому мешкають працівники АЕС та їхні сім’ї. Загальна кількість працівників атомної станції до повномасштабного вторгнення Росії в Україну сягала 11 тис людей, а чисельність жителів Енергодара — 53 тис. За доступними даними, сьогодні в місті залишилося 10-15 тисяч людей. Місто-супутник живиться енергією з АЕС, а також використовує гарячу воду з охолоджувальних контурів станції для опалення взимку.
Реактори на ЗАЕС побудовані за технологією ВВЕР — водно-водяний енергетичний реактор, що відрізняється від чорнобильських РВПК — реактор великої потужності канальний. Тут усі реактори одразу будувалися в герметичних «саркофагах»-контейнментах, які в разі аварії мають захистити довкілля від радіонуклідів з реактора: бетонні 3‒7‑метрові стіни, що можуть витримати тиск до п’яти атмосфер зсередини. Від влучання певних видів снарядів ця оболонка також може захистити, хоча вочевидь при будівництві ніхто такого не планував і не прораховував. Тому за цілісність реакторів після ракетних атак енергетики більш-менш спокійні. Але не хотілося б на практиці перевіряти стійкість до влучань балістики.
Ризики на АЕС стосуються не тільки ядерного реактора. Ще однією з очевидних загроз є відімкнення АЕС від зовнішнього живлення, що ставалось на ЗАЕС вже більше десяти разів. Розпад радіонуклідів — процес інертний, зупинити його наказом диспетчера неможливо. Закони фізики також злі, тож просто сказати воді, щоб вона вмить охолола, не вийде. Тому, навіть у разі настання надзвичайної ситуації, насоси в усіх трьох контурах мають продовжувати качати воду. І тут вступають легендарні дизель-генератори, які вже з десяток разів запускалися на станції. Вони спалюють дизельне паливо і виробляють електроенергію, живлячи насоси, що перекачують воду, та дають час українським енергетикам полагодити лінії зовнішнього живлення та зберегти світ від ядерної аварії.
Як і будь-який складний технологічний об’єкт, розглядати АЕС лише як сукупність обладнання та радіоактивних речовин — неправильно.
Головне на станції, як і будь-де — люди. Саме люди — критично важлива ланка технологічних процесів на станції. Вони ухвалюють рішення, контролюють дотримання всіх правил і протоколів. Неможливо розглядати технічний стан АЕС окремо від її персоналу. Кожен енергоблок має свої особливі характеристики, і для того, щоб він безпечно функціонував, необхідно довго тренуватись у команді на реакторі саме такого типу. Нині ж український персонал ЗАЕС знаходиться фактично в заручниках, російські працівники працюють з невизнаними МАГАТЕ ліцензіями і без відповідного досвіду на оновленому обладнанні станції.
За даними «Енергоатому», наразі в незаконному російському ув’язненні, фактично полоні, знаходяться щонайменше 14 співробітників ЗАЕС. Десять з них отримали судові вироки терміном від 5 до 25 років позбавлення волі, ще двоє чекають на вироки, а дві людини вважаються зниклими.
Російський Ростехнадзор видав ліцензію на експлуатацію першого енергоблоку тимчасово окупованої Запорізької атомної електростанції строком на десять років та пропонує утопічні ідеї спільної тристоронньої експлуатації ЗАЕС. Але це настільки абсурдно, що навіть важко пояснювати, чому. Зокрема, будь-який перезапуск реакторів на ЗАЕС можливий лише після повернення об’єкта під легітимний контроль і нагляд українського регулятора, який і нестиме повну відповідальність за безпечну експлуатацію станції. Цю відповідальність неможливо розділити між різними країнами.
Безпека в ядерній галузі — база і основа. Варто просто сказати, що у вартості 1 кВт ядерної енергії лише 20% припадає на витрати на генерацію. Решта 80% — це вартість створення, експлуатації та підтримки систем безпеки, які накладені в декілька шарів на буквально кожен технологічний процес. Для управління АЕС люди, які це роблять, мають бути спокійними й ухвалювати зважені професійні рішення (уроки Чорнобиля), обладнання має перебувати в належному стані, а ланцюжки підвозу необхідних матеріалів і запчастин мають працювати ідеально (уроки Фукусіми). Усіма цими вимогами росіяни повністю знехтували на ЗАЕС. І нас ще чекає осмислення уроків окупації Запорізької атомної станції.
Перший: АЕС треба не охороняти, а обороняти. Охорона — це запобігання проникнення, попередження несанкціонованого доступу, на кшталт сталкерів у Чорнобилі. А оборона — це відбиття збройних нападів.
Вперше за всю історію існування МАГАТЕ має змогу буквально запобігти ядерній катастрофі, а не давати поради щодо подолання її наслідків. МАГАТЕ не має ані військ, ані сили економічного впливу. Фінансується лише членськими внесками країн і фактично є подобою «джентельменського» клубу, пропуском у який для держав-членів є використання будь-яких технологій мирного атома, включно з медичною та індустріальною галузями. Фактично МАГАТЕ є дорадчим органом, у якому зібрано професіоналів-ядерників з усього світу, котрі, спираючись на досвід і знання, накопичені людством, можуть допомогти у будь-якій ситуації… порадою. Яка не є обов’язковою для виконання.
Війна в Україні та ситуація з нашими АЕС довели, що міжнародні структури, включно з МАГАТЕ, надто масивні і неповороткі для вчасного реагування на ядерні небезпеки політичного характеру. Зараз на наших очах змінюється усвідомлення того, як варто реагувати на подібні ситуації. І, можливо, за десять років будемо обговорювати новий — український — безпековий пакет від МАГАТЕ, що дозволить зробити атомні станції набагато безпечнішими для людства.
А Росія так і не змогла запустити тренувальний реактор у навчальному центрі Севастопольського університету ядерної енергії та промисловості. Саме через те, що МАГАТЕ, логічно, відмовляється відправляти своїх представників до цього реактора без офіційного запрошення влади країни, на території якої розташовинй прилад. Адже, згідно зі Статутом ООН, Крим — це Україна.
