«Не існує магічних місць без чудових людей» — Юрій Андрухович
1 хвилина на читання
Це розмова про Харків від 1920-х до сьогодні, від Будинку «Слово» через літературні процеси 1980-90-х до Помаранчевої революції і сучасної російсько-української війни. Яким уперше побачив Юрій Андрухович Харків на початку 1990-х, хто тоді показав йому місто і що саме у ньому справляло враження. Чому саме у Харкові у 1997-му презентували новостворену Асоціацію українських письменників, яка мала б замістити віджилу Спілку письменників. Як змінювався Харків від Помаранчевої до Революції гідності. Що, зрештою, дає Юрію Андруховичу право говорити про Харків «мій».
Коли ми з Сергієм [Жаданом] вас чекали, ми встигли обговорити, про що би нам обом хотілося поговорити. І він мені сказав, що ви вперше в Харків приїхали в 95-му році на його запрошення.
94-му. Я перевірю, але мені здається, 94-му навесні.
І я був не сам, а з Віктором Небораком. І ми приїхали, власне, як БуБаБісти, тому що Сергій зорганізував вечір поезії БуБаБу. З якихось причин не зміг приїхати третій наш компаньйон, Ірванець.
Цього візиту напевно не було б, якби не було візиту Сергія до мене. Ми, моя сім’я, ми мешкали разом із моїми батьками в Івано-Франківській хрущовці. І в цю хрущовку дуже раннього ранку неділі — не можу сказати, що вломився, але так наполегливо подзвонив у двері студент із Харкова. І це були слова моєї мами над моєю головою. Вона ніяк не могла мене розбудити, бо попередня ніч з суботи на неділю видалась такою доволі бурхливою. Я десь щойно о 4:00 ранку ліг спати, а тут десь приблизно 8:00. І мені повідомляють про те, що якийсь студент із Харкова хоче тебе бачити.
Сергій, звичайно, не просто так приїхав. У нього була ціла купа всілякої інформації для мене. Вони ставили у своєму студентському колі якісь сценки із мого роману «Рекреації». У нього була пачка фотографій чорно-білих.
І він залишив свою першу збірку поезії, яка ще теж не була традиційним способом видана, а, здається, якась ксерокопійована. І він встиг розпитати мене про те, що відбувається з нашим поколінням, з його кумирами на цю хвилину. І він собі запланував таку подорож із Харкова через Франківськ до Львова.
Минуло кілька місяців, тобто то була, скажімо, пізня осінь 93-го, а десь у березні, здається, 94-го ми отримали це запрошення до Харкова. І ми висіли з потяга вранці на харківському пероні і побачили, як нас зустрічають Сергій, Ростислав Мельників і мені здається, що Ігор Пилипчук також — тобто, вся «Червона фіра», їхній поетичний гурт повним складом.
Звучить, як сцена з «Рекреації». Я уявляю: молодий поет Сергій Ж. сів в потяг і поїхав. Це доволі авантюрно. І зараз, в часи, коли ти можеш будь-кому написати у приватні повідомлення, складно уявити це. Ти, молодий поет з Харкова, їдеш в Івано-Франківськ…
Для мене то загадка. Запитайте Сергія, бо я так ніколи і не запитав — як люди отримували адресу?
Я думаю, що це довідник Спілки письменників України.
Так просто все? Ну, добре.
Але це був дуже гарний, незабутній початок моїх приїздів до Харкова. І здається, все було заплановано так, що ми з Віктором провели день і якимось пізнім потягом того ж дня… Ми не зупинялися в жодному готелі. З вокзалу нас червонофірівці довезли до Літмузею, де залишались наші речі, а ми ходили містом, Пилипчук мені показав Будинок «Слово».
З одного боку, тут є дуже банальна частина історії: от, західні письменники приїхали на Східну Україну — це нецікаво. Це письменники, яким випало ставати письменниками, реалізуватися у пізніх 80-х, які бачили, як розступається радянський канон, і за ним можна було побачити, що в цій літературі було насправді. Наприклад, побачити Антонича. В той же час побачити Харків, побачити Будинок «Слово», побачити Тичину не зразка «Сонячних кларнетів», а «Замість сонетів і октав», Свідзінського і Хвильового, і Семенка, і все-все, що могло тут прорости. І для мене це рух від Антонича до Семенка або від Антонича до Хвильового…
Найпряміший рух в Антонича взагалі-то до Олекси Близька. Це був його кумир із харківських українських поетів. Він про це згадував, він публікував у пресі Галичини статті про те, що відбувається в підрадянській Україні в літературному житті. І в нього Близько виходив на такого провідного, на лідера.
А ви розумієте, чому?
Дивним чином насправді. Близько мав вади слуху. І для того, щоб витримувати ритмомелодику своїх віршів — а він не міг почути, як вони звучать — він працював із графікою цих віршів. Тобто він розставляв наголоси в словах. І Антонич пішов тим самим шляхом з іншої причини. В нього мабуть не було ніякої вади зі слухом, але він був дуже непевний, чи він правильно розставляє наголоси в українській літературній мові — через те, що він лемківського походження, де наголоси зовсім по-іншому розставляються.
І він через ці наголоси, розставлені на письмі, начебто відчув таку спорідненість і особливу симпатію саме до Близька. Може це анекдот, але я не бачу інших підстав.
Там є тематична близькість. У Близька є мотиви далеких морських подорожей. І Антонич певний час проходив через ці мотиви, сюжети. «Балада про тінь капітана» в його ранній поезії. Оці капітани, кораблі, порти — це він наслідував, він підхопив у Близька цю ноту.
Це було важливо? Що ви їдете не просто десь далеко, в східне місто, а ще ця лінія від Антонича до Близька?
Звичайно. Зрештою, на той час я вже почав як аспірант досліджувати творчість Антонича. Я багато його перечитував. І ми могли про це міркувати. Але тут і без Антонича було заради чого їхати.
Як це виглядало?
Після такої дивної зустрічі в Літмузеї — там був такий фонтан прецікавих особистостей, які позбиралися, щоб з нами знайомитись. А Сергій уже тоді логістично все дуже правильно вирішував. В той час, наприклад, коли мені Пилипчук показував Будинок «Слово» і той цвинтар, де начебто могила Хвильового (вона не начебто там, але чи це вона, було невідомо) – він це мені показував. У той же час Неборак був на якомусь інтерв’ю. Тобто ми не марнували ці години, які в нас були, все було надзвичайно інтенсивно. І в Літмузеї теж треба було експозицію подивитися, фонди відвідати, побачити, що в них там.
Це був дуже насичений день. Ну і вже ближче до вечора був цей виступ.
Який тоді Харків мистецький, культурний, літературний? Про «Червону фіру», Жадана, Ростика Мельникова і Літературний музей я плюс-мінус розумію. Але що тоді було зрозуміло? От що тоді здавалося?
Ми заходили у Спілку, знайомилися з Анатолем Перервою, такий незабутній чоловік. Безумовно не можу не згадати Валера Бондара. Це той же простір Літмузею, але багато було енергійного й інтенсивного спілкування з ним. Він мені нагадав художницький тип, який був мені зі Львова знайомий.
Що це за тип?
Та навіть у зовнішності — це довге волосся таке, ще сімдесятницьке. Але головне — дуже інтенсивна манера спілкуватися, багато каламбурів, дуже голосний сміх. Не кажучи вже про його твори. Хоча про них треба казати в першу чергу. Я, здається, повертався з Харкова, обдарований його графікою, як він це називав — каляки-маляки. «Подарую тобі трохи каляк-маляк своїх».
Ще тоді був головний редактор і видавець часопису «Сніп» Петро Черемський. Вони з Бондарем робили спільну справу для українського Харкова, і це тримало їх разом. Був чудовий фотограф Юрій Ворошилов. Тобто, ці люди підходили, потім вони приходили на наш вечір, слухали виступи, знайомилися ближче. У певну якусь мить це вже калейдоскоп такий був облич, імен. От я не згадаю, чи Горяєв приходив на цей наш найперший виступ.
Але ви про нього знаєте, як про фігуру?
Ми перетинались, ще й як. Кілька років минуло, і в 97-му тут відбувався такий АУПівський «шабаш» — Асоціації українських письменників. І Горяєв нам робив меморі-екскурсію. Він показував нам колишній редакції: а тут, каже, сидів Кулик і це була газета «Вісті ВУЦВК». Тобто ми пройшли таким Харковом 1920-х, і це тривало не одну годину. Але враження маю таке, що раніше я вже з ним перетинався.
Це на рівні міфології і відчуття міста дуже важливо — саме знання, що тут був живий футурист. Коли темрява почала розступатися, він все ще був тут і тримав пам’ять про те, що здавалося зниклим.
Ви назвали це АУПівським шабашем, але це теж така частина історії, мені здається, недостатньо добре розказана. Вона, можливо, не така довга і не така бурхлива, і не така інституційно насичена, але це дуже цікавий епізод в історії літературного побуту. Тому що поки що це перша і єдина, напевно, спроба українських письменників інституалізуватися і щось запропонувати замість цієї колоніальної інституції — Спілки письменників. Це була унікальна історія. Я не знаю, чи вона є в інших літературах пострадянських.
Не обов’язково у пострадянських, але в посткомуністичних є. Щось аналогічне склалося свого часу в Польщі, але це було ще за комуністичної влади, і ті письменники, які підтримали запровадження надзвичайного стану і розгін «Солідарності», залишалися в офіційній спілці письменників, дозволеній. А ті, які декларували свою опозиційність, виходили з цієї спілки і засновували іншу.
Я знаю естонську історію таку. У них була спілка письменників Естонії, так само, як і у нас, але до 39-го року у них був Письменницький дім, це була естонська письменницька організація, яка була заборонена, зникла. І як тільки стало можливо, по-моєму, ще до проголошення незалежності, вони реанімували цей Письменницький дім прямо в тих приміщеннях, які їм належали.
Це логічно, вони відновили загалом те, що було в міжвоєнній республіці. Вони мали цей каркас своєї попередньої державності.
Повертаючись до АУП, я тепер подумав, що це виняткова історія. Винятковий цей приїзд до Харкова, бо це були взагалі перші наші публічні читання і декларації того, що ми заснували, створили АЛУП. І під цією вивіскою, під цією егідою вперше це відбулося в Харкові. Знову ж таки – активність Сергія Жадана.
Скажу для слухачів і слухачок, що це Асоціація українських письменників, альтернативна до Спілки письменників організація, яка починається з того, що на одному з безкінечних абсурдних з’їздів в Києві…
96-й рік, пізня осінь.
…хтось каже: скільки можна. Я не знаю, чи точно пам’ятаю. «Скільки можна це терпіти і слухати» — і спускається в бар «Еней». Так було? Що тоді обурило?
Це мало свою попередню стадію. У нас виникла така письменницька спільнота — приблизно те покоління, до якого я належу. Але серед нас був, наприклад, значно старший Юрко Покальчук, який став першим президентом АУП. Початкова ідея була не виходити зі спілки, а реформувати її.
І на цей з’їзд ми покладали деякі надії, а Покальчук мав бути нашим кандидатом на голову нової Спілки письменників. Юрій Мушкетик уже відбув два статутні терміни, будучи головою Спілки. І перед цим з’їздом вони терміново скликали раду, яка внесла зміну до статуту, що можна бути і більше разів, ніж два.
Стало очевидним, що ця структура не хоче змінюватися, що в більшості в ній добре так, як є, — тобто ніяк. І нехай залишається Мушкетик. Покальчукові навіть не дали слова. Він записувався, по кілька разів висилав в президію прохання надати йому слово для виступу — вони цього не бачили.
У фойє цього велетенському палацу (може це був Будинок кіно, а може це був кінотеатр оцей великий, на Лук’янівці — «Київська Русь») була виїзна торгівля міцними алкогольними напоями і канапками. Оці дідусі, заслужені члени Спілки письменників з різних обласних і районних центрів, які в Києві бували бували, напевно, раз на п’ять років на письменницьких з’їздах, вони товклися там, спілкувалися. Багато серед них таких, хто давно не бачив інших, вони обмінювались новинами. І їм було глибоко в одному місці, даруйте за вислів, якесь реформування Спілки і тому подібні дурниці. Дали гроші, оплатили проїзд до Києва, ще й наливають. Все чудово насправді, навіщо змінювати?
І це довело нашу групу ініціативних, молодших до якоїсь люті. І я пам’ятаю цей момент, як я озираюся через плече — а там амфітеатром зала — і сходами вниз збігає Володя Цибулько. І до однодумців, до таких, як ми, до тих, які хотіли це змінювати, до всіх: «Ти виходиш зі Спілки? Я виходжу зі Спілки! Давай квиток сюди, я їм несу наші квитки».
Це був дуже такий красивий момент, коли Володя збігає вниз, виходить на сцену і цю гору членських квитків кладе перед обличчями президії.
Що мала робити така спілка тоді? Чи ви думали про те, що така спілка має представляти інтереси письменників? Як профспілка, але в хорошому сенсі цього слова: займатися захистом авторських прав, продажем авторських прав на захист, перекладами, виданнями?
Я виходив із того, що вона повинна розпрощатися з роллю прислужника в держави, не дуже потрібного атавістичного чи рудиментарного органу. Як сиділи на шиї в радянської влади чи в компартії, яка це все фінансувала, так тепер хочуть і в незалежній Україні.
Убагатьох із нас вже був досвід виїздів за кордон, до європейських країн, де ми спілкувалися з тамтешніми колегами і дізнавалися подробиці, як у них аналогічні письменницькі структури діють, і нам хотілося це перенести.
Отже, створюється Асоціація українських письменників…
Вона створювалась наступного року. Була підготовча робота, і там був закладений момент, який, я вважаю, знищив цю ідею, і я не хотів погоджуватися з цим.
Мені здавалося дуже важливим, що ми приймаємо лише тих, які або не перебували ніколи в Спілці письменників, як Іздрик чи Тарас Прохасько, найближчі кого я згадаю, або виходили, як і ми, з неї. Якщо вийшов зі Спілки — будь ласка, ми приймаємо. Але виявилось, що до нас полинули сотні письменників, які навіть не думали при цьому поривати зі Спілкою. Таке множинне, подвійне громадянство.
Це дискредитувало, це був компроміс. Мене переконували друзі-співзасновники, що «нам потрібна кількість. Якщо нас буде якихось 20-30-40 людей, це ж буде сміховинно». Такі мотиви були.
Цей установчий з’їзд у Могилянці відбувся у березні 97-го, а цей харківський виїзд був буквально у квітні 97-го. Тобто це найперша наша дія.
Це була презентація того, що тепер є АУП?
Так, це була прес-конференція. Це була знову ж таки пропозиція Сергія. Не беруся тепер швидко підраховувати, скільки йому було років, але… 23! Він також став одним із віце-президентів. І він відповідав за регіон. І, звичайно, що найперша пропозиція відразу ж надійшла від нього: Харків приймає, Харків готовий.
Який тут виявився Харків?
Це було дуже інтенсивно, не хочу слово «потужно» вживати. Але була дуже хороша подія в Будинку актора. Це були гарні такі літературні читання без якоїсь ідеології і розповідей про те, які ми молодці, що ми хочемо все реформувати. Це було спілкування з публікою через наші тексти, вірші, може хтось і прозу читав.
Те, що мені Сергій встиг розказати – у Харкові ще кілька важливих моментів було. Наприклад, 2004 рік. Ви приїжджаєте на Майдан, на той Майдан, на якому Сергій комендант. І це дуже складна подорож, так?
Ні.
У вас не було такого відчуття?
Це було вже після рішення Верховного суду про переголосування. Це можна було вже розцінювати як країну, в якій Помаранчева революція перемогла. Залишився лише тільки цей останній штрих – формалізувати цю перемогу так званим третім туром.
І це буквально за два дні до цього голосування. Голосував я вже вдома, я мусив встигнути повернутися з Харкова до Франківська. Ну, наприклад, це було у п’ятницю, а вибори були в неділю.
І їхали ми навіть дуже непогано, якимось прекрасним автомобілем, який вів Віктор Морозов, він тут з піснями виступав. Місько Барбара на той час вже, здається, осів у Харкові, вони з Морозовим чудовий дует виконали.
Але їхала з нами також абсолютно легендарна особа – Сестричка Віка, яка спеціально зі Штатів прилетіла, щоб підтримати Помаранчеву революцію.
Вона дуже цікаво пояснювала, що її спонукало. Вона певний час була співачкою в якихось барах, клубах. І вона побачила кадри з Майдану у Києві, де такий співак Ель Кравчук з великим успіхом виконує її пісню «Моя Україна». І ніхто ніде не каже, що це її пісня.
Її це, очевидно, напружило: колись вона поїхала з цієї країни, і тут, виявляється, її пісня запалює весь Майдан. Мільйон людей під цю пісню танцює. І цей виконавець, такий-сякий, навіть не подякує авторці. І вона примчала сюди, а в них дуже давня дружба з Віктором Морозовим, він її переконав сідати до нього і їхати разом на виступ сюди.
А діялося це все в «Останній барикаді» харківській. Було відомо – від цього нікуди не подітися – що в Харкові будуть переважати голоси за Януковича. І так воно було. У 2004-му в кожному з цих турів тут перемагав Янукович. Але і було також відомо, що дуже помітна тенденція – помаранчевих голосів з тижня на тиждень стає більше і більше. Ну ось, ми вирішили трошки щось свого додати. Хоча там, в «Останній барикаді» всі молоді люди до одного були помаранчеві, звичайно.
Але далі, після 2010 року, це все-таки місто, в якому, наприклад, збивають дошку Шевельова. Це моторошне відчуття, ти знову потрапляєш в ситуацію, коли мусиш пояснювати очевидні речі. Чому Шевельов не колаборант. Чому він ключова фігура для нас.
Я пам’ятаю, колонку написав про це на ТСН. Я тоді щотижня виступав на ТСН.
А далі починається ця наша нова велика історія, де багато що змінюється кардинально. Оце відчуття, що ми свідки: на нашій пам’яті, за нашої участі, все змінювалося — і наше сприйняття географії, і геополітики власної країни змінювалися. Як ви їх бачите зараз? Як ви Харків бачите зараз?
Це теж епізод моїх приїздів сюди, я почну з нього. Це відбувалося в рамках Сергієвого проєкту «П’ятий Харків». Рік був, здається, 2017-й. Була така зустріч в університеті Каразіна, Сергій запропонував мені поговорити на теми Центрально-Східної Європи. І це виникло тоді, під час цієї нашої розмови: Центрально-Східна Європа перебуває в в мутаціях. Це щось таке, що немає занадто чіткої географічної прив’язаності, тому що вона має здатність пересуватися у просторі. І ось вона тут.
Як Сергій це тоді сформулював, вона закінчується на лінії розмежування вільної України з цими московськими політичними утвореннями на нашому сході. Це 17-й рік. З одного боку наче вісім років уже минуло, але, на моє переконання, ми в тій ситуації.
Вона з 22-го року ескалювала до повномасштабної війни. Цей агресор уже зняв маску якихось сепаратистських рухів, він просто став собою — агресором, який намагається знищити країну, державу нашу і всіх нас.
Звичайно, відбулася велика зміна. Але історична суть того, що відбувається, – вона незмінно залишається такою ж. Боротьба за власну екзистенцію, за самовизначення, за незалежність і за Європу.
Ваше улюблене місце тут, у Харкові?
Лідмузей. Я нічого нового не скажу. Як першого разу приїхав і потрапив туди… Люди, люди. Не існує магічних місць без чудових людей. Люди наповнюють сенсом існування міст. Міста – для людей.
Люди в Літмузеї – їх уже доволі багато зовсім інших, уже немає багатьох із тих, кого я тоді зустрів, першого дня – але там для мене якийсь особливий Харків, я сподіваюсь, що я маю право сказати – мій.
Не мені казати, яке це місто важливе, яке воно героїчне і як воно потрібне всім українцям і неукраїнцям.
У мене був у 21-му році був період довшого життя тут. Це було аж десять днів. І я провів їх не десь, а в помешканні Шевельова. Бо я став резидентом, здається, першим резидентом саме там, у Шевельова, в цій Саламандрі.
І той час я згадую з неймовірною радістю, тому що це були дуже хороші дні і трохи ночі.
І тепер я на фінал запитаю, бо ми з вами говоримо перед такими нашими виробничими канікулами. У нас будуть з’являтися записані розмови в ефірі, але ми всією командою будемо працювати над тим, щоб зробити по-новому, ще цікавішим третій сезон на Радіо Хартія. І до вас у мене питання – без чого неможливе класне радіо?
Це дуже тонка річ — баланс у розмовах і музиці. Класне радіо неможливе з поганою музикою. Тобто, хай уже краще суто розмовне. Хай це буде чистота в цьому сенсі.
Це не обов’язково баланс 50 на 50. Це може бути 85% розмов, але 15% музики — в ідеалі такої, що не почуєш більш ніде. Будеш шукати цю хвилю, тому що там якісь такі плейлисти, яких більше ніде немає, а це затягує в прослуховування довгих розмовних форматів. Мені здається це хороший шлях.
Дивіться запис розмови Олени Гусейнової із Юрієм Андруховичем на Радіо Хартія
