«Ми вміли літати, але не вміли воювати. Довелося навчитися» – військовий льотчик Василь Мулік
Як миротворчі місії в Африці навчили українських вертолітників літати ще до початку війни вдома. У якому стані була вітчизняна армійська авіація у 2014-му та як вона змінилася за роки російської агресії. Чому F-16 не стали геймченджерами та чи існує «вундервафля» взагалі. Відповіді на ці та інші питання Сергій Жадан шукав у Василя Муліка, військового льотчика, полковника ЗСУ, який у вільний від польотів час пише поезії та прозу.
Як виглядає війна очима людини, котра перебуває в ній уже дванадцять років, – текстова версія великого інтерв’ю з Василем Муліком з циклу «Стандарти кухонно-диванної експертизи».
Освіта в Україні та практика в Африці
Одразу перше питання: а ти літав коли-небудь над Росією?
Ні.
Може, до війни?
Ні, не літав.
А ти уявляв собі коли-небудь, що ти залітаєш на цю територію і бачиш це все згори?
Не уявляв, не хотілося б мені цього уявляти.
Себто немає такого бажання залетіти, подивитися, помахати їм гвинтом?
Помахати гвинтом… Дечим іншим треба помахати.
Слухай, а в тебе ж історія – просто кінематографічна. У тебе ж тато теж літає, так?
Літав. Він уже не літає за віком.
І навіть був період, коли ви з ним десь перетиналися?
Так, у 2015 році. Коли це все почалося, у 2014 році, він – та й не тільки він – усі доволі дорослі дядьки прийшли у військкомати, щоб повернутися на службу. Але в його віці всі ці військово-лікарські, льотно-лікарські комісії зайняли дуже великий пласт часу. Тому в бригаду він прийшов уже в кінці травня – на початку червня 2015 року – практично рік оцих усіх бюрократій.
Усі ми знаємо, в якому стані були наші Збройні сили у 2014 році, на початку війни, перед цим їх фактично розбирали. Я пам’ятаю, в якому стані була, здається, 30-та бригада, коли входила на Луганщину. Що в нас було з авіацією?
Було те саме. Можливо, саме авіація на той час і була найбільш яскравим прикладом того, що зробили за роки незалежності з українськими збройними силами. Тому що авіація – це дорого, складно, технологічно непросто. За це треба платити, витрачати великі ресурси, у тому числі – фінансові. На той час цього не робили.
З іншого боку, якщо це стосується моєї рідної армійської авіації, то в нас було дещо краще становище завдяки миротворчим місіям. На той час ми вже 14 років брали участь у миротворчих місіях ООН, і це, власне, підтримувало наш рівень підготовки. На той час, 2007–2008 роки, багатьох таких, як я, – хлопчиків, які повипускалися буквально два-три роки тому, – усіх нас ці миротворчі місії навчили літати.
Тобто в тебе була практика, ти не просто знав це в теорії?
Ні, я ж кажу: моє покоління навчилося літати в Африці. Я маю на увазі вертолітників армійської авіації.
Ти закінчував навчання в Харкові?
Так.
Якщо відкласти в бік суто технічне питання, питання забезпечення, в принципі, що нам давала наша освіта на той момент? Вона була якісною?
Вона не була – вона і є якісною. Ми маємо школу підготовки як цивільних, так і військових льотчиків. Разом з тим найбільш складна і найбільш дорога частина цієї підготовки теж була, якщо не втрачена, то великою мірою зменшена. Тому що, знову ж таки, літати – це дорого. Тому курсанти також літали мало. Переді мною, я знаю, були такі курси, які взагалі не літали, їх списували.
Тобто навчали лише на папері, так?
Вони не випускалися льотчиками, на жаль.
Ти слідкуєш за тим, що зараз відбувається з твоїм університетом, загалом із військовою освітою, і не лише авіаційною?
Так, звичайно.
У якому стані вона зараз? Я так розумію, багато вишів релоковані, вони переїхали, наприклад, зі Сходу.
Так, у тому числі й Харківський університет Повітряних сил.
Але там є конкурси, туди йдуть молоді люди? Тобто є багато молодих українців, які хочуть бути військовими, так?
Так, звісно.
Те, що зараз іде війна, їх не зупиняє?
Скажу чесно: конкурс зараз менший, ніж у мирні роки, але він є.
Наскільки я знаю, зараз конкурси менші всюди, тому що багато молодих людей виїхали.
Слухай, повертаючись до 2014 року, як це для тебе тоді починалося? Починається війна, з’являється ворог, починаються бойові дії. Ти до цього, якщо літав, то не на території України, так?
Ми не воювали в Африці. На момент 2014 року в мене було вже п’ять миротворчих місій у Ліберії, але це були не бойові місії – завдань із вогневого ураження противника ми там не виконували. Це була, скоріше, стабілізаційна місія після війни в Ліберії: транспортні завдання, медична евакуація, демонстраційні польоти, патрулювання кордону – але саме війни там уже не було.
Ми вміли літати. На момент початку війни, березень 2014 року, літати ми точно вміли. Ми, як і всі, не вміли воювати – це факт. Але довелося навчитися – і навчилися.
Краєвиди над Донецьким аеропортом
Є історія – про неї і пишуть, і ти розповідав – про Іловайськ. Ти звідти вивозив поранених, власне, з оточення, так?
Не те щоби з оточення. Я так розумію, це заслуга медиків-полтавчан, які позбирали цих поранених. Там полонені були, якось вони їх висмикували – не знаю подробиць. Я їх просто забирав з польового аеродрому на північ від Волновахи.
Наскільки я розумію, якщо це північ Волновахи, то ти міг бачити околиці Донецька, так?
Я сідав у Донецькому аеропорту ще в кінці квітня.
На вертольоті?
Так, я ще бачив цю прекрасну білу злітно-посадкову смугу. Пам’ятаю, не міг візуально визначити висоту над смугою, тому що при заході на посадку не розумів розміру плити. Смуга дійсно величезна, нова, свіжозбудована, прекрасна.
Так, я був у Донецькому аеропорту: тоді там ще було тихо, ще була наша сфера, але вже, скажімо так, працівники аеропорту ставили питання:
– Рєбята, а откуда ви?
– Збройні сили України.
Чудо-зброї не існує: щоб змінити хід війни – треба «винайти порох»
Війна триває вже фактично 12 років. Україна пройшла дуже важкий, але неймовірний шлях. Багато чого змінилося, зокрема Сили оборони. Що відбувається з авіацією?
Розвиток. Звичайно, не такий стрімкий, як хотілося, але все впирається в підготовку і в ціну: будь-яка авіація – це дорого. Ми бачимо це і по F-16: скільки часу пройшло від початку розмов і до моменту, поки вони в нас з’явилися, на них почали виконувати завдання. Підготовка льотчиків, підготовка інженерно-технічного складу – це довго і дорого.
Якщо говорити про математику війни, що дорожче: техніка чи підготувати пілота?
Якщо в грошах, то, напевно, техніка все-таки дорожча. Але техніка робиться за рік, а готовий до ведення бойових дій, ефективного застосування цієї сучасної і дороговартісної техніки льотчик – це час, це десятки років. Тобто різниця між льотчиком, який вчора випустився з військового вишу, і льотчиком, який уже має досвід виконання бойових завдань і років 10–15 льотної роботи за плечима, – дуже велика. Тому, якщо в ціні – не скажу, а от якщо по часу – звісно, вкладений ресурс. Я ж кажу: авіація – це дуже-дуже дорого, але ефективно.
Ти згадав F-16. Я пам’ятаю ці дискусії, які велися в українському суспільстві. Ми зараз сидимо як експерти на кухні. На скількох українських кухнях тоді обговорювалося питання F-16: одні говорили, що вони завтра з’являться – і змінять хід війни, інші говорили, що не змінять. Вони впливають на хід війни?
Звичайно, будь-яка зброя впливає на хід війни. Але, знову ж таки, ми дуже любимо ці історії про вундервафлю.
Коли з’являється щось «чарівне».
У нас був Javelin, був Bayraktar, NLAW. Що там потім? У нас з’явився HIMARS. Дехто навіть писав книжки «Зброя перемоги». Але не існує wunderwaffe, не існує чудо-зброї. Тому, як казав Залужний, щоб змінити хід війни, нам треба «винайти порох» – щось таке, що змінить війну взагалі.
Усю її структуру, всю філософію.
Ця війна й так змінилася від її початку – це зовсім інша війна. Увесь світ зараз вчиться воювати в нас… і в них, варто визнати. Але немає чудо-зброї, її просто не існує. Ну або це щось таке, що просто не залишить тут нічого живого.
В принципі, присутність і передача нам F-16 виконала ті сподівання, які, наприклад, ти як пілот мав на ці літаки?
А я на них ніяких сподівань не мав – я ж вертолітник.
Я розумію, що ти на ньому не літаєш, але ти знаєш, як він працює.
Скажімо так: тієї ейфорії, яка панувала всюди від цих F-16, у льотному середовищі не було. Ми тверезо оцінюємо можливості. Навіть якщо ми до кінця не знаємо можливостей цієї техніки, якихось технічних нюансів, то війна вже навчила: все-таки чудо-зброї немає.
Так само ми знаємо, що будь-які технічні засоби, будь-які засоби ураження не змінять хід війни кардинально. Я от не можу уявити, яка зброя повинна в нас з’явитися, щоб ми змогли продемонструвати перелом.
Російська авіація: чому не варто її недооцінювати
Якщо говорити про наших ворогів, про росіян, які зараз намагаються як диво-зброю використовувати оцей «Орєшнік» і говорять: «У нас є вундер-зброя, яка змінить хід війни». Це психологічний тиск чи справді відповідає дійсності?
Це тиск на тих, хто вірить, що є вундервафля. Вони використали його двічі. Що отримали крайній раз? У чотирьохсот мешканців Львівщини не було газу – от, в принципі, весь результат застосування балістичної ракети середньої дальності. Все.
Якщо говорити про їхню авіацію, ти можеш дати їй оцінку, характеристику? Ти слідкуєш за тим, у якому вони стані?
Це досить потужна сила з доволі якісно підготовленим льотним складом – варто це визнавати. Але проблеми в них також є, і суттєві.
Що є найбільшою проблемою? Чи можна сказати, що найбільшою проблемою є неможливість поповнювати склад, будувати свої літаки?
Чому ж? Вони успішно будують, модернізують, йдуть вперед, використовують іноземні запчастини, елементи, електроніку – знаходять це все. Вони розумні. Не можна недооцінювати ворога.
Часом ми починаємо думати, що всі їхні збройні сили – це чмоні, зомбі. Ні, це не так. Варто визнавати, варто знати ворога і варто знати, з ким ми воюємо – це ще один крок до того, щоб цього ворога кінець кінцем зламати. Недооцінювати не можна: авіація – це їхня потужна сила, і це факт.
Усі ми пам’ятаємо початок повномасштабки, коли російські літаки літали на територію України і просто бомбили міста. Пам’ятаю: над Харковом літає літак і скидає бомби – таке враження, що ти дивишся кінохроніку Другої світової війни. На твою думку, вони тоді достатньо використали свої авіаційні сили чи дещо злегковажили?
Вони з нами прямо сильно злегковажили. Судячи з того, скільки їх тут налупили, вони сильно помилилися.
А в чому була помилка?
Вони не вірили, що в нас є ППО, не вірили, що наші льотчики будуть гасити їх пачками.
Себто ви виявили, що за рівнем підготовки наша авіація краща?
І це факт – наша авіація за рівнем підготовки вища.
А як так відбувається? Будьмо відвертими, у нас одна школа – радянська, пострадянська. Крім частини армійської авіації, усі навчались тут – приблизно та сама техніка, ті самі умови. Чому наші пілоти літають краще? Тому що над своєю землею?
Це один з таких факторів, про нього можна говорити абсолютно точно, без пафосу – ми над своєю землею. Що стосується армійської авіації, ми абсолютно точно були краще підготовлені, тому що в нас уже була школа пілотів з 2014 року, вже був досвід війни, величезний досвід бойової роботи – саме бойової роботи в Демократичній Республіці Конго. Тому ми були більш підготовлені – ми і зараз більш підготовлені.
Із 2014 року наша авіація дійсно працювала, їхня авіація все-таки масово не використовувалася?
Я, якщо чесно, не пригадую взагалі, щоб вони використовували саме авіацію. Можливо, щось було, але я не скажу, що я це пам’ятаю.
Майбутні перспективи для української авіації
Якщо обережно зазирати в майбутнє: припиняються обстріли, зникають загрози – що буде з нашою бойовою авіацією? Україна здатна в ближчій перспективі розгорнути будівництво своїх літаків?
Це не потрібно.
Чому?
Тут треба говорити про доцільність: бойові літаки вже побудовані. Це гарні літаки – F-16, Gripen – маса гарних винищувачів, гарних штурмовиків, гарних бомбардувальників, гарних транспортних та бойових вертольотів. Це все вже побудовано – нам не потрібно їх будувати.
Нам потрібно будувати те, що ми вміємо. А ми вміємо будувати гарні, великі транспортні літаки, тому зможемо будувати «Мрії», а замість цих «Мрій» брати собі вже побудовані літаки. Нам не потрібно розгортати будівництво своїх винищувачів, своїх вертольотів, своєї бойової авіації, це моя особиста думка. Це вже зроблено – можна просто купити.
Є така концепція: Україна перетворюється – уже фактично перетворилася – на такого зброяра світу. Ми вже зараз можемо торгувати зброєю, яку ми робимо – маю на увазі передусім дрони різного калібру, різного розміру. Але ти вважаєш, що в цій світовій системі, яка зараз є, бойові літаки – це не наше?
Це просто не потрібно. По-перше, ми дійсно будуємо класні дрони – це факт. По-друге, літак все-таки набагато складніший від дрона, і не тільки тому, що він потребує наявності на борту системи життєзабезпечення і якихось аварійних механізмів для збереження життя льотчика. Це завжди складніше, завжди дорожче, довше, і це завжди включає людський фактор.
Дрони справді змінили все – це зовсім інша війна дронів. А як це вплинуло на авіацію?
З одного боку, це ще одна загроза для нас, з іншого – це ще одна ціль для нас. Ми успішно боремося з загрозою дронів.
Є це відео, де наш дрон знищує російський гелікоптер. Себто це вже війна між машиною і машиною, в якій є людина, так?
Поки що ні – і те, й інше було кероване людьми. Тобто прямо, що це робот проти робота – ні. Це поки що не війна майбутнього, ще недостатньо впроваджений штучний інтелект. Та і взагалі мова про те, що кінець кінцем робот витіснить льотчика з кабіни літака, – це дуже сильне перебільшення.
Ти в це не віриш?
Ні, це станеться настільки нескоро, що ми цього не побачимо.
Ми нещодавно говорили з одним із наших хартійних офіцерів про штучний інтелект в дронах – там він використовується вже на останній стадії, як донаведення. В авіації це зараз, мабуть, неможливо і не потрібно?
Дрон працює там, де не може працювати людина. У людини все-таки інтелект поки що сильніший за будь-який штучний – це тішить. Тому я кажу: повністю замінити людину в кабіні літака, навіть у кабіні будь-якої бойової машини – неважливо, чи це повітряна, чи наземна, чи морська машина – поки що цей інтелект не може. Але це поки що.
Мені також так здається. З одного боку, ми говоримо про якісь технології, говоримо про те, наскільки ця війна дійсно технологічна. З іншого боку, зрозуміло – там, де є піхотинець, проходить лінія фронту.
Це так.
Коли ти зараз слідкуєш за перебігом подій на лінії фронту, які відчуття? Є розуміння того, що фронт тримається, чи в тебе більш песимістичні відчуття?
Ні, у мене немає песимістичних відчуттів, вони реалістичні. Так, перевага в людях не на нашому боці – це факт. Але їхні темпи просування… Гарний приклад: сьогодні 1418-й день – стільки продовжувалася так звана Велика вітчизняна війна. Хоча яка вона для нас вітчизняна? Ну і що, власне, вони? У порівнянні – ніщо.
Чи зростають їхні темпи? То зростають, то сповільнюються: десь ми їх відкидаємо, десь вони нас протискають. Але щоб фронт у нас прямо сипався, щоб був повний безлад – цього немає ніде, на жодній ділянці цього немає.
Як офіцер, який у цій війні 12 років, який слідкує за тенденціями, за динамікою цієї війни, можеш припустити, що в якийсь момент ця чисельна перевага росіян на фронті зникне? Що в якийсь момент їхня нестача особового складу все-таки дасться взнаки?
Я сильно сподіваюся, що гаряча фаза буде зупинена політичним шляхом ще до того часу, як вони почнуть закінчуватися. Тому що вбити ще кілька мільйонів – це довго, це доволі трудомісткий процес.
Ну так, навіть якщо брати ті цифри, які Сили оборони України показують останнім часом – десь по тисячі ворогів щодня.
Так воно і є. Це доволі довго, тому сподіватися на те, що війна закінчиться через те, що в них люди закінчаться, теж надто оптимістично – треба бути реалістом.
«Я не знаю, як це – відчувати, що війни немає»
Ти на війні з 2014 року, тобто вже майже 12 років. Ти пам’ятаєш своє довоєнне життя, довоєнне життя взагалі?
Дуже слабо, от прямо дуже-дуже слабо. Я сьогодні дивився фото доньки, їй якраз було три рочки, коли це все почалося. Дивився якісь довоєнні фото – і я дійсно вже не пам’ятаю того режиму життя, у якому я тоді знаходився. Не пам’ятаю, як на мене це все не впливало. Я насправді не можу зараз цього згадати, я насправді не знаю, як воно буде потім – якщо, звісно, для кожного з нас це «потім» буде. Я от прямо не знаю, як це – відчувати, що війни немає.
Таке питання, можливо, дуже приватне: якщо закінчується війна, ти лишаєшся в авіації чи хочеш зайнятися чимось іншим? Думав про це коли-небудь, чи наразі не до тих думок?
Якісь думки були, але я не знаю, чим я буду займатися. Те, що мені доведеться прямо по закінченню війни закінчувати свою службу — це було б надто оптимістично. Чи хочу я піти з авіації? Звісно, що ні – я люблю свою роботу, люблю свою професію. А от як воно буде, коли війна закінчиться..? Хай вона закінчиться, а там хоч пасіку заведи, хоч в порно знімайся – це вже не має сильного значення.
Сучасна українська війна в майбутньому фантастичному романі
Ти написав книжку віршів і, наскільки я знаю, пишеш далі. І ти постійно викладаєш свої вірші на фейсбук-сторінці. Якщо дозволиш, хочу тебе зацитувати: «Я хочу писати про любов, про життя, про щось світле і радісне. Я хочу писати, чорт забирай, щось еротичне і провокативне. Але я пишу про війну».
У мене питання про творчі плани: ти уявляєш те, що будеш писати далі? Що щось напишеться, буде більше часу на це?
Якраз зараз часу менше. Мені нещодавно знайомий казав, що я став писати менше віршів. Я можу погодитись – це дійсно так, тому що зараз працюю над прозою.
Це буде роман?
Я сподіваюся, що це буде роман. Це велика художня форма – для мене це нове. Є ж перед цим така майже автобіографічна книга «Congo-Донбас», потім була збірка віршів, але зараз я працюю над великою художньою формою – і сподіваюся, що це буде роман.
Ще не розкажеш, про що він?
Фантастичний технотрилер, скажімо так.
Не про війну?
Про війну, якраз сеттинг – сучасна українська війна.
Але з елементами фантастики?
Ну, світлових мечів там точно не буде.
