«Ми не встигаємо вирости до свого потенціалу» — Олеся Островська-Люта
У новій розмові з циклу «Кругова оборона» Сергій Жадан і генеральна директора Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта спільно сумніваються і спільно шукають відповіді, яких, можливо, ще не існує. Зокрема, говорять про те, чи може зараз культура дозволити собі рекреаційний елемент, як не перекладати на культуру власне почуття провини, як не втратити покоління талановитих культурних менеджерок та менеджерів та, зрештою, чи виживе культура, якщо впадуть інституції.
Ми сидимо під склепіннями Мистецькго Арсеналу, і я думаю про те, що 1929 року вийшов фільм «Арсенал» Довженка, де Арсенал виступає метафорою боротьби за державність. У тій битві УНР перемогла, але врешті програла. Зрештою, сам Довженко програв, за великим рахунком. І виходить, що національна культура без держави неможлива. Українська культура сьогодні — виживає чи нормально функціонує?
Вона, звичайно, виживає, але я працюю в культурній царині з 98-го року, і не памятаю, щоб було інакше. Єдиний період, коли стало краще, — після Євромайдану з 2014 до 2022 року. Тоді з’явилися Український культурний фонд, Український інститут, Інститут книги, перезавантажувався Мистецький Арсенал і багато інституцій. Було складно, але все ж не так, як у 90-ті, коли почалося розшарування між, умовно кажучи, новою культурою і старою, яка функціонувала в радянських інституціях. І вона продовжувала існувати в жебрацьких умовах, але інституційних.
Спілка письменників навіть без грошей все одно була інституцією. А асоціація українських письменників, попри всі амбіції, не мала ні приміщення, нічого.
І оця друга культура, нова, незалежна вже, була в іще гіршому становищі фінансовому, тому що джерел фінансування не існувало. Час від часу з’являлися невеликі програми, наприклад Центру сучасного мистецтва Сороса, який був програмою фонду «Відродження». Чи спорадичні малесенькі програми, наприклад, з захисту прав людини, куди можна було вставити культурний компонент. Це було партизанство в фінансовому сенсі, але була цілковита свобода діяти так, як ти вважаєш за потрібне. Старі ж інституції залишались у каркасі обмежень. Після Євромайдану почав зменшуватися розрив.
Ти згадала інституції, які розвиваються. Мені здається, дуже важливо підкреслити, що це інституції саме державні.
Саме так. У 2014 році з’явилася ця ідея, що не має бути розриву між офіційною і неофіційною культурою.
В принципі між громадянським суспільством і державою.
Держава належить всім громадянам, і мусить мати всі громадянські інтереси, пов’язані з культурою, в своєму полі. І ось тоді з’являється Український культурний фонд, який фінансує на грантовій основі інституції різної форми. Це була велика зміна. Зараз же, з очевидних причин, грошей на фінансування культури обмаль, і ми потихеньку знову занурюємося в режим 90-х. І цього би не хотілося.
Але ж є, мені здається, разюча відмінність з 90-ми. Співпраця громадянських ініціатив з державними програмами, структурами, інституціями, далі існує, працює. Ясна річ, це неможливо у фронтових зонах чи на окупованих територіях, але в таких прифронтових містах як Харків чи Херсон державні інституції існують.
Але — чи немає тут певної фатальності, пов’язаною з обірваністю процесів і обірваністю функціонування державних інституцій? Наскільки важко все це буде перезапустити після війни? Ти про це іноді думаєш?
Я думаю про це весь час. Я думаю, що поки що ми ще не на цьому трекові, бо не все треба перезапускати з нуля, процеси продовжуються. Звичайно, набагато все гірше і складніше на прифронтових територіях, не кажучи вже про окуповані. Але навіть там музейники, бібліотекарі, різні люди роблять чудову роботу. Справді чудову. Ми от зараз співпрацювали з музейниками з Покровська, Менська, Авдіївки…
Я з тобою абсолютно згоден, оскільки особисто знаю багатьох.
Важливо, що залишаються люди, навіть якщо їм довелося евакуюватися, з навичками, зв’язками і з можливістю відновити роботу. Ми артефакти якісь втрачаємо, будівлі втрачаємо, але дуже важливо зберегти людей. І те, що вони вміють робити. Ці професійні мережі напрацьовуються ціле життя. Їх отак от — раз! — не запустиш.
Весна будь-якого року це час, коли ми традиційно пишемо звіт за попередній рік. Там є фінансова частина, а є дуже важлива програмна, яка пояснює логіку: що ми робили і чому. І ось уяви собі 2022 рік. Який там звіт. Але вже після того, як наші війська відкинули росіян від Києва, ми почали думати і про звіт теж, але в такому ключі, що в історії української культури є дуже багато перерваних процесів, білих плям, які є не просто плямами забуття, є плямами, коли знищено все.
Коли це не просто занепад процесуальний, а дослівно, фізично знищується ціле покоління.
І ми тоді вирішили, що будемо робити звіт для того, щоб збереглася пам’ять. Ми не знаємо, чи зараз хто-небудь його прочитає, дуже ймовірно, що ні, але ми збережемо все те, що відбувалося з нами у 2021 році і на початку 2022-го. Це такий екзерсис писання звітів, коли ти пишеш для історії. Для того, щоб це було джерелом колись згодом.
Ми в жовтні зустрічалися на Донбас Медіафорумі з журналістами з прифронтових територій Півдня і Сходу. Згадували, що до великої війни на Донеччині, на Луганщині було багато цікавих медійних проєктів. І зараз вони функціонують або не в себе вдома, або не повною мірою, або взагалі не функціонують. І тут дуже важливо зберегти не так редакцію, офіс, як, власне, редакторів, людей, які зможуть повернутися і працювати. Чи не перебільшуємо ми з тобою значення інституції, важливість щоденного поливання газону культури? Ти говориш про історію української культури як про тяглість із періодами тотального винищення, але навіть після них вона відживала. То, можливо, не варто плакати за офісами і конторами.
Мені дуже близька цитата одного українського класика, Сергія Жадана, який сказав на Форумі Видавців цього року, що не мати своїх інституцій — це як не мати ключа від власного помешкання. Я думаю, це дуже влучна метафора.
Безумовно, потрібні творці, знавці, дослідники, люди, котрі своєю роботою створюють масив культури. Але цих людей завжди буде страшенно мало. Це буде дуже тонкий шар, який весь час вимивається, якщо ти не маєш інституцій, котрі створюють рамку, в якій ці напрацювання культури можуть відбуватися. Малоймовірно, що зникне культура як така, бо люди мають уяву. Мають емоції, рефлекси, серце. Так довго, як у людей це є, буде створюватися культура, наприклад, народна культура. Але ж ми хочемо напрацювання бази ідей, бо чим є культура — це джерело ідей, образів, рефлексій, які дозволяють думати далі. Це потрібно для процесу мислення, мислення колективного, зі спільнотою. Тримачами цього джерела, цього пулу і є інституції.
Звичайно, якщо зникнуть інституції, культура не зникне. І навіть якщо зникнуть творці… Це, напевно, страшно казати, але, зізнайся, кожен з нас думає про це, бо ми бачили, як це відбувалося в історії. Навіть коли зникли творці української культури в 30-х, ми знову мали в наступному поколінні хвилю культури. Проблема наша в тому, що щось виростає і його підрізають. Ми не встигаємо вирости до свого потенціалу. Ми завжди залишаємось з потенціалом, а не з його реалізацією.
Я пам’ятаю такі образки з-перед великої війни, десь, здається, в 21-му році під час Книжкового Арсеналу була дискусія про благодійництво в культурі. І мені спало на думку, що ми — перше покоління, яке успадковує в Україні щось матеріальне. Не спогади, а матеріальні речі. Це те, з чим ти маєш справу надалі, на чому будуєш. І мені ця думка здавалась оптимістичною. Вдруге я про це подумала, коли під час облоги Києва ми бачили, як руйнується ця матеріальність. І ми не стали цим поколінням. Принаймні, не всі з нас.
У Харкові це видно, коли знищується дослівно те, до чого ти звик, з чим ти виріс, і це стосується великою мірою не просто архітектури, а власне культури. Я у відповідь зацитую директорку Мистецького арсеналу. Ти тоді на BookForum’і сказала теж дуже болючу річ: нам дуже важко утримати тяглість професійності, постійно змінюються люди, які залучені в культурний процес. Наші культурні менеджер(к)и, не витримують, на превеликий жаль, дуже довго, звільняються, йдучи на інші хліби. І ми змушені знову починати спочатку, шукати людей, які згодні працювати в сфері культури. І я припускаю і боюсь трішки, що це також те, що нас чекає попереду по цій війні.
Так, я теж так думаю. В Україні стало менше працівників узагалі. А культурна сцена ніколи не була розбещена великим напливом талановитих людей, людей виконавчого таланту. Ще, зізнаємося, ми сфера жіночої праці. Здебільшого в культурі працювали і продовжують працювати жінки. І це саме ті люди, котрі приймали рішення рятувати дітей, переїжджаючи кудись.
Чому у музеях це мало особливе значення? Коли тобі йдеться про евакуацію музейних предметів, це фізична робота. І коли ти маєш колектив з жінок у віці 60-70 років, це важко зробити навіть фізично. А коли ти маєш колектив жінок 30-40, у них є діти, і тут постає дуже непростий вибір.
Дуже ймовірно, що ми знову втратимо покоління продюсерів, менеджерів, котрі будуть змушені піти в інші сфери.
Якось у нас з тобою виходить поки що не дуже оптимістичний погляд на майбутнє культури.
Але культура виживе. Не буде легкого шляху і великого вибуху, який буде дуже стійким. Але я думаю, що все виживе.
Стосовно вибуху я з тобою, можливо, і не погоджуся, тому що, можливо, він станеться всупереч. А легкого шляху не буде.
І це величезний виклик, величезні ризики. А з іншого боку, великі можливості, тому що тут залучається інновація, залучається думання. Ми багато працювали з громадами довкола Харкова, які першими почали адаптуватися до цих обставин, вони будують укриття, захищені простори, які використовуються, зокрема, і для культури. Це єдиний шлях. Коли б ця війна не закінчилася, треба буде перебудовувати всю структуру. Якщо будується будинок культури, він потребує захисту. Він не може бути таким будинком культури, який був до війни. Якщо будується бібліотека, вона теж має бути трішки інакша, ніж дотепер. Це інше бачення, інше розуміння того, якою має бути культура, що вона має бути захищеною, людиноорієнтованою. Можливо, це наш шанс.
Можливо, але знаєш, я думаю, без чого ми не можемо просунутися ніяк. У нас дуже рестриктивний ландшафт, пов’язаний з державою й інституціями. Все заборонено. За все можна бути покараним. Можна бути покараним і поняття не мати за що. Зберігається ця сталінська непевність. Покарання настане, але ти не знаєш за що. І це частина субкультури цієї.
І це абсолютно необхідно змінити. Не лише в сфері культури.
Одна з причин антагонізму між суспільством і інституціями державними великою мірою в тому, що ці інституції лишилися з іншого життя. Іншої реальності. Але вони самі себе зсередини не можуть змінити, бо найбільший терор — усередині цих інституцій стосовно людей, які в них же й працюють. Війна дає шанс на зміни цих інституцій. Але існує вимушеність. Це як грибниця: є гриб, а є величезне коріння, — зміни мають бути в усій грибниці, не лише в сфері культури. Я поки що не бачу розуміння масштабності цієї проблеми ні з боку самої культурної сцени, ні з боку багатьох груп, які думають про державу в тому числі.
Ми говоримо з тобою про культуру як про структуру, яка функціонує на рівні інституцій та діячів. А є ж і друга складова, без якої все це неможливо. Це споживач. Людина, яка ходить на концерти, читає книги, дивиться кіно. Запити, настрої, рефлексії аудиторії, багато чого визначають, багато на що впливають або не впливають, якщо немає ні запитів, ні інтересів.
У тебе немає відчуття, що зараз (можливо, нав’язано) формується така точка зору, що культура сьогодні — це культура ухилянтів. Якщо людина ходить на концерти, в кінотеатр, дозволяє соб читати книжки, то начебто вона прагне дистанціюватися від того, чим живе країна.
Ти порушуєш питання, яке, напевно, найбільше болить. Проблема, мені здається, частково полягає в тому, що культура має дві складові. З одного боку, це ідея, яка змушує тебе подумати про ситуацію людини й суспільства чи спільноти. І нам, українцям, це страшенно потрібно, бо нам дуже потрібен сам факт усвідомлення себе українцями, воно вже є актом протистояння російському наміру нас знищити. Ми маємо це підживлювати весь час. Ось є ця частина, осмислення ситуації.
І є друга частина культурного досвіду, яка має рекреаційний елемент. Навіть якщо ти прийшов на читання поетичне, в цьому є елемент святковості через те, що люди зібралися разом. І це стає проблемою. Ти не можеш без цього елементу спільного буття забезпечити можливість спільного думання, усвідомлення себе, будування ідентичності. Мусить бути мистецький досвід, культурний досвід, і він колективний. Сама ця колективність, традиційний формат — згрубша, «спектакль на сьому вечора», навіть якщо після нього ти в страшному екзистенційному стані, ніскільки не розважився, — цьому способу участі в культурі багато сотень років, це європейський тип культури, він пов’язаний з аристократичним класом, його способом життя і дозвіллям, яке існувало в аристократії.
Мені здається, ключовим є слово «дозвілля» все-таки.
Ця традиція, вона сформувала те, які в нас формати існують. І як це збалансувати так, щоб одночасно зберегти можливість спільного культурного досвіду, й елімінувати, відмовитися від розслабленості, — я поки що не знаю. І я не знаю, чи треба відмовитись від розслабленості, може вона потрібна спорадично.
Тобі не здається, що за всім цим стоїть певний комплекс провини, комплекс того, хто вцілів, недостатньо задіяний, скажімо в сили оборони? А навіть якщо задіяний, то не на достатньо небезпечній позиції. Це нав’язування самому собі потреби страждань, що теж не зовсім здорове.
Але це природньо, тому що ті люди, котрі продукують культуру в різних ролях, що вони роблять? Вони мають думати весь час. Уявляти, резонувати. У в суспільстві є ті, хто воюють, і ті, хто не воюють. Цієї думки не можна уникнути.
Я не те щоб тебе в чомусь переконував, я, скоріше, разом з тобою сумніваюся. У мене є особистий досвід безлічі виступів перед військовими, з 2014 року. І зазвичай є один момент, на якому ламаєшся. Ті, хто вперше їде, або не так часто їздить, — у них пробуджується цей комплекс провини. Мовляв, я їду до людей, які ризикують своїм життям заради мене, в мене є можливість виступати в тилу, а вони стоять безпосередньо перед обличчям смерті, і, відповідно, я їм маю дякувати. Приїжджають люди і починають давати якийсь неймовірний патріотичний пафос. А у військових це не викликає жодної реакції. Вони говорять: послухайте, навіщо ви нам говорите про смерть, ми її бачимо. Навіщо ви нам говорите про патріотизм, він у нас є, і ми про нього не говоримо, бо перебування тут і є патріотизмом. Краще заспівайте нам про любов.
І от на всіх цих концертах, які зараз робляться, дуже багато військових, насправді, поранених, ветеранів, родин військових. І, відповідно, не потрібно виправдовуватися. Просто потрібно чесно робити свою роботу.
От у жовтні були концерти Океану Ельзи, де відбулись облави ТЦК. І мені страшенно було ніяково за дискусію, яка виникла. Одні виправдовували ТЦК, інші виправдовували людей, треті виправдовували музикантів. Ніхто не виправдовував культуру. Ніхто не сказав, що культура має існувати, що це нормально, що є концерт, на якому збираються гроші, зокрема, на Сили оборони.
Але, слухай, це ніколи не було інакше. Культура в суспільному дискурсі завжди вважалась чимось не дуже важливим.
І це теж не зовсім про дорослість.
Це суспільство, котре не було самостійним, довгий час не мало змоги приймати свої власні рішення. Щоб приймати свої рішення, в тебе має бути свій корпус ідей, на які ти спираєшся. Очевидно, що це не тільки твій глобус України має бути, а корпус ідей, котрі ти напрацьовуєш як суспільство. Суспільство, яке не є самостійним, не приймає своїх політичних і геополітичних рішень, спирається на корпус ідеї гегемона свого. Десь з Москви чи, може, з якогось іншого місця щось нам скажуть. І ми були цим суспільством, котре просто не бачило, не розуміло, як це важливо — мати оці ідеї свої. Я думаю, що тільки після 2014 року почало з’являтися це розуміння і корпус ідей. І от ми потрапляємо в абсолютну м’ясорубку в 2022 році, знову ми як суспільство в ситуації екзистенційно-морального вибору: на що нам витрачати суспільні сили? На те, щоби вистояти зараз чи створити корпус ідей? А якщо і це, і це, то як поєднати? Ось наша розмова з тобою переважно про те, як знайти формулу цього поєднання.
Мені здавалося, що цьогорічний Книжковий Арсенал, у травні, менш-більш дав собі з цим раду. Я не знаю, чи нам це вдасться наступного року, бо це страшенно крихка річ. Незрозуміло, яким буде наступний рік. Яким буде стан читачів і авторів. Це щось, що треба кожен раз намацувати. Але ми з тобою люди, котрі про це думають постійно. Бо якщо ні, складно перейти в цей режим мислення, зрозуміти, як це балансувати. Тобі дуже хочеться поляризувати все відразу і сказати, та ні, навіщо, взагалі жодної культури не треба, це єрунда, доженемо пізніше.
Після 22 року відбувся дуже цікавий процес, не до кінця ще осмислений: українська культура нарешті опинилась віч-на-віч з українським суспільством. Між ними завжди стояла російська культура, щедро представлена, і вона собою відтісняла українську, навіть після 2014 року, будьмо відвертими. І от українська культура опинилася віч-на-віч зі своїми шановними співгромадянами і виявилася до цього не зовсім готовою. Одна річ, коли ти знаходишся в певній опозиції, до держави, до політики, до інституційності, до суспільства, до будь-чого, це по-своєму простіше. Ти захищаєшся, і в тебе є дуже багато виправдань: твоєї неефективності, недієвості, некреативності. Натомість, коли ти переходиш в наступ, переходиш в стан експансії, змінюються зовсім твої завдання і відповідно змінюється відповідальність. І далеко не всі громадяни звикли до того, що в них є своя національна культура.
І що вони мають при неї дбати. Це відчуття, котре прийшло кілька років тому до багатьох в Україні, що ти є останній дорослий в кімнаті, немає іншого дорослого, який прийме рішення. А якщо ти і є цей дорослий, то ти дивишся в себе і кажеш: окей, які мої ресурси, яка моя культура, наприклад? Це частина зацікавлення. І я трошки менш оптимістична, ніж була раніше. До прикладу, мені здається, бум купівлі книжок в Україні великою мірою пов’язаний не лише з інтересом до своїх книжок, а з тим, що немає російських.
Тут є економічний механізм теж. А є і прагнення людини забути про складні, тяжкі речі, з якими треба мати до справи щодня. Хочеться просто подивитися щось красиве. І ми бачимо цілу плеяду зараз на культурній сцені «instagram-проєктів»: вони дуже гарно фотографуються і чудово постяться. Це максимум, що в них є. Я розумію, це прагнення втечі. Напевно, це теж потрібно. Але для тих, хто створює такий проєкт, чи не є це зрадою своєї місії, свого призначення? Чи можеш ти, як поет, просто зробити красивий набір слів для поп-музики? Якщо я зроблю виставку сучасного мистецтва, яка буде чудовим Інстаграм-пунктом, чи не є, це зрадою мого призначення? А з іншого боку, як збудувати оцей терапевтично-рекреаційний елемент для дуже змученого суспільства?
Це питання, яке ставиш собі щодня, і жодна відповідь не остаточна. Вони всі втілені в проєктах, які ми робимо, і це щоразу крихкий баланс.
Матеріал такий, який іноді кришиться просто в руках.
Коли я спілкуюся з колегами, наприклад, з Західної Європи, я бачу, що вони не мусять витрачати ресурс мислення на все це, вони витрачають його на щось інше, бо вони не під такою загрозою. Але часом мені здається, що це призводить і до браку витонченості мислення в чомусь.
До появи нових ідей, які спочатку можуть тебе захищати, а потім дають тобі потужний стимул для руху вперед.
Раптом за останні роки я відчула, як багато пересічного в міжнародному культурному обміні, де всі ці складні питання не мусять поставати.
Те, що ми апріорі приймали як щось оптимальне, взірцеве, на що варто орієнтуватися, зараз виявилося не надто цікавим. Зараз українці демонструють інноваційність і набагато більшу ефективність в різних сферах. Але це кривава майстерня, де доводиться робити речі, які тебе захищають: робити дрони, робити щось в медицині, освіті, в культурі, щось, щоб вижити, врятувати себе. Більша мобілізація твого ресурсу, інтелекту, твоїх креативних сил задіяна.
Одна з важливих функціональних складових культури — дипломатична, яка теж інколи нашими співвітчизниками знецінюється. Мовляв, що митці можуть пояснити своїми концертами, виставками за кордоном?Але ж культура — це ж про легітимізацію держави. Повернімося до початку нашої розмови, до УНР. Згадай капелу Кошиця. Навіть за тих обставин було розуміння державників, що культура може бути вагомим дієвим інструментом просування і лобіювання своїх ідей. А це був інший рівень легітимності: УНР багато хто просто не визнавав. Натомість у нас є країна, яку визнають усі, яку багато хто підтримує, Відповідно, тут можливості культури теж доволі потужні. Наша капела Кошиця сьогодні звучить?
Та звучить, звичайно. Але дуже складно пояснити досвід, не пережитий. Навіть мені у Києві складно зрозуміти часом когось, хто постійно живе у Харкові, чи досі залишається в Покровську. Це трошки різний досвід між українцями. Хтось врятувався, переїхавши кудись, хтось залишився в своїх місцях.
І залежить ще, куди виїхав: умовний Ужгород чи умовний Вроцлав.
Так. І коли ти розумієш, як важко передати стан навіть близькій людині, навіть людині, з якою ти з’їв сім мішків солі, інколи не можеш передати те, що відбувається. Все, що ти говориш, переказуючи свою повсякденність, звучить як надмірна драматизація, гіпербола й емоційний шантаж, знаєш. Ти перестаєш це робити за якийсь час.
І як складно пояснити наш досвід людям в більш благополучних країнах. Як їм складно сказати, що саме ми переживаємо. Навіть ті, хто розуміє інтелектуально, не переживають емоційно. Їм складно зрозуміти нашу аргументацію. Чи думала я свого часу про громадянську війну в Ефіопії? Ну, читала щось в новинах. А зараз тобі біженець відгукується інакше, ніж кілька років тому, бо ти можеш уявити, що відчуває людина, яка схопила рюкзак з невеликою кількістю речей і тікає кудись. Ти зовсім інакше про це думаєш. Перед нами є гігантська, нездоланна проблема: розказати про свій досвід іншим людям. Проблема в тому, що ми залежимо від політичних рішень людей, яким ми розказуємо про свій досвід. Залежимо вже сьогодні. Ці люди за когось проголосують, будуть тиснути в якийсь спосіб на своїх політиків, і це буде мати значення для нашого фізичного виживання.
Найбільший інструмент, який ми маємо, — інструмент культури. Але навіть він недостатній. Це має бути дуже добра розказана історія. А добре розказана історія вимагає ментального простору й часу. Деякі найкращі історії про війну в світовій літературі написані через 20-30 років.
Ти згадала громадянську війну в Ефіопії, згадаймо громадянську війну в Іспанії і тексти Гемінґвея, через які в багатьох мешканців різних країн за різних режимів протягом десятиліття складалася емпатія і підтримка іспанських республіканців. Вони все-таки програли, але уяви, якби не було цих текстів. Він же все показав таким чином, що ми, не знаючи реалій цієї війни, не надто входячи в її деталі, все одно підтримуємо одну зі сторін. Ми думаємо про облогу Мадрида чи Барселони, про трагедію республіканців, які могли перемогти, але не перемогли, це частина нашої емоційного досвіду.
Ми як суспільство маємо найкращий інструмент у вигляді культури. Але ми не можемо ставити ставку на поп-культуру. Поп-культура, де це добре працює, це Голлівуд. Великою мірою все, що ми уявляємо собі про ХХ століття, сформовано голлівудськими фільмами. Голлівуд іде до широких аудиторій одразу. Але ми не маємо на це ресурсів. Набагато менша аудиторія, але набагато глибша і з довшим впливом — академічна і професійна. Умовно кажучи, історики.
Носії ідей. Ті, які можуть ці ідеї переносити, можуть ними ділитися.
Так. Ті, хто самі будуть вивчати. І ось на цю взаємодію в нас, попри все, ресурси є. Тому так важливо, коли ти, як поет, спілкуєшся з перекладачами, редакторами й іншими поетами. Це не широка публіка, але ключова, ми маємо нею займатися поки стане сил.
Як ти думаєш, коли завершиться ця війна, або перейде в іншу фазу, світ буде нас далі підтримувати, зокрема, в культурній сфері, чи йдеться виключно про ситуативну емпатію, а не про справжній інтерес?
Поки що, я думаю, це все ще про емпатію. Інтересу стало значно менше, ми були на хвилі «невідкладної допомоги», невідкладних реакцій. Загроза не знизилася, але через те, що люди в світі адаптувалися, вони вже не бачать ситуацію як невідкладну. Люди в багатьох країнах перестають цікавитися українською культурою: це означає, що українська культура не стала для них частиною їхньої культури. Тим, що, на їхню думку, їх збагачує. Вони їй приділяють трохи уваги як жест солідарності.
Нам і самим треба зрозуміти свою культуру. Вона добряче недовивчена.
Але в мене є ще одна думка стосовно тих українців, які переїхали в інші країни. Це дуже важливі для нас співрозмовники, важливі люди, котрі чинять вплив у своїх спільнотах просто самим фактом свого перебування там та існування.
Ну і тут дуже важливо, щоб ці люди справді були носіями культури.
Або навіть носіями відчуття себе українцями. Це змінює оця чутливість і інтерес їхніх спільнот і до чогось українського теж. Тоді українське перестає бути екзотичним і одноразовим. Тому важливо, що є багато українців в різних країнах. Це може бути великою поміччю для того, щоб налагодити стосунки з цим світом, який досі дуже мало знав про нашу культуру, часом нічого, і навіть взагалі про нас як факт існування.
Мені подобається, що наша з тобою розмова крутиться довкола того, що в нас багато викликів, проблем, але з цих проблем можна виходити переможцями. Все зводиться до того, що нам своє робить, лупаймо сю скалу, борітеся — поборете.
Подивись, українська культура дала нам безсмертні меми, які чудово описують нашу ситуацію.
І це меми не голлівудські.
Але вони стали масовими в Україні. «Лупаймо сю скалу» розуміє практично кожен українець. Це золоті слова.
