У питаннях Сергія Жадана до учасників театрально-музичного гурту Schmalgauzen відчувається щира цікавість із домішком заздрості. Як це — поєднувати музику із театром? Співати, коли володієш технікою співу? Мати феноменальну аудиторію, бути з нею у бзепосередньому контакті? Передавати біль і співчуття, не називаючи прямо війну?
Текстова версія розмови із циклу «Стандарти кухонно-диванної експертизи».
Ви театрали, тому перше питання — Брехт чи Курбас?
Влад Михальчук: Курбас.
Я чому питаю? Ваша естетика, те, що ви робите, як це бачиться нами, людьми з залу – це кабаре, яке стосується і Брехта, з його епічним кабаретковим театром, і Курбаса, який перший в Україні робив рев’ю, робив імпровізації. Ви з театрального середовища…
Влад Михальчук: Так.
І ви не перші актори, які взяли в руки гітари і почали грати. Від чого ви відштовхувалися – від театру чи від музики?
Михайло Матюхін: Я думаю, від драматургії як такої. Є і драматургія, і структура. Коли ти розумієш розставлені ролі, функції, що виконує інструмент, його душу – яка характерність контрабаса, що можна з неї витягнути. Я думаю, що властиво математиці і в музиці, і в театрі – це драматургія і структура. Мені здається, коли в пісні існує драматургія, є історія, сюжет, – ми про це, ми розказуємо малі історії в такій структурі, в такому жанрі.
Мені здається, це брехтівська історія, це зонги, які є самодостатніми.
Актор — найкращий співак?
Ловлю себе на думці, слухаючи і дивлячись вас – у нас же акторів вчать співати?
Михайло Матюхін: І співати, і фехтувати, і падати…
І підійматися!
Михайло Матюхін: І підійматися, і вставати, і йти.
Я до того, що актори – єдині, хто вміє співати. Будьмо чесні, більшість сучасної сцени співати не вміють. Ми співати не вміємо, я взагалі філолог. А ви-то співати вмієте, вас вчили.
Влад Михальчук: Ми актори, які грають. Я початково позиціонував, що ми актори, які грають музику. Я – актор, який грає спів.
Михайло Матюхін: Я думаю, що ми в цьому достатньо сором’язливі. Тому що причислити себе до людей, які професіонали у співі або у грі на інструментах – не кожен з нас може цим похвалитись. А стосовно гри в театрі, я думаю, не всі розкрились, але цим ми би скоріше хвалились – саме грою.
Я думаю, ви даремно скромничаєте. Тому що, погодьтеся, коли збирається компанія на весіллі чи на поминках, і коли поминки переходять у фазу весілля, всі починають співати і тішитися – якщо там є актор, все одно буде співати краще за всіх інших. Тому що йому ставлять голос, дихання, ораторське мистецтво.
Михайло Матюхін: Це харизмати. Напевно, це відчуття простору, відчуття потреби сказати так чи інакше.
От бач, у вас є відчуття простору і ви співати вмієте. А всім іншим я би взагалі забороняв співати. Я взагалі за те, щоби співали актори.
Михайло Матюхін: Ми коли були на ювілейному вечорі Юрія Рибчинського, коли слухали, як хлопці і дівчата співали, щелепи в нас відпадали конкретно, бо люди цим настільки професійно володіють.
Влад Михальчук: Технічно.
Михайло Матюхін: Так, технічно. І ти розумієш, що все — під свій формат і розуміння того, що тобі першочергово потрібно. Бо коли Влад виходить на сцену, від нього скоріше чекають не точних нот, а від нього чекають оцієї душі, акторського пориву. Так само, коли Кирило, весь концерт відіграючи на барабанах, виходить заспівати пісню на біс, то він відчуває саме потребу передати якісь душевний порив свій, те, що в нього сьогодні і зараз є як у людини, особистості.
Згоден, але ж ти розумієш, коли ти не чекаєш від людини точних нот, а вони є – вдвічі приємніше!
Авторська версія «Таксі»
Ви згадали вечір Юрія Рибчинського. Ваша поява там чим була зумовлена? Хороший гонорар, покажуть по телебаченню? Чи ви просто любите Рибчинського?
Влад Михальчук: Ми хотіли вшанувати постать. І ми, як і завжди, трошки виділилися, тому що ми взяли пісню «Таксі». І хлопці, які займалися музикою — Роман і Міша — вони повністю написали туди музику, вона наша. Класний досвід, люблю цю пісню.
Михайло Матюхін: У нас була зустріч з режисеркою Катериною, нам пропонували спочатку пісню «Хрещатик»…
Уявляю вашу версію.
Михайло Матюхін: У нас була дискусія. Ми всі знаємо перший куплет, який не є таким прям пошлим, і є відчуття, що можливо якось перефразувати. Але слухаючи, читаючи другий куплет, розумієш – цієї пошлості не уникнути.
Це зовсім не ваша пісня.
Михайло Матюхін: Так-так. І ми сказали: давайте щось інше. І нам запропонували тексти – «Таксі» і ще один вірш.
У вас вийшла, як на мене, просто дивовижна штука. Вона, по-перше, дуже несподівана. Бо «Таксі» – це хто…?
Лоліта!
Від жіночого імені. А у вас це зовсім… І театральна подача. Звучить чуттєво і зовсім не так, як це було у першоджерелі.
Я чому питаю про Рибчинського? Бо Юрій Євгенович і вся ця епоха українського біту, української естради 70-80-х – це цілий пласт культури. І ви зараз його перевідкриваєте для вашої аудиторії, яка в основному, очевидно, молодіжна. Я припускаю, що вони і не чули оригіналу, і не знають ці імена – Дудковський, Поклад, Рибчинський. Вони через вас дізнаються і, цілком можливо, що підуть далі гуглити і послухають.
Влад Михальчук: Так і є насправді. У нас вже який тур поспіль… Ми це називаємо просто зустрічі, але в народі це автограф-сесії називається. І дуже незручно, коли кажуть «Розпишіться!», а ти дивишся – це збірка Вінграновського.
Михайло Матюхін: Було незручно. Бо зараз це прям кожного разу.
Влад Михальчук: Так! Щоразу людей десять принесуть книжечку…
Кирило Липко: Але відчуття це дивне.
Влад Михальчук: Дивне. Вони просто у нас дуже свідомі і класні. Ми цю планку якусь задаємо. Дивишся – естетичне захоплення: вони в платтячках, в рукавичках.
Михайло Матюхін: Вони роблять грим по-повній.
Влад Михальчук: Вони не матюкаються. На початках ще було, коли ми ще на менших майданчиках виступали – дзвін бокалів, ще щось, а зараз цього менше. І це люди самі придушують, висвітлюють в соціальних мережах, цього менше і менше.
Тобто є у нас слухач, який не бухає на концертах? Не все втрачено.
Кирило Липко: Може і бухають, але тихенько.
Влад Михальчук: Тихенько, з бокальчиком вина.
Хочеться йти на ваш концерт вже – заради вас і вашої аудиторії.
Актуалізація класики
Але ви згадали Вінграновського — дивовижний номер, дивовижна композиція, яку ви зробили. Там і прозова вставка є. Зараз, думаю, ви і самі бачите, багато хто з музикантів звертається до класичної поезії, класичної літератури. І з одного боку, це не може не тішити. А з іншого – це я не про вас – чи немає в цьому бажання кон’юнктурно використати класичний текст?
Михайло Матюхін: Воно виконує свою місію. Саша Чемеров в нещодавньому інтерв’ю розказував, що вони виконують правильну місію ІПСО.
Так само, мені здається, коли беруть Розстріляне відродження – можна на це дивитися злосно і казати: вони перекривлюють, перекреслюють половину текстів, там взагалі автора не лишається, ледь три рядки звучать. Але це виконує свою місію: люди звертаються до цього, починають прислухатися: «у нас є це!». Є Юрій Рибчинський, наприклад, якого можна послухати. Модною стала «Територія А». Можливо, ніхто не знає історію, але нещодавно ми стояли біля студії, і людина їде – і слухає Степана Гігу. І ти розумієш, що це – мода.
Ми зі Степаном Гігою виступали два тижні тому, це було феєрично.
Михайло Матюхін: І мода на 90-ті, на те, що в нас є і довго викорінювалось, спаплюжувалось, казали, що це – шароващина. Література, пісні – виходить, код нації, який зажди переховувався, його намагались таким тентом накрити.
Я що намагаюся сказати? Я розумію, що це дуже суб’єктивно. Коли я слухаю вашого Вінграновського і я відчуваю, я його бачу… Я вірю. Натомість є в нас частина музикантів – не хочу переходити на особистості, не про це йдеться – які виконують пісню, вона навіть може бути популярною, але ти співставляєш її з виконавцем – ти бачиш, це взагалі не його характер, не його поезія, не його текст. Для чого, він взяв його, не зрозуміло. Можливо, це ефект театру, коли ви, як актори, як люди, які вживаються в роль – ви ж не берете будь-який текст, ви підбираєте той текст, який відповідає вашому характеру? Відповідно воно спрацьовує, додає цей додатковий ефект.
Михайло Матюхін: Цю пісню було написано ще 2023 року. Тоді Миколу Вінграновського мені відкрив наш друг, Віталій Кажанов, ми з ним робили літературні вечори. Достатньо багато писав пісень на Ліну Костенко, Євгена Плужника.
Коли ти доторкаєшся до поетів, та й в принципі коли відкриваєш вас або Юра Іздрика, або Влада текст, або Кирила, для мене суть – вловити ноти, чим воно зазвучить. І так само великі поети, до яких ти доторкаєшся, розумієш – навіть якщо це сонети Шекспіра. Ти маєш його відчути і розкрити, щоби він зазвучав сьогодні. Звичайно, від тебе. Або від Влада. Щоби йому було комфортно подавати емоції.
Кирило Липко: Органічно.
Влад Михальчук: Михайлу це просто геніально вдається. Нарешті ми – може вже десь пів року пройшло – добилися, нам дали права, ми достукалися до сина Вінграновського, щоби офіційно це робити. Приблизно на шість його віршів. І ми вже це робили, був вечір пам’яті Миколи Степановича, і ми прям струнників взяли, підготувалися…
Може бути цілий альбом?
Влад Михальчук: Може бути.
Фантастика.
Влад Михальчук: І там просто струнні… Там Міша з Ромчиком таке наробили, такі оркестровки! Андрій вигадав відеоряд. Там дуже гарно було.
Вінграновський і сам по собі страшенно сценічний. Він же актор, учень Довженка, і у нього могла бути кінокар’єра. Бачив, як він виступає, він виступав як актор.
Влад Михальчук: (декламує)
Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш…
Так що, може бути альбом на слова Вінграновського?
Влад Михальчук: Може. Ми мріємо про це, дуже хочемо. І у нас для цього є всі можливості.
Михайло Матюхін: Ми просто хочемо, щоби він був поданий… Не просто записаний в студії.
Влад Михальчук: А в специфічних обставинах, ми з часом розкриємо деталі. Впевнені, що ми вас всіх здивуємо.
Михайло Матюхін: У нас підготовлена ідея, просто треба час.
Як співати про війну під час війни
Давайте поговоримо про естетику. Четвертий рік триває війна… Фактично ви ж з 2022 року почали працювати, виступати, з’явилися на сцені, так? Глобально, помітно.
Михайло Матюхін: Помітно з 2023-го.
Але! Ви не співаєте про Байрактари, Джавеліни, про пса Патрона. У вас там вино, пристрасті, у вас дуже багато жінок. Разом з тим, на мою думку, все це дуже актуально, все це співзвучно часу і емоціям. Що це означає? Що не обов’язково писати про газетні новини і бути при цьому актуальним?
Влад Михальчук: Так.
Я до того, чуєте ви іноді закиди від недоброзичливців – про що ви співаєте? Подивіться, що в країні робиться, а ви…?
Михайло Матюхін: Не помічали.
Влад Михальчук: Інколи кажуть, що щось є незрозумілим, але такого гострокритичного не казали.
Кирило Липко: Можуть запитати, який сенс.
Михайло Матюхін: Хоча у нас є пісні, де є досить чіткі вислови і настрої про сьогодні. Воно є, воно настільки стає для нас співзвучним з любов’ю, настільки перетинається з тобою…
Театр, мабуть, найбільш емпатичне мистецтво. Ви в одному залі з глядачами. Може бути музика, але головне – цей контакт. Ви так чи інакше співдієте, і це діє напряму. А яким сьогодні має бути театр? Ви люди театру, ви робите своє дійство, це щоразу більше, ніж музика. Хтось робить театр прямої дії – документальний, репортажний. А хтось – навпаки: щоб сказати про війну, не обов’язково вживати слово «війна». Ви до чого схиляєтесь?
Влад Михальчук: До крайнього варіанту. У свої скромні роки я зрозумів, чим ми займаємось і що воно дає країні і людям. Ми говоримо, який наш театр? Наш театр в тому, що наш глядач може прийти і на дві години забути про все. І нам вдалося. Або забути, або – ще краще – виходить з питанням. А питання – це процес, який відволікає.
До нас дуже багато пишуть: «хлопці, у мене втрата, я слухаю цю пісню – вона мені допомагає», «я виїжджала з окупації, мені ця пісня допомогла». Це все щиро. Військові підбігають – найбільша похвала – і просто дякують за музику: «я їду на виходи…».
Нещодавно сидів з товаришем, військовим, він теж каже: «Тільки сідаємо в машину, їдемо – вмикаємо вас, відволікаємо. Круто». Чоловік вийшов з Азовсталі, прийшов до нас у Чернівцях, побув – і я бачу в очах, він відволікся. Він мені дав шеврон Азовсталі – у мене руки пітніють одразу, хочу з ним перекурити вийти. Дуже багато історій – я стараюся завжди приділяти час – в кого є втрати. На жаль, я їх розумію.
Часто у спілкуванні з військовими розумієш, що їм не потрібні пісні про війну, про героїзм. Це є, вони цим живуть. Хочеться, навпаки, пісні про любов – криваву, трагічну, нещасливу.
Кирило Липко: Але по закінченню вистави, по закінченню біса – ми живем в реаліях, ми все розуміємо – у нас виноситься два на два метри QR-код…
У вас же всі концерти, всі вистави мають цю волонтерську складову?
Влад Михальчук: Авжеж. Зараз ми збираємо для танкового батальйону 92-ї бригади: там величезний список, дуже багато складових.
У нас є завжди запити. Якщо, дай Бог, ми закриємо і все відправимо хлопцям, – не сумнівайтеся, буде новий збір.
Окрім того, у кожного із нас на особистих сторінках є збори. У мене це «Вовки Да Вінчі», (вказує інших учасників гурту) Третій армійський корпус, Нацгвардія, Сили спеціальних операцій, у тебе скоро буде 58-ма, кстаті…
Михайло Матюхін: Найбільше, що відчувається, про що казав Кирило, коли закінчується концерт, починається біс. І це вже пряме спілкування, закінчується так би мовити театр, наче залишились маски на обличчі, але починається пряме спілкування. В кінці ти розумієш, що все, що є в повітрі – приїжджаєш у Луцьк, були обстріли – і ти розумієш, що всі ці люди пережили сьогодні страшну ніч. І ти розумієш, що для них це втома разом із щастям, зі спокоєм – і ти відчуваєш ментальне єднання.
Феноменальна аудиторія Schmalgauzen’у
Всі говорять про феномен вашої аудиторії, що ви з ними спілкуєтесь багато. Можливо, молодим людям і потрібен саме такий театр зараз, більш довірливий? Не просто зірка театральна стоїть десь там на сцені, а коли ця зірка може до тебе спуститися, і ти з нею можеш бути собою.
Михайло Матюхін: Це покоління абсолютно інше. Я згадую школу, коли ти, першокласник, підходиш до 11-класника, то він тобі може реально набити. А коли я був 11-класником, вже першокласник міг мене послати. Я зрозумів, що вони розбили цю межу вікову.
Це міф про круту сучасну літературу українську, сучасний театр, музику – що все це круто. І це настільки популярним стає. Коли у нас солд-аут, коли люди не можуть купити квиток в театр, коли люди стоять на «Книжковий арсенал»…
…на концерти проєкту «Мур» неможливо купити квитки, хоча це складна театральна річ.
Михайло Матюхін: І в цьому є піднесення цього міфу, що це шедеврально. І доторкнутися до цього – це офігенно.
Ти торкнувся дуже цікавої, важливої речі про зовсім іншу природу сприйняття мистецтва цими молодими людьми. У них все це зовсім інакше. У них, можливо, немає цієї тяглості. Можливо, вони не з театральних родин, вони зараз для себе відкривають театр, і для них не має значення, яким театр був кілька років тому. Я думаю, ви коли поступали в театральний інститут – це був інший театр.
Нещодавно трапилося мені слухати виступ такого театрального режисера Андрія Жолдака. Я думаю, ви вже забули, хто це такий.
Влад Михальчук: Чому, ми знаємо.
Він 18 років не був в Україні і зараз повернувся і сказав, що українське мистецтво позбавлене сміливості, у нас нічого не буде ближче ста років. Те, що він говорив 18 років тому. А тут все змінилось: інший театр, інші люди, інша аудиторія, інші актори. Страшенно цікаво спостерігати реакцію цих людей на вас, на те, що ви робите.
Михайло Матюхін: Найцікавіше, що вони після нас підуть на виставу «Мартин Боруля», в класичний український театр. І для них це буде приблизно те саме. Бо в нас немає культури критики. Музична критика все-таки є, багато каналів в YouTube відкривається, де люди кажуть свої відгуки, професійні. А театральна сфера поки цього не заслужила.
Театральна критика, на превеликий жаль, так само як літературна, відійшла за останні 20 років.
Михайло Матюхін: Це, звичайно, не допомагає розвитку. Коли помер Олег Вергеліс, було зрозуміло, що він наче з собою забираю останню ноту…
Я настільки старий, що пам’ятаю театральні рецензії Сергія Васильєва, це завжди було гостро, резонансно. Дійсно говорив про театр, значи, люблячи, розуміючи його.
Михайло Матюхін: І зараз цього дуже сильно не вистачає для розвитку, щоби люди не просто фанатіли від театру, від можливості прийти в зал і записувати TikTok, а вони могли відокремити те від іншого, розуміти специфіку, розуміти, чому актор може в цій виставі грати, а в цій не грати, розуміти, що білий фон – це не просто прикол, а важлива складова, звідки це пішло. Все це – культура, в яку, хочеться, щоби більше люди вкладали, бо вона ще більше піднесеться і буде ще серйозніше триматися.
Ви ж як група, як проєкт, як театрально-музичний феномен – маєте величезну перевагу, величезну розкіш. Ви не мусите співпрацювати і співіснувати із російським театром. Я чдово уявляю, як би це було п’ять чи дванадцять років тому – ви би щось робили, планували, готували, репетирували, але приїхав би умовний Грішковєц – і всі би пішли дивитись Грішковца. А з іншого боку, чи не позбавляє це нас елементу конкуренції як такої?
Михайло Матюхін: У нас величезна конкуренція і запит.
Своя внутрішня, українська?
Михайло Матюхін: Я чув багато дискусій стосовно, наприклад, того, що українська музика дивиться на американську, бере з неї приклад і особливо тренди. Але я згоден з думкою, що Україна сама створює тренди, і для нас була величезна честь, коли ми зайшли на таку платформу як TikTok і почали робити свої тренди.
Я пам’ятаю, як Влад почав записувати перші відео…
Влад Михальчук: Те, що по кайфу було.
Михайло Матюхін: І люди почали це повторювати і закохуватися в це. Бо кожен артист – це ж окремий світ. І українські артисти створюють особливий світ. Гурт Schmalgauzen – це особливий світ. Ти хочеш прийти на концерт і в нього потрапити. Не просто – «а, та це Дєд танцює», мені здається, їм круто потрапити в світ.
Влад Михальчук: Я завжди казав і кажу, що нас слухає і дивиться стільки людей, на скільки ми заслуговуємо. У нас немає доброго дяді-продюсера, лейбла – ми дуже цінуємо свою свободу, ми самі на себе працюємо. Це все органічно.
Я згоден, що феномен вашого проєкту у вашій абсолютній самодостатності.
