«Іноді від нас залежить, що є перешкодою, а що — опорою» — Тімоті Снайдер про свободу, сміливість і вибір
Тімоті Снайдер говорить про свободу як історик — уважно, структуровано, інколи дещо жорстко. Для американського інтелектуала свобода — це не самотній герой на вершині гори, відсутність обмежень і абстрактне «право, щоб мене не чіпали». Це соціальна практика відповідальності, солідарності та здатності робити усвідомлений вибір у світі, де не існує єдиної правильної формули. В інтонації Снайдера немає пафосу — лише наполегливість у спробі повернути слову «свобода» реальний зміст.
Книжку «Про свободу» Снайдер писав довго — понад дві сотні версій, лекції у в’язниці, розмови в університетах і випадкові зустрічі в зруйнованих українських містах. У цій праці історик міркує, зокрема, і про свободу у воєнні часи. Війна, каже Снайдер, не скасовує жодної з п’яти ознак свободи — свободи обирати, діяти, рухатися, вчитися і любити — навпаки, екстремальні обставини часом оголюють їхню логіку.
У публічній розмові з Оленою Гусейновою Тімоті Снайдер говорить про сміливість бути непередбачуваним у світі алгоритмів, які базуються на страху, про те, чому тоталітаризм — це спроба перетворити мораль на арифметику, і чому свобода починається з перших місяців життя. Український досвід історик називає уроком видимої сміливості й визнає: без України книжка «Про свободу» або не була б написана, або він ніколи не був би нею по-справжньому задоволений.
«Немає жодного способу бути вільним на самоті»
Пане Снайдере, хочу звернути вашу увагу на простір, у якому ми перебуваємо. Це місце, де сходяться кілька ліній доброї волі: добра воля власників галереї, добра воля тих, хто створив виставку «Мистецтво гідності», добра воля митців, які поділилися своїми роботами, і добра воля людей, які прийдуть сюди, щоб купити деякі чи усі роботи і таким чином підтримати патронатну службу бригади «Хартія». Як ви думаєте, чи можна таке перехрещення ліній доброї волі вже вважати практикою свободи?
Це дуже хороше питання, щоб почати, адже часто про свободу думають як про те, що робиться на самоті. Дуже часто ми думаємо про свободу, як про те, для чого потрібна ізоляція. Я припускаю, що це може бути однією з фундаментальних помилок Західної цивілізації. Помилок у тому сенсі, що вона не просто неправильно тлумачить свободу, а фактично позбавляє нас цієї свободи, бо немає жодного способу бути вільним на самоті.
У мене в аспірантурі був добрий друг, і в нього на стіні висіла картина: людина стоїть на вершині гори – типовий символ свободи. Людина сама на гірському піку, але ж хтось навчив її ходити в гори, хтось пошив одяг, у який вона одягнена, хтось виховав, дав освіту. Вона ж не з’явилася нізвідки. Проєкт, у якому одна людина піднімається на одну гору, – це завжди спільний проєкт, там завжди є кооперація – інституційна, родинна. Тож образ самотньої людини на вершині – це ілюзія.
Так само і в мистецькому світі: ми любимо уявляти ексцентричного митця, який стоїть осторонь суспільства і творить щось у свій унікальний спосіб, але це, без сумніву, теж ілюзія. Митці стають митцями лише тому, що існують інші митці. Митець не може бути митцем без тих, хто ним захоплюється. Митець не може бути митцем без інституції, без стін, на яких висітиме його робота.
Якою б не була наша уява про свободу, у підсумку – вона завжди соціальна. Але – і тут я відповідаю на ваше питання – не соціальна у передбачуваний спосіб. Свободу неможливо створити наказом – ти маєш дружити з ним, а ти маєш співпрацювати з ними. Має бути щось, що люди справді хочуть робити. Має бути цей непередбачуваний, трохи дивакуватий імпульс усередині нас, прагнення, де у кожного своя нота, свій звук, але водночас ці ноти можна звести в один акорд.
Тому так, я погоджуся, той факт, що я тут, той факт, що ви робите цю роботу, той факт, що через придбання робіт і пожертви ви перетворюєте натхнення на співпрацю – я вважаю, це і є прикладом свободи.
П’ять ознак свободи: не розкіш, а необхідність
Я знаю, що майже всім тут відомі п’ять ознак свободи з вашої книжки «Про свободу». Я не буду повторювати ці п’ять термінів, вони досить складні, але я спробую переказати їх простіше. Отже, що це за п’ять ознак справжньої свободи за Тімоті Снайдером? Свобода обирати, свобода діяти, свобода рухатися, свобода вчитися і свобода любити. Для мене це звучить як дуже гарна структура, майже план, за яким можна розглядати дорослішання та пошук власного шляху до повноцінного життя. Утім, ми живемо в Україні. Як ви думаєте, чи можливо нам, людям, які живуть під час війни, користуватися всім п’ятьма виявами свободи?
(бере книжку «Про свободу» і читає українською) Суверенність, непередбачуваність, мобільність, практичність, солідарність.
У своїй книжці я намагаюся знайти аргументи, намагаюся зробити те, що сьогодні виглядає страшенно старомодно – я намагаюся довести, чим насправді є свобода. Я намагаюся сказати, що свобода насправді існує, і що її сутність найбільше пов’язана з нашою здатністю взаємодіяти. І це найкраща річ у світі. Ось чим насправді є свобода, а не припущенням чи красивою пропозицією.
Це означає, що у відповідь на ваше запитання в мене не так багато простору для маневру. Я не можу сказати: «Ну, візьміть одну ознаку свободи, а з іншими якось зачекайте». Ми істоти певного типу, нам потрібні всі п’ять. Однак я зовсім не вважаю, що хоча б одна з них – це розкіш. Жодна не потребує того, щоб усі були багатими, жодна не вимагає ідеальної державної машини. Ба більше, іноді саме екстремальні ситуації, як-от війна, допомагають краще побачити логіку свободи.
Я намагаюся описати те, що є правдою, а не те, що люди звикли думати, тож, коли я писав цю книжку, чомусь усі вирішили, що це історія ідеї про свободу, але це не так. Інші казали, що це про сучасні дискурси свободи – теж неправда. Ця книжка про те, чим, на мою думку, свобода є насправді.
Тож це означає тільки одне – з огляду на те, якими ми є істотами, ми приходимо в цей світ смертними, вразливими, залежними від інших. У наших прагненнях бути собою всі п’ять засад свободи важливі — я не можу відступити від жодної з них. Я можу сказати лише одне: саме на цих речах і слід зосереджуватися незалежно від того, багато у вас політичних ресурсів чи обмаль. Я стверджую, що політику можна побудувати на цих п’яти опорах, ба більше — саме на них вона й повинна триматися. Не думаю, що війна чи мир автоматично роблять щось легшим або складнішим. Іноді — навпаки. Живучи в мирі, деякі речі розуміти навіть важче.
Чому?
Зрозумійте мене, я зовсім не хочу сказати, що погане раптом стає хорошим. Якщо я маю рацію, свобода — це не про те, як бути самотнім. От є популярний контраргумент: свобода — це опір, це перепони, це бар’єри. Мій аргумент інший: свобода — це про нас, а бар’єри важливі лише настільки, наскільки вони нас зупиняють. Колючий дріт поганий не сам по собі – він поганий тільки тому, що є людина або тварина – але частіше людина – яка хоче пройти крізь нього. Без людини нам байдуже: дріт – просто дріт. Стіна погана лише тоді, коли вона когось утримує. Але ж ми розуміємо, що у стін є й інший сенс: стіни тримають дахи – і це добре. Ці стіни (показує довкола себе) тримають дах над нами – завдяки цьому ми можемо говорити. Ви можете виставляти мистецтво, бо є стіни, на яких його можна повісити. Так ми розуміємо, справа не в самих бар’єрах – справа в людях. Іноді тільки від нас залежить, що насправді є перешкодою, а що може стати опорою.
Цього ранку я біг уздовж Дніпра. Це бар’єр чи простір, який дозволяє мені робити щось інше? Або ж мости: можна перейти ними і бігти або повз цей берег ріки, або повз інший. Тоді свобода – це не про перешкоди, а про реалізацію себе у світі. Тоді вона вимагає визнати, що деякі речі кращі, ніж інші, правда ж?
Негативна свобода цього не потребує. Там неможливо сказати, де добро, а де зло. Якщо свобода — це лише можливість сказати щось, то владні інститути стримують мене. Тоді ми так і не знатимемо, хто ми є. Ми просто знатимемо, що маємо відпустити, бо влада тисне на нас, і це погано. Але чому це погано? Це погано, бо мене зупиняють у моєму становленні — це єдина причина, через яку пригнічення є злом. Якщо я зупиняюся лише на негативному визначенні свободи, мені не доведеться відповідати на запитання «хто я?». Відповідь на запитання «хто я?» завжди веде у сферу цінностей, у світ, яким він має бути.
Якщо вважати людину просто об’єктом серед інших об’єктів, довести свободу неможливо. Так, якщо мене кинути, я впаду, наче камінь, — це правда. Але це не все: також про мене можна сказати, що, коли я вдарюся, мені буде боляче, і я матиму судження про те, що не слід було кидати мене. Я матиму точку зору на те, що кидати мене, мов камінь, — недобре. Це дуже простий, навіть глупий приклад, але він показує головне – ми здатні на судження, бо маємо цінності. Саме це робить нас істотами, здатними до свободи.
І це вимагає сміливості: легко сказати, що мене стримують – держава, життя, гравітація. Це дуже просто, і все це правда. Але важче сказати: «Це стримує мене від того, ким я хочу бути, від того, щоб творити красу у світі». Бо щойно ви робите моральний вибір, ви ризикуєте сказати, ким ви є насправді – одразу з’являється ризик. Хтось каже: «Ха-ха, краса? Та немає ніякої краси». Хтось скаже, що ти ніколи не станеш митцем, що це ідіотська ідея. Тож свобода потребує хоча б трохи сміливості. Ця сміливість теж не береться нізвідки – вона приходить від інших людей, від тих, хто навчає, підтримує і подає приклад. Але щоб бути вільним, треба мати трохи свободи. Неможливо бути вільним навіть без дрібки сміливості – хоч трохи сміливості треба.
Тепер я підходжу до вашого питання: бувають моменти, коли наявність цієї сміливості видно краще. У суспільствах, які уявляють себе захищеними, які вірять, що немає загроз, немає війни, люди можуть дуже легко вирішити, що їм не потрібна сміливість. Це велика проблема. В Україні вона існує, у моїй країні, я думаю, вона ще більша. Люди починають думати, що їхня роль — просто критикувати інших. Для цього явища є навіть назва — інтернет. Мовляв, усе, що мені потрібно, — критикувати інших, оце я і буду. Я казатиму іншим: «Ти дурний, бо хочеш бути митцем. Ти дурний, бо хочеш зібрати мотоцикл. Ти дурний, бо тобі не байдуже до країни» – оце і все, що треба робити, щоб бути собою. І я скажу вам, що для цього не потрібно ніякої сміливості. Це дуже просто, я не думаю, що це свобода.
Тому я зовсім не хочу сказати, що війна — це щось добре. Я зовсім не хочу сказати, що щось може збалансувати зло у цьому світі. Але хочу сказати інше: те, що я бачу в Україні з 2014 року, те, як я бачу своїх друзів і людей, яких я знаю, робить сміливість видимою і дає змогу усвідомити, що сміливість реальна. Це дає змогу зробити наступний крок — бути сміливим у тому, що справді має для тебе значення.
Тіло і свобода: чому початок важливіший за кінець
У тому, що ви говорили, було дуже багато про тіло, справді багато тілесного виміру. Мені здається, що людське тіло саме по собі здатне чинити опір дегуманізації, а дегуманізація — це завжди крок до несвободи. Втрата свободи майже завжди починається з дегуманізації, і в Україні ми це добре відчуваємо. Усе, що пов’язане зі справжньою свободою, дуже тісно пов’язане і з нашим тілом. Наприклад, один із найпряміших способів боротися за свободу — це піти до Сил оборони, вступити до війська. Із чого починається вступ до війська? Із тренувань: два-три місяці тренувань — і ти готуєш тіло до бою. Цей зв’язок між свободою і власним тілом відчувається дуже сильно і дуже чітко.
Ви пишете про голосування на папері, про зустрічі наживо, про пробіжки на вулиці як способи жити у свободі. Але ми все одно живемо в цифровий час, у культурі екранів. Це епоха цифрових і екранних речей. То як одночасно бути всередині цієї епохи, проживати її такою, якою вона є, і водночас залишати в ній своє реальне тіло?
Я пригадую початок інтернету або той момент, коли приблизно у 2008 році інтернет почав перетворюватися на соціальні медіа. Тоді я був в Австрії і почав досліджувати, як люди читають з екрана і з книжки. Результат був дуже промовистий: люди літнього віку, які звикли до книжок, могли навчитися читати з екрана буквально за кілька тижнів. Натомість молодші люди, які виросли у світі екранів, мали великі труднощі, коли потрібно було переключитися на книжку. Це змусило мене замислитися: здається, тоді ми насправді припустилися великої помилки.
Це не помилка у вашому питанні, але мені потрібно окреслити контекст. Помилка полягала в тому, що приблизно у 2008-2011 роках, коли соцмережі тільки-но з’явилися, ми сприйняли їх як технологію. Соцмережі не є технологією – вони надто прості для цього. Вони швидші, але не складні – навіть автомобіль складніший. Алгоритми елементарні, просто дуже швидкі й мають доступ до масивів даних. Спосіб, у який вони на нас діють, теж простий. Якщо ви створюєте картину, пишете книжку чи вірш, то шлях, яким створене вами торкається людини, є тонким і багатошаровим, він активує різні частини мозку. Соцмережі влаштовані інакше, вони б’ють прямо в страх: страх, страх, задоволення, страх, страх, задоволення – так побудований їхній задум.
Я не кажу, що інтернет неможливо використовувати мудро, я не кажу, що немає розумних людей, які вміють використовувати його собі на користь, – це все правда. Але базова логіка соцмереж — дослівно дегуманізувати нас. Тому я не можу відповісти на ваше питання буквально, бо я просто не хочу жити в такому світі.
Алгоритми соцмереж спираються на біхевіористичні експерименти середини ХХ століття. Це були експерименти на щурах і голубах: бідних тварин поміщали в ситуації, де вони, якщо натискали на щось, інколи отримували їжу. І випадково відкрили те, що не було метою експерименту: якщо ти інколи отримуєш те, чого хочеш, а інколи ні – ти стаєш одержимим і залежним. Це точний опис того, як працюють соцмережі та їхні алгоритми. Здебільшого вони дають страх, інколи — щось приємне, щоб утримати вас, або те, з чим ви погоджуєтеся, і знову страх. І, на жаль, це так. Я не маю на меті дегуманізувати нас чи гуманізувати щурів або голубів, але, скажімо так, у цій системі ми опускаємося до рівня щурів і голубів, коли йдеться про соцмережі.
Ми можемо не рухатись цим шляхом. Ось цікава деталь – якщо ви майже нічого не запам’ятаєте з цієї розмови, то цю деталь, мабуть, все ж запам’ятаєте – ці експерименти не працюють на восьминогах. Якщо ви спробуєте провести такі експерименти з восьминогами, вони бунтуватимуть, бризкатимуть водою, ламатимуть установку, бо бачать, що з ними грають брудно, і не братимуть участі – це ще один доказ того, що восьминоги розумніші за нас.
Отже, моя відповідь така: я не хочу жити у світі, який формують ці алгоритми, і не хочу, щоб люди жили у ньому загалом. Я хочу, щоб люди входили в цей світ уже вільними, сформованими як вільні істоти. Як ви правильно підкреслили, це неможливо без справжньої уваги до тіла, адже ми не мізки в банках і не комп’ютери. Наш розум або душа, якщо хочете, – що б ви не вважали найважливішим у людині – є невіддільними від нашого тіла, тому будь-яка освіта чи визволення людини завжди починається з тіла.
Ось вам найпростіший приклад: читання – книжки, які ви читаєте чи книжки, у яких ви пишете. Не знаю, чи ви пишете в книжках. Я погана людина – пишу навіть у бібліотечних книжках, а потім повертаю їх, і ніхто мене не спіймав. Думаю, світ все одно котиться шкереберть. Але, по суті, якщо ви читаєте книжку і робите в ній нотатки, то пам’ятатимете прочитане значно краще, ніж якби читали з екрана. Бо ми такі істоти, якими нас зробила еволюція, – наш шлях до свободи проходить через тіло.
Найважливіша, справді найважливіша частина свободи — це початок, а не кінець. Якщо ми знову повернемося до того хлопця з картини мого друга, який сам стоїть на вершині гори, то для нього найважливішими були перші п’ять років життя, власне, перші п’ять місяців. І так працює з кожною людиною: перші п’ять років, коли ми найбільше потребували уваги, і коли найпотужніше вкладалися у власну спроможність бути вільними, потім – від п’яти до п’ятнадцяти – це дуже важливо. Коли ми це розуміємо, то починаємо бачити: речі, які, здається, не про свободу, насправді стоять у центрі свободи.
Наприклад, батьківство. Якщо ви маєте дітей, як я, то це не те, що робить наше життя повним свободи, але це час складання власної свободи. Освіта, особливо рання – такою, яка вона є – нічого не знає про свободу, бо ми не народжуємося раціональними, ми не народжуємося з усіма можливостями – ми здобуваємо ці можливості. Сімона Вейль правильно казала: «Ми вільні лише в тому, що здатні зробити». А наші здатності, з огляду на те, хто ми такі, не виникають самі, вони виникають у контакті – дитини з батьками, дитини зі світом.
Тому мені було так важливо почати книжку про народження з феномена народження. Я думаю, що свобода починається саме там, тому приділяю увагу хворобам і смерті – вони показують, що свобода означає насправді. Мені подобається ця ідея, бо я вважаю її правдивою. Книжка про свободу, що не має розділу про народження, не може бути правильною. До речі, це бібліографічно звільняє вас як читачів, бо майже жодна книжка про це не говорить.
Свобода робить людину непередбачуваною
Коли я читала вашу книжку, багато думала про своє дитинство. Я не розуміла, як нам вдалося бути хоча б трохи вільними – не по-справжньому, але настільки, як ми є вільними сьогодні в Україні у моєму поколінні. Поки я вас слухала, згадала: уперше я намагалася зв’язатися з вами п’ять років тому. Я справді намагалася зробити це через соцмережі, але в мене не вийшло – тоді ви мені не відповіли. Тепер же ви тут, у власному тілі, говорите зі мною. Це якраз про те, як жити в культурі екранів, але при цьому залишатися непередбачуваними для цієї культури. У вашій книжці є думка про те, що свобода робить людей непередбачуваними. Це, мабуть, моя улюблена частина книжки. Я боюся бути непередбачуваною і боюся людей, які є непередбачуваними. Але я ніколи не переживала нічого прекраснішого, ніж ці моменти непередбачуваності, коли вони з’являються між людьми.
Як ви думаєте, чи український досвід останніх чотирьох років зробив українців непередбачуваними? Ви були з нами в найважливіші моменти — під час Революції гідності, у роки початку російсько-української війни і в роки повномасштабного вторгнення. Чи стали ми більш непередбачуваними, ніж були до цього?
Перш ніж відповісти, скажу кілька слів про зв’язок між непередбачуваністю і свободою. Причина, чому я вважаю, що свобода і непередбачуваність рухаються поруч, пов’язана зі світом цінностей і чеснот, у якому, як я думаю, свобода існує. Якщо свобода — це лише про об’єкти і бар’єри, які ці об’єкти мають долати, тоді все є надто передбачуваним. Якщо я йду в цю стіну, вона мене зупинить – це передбачувано. Ми можемо навіть порахувати, що якби я бився об цю стіну 667 тисяч разів, вона б зрештою впала – це теж передбачувано.
У простому фізичному сенсі ми передбачувані – як і все інше у світі об’єктів – але як істоти ми непередбачувані, бо живемо у світі, де інколи нам доводиться йти крізь стіни. Поруч із тим, як я намагаюся пройти крізь стіну, існує світ, у якому хтось та й скаже мені: «Професоре Снайдере, оце ходіння крізь стіни вже було, цей перформанс уже робили, це нудно. Будь ласка, припиніть це робити і говорити про це, у нас є свої естетичні уявлення про ваше ходіння крізь стіни».
Тут включається естетичне чи моральне судження – це вже світ, який не підкорюється рівнянням, світ того, що ми вважаємо гарним, істинним, правильним. Саме в ньому живе свобода – там, де є гарне і правдиве.
Але гарне і правдиве не складаються у цілісну фізичну конструкцію. Ми можемо описати цю кімнату за допомогою кількох формул, але не можемо так само описати моральні причини, чому кожен із вас тут. Кажучи «я тут», ви завжди кажете ще й «я не там» – кожен моральний вибір виключає інший. Є й інші хороші речі, які ми могли б робити зараз, наприклад: поставити миски з водою для безпритульних собак. У світі є багато добрих справ, але моральний вибір вимагає відмови.
Тому світ моралі є складнішим, ніж світ фізики. У ньому неможливо мати одне абсолютно правильне рішення: пунктуальність – добра риса, спонтанність – теж добра, але вони не поєднуються. Лояльність – добра, чесність – добра: у дружбі іноді треба бути лояльним, а іноді — чесним. Вони теж не працюють одночасно. Ці цінності стикаються, так побудований увесь моральний світ. Саме тому свобода є можливою, бо якби існувало єдине правильне рішення, свободи б не було.
Такий світ можна було б обчислити, можна було б скласти арифметику добра і зла. Ця арифметика має ім’я — тоталітаризм. Вона вже застосовувалася: одним благом оголошували панівний клас, расу чи щось інше – тоді можна наказати кожному, що він має робити. Сучасні технології знову роблять таку арифметику привабливою. Дуже легко уявити момент, коли вам скажуть: «Мій штучний інтелект визначив сенс твого життя, ось що ти маєш робити». Але моральний світ не піддається обчисленню: коли бути чесним із другом, а коли лояльним, – це питання судження. Не існує правила, за яким чесність завжди є вищою за лояльність або навпаки. Це нелегко, це незручно, але саме тому ми можемо бути вільними. Наша непередбачуваність не піддається розрахунку наперед.
Моральні рішення – це і є наша непередбачуваність, їх неможливо прорахувати наперед. Ви можете бути добрими і вільними, обираючи чесність у певний момент. Ви можете бути добрими і вільними, обираючи лояльність в інший момент – жоден алгоритм не порахує цього правильно. Саме це робить нас непередбачуваними, це той самий простір, у якому живе свобода. Саме непередбачуваність захищає нас, бо якщо я знаю, чого ви боїтеся, я можу вас контролювати. Саме так працює інтернет: алгоритми знаходять ваші кнопки і натискають на них.
Багато людей у моєму суспільстві – ще більш підключеному, ніж ваше, – навчені боятися того, чого вони ніколи не бачили, але чого їм наказано боятися. Страх робить нас передбачуваними, але якщо ви непередбачувані й інколи живете у світі цінностей, а не у світі страху, вас набагато важче контролювати. Це та сама знаменита суперечка між Орвеллом і Гакслі: майбутній авторитаризм — це не удар, а сидіння, не насильство, а екран.
Тепер щодо вашого запитання – чи стали ви непередбачуванішими? Так. Для Росії — безумовно, для нас — теж. У лютому 2022 року в Америці всі думали однаково: Зеленський поїде, ви поїдете, і все закінчиться за кілька днів. Те, що казали у Вашингтоні, і те, що казали у Москві, було одним і тим самим, але ви зруйнували ці передбачення. Та ось що важливо: коли ви для когось непередбачувані, то самі не почуваєтеся несподіваними – ви просто робите те, що маєте робити. Саме це відчуття внутрішнього обов’язку робить вас вільними. Ви робите те, що вважаєте правильним, тоді інші люди сприймають вас як непередбачуваних.
Країна, де свобода перестає бути абстракцією
Маю останнє запитання, для мене, мабуть, воно є найважливішим. Чи змогла б книжка «Про свободу» взагалі бути написаною без вашого досвіду в Україні?
Це справді дуже цікаве запитання. Писати цю книжку було надзвичайно важко, справді. Узагалі писати філософську книжку важко, а особливо таку, як ця, – що не обговорює погляди інших філософів, а намагається від початку і до кінця вибудувати власний аргумент. Було дуже багато роботи, я мав зрозуміти, як саме структурувати цей аргумент, мав знайти правильне співвідношення між прикладами і висновками. Ті п’ять пунктів, які ви люб’язно згадали, – п’ять форм свободи – теж не з’явилися одразу. Щоб їх сформулювати і розташувати у правильному порядку, знадобилося багато часу – це було складно.
Писати «Криваві землі» теж було складно, але інакше, бо вже існували десятки книжок про 1930-ті й 1940-ві роки. Первинні джерела про політику масового вбивства виснажують, але структурувати аргументацію там було не так складно. Тут навпаки: найскладніше було саме вибудувати аргумент.
Здається, у моєму комп’ютері зберігається 221 версія цієї книжки. Були кілька моментів, коли я думав, що вже закінчив, але це виявлялось не так. Один із таких моментів відбувся ще до того, як я показав рукопис хоч комусь. У першій версії я просто намагався викласти послідовність філософських тверджень у логічному порядку. Усі, хто це прочитав, сказали одне й те саме: «Це абсолютно незрозуміло». Інший момент, коли мені здавалося, що книжка готова, настав перед тим, як я почав читати лекції за цією книжкою в тюрмі. Це вже інша історія: я викладав за цим текстом в американській в’язниці, і це дуже допомогло мені побачити, як мій власний американський досвід пов’язаний із цією темою.
Ще один переломний момент настав до того, як я приїхав із цією книжкою в Україну. Я кілька разів привозив її сюди буквально як паперовий рукопис – намагався мандрувати лише з наплічником, а всередині була роздруківка книжки, над якою я працював. Я завершив її в Україні, точніше у потязі з Києва до Хелма у 2022 році. Тож я не впевнений, що можу чесно сказати: «Так, я б усе одно її дописав, але це була б інша книжка». Я сам не був задоволений тим попереднім варіантом. Мені дуже допомогли розмови про цю книжку в Україні: я багато обговорював її з моїм другом Володимиром Єрмоленком, ми говорили про неї публічно з українськими друзями. Я приїздив до УКУ, говорив про неї з богословами та істориками. Були й зовсім випадкові розмови, наприклад, десь у Сумській області з людьми, яких я зустрічав випадково.
Одна з прекрасних рис українців полягає в тому, що, якщо ви кажете: «Давайте поговоримо про якусь випадкову тему», — українці погоджуються. Американці зазвичай дивляться здивовано і питають, про що взагалі йдеться. Я міг підійти до жінки, у якої вціліла лише половина будинку, і спитати: «Як усе це змінює ваше уявлення про свободу?». Я міг підійти до людини, у якої в підвалі сиділи російські солдати, і поставити те саме питання. Я говорив із десятками людей, які пережили різні форми травматичного досвіду в цій війні, і майже завжди міг запитати, чи пов’язано це для них зі свободою, – люди відповідали.
Я не знаю, чи було так і до великої війни, але не знайшлось жодної людини, яка б сказала: «Чому ви питаєте мене про свободу?» Жодної. Ніхто навіть не дивувався, що я ставлю це питання, хоча моя українська, м’яко кажучи, не бездоганна, і я не міг робити надзвичайно витончені переходи між темами. Зазвичай виходило десь так: «Зараз говоритимемо про свободу» – це був максимум моїх можливостей. І всі це приймали: вдови, жінки, які залишилися самі, військові, діти – усі були готові говорити про свободу.
Це дуже багато мені дало, зокрема зовсім очевидну для вас річ: тут свобода не є абстракцією. Тут питання «Чи існує свобода? І що таке свобода насправді?» відчувається як екзистенційне. Тут дуже ясно видно різницю між негативною та позитивною свободою.
Слово «деокупація» тут є надзвичайно промовистим. Село може бути деокупованим, але це ще не означає, що воно звільнене. Що означає звільнення? Можливо, це також означає, що знову ходить автобус, їздить потяг, відчинені крамниці, розчищено тротуари, полагоджено дах? Усе це теж необхідно. Вигнати росіян — це необхідна умова, але вона є недостатньою для свободи.
Те, що я був у зруйнованих будинках, у селах, які пережили деокупацію, допомогло мені краще зрозуміти різницю між тим, що означає «припинити гноблення», і тим, що означає «створити умови для гідного, вільного життя».
Тож це справді дуже влучне запитання, і чесна відповідь, я думаю, така: «Ні, без України ця книжка не була б написана, або, принаймні, я ніколи не був би нею по-справжньому задоволений». Це не означає, що я б її не опублікував, але вона не була б такою доброю.
