«Формула сьогоднішнього часу: триматися за те, що тримає» — Оксана Дмітрієва про театр під час війни
Оксана Дмітрієва — актриса, драматургиня та головна режисерка Харківського театру ляльок імені Віктора Афанасьєва. Це один з кількох театрів міста, що не припинив роботу попри повномасштабне російське вторгнення: у 2022 році, під час найзапекліших боїв за Харків, вистави відбувалися навіть у метрополітені.
Театр продовжує діяльність попри накладені обласною владою обмеження на роботу мистецьких установ: дає спектаклі в укриттях та гастролює, зокрема за кордоном. Внесок Дмітрієвої в українську культуру та розвиток театру під час війни заслужено оцінили: у 2024 році вона отримала премії Women in Arts. The Resistance у номінації «Жінки в перформативному мистецтві». У новорічному ефірі Радіо Хартія вона поговорила із ведучою Наталкою Цимбал про те, як знайти мову, якою ми говоримо про війну.
«Нашим сусідам треба було уважніше читати Брехта»
Я помітила, що ти часто ставиш Шекспіра та Брехта, особливо останнього. У 2022 році ви зі студентами готували прем’єру його п’єси «Матінка Кураж та її діти» у театрі ляльок, але не сталося — вона мала вийти 25 лютого. Чому саме Брехт і Шекспір?
По-перше, у трагедіях Шекспіра, як це не дивно, зараз знаходиш багато відповідей. Це метатексти, в яких є відповіді на виклики будь-якого часу. Згадаємо монолог Гамлета про дзеркало: як його треба поставити і яка дійсність буде відбиватись. У цих дзеркалах Шекспіра вона зараз дійсно дуже круто віддзеркалюється. Для мене Шекспір грубий, щільний — як і щільною є зараз атмосфера — у нього немає «рюшечок», він дуже конкретний.
Історія з Брехтом теж дуже особиста, тому що ми взяли «Матінку Кураж» з моїм курсом ще у 2014 році. І майже половина дітей була з Донбасу, з Криму — війна торкнулася так чи інакше кожного з них. Потрібно було багато проговорювати, і ця вистава нам у цьому допомагала.
Але там був, все ж таки, більш антивоєнний настрій. І це трансформувалось, коли ми робили виставу вже для театру, яку не встигли випустити. Це теж дивовижні збіги, бо на першій афіші прем’єра була вказана саме на 24 лютого. І я згадую, як непросто було репетирувати, тому що тоді навіть повітря було дуже наелектризованим.
Тобто, на твою думку, Брехт — це той автор, який може правильно говорити про війну чи піднімати теми, які в цей час нас хвилюють?
— Не забуваймо, що Брехт був німецьким автором, представником країни, яка напала на іншу. І так, цим клятим — як би їх назвати? — нашим сусідам, мабуть, треба було ставити Брехта раніше і читати уважніше. Як там у Жадана? «Уважніше читати книги пророків».
«Театр важливий лише про те, що відбувається тут і зараз»
Зараз багато говорять, яким має бути театр під час війни. Одні кажуть, що про війну не можна говорити. Інші говорять: ні, як можна не говорити про війну? З іншого боку, а як про неї говорити? Хтось каже: ні, ми втомилися від цього вже, давайте нам щось веселе. На твою думку, чи має бути театр про війну сьогодні — і яким?
Так вийшло, що майже всі нові вистави, які ми зробили з командою із 2022 року, так чи інакше про війну: це і «Медея», і «Отелло», і «Буря», і «Брехт. Кабаре», і, звісно, вистава за текстом Олега Михайлова «Жираф Монс». Навчитись перетравлювати цю реальність було завданням і для мене, і мені важливо, мабуть, проговорювати, бути в моменті, що називається «тут і зараз».
Це дуже важлива штука, бо це формула вертепа, і цю історію можна розповідати тільки «тут і зараз». Мені здається, що театр важливий — лише про те, що з нами відбувається в моменті. Це трішки пізніше ми зможемо говорити про те, що було, і те, що буде. І як це не дивно, воно саме в цьому моменті «тут і зараз» дуже круто розкривається.
Я іноді собі кажу, що це схоже на такий собі театральний щоденник. Ми починали у 2022 з першої роботи «Я норм» за п’єсою Ніни Захоженко. Це вистава про підлітків, але вона стала дуже важливою, тому що ми, дорослі усі були розгубленими підлітками. Ми її грали збираючи дерев’яні кубики — шматочки нашого життя, яке розлетілося. Ну, а далі починали вже шукати нові теми.
Знаєш, що мене найбільше тішило у цей період? Відкритість і мобільність. Коли ми зустрілися в порожньому Харкові із художником Костянтином Зоркіним, то просто домовилися: давай щось спробуємо зробити. Він питає: а що саме? Я кажу: Біблію з твоїми черепами. Сюрреалістичний діалог! Ось ця довіра простору і людям — в цьому було щось таке щемке і дитяче.
Як ти оцінюєш, чи змінився харківський театра як явище з 2022 року? Чи немає часом відкату назад?
Я нами пишаюся. Хоча іноді здається, що ми вальсуємо — шаг вперед-назад два шаги — але, блін, ми тримаємо ритм! І я дуже поважаю свою команду. Вони не кидають театр у скрутні часи, як казав Лесь Степанович Курбас. Наші актори виконують ролі і монтувальників, звукачів, це така взаємозамінність.
До нас доєдналися дивовижні люди. Так ми попрацювали із Костею Зоркіним, із прекрасною Діною Чмуж і Жекою Володченко з «Курганів». Це були дивовижні людські подарунки! З Діною ми вже зробили дві роботи, і «Калинова сопілка», що починалась як магістерська робота моєї студентки Лілії Осєйчук, виросла в прекрасну виставу. Ми це робили без грошей! Формула сьогоднішнього часу: триматися за те, що тримає.
«Я не хочу, щоб нас за кордоном жаліли»
В силу певних причин ви останнім часом дуже багато гастролюєте, в тому числі за кордоном. Ви такий собі театр на колесах зараз, гастролери. Що краще спрацьовує: фестивалі, особисті знайомства чи держава допомагає?
Починалася спочатку вся ця історія з того, що наш театр є знаним, його поважають. Наприклад, Всесвітній фестиваль театрів ляльок у місті Шарлевіль-Мезьєр. Там є і школа — мрія для лялькарів! — і магістратура. Ми поїхали туди зі студентами, показали уривок з «Вертепа» разом із трупою львів’ян, і наша вистава дуже сподобалась. Коли вони з нами познайомились, запросили потім всю команду з вертепом харків’ян — ми поїхали. Потім запросили виставу «Жираф Монс», потім зробили для неї тур Францією.
Я не хочу, щоб нас за кордоном жаліли. Я не хочу, щоб нас запрошували лише тому, що в нас війна. Я хочу, щоб ми були гідними гравцями. Те, що ми пропонуємо — більше, ніж контекст.
Вони бачать Україну через призму війни? Чи ми є навіть екзотичними для них, для Європи? Чи ми у тренді? Чи ми на рівні гравці на театральній сцені?
Я не можу сказати, що ми рівні гравці, але продукт, який Україна демонструє, може бути і крутішим. Є такі вистави і від киян, і львів’ян, які теж їздили із гастролями. І наш театр був гідним гравцем! Коли директор фестивалю сказав, що буде тур, я спочатку не повірила. Але це сталося, і буде продовження. І це велика робота, тому що Європа зайнята росіянами: туди приїхали «хороші рускіє», що мають час, можливість і ресурси працювати. І ми мусимо вигризати цей простір.
