«Добрий ґазда нічого не повинен віддавати!» — Іван Малкович про ядерну зброю, території і культурний спадок
Що спонукало Івана Малковича писати вірші та на які взірці він орієнтувався. Хто з ровесників і попередніх поколінь українських поетів справив на нього найбільше враження. Яка різниця між вісімдесятниками та шістдесятниками. Що змусило редактора Івана Малковича у 1990-х стати видавцем, навіщо йому знадобилося 26 тонн картону і де він його знайшов. Чому його перша «Абетка» починалася з ангела та яка різниця між Дідом Морозом і святим Миколаєм. Чому Україні не варто було відмовлятися від ядерної зброї і як Малкович не зміг переконати в цьому український парламент.
Довга розмова Сергія Жадана із Іваном Малковичем — текстова версія.
Абетка починалася з ангела
Ти – людина, яка відновила українське книговидавництво у 1990-х роках, і це не метафора і не перебільшення. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» це ж перше незалежне видавництво?
Так, це перше видавництво незалежної України, воно починалося як дитяче.
На твоїй першій книжці, яку ти видав, на абетці, на обкладинці зайчик.
Ні! Тобі треба прийти до нас у музей. Зайчик – це вже абетка, яка була видана у 99-му році з ілюстраціями Костя Лавра. А перша…
Там котик був!
Ні. Там був козак.
І там писало: «Козак – душа правдива… Як у світі гуляє, книжки читає». І це Володька Харченко малював — той, що потім буде воювати, через якого ми потім з ПЕН-клубу ми з Максимом Стріхою вийшли, тому що там його ображали.
І ця абетка починалася з ангела, не з зайця. Мені було принципово, коли ріс малий Тарас, йому було років три, тоді абеток не було, російські – з арбузом, з автобусом якимсь.
Я придумав, що абетка має починатися з ангела. Був вірш-молитва, якого я знав. Потім, з роками, я зрозумів, що це – той перший вірш, який мене навчив мій тато, коли мені було чотири рочки. Тому що до нас протягом сорока років приходив святий Миколай, і тато мене готував: «Іванку, прийде святий Миколай, він приходить з неба, він тебе запитає, чи ти вмієш молитися, а ти йому отакий віршик розкажеш:
Ангелику мій, охоронцю мій!
Рано, ввечір, вдень, вночі будь мені до помочі.
Я його потім трошечки скоротив і у другому виданні інше додав: «свічечкою засвіти, а крилами захисти». А перша була довша, до молитви подібна.
Дід Мороз з лісу, а Миколай – з неба
І, слухай, я мушу це розказати. Сорок років до нашої хати приходив святий Миколай. І перед Миколаєм зачинялася комора (ніколи вона не зачинялася), і десь третина села сходилася – діти і люди – і починалася дивовижна вистава. Хтось з жінок забігав: «Йой, Миколайко вже в Березові! Він на срібних поворозках спускається з неба!». Це як «бог з машини», як давньогрецька трагедія, але це ж народна стихія.
Тоді хтось прибігає: «Миколайко вже коло Параски Семенової!». Це вже ближче. Тоді «коло Янчика» – це перший сусід.
Це були церковні золоті ризи, сива борода, дуже поважно все. І тоді дзвінок під вікном – і серця калатають. Миколай приходив, він завжди віршами говорив:
Добрий вечір, любі діти,
Добре вам в теплі сидіти?
Вже з часом, ми з сестрою дорослішали, і Миколай завжди нам був чомусь дуже рідний, а потім ми так…
З’явилися сумніви і підозри?
Але це вже в такому віці, бо ми вірили беззастережно! Татові в цей вечір чомусь треба було йти. У нас величезний сад, дуже великий, і ці яблука. Тато з дідом збивали ящики, у нас яблука одна кімната – під стелю яблуками, ці запахи дивовижні. Тоді тато десь брав фургон і відвозили здавали.
І тато в цю ніч завжди десь мав якусь справу. Але тоді він приходив – і такі сліди були (показує на обличчі) від бороди. І він все про мене знав, Миколай.
До речі, ти знаєш, чим Миколай від Діда Мороза відрізняється?
Чим?
Кутом зору. Дід Мороз – він з лісу бачить, так, вузько. А Миколай – з неба, оптика зовсім інша.
І потім я зрозумів, що «Абетка» почалася з першого вірша до Миколая. Мій перший вірш став першою сторінкою моєї першої книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Підклав мокшам порося через тисячу років
У відео, яке ти дав подивитися, поетично-музичний вечір у Софії Київській, ти цитуєш митрополита Іларіона Київського. І це страшенно зворушливо, коли ти говориш, що у саме у цій церкві, приблизно на цьому місці тисячу років тому митрополит Іларіон говорив до Ярослава Мудрого, і є слова зафіксовані – «Про закон і благодать».
І там є фраза, звернена до Бога: «І терпи нас. І ще довго терпи». І від цього дрижаки беруть, бо ти розумієш, що це – історія, зафіксована тисячолітня тяглість – не просто десь в переказах, легендах, вона на письмі зафіксована.
Чого у нас не дуже і багато, бо «вони» ж все підмінили, покрали. А це є.
Це ж про книжність, про літературу, про слово. З’являється ця думка: тисячу років минуло, а Господь нас далі терпить. За що він нас терпить?
Я не знаю. Наша ця живучість дивовижна, мабуть. Я не думаю, що інший народ, не маючи своєї держави, стільки заборон тієї ж мови…
Всі наші сусіди, хто вбирався у пір’я і старшував над нами – завжди забороняли нашу мову. Не тільки к@@пи – і поляки, і румуни, і м@@ри. Всі-всі забороняли — і в дуже грубій формі. Пам’ятаєш, Франко, здається описує, як на Закарпатті до нашого священника приходить угорський інспектор, вони говорять в садочку, і до священника виходить його донька, і говорить українською мовою, русинською. І той встає:
— Я не буду говорити з тим, хто цією свинською мовою говорить!
Це було в найгрубших формах. Але ми пробивались, як трава крізь каміння. Це якась дивовижна живучість. І це сьогодні нам дає можливість вижити. Бо ми ж опечалили так багато світу, що ми за три дні не впали.
У роки цієї великої війни дуже гостро ці питання стоять. Ніби є державність, вона збережена, а з іншого боку — величезна загроженість. Ми всі загрожені. Я дивлюся на цю нашу Софію в центрі міста, яке обстрілюється.
Я не знаю, чи варто про це говорити, але оскільки вже сказав…
Я в молитвах своїх у час війни згадую Софію. Вона важлива для нас, це наша святиня, а ще й тому, що є там графіті давньою українською мовою, яка мало чим різниться від нашої. У цьому ж концерті, що ти згадував, я читав вірш про монаха, який поскоромився, з’їв порося у піст – і написав про це. І там є «порося» глаголицею написане. І він нам зробив яку послугу велику, підклав мокшам таке порося через тисячу років.
Свідчить про нас. Була мова, були ми.
Ці графіті є. «А ворогов трясцею оточи». Це дуже важливо, щоб стояли ці свідчення. Бо к@@пи все знищували. Ці свідчення – найважливіші.
Доля нас зводила разом
Я хотів перейти від середньовіччя до ХХ століття, до твого покоління, вашого середовища – до вісімдесятників. Вісімдесятники – вони славні, вони далі активно присутні. Залишили і залишають дуже яскравий слід, але про них не говорять так активно і поважно, як про тих же шістдесятників. Мені здається, це дуже несправедливо. У мене є отака фотографія. Пан у такому капелюсі і пальті – це Іван Малкович.
Знаєш, чому я сів навпочіпки? Тому що я хотів, щоби було видно на Золотих воротах оці клямбри. Бо я їх закривав. Я для краси присів!
Ви тут стоїте молоді, красиві, геніальні, талановиті, неймовірні. Але дуже різні. І на рівні поетичному – взяти, наприклад, краї, фланги – Віктора Неборака і Атилу Могильного. Це зовсім різна поетика, інша традиція. Або Юрія Андруховича і Оксану Стефанівку Забужко – такі антиподи в поезії.
Але разом з тим ви справді були, мабуть, чи не останнім поколінням в літературі, які разом тримались, друкувались, виступали, разом входили в літературу, захищали свої позиції. Розкажи, що вас тримало таких різних?
Якось доля нас зводила разом. Тому що Герасим’юк завжди казав, що він найстарший. І що ми всі пацани, а він такий досвічений. Він на п’ять років старший. Римарук на три роки старший за мене. Нас трьох звело видавництво «Молодь», ми там рік чи півтора працювали в одній кімнаті. Непогані були часи. Ми працювали вдень редакторами, а тоді зустрічалися в кафешці ввечері. Про нас тоді всі писали як про метафористів – три метафористи.
Але ще й були тоді літературні студії, одну з них вів Забаштанський. І це були дуже важливі студії, бо там ми вчилися ремесла. І який би ти не був талановитий… Забаштанський втратив зір в юності, але він дуже добре чув. Чи ровесники, чи там багато старші були – розбирали ці вірші, критикували їх. І це велику школу дає.
Мене Світлана Короненко туди привела, я виступив, такий тріумф був, юна зірка. А потім, вже далі, кожен намагається сказати: те погано в тебе, те – і ти вчишся. І на цих студія вже хтось вирізнявся – і ми гуртувалися.
А з Атилою ми вчилися. Разом з Ігорем Маленьким, з Атилою на одному курсі, це було «три М». В нас навіть є спільний вірш.
Так, Малкович, Маленький і Могильний.
Атила – це зовсім осібне. Я називав його колись династійним київським поетом. Його тато, Вітько, як дитячий поет відомий, але він ще дуже цікавий дорослий поет. І Атила багато ритміки у своїх римованих віршах взяв від тата. Такої рваної. Його мама була угорка, але — українська націоналістка.
Ця мова дивовижна, я би сказав – династійна. Така мова була – Олена Пчілка з Драгомановим, тоді Леся Українка, а тоді Юрій Косач. Так і тут: йде мова, яка викшталтовується, виробляється – і в Атилочки вона така, знаєш, княжа мова. І такі образи дивовижні київські, що ти ніколи б не здивувався, якщо ти йдеш Андріївським узвозом, що тобі з-за рогу вискочить якийсь княжич. Він все це так питомо робив.
З одного боку, оця архаїка, доволі природна, вона не була штучна, літературна. З іншого боку, у нього ж урбанність теж дуже природна. Український поетичний урбанізм в чому полягає? Приїжджає сільська дитина в місто і починає писати про двигуни, заводи і труби фабрик. Натомість у нього місто було дуже живе, природнє.
І це княже місто Київ!
Повертаючись до вашого покоління, ви були дітьми шістдесятників. Перед вами було оце приглушене, затихле покоління, так би мовити приховане покоління сімдесятників, які великою мірою реалізовувалися неофіційно, в тіні системи. Натомість ви входили в літературу, і перед вами було велике яскраве покоління шістдесятників, впливове, контраверсійне, тому що там були різні люди, з різними долями. Для вас у ставленні до шістдесятників чого було більше? Це було учнівство чи протиставлення, спроба дистанціюватись?
Я можу про себе казати. Мені здається, що нас зачіпала поезія Вінграновського передовсім. Павличко – він ніби і не шістдесятник, але те, що він видав Антонича – ця книжка повпливала на наше покоління дуже й дуже, на все покоління. Антонич був нашим учителем, але через те, що Павличко добився і видав. І ця книжка була, ти ж знаєш, естетично досконала.
І передмова дивовижна.
Дивовижна. Антонич не повинен був вийти, але Павличко так зробив, що Антонич вийшов.
І наше покоління, я думаю, багато в чому формувалося під Антоничем.
Ти згадував Ліну Василівну, яка читала ваші перші речі, яка завжди стояла поруч. З іншого боку, ти згадав Дмитра Павличка, можна згадати Івана Драча, який вже був класиком і дуже офіціозним поетом. Але ж ми пам’ятаємо раннього Драча, як на мене, дуже цікавого. Драч впливав на ваше покоління, поетика його?
Хіба що перша книжка, коли вона до нас дійшла. Коли я виростав, вже виходили його не найкращі книжки. Мені здавалось, що Драч – це вже старий поет, коли вперше його прочитав. А коли я побачив «Соняшник», коли я прийшов до нього, і він мені цей «Соняшник» підписав — це зовсім по-іншому!
А Вінграновський тримав рівень. Ліна Костенко — вихід її «Над берегами вічної ріки», знову дуже красива книжка, дуже естетично досконала. І витримана у віршах. Вона так само мала велике значення.
Ці вірші переховувалися в нас вдома
Але для мене особисто, кого я можу назвати своїм учителем, це Тараса Мельничука. Його ніби і в дисиденти не беруть, але він насправді був дисидентом. Тому що він сидів два рази винятково за свої вірші. І ці вірші дуже багато переховувалися і в нас вдома.
Мій дядько, Петро Арсенич, був історик. До нас приїжджало дуже-дуже багато наукової інтелігенції. Ходили у ліс, мій дідо водив їх на верхи, і я з ними. Це було щасливе, веселе життя, і я не підозрював, що долі цих людей висять на волосинці. Наприклад, до нас приїжджав Валентин Мороз після першої відсидки своєї. З дружиною, пані Раєю, з сином. І той син грав на скрипочці. І мене це трошки дратувало, а моїм батьком подобалось, і мене віддали на скрипку.
Ясно, що всі ці люди були надзвичайно цікаві. Потім, коли мені вже було 14 років, мені дядько відкрив, де тайники, де ховалися старі книжки. Я був щасливий, що мені довірили.
Наприклад, я читаю Осипа Турянського «Поза межами болю». Це великий твір! Це твір на рівні Олдінгтона, Ремарка. У Ремарка часто є любовна лірика, тут не було, тому що «Поза межами болю» – це про полонених. Їх сімох серби ведуть через гори в Албанію, це зима, і вони замерзають. Але це така велика література! Вперше було видано німецькою мовою, бо після цього полону… Осип Турянський і вчився у Віденському університеті, і потім викладав у Віденському університеті. І цей твір був дуже відомий в той час у Європі, бо він був перекладений на німецьку мову. Але потім і Україна зникла з мапи…
І ця тяглість, про яку ми говоримо, обірвалася.
І там, у тому сховку, був і Богдан Лепкий з «Батурином», «Не вбивай» – з цією тетралогією.
Це така паралельна підземна бібліотека.
Паралельна, але вона не підземна була. Був і «Словник» Грінченка, який я до сих пір маю, «Історія» Грушевського. Я прожив дуже цікаве життя юнацьке потаємне. Переховувалися і рукописи Тараса Мельничука.
І коли я потім видавав його книжку, то я брав з тих шалянових хустин, де мама тримала ці книжечки, і сам упорядковував. Сам до себе, пам’ятаю, писав листа, передруковував. І попросив Неборака, він тоді був Києві, щоби він розписався, ніби це Тарас Мельничук, щоби не пізнали потім мою руку. Для мене вчителем був він.
Тому що мені 16 років, і він після першої відсидки на кухні у Франківську мені розказує, що таке поезія. Ми сидимо з ним, і він говорить зі мною як з рівним. Великий поет!
Ми п’ємо чай (імітує голос):
– Ти бачиш? Цей чайник пузатий, ця накривка як чалма. Це ж не чайник, це султан. А оця заварка – це не заварка. Це у нього пихи аж по самі груди.
Ти розумієш? Тобі розкриваються очі!
– А ти думаєш, це телефон? (Тут лежить такий червоний, з шнуром) Це не телефон! Це – конаючий торреро лежить на крупі коня.
І тут ніби поетичні двері-вікна відкриваються — і ти розумієш, що таке поезія. Я би, мабуть, ніколи… Я був вихований на традиційнішій поезії. І тут він відкриває, що поезія – це геть інше. Тому я вдячний назавжди Тарасові Мельничуку.
Мені видається дуже цікавим ваше, вісімдесятників, корневище. З одного боку, ви ніби йдете як цілком нормальне, останнє, як виявилось потім, радянське покоління. Але в офіційну літературу ви заходите, ви всі члени Спілки письменників, перед вами покоління шістдесятників. Але ваша генеалогія дивовижним чином не витікає з шістдесятників, попри те, що ти згадав Миколу Степановича, який, я думаю, вплинув на багатьох з вашого покоління. Але великою мірою ні Драч, ні Павличко, ні навіть Ліна Василівна суто поетично, мабуть, не сильно вплинули. Попри те, що це був скоріш моральний авторитет.
Андрухович казав, що він любив про Ван Гога вірші. Воно впливало деякими своїми віршами.
Але поза тим ти згадуєш видання Антонича, яке зробив Павличко. І зрозуміло, що ваше покоління скоріше з нього виросло. Так само ти згадав Мельничука. Мельничука (показує книжку), якого ти редагував…
Не те що редагував, я сам ці вірші збирав, якісь коротив – він мені дав дозвіл на все. Але це було складно привести, щоби ця книжка вийшла.
«Мовчиш, Росіє?.. І мовчи! Точи, точи на себе вістря!»
Ти розповідав, там якась детективна історія.
Коли я сам до себе як редактора видавництва ЦК Комсомолу написав, ніби він присилає рукопис, треба, щоби цей рукопис – те, що я напишу як редактор, схвальний редвисновок, що ця книжка годиться до друку – але треба її вставити в план. А директор видавництва Анатолій Давидов (очевидно, що на видавництво «простих» людей не ставили), але він писав про природу: знай, люби, бережи – дуже любив природу. І ось, щоб все це підготовувати, я дзвоню у Франківськ до Ніли Стефурак і кажу:
– Дивися, я готую публікацію в журналі «Україна».
А в журналі «Україна» працює Климчук, який друкує, робить сміливі публікації, домовляється, головний редактор не дуже в те влізає. І я вже з ним домовився, що будемо друкувати Мельничука. Але він каже «Ти домовся, щоби ще хтось друкував», бо він же два рази відсидів.
Це 1987-88?
Це вже ніби перебудова, але воно ще все… І я домовляюся з дівчатами, і вони друкують в обласній газеті вірші. Бо я кажу «Україні», що в обласній виходить, а тим кажу, що в «Україні». Паралельно все це, на щастя, виходить. Тоді я беру, йду до директора, кажу:
– Ось, вже друкують. Поет, він відсидів, але послухайте, які вірші! І я йому читаю ці дивовижні вірші – «Я дивлюся в очі пташки».
– Добре, ми ставимо в план.
Але треба ще, щоби правильні вірші попали. Тому що ж є антиросійські вірші – «Мовчиш, Росіє?.. І мовчи! Точи, точи на себе вістря!», дивовижні речі є. І на той час, коли буде читати начальство, я ті найсміливіші вірші виймаю, ставлю на те місце… якийсь рукопис прийшов Сингаївського, комсомольскі вірші – я туди вставив. Всі прочитали, відписали, я тоді вставив ті, що треба.
Але коли вже коректура, я вже сам підписував, щоби нікого не підставляти. Домовився з дівчатами, щоби верстка, коли буде, щоби нікуди вона не йшла.
Все це йде і вже є верстка. Але вона потрапляє в цензуру, цензура мусить поставити штампи. І ясно, цензура не пропустить такого. Тому що «Мовчиш, Росіє?.. І мовчи! Точи, точи на себе вістря!».
І мене вперше в житті викликають в цензуру як редактора. Я думаю, це точно або за Мельничука, або я у «Вітрилах» давав ще Тодося Осьмачку, Мирослава Кушніра – поет, 22 роки, упівець, який підірвався гранатою. Я у «Вітрилах» його першу публікацію даю. Виявляється, мама його ще жива і чекала сина всі ці роки. І ці «Вітрила» їй передали в Канаду, і вона вперше побачила, що її син пішов воїном і є поетом. І вона ще прожила кілька місяців і померла.
Я думав, що за когось з них, приходжу туди. А там у «Вітрилах» якесь оповідання йде, і там згадується «Десна» (військовий навчальний центр – ред.). То не можна, кажуть. Боже, як я втішився!
– Не можна? Давайте Івановка напишем!
Написали «Івановка». Це доля веде. А там на столі ще рукопис Мельничука. Я питаю:
– А ви вже прочитали, вже є печать?
– Ні, ще нема.
– Слухайте, може бахнете печатку? Тому що це начальство пробиває «свого», вони будуть задоволені.
Я закурив з цією цензоркою, розказав анекдот. І ніби побачив… Вона каже «Добре» і – торох печатку.
На другий день я звільнився, бо я вже робив фестиваль «Червона рута». Мене вже підсиджували у видавництві, чекали, якщо я би запізнився на сім хвилин, мене би звільнили… Я не буду все це розказувати.
Але є ще одна книжка, яка, припускаю, теж вплинула і на вас, і на наступні покоління. Це Чубай, ніби з попереднього покоління поет, старший за вас, який попри свою ніби неприсутність в офіційному просторі, вплинув на ціле покоління.
Він – на частину покоління. Його все ж таки багато не знали. Я в тому числі в юності не знав Чубая. Я Калинця знав, бо Калинець був друкований у самвидаві, приходило. А про Чубая я дізнався вже пізніше.
Я до чого веду? Ваше покоління трималося більше естетики, модерної поезії, відкривання нових імен. Натомість… Не протиставлення – співставлення вас з шістдесятниками. Натомість вони з початку перебудови і до кінця 1980-х років пішли в політику. Шістдесятники очолили партії, а ви очолили редакції. А чому ви не очолювали партії? Герасим’юк, Римарук…
Міг Римарук хіба що, тому що він працював у «Вістях з України» – це газета для діаспори. Там так само мусили провіряти людей, і я думаю, його провіряли.
Хто з наших? Оксана Стефанівна могла. Але ми не займалися…
Партію очолити – це скоріше такий метафоричний вислів. Мається на увазі, чому ви не пішли в політику?
Тому що політика тоді була всюди. Кінець 1980-х — ми всі були заангажовані в політиці, ми вірші писали, здавалося, сміливі.
Але у Верховній Раді ніхто з вас не опинився.
Не опинився. Тоді, очевидно, нам не пропонували. Мені вже пізніше пропонували. Я міг бути два-три разі у Верховній Раді, думаю, як і ти. Чому ти відмовляєшся?
Це питання не риторичне, дуже цікаве…
Можливо, твій шлях так складеться, що ти колись там і будеш.
В тебе все має бути, воно пригодиться
Тут мова не про особистісний вибір, а про поколіннєвий. Саме шістдесятники взяли на себе тягар суспільного служіння, політичного воза потягли. Очолили Народний рух, Республіканську партію, потім Верховна Рада, партія Яворівського і так далі. Фактично все покоління з літератури перейшло в політику. Чи це пішло на користь політиці – питання риторичне.
Я пам’ятаю, як обговорювали ядерну зброю, щоб віддати. Видно, вакації літні, що я був у Березові. І я чую це засідання, і депутат Микола Поровський читає мого вірша, цитує – щоб не здавати зброю. Але вірш був заслабкий, нікого не переконав (сміється), і зброю здали.
Зараз можна шукати винних, хоча це дурнувате заняття.
То був такий час. Але я, моя компанія, ми всі були проти, щоб віддавати. Добрий ґазда нічого не повинен віддавати! В тебе все має бути, воно пригодиться.
Те, як ми зараз розкидаємося – то не наше, то не наше – я вважаю, що це неправильно. Так, консерваторія не має носити імені Чайковського, бо не має. Але ми принаймні могли світові донести, що перший концерт — це український концерт. І він хотів його назвати українським – тоді малоросійським – концертом. І він би так називався, бо він весь зітканий з українських мелодій.
Ти за збирання, а не за розпорошення?
Я не за розпорошення. Хай буде! Ми не будемо казати, що це наше, але ми принаймні світові скажемо: «Це українська мелодія».
У нас всі ці розмови зводяться виключно до українсько-російських стосунків. А це ж питання набагато цікавіше, складніше. Целан, Рот, Шульц, десятки інших імен, які мають географічний, історичний стосунок до українських територій. Писали іншими мовами, належать іншим культурам, але чому вони не можуть бути частиною нашого спадку, не розумію.
Я зараз роблю антологію поезії за тисячоліття – від «Слова…» до Олеся, тобто, до початку тисячоліття. Ти знаєш ту антологію, «Від Тичини до Жадана». А тепер я роблю за тисячоліття. І коли я дохожу вже до ХІХ-початку ХХ століття, я дивлюся, що переважна більшість поетів західного регіону вчилися у Відні, вони там знайомилися зі своїми майбутніми дружинами…
…так само, як з лівого берега всі навчалися у Петербурзі чи Москві.
Так, а ці – у Відні. Я згадував про Турянського, що він вчився, а потім викладав там. Але абсолютна, переважна більшість з них знаєш де закінчувала? У Сибіру смертю. Це просто жахливо, ці біографії! Але я хочу це донести, щоби люди бачили.
Страшна метафора цієї токсичності Росії — родина Крушельницьких, яким вийшло повернутися…
Вони були у Березові! Вони приїжджали, тому що Галан одружився з нашою родичкою Анничкою, яка потім пропала. Крушельницькі приїжджали у Березів, вони там літували. Це один з наших березівських міфів, що Крушельницькі знали, любили це все.
Але повертаючись до вашого покоління. Не стали ви політиками, але ви мали і маєте інше. Ви пішли зовсім іншим шляхом, творити іншу літературу. І так сталося, що у 1990-і роки, коли відбулося перезавантаження і книжкового ринку, і літератури – все це впало на ваші плечі. Перші книги, перші видавництва, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – це 1990-і роки, коли вам довелося працювати на порожньому полі, тому що все, що було за радянського часу, рухнуло. І ти створюєш видавництво в Україні, де зачиняються книжкові магазини, де не купується українська література, де всі читають російською мовою. Не страшно тобі було?
Я ж не думав так епохально.
Думав одну книжку видати?
«Абетку» (сміється).
Мені треба 26 тонн картону!
Видавництва вже на ладан дихали, не було вже де видавати. Я пішов по фабриках. «Абетка» була з картону, а картон — з одного боку друкується, а ті приклеюються одна до одної. І сказали, щомусь так вирішили, що може бути не більше дев’яти склейок. А чому не більше дев’яти, я не розумію, мені треба сімнадцять! Бо абетка — 33 літери, і воно так виходить.
І я пішов на фабрику, і там якісь жіночки, я якісь шоколадки їм приніс:
– Подивіться, можна склеїти більше?
– Ми думаємо, що можна.
– То склейте, покажіть.
Вони склеїли, як це називається, куклу. І я до директора фабрики, кажу:
– Можна!
Я не хочу казати, що мене вів якийсь ангел за руку. Але ж я не маю грошей, як почати видавництво? Я ніколи в житті ні в кого нічого не позичав. А мені треба 26 тонн картону!
Я ще працював у видавництві «Веселка», і я хотів видати 50 тисяч — це був наймізерніший наклад у «Веселці», який тільки міг бути. Тому що тоді було тільки одне дитяче видавництво, і видавали 200 книжок на рік.
І в кожній бібліотеці була ця книжка.
В кожній бібліотеці. А бібліотек було море! Бо були ще заводські, фабричні, шкільні. В бібліотеки розходилося 100 тисяч як мінімум. Виходили книжки — мільйон, два мільйона, пів мільйона, двісті тисяч, сто… 50 тисяч – це мізер. Я думаю, ну я мізером цим і видам.
А дуже багато треба картона. І тоді моя дружина виходить у такому березівському кожусі, її перестрічає якийсь чоловік, каже:
– Це в тебе березівський кожух?
Ні! Він сказав з сусіднього, там де він жив.
– Ні-ні, – дружина каже, – я зі Львова, але цей кожух з Березова.
І так ми познайомилися. А цей чоловік приймав макулатуру і здавав на Обухівський комбінат, який робив картон. Початок 1990-х, розплачувалися бартером. Йому давали цей картон, який нікому взагалі не був потрібен. І він не мав грошей. І тут знаходиться чоловік, якому треба цей картон.
Він дуже втішився, я дуже втішився. Я кажу:
– Але я не бізнесмен. Я не знаю, що вийде. Це може вийти просто погано.
– Давай так. На пів року домовляємось. Ти мені за пів року віддаш, а якщо… Подивимось, як буде.
В результаті я віддав йому все за два тижні до цього реченця. Видав першу книжку, і всі почали казати, що я чудесний видавець. Отак все потяглося з Божого провидіння. Розумієш, так не буває!
Україна – книжкова держава
Але ця перша книжка – справді епохальна, вона багато що змінила. Вона стояла на початку дуже важливих процесів. Вже через десять років, скажімо, в середині 2000-х, у нас вже була ціла низка цікавих видавництв, які видавали свою літературу, це були бестселери. А вже сьогодні видавництва усі навіть не перерахуєш. Ти зараз заходиш у книгарню, уяви, ти не знаєш, що там є, ти не знаєш усіх новинок.
Мені ще років сім-вісім тому назад один дипломат, посол Канади, каже на Арсеналі:
– Подивися! Україна – книжкова держава.
Він приїхав вперше, ми познайомилися у 1991-92-му, тоді були тільки історія Грушевського, Субтельного, художня література, поезія і дитяча – все, більше нічого не було. А тепер все – нонфікшн, інженерія, навіть я бачив щось з медицини. Медицина найслабше заходить, бо завжди ми купували з ка@@пстану. А тут вже заповнюються всі лакуни, є вже економіка, спеціально видавництва на цьому позиціонуються.
Яка в нас якість чудова поліграфічна! Коли в нас перший кольоровий Гаррі Поттер вийшов, ми повезли в Лондон на виставку, показали власникам прав:
– Боже, яка якість. Нам привозять гірші якості. У вас одна з найкращих книжок.
І це робиться в твоєму Харкові.
Це столиця книговидання. Але я до того, що без зайвої скромності ти цю рамку задав. Ти видавав книги якісно тоді, коли це було необов’язково.
Я пам’ятаю, як обурювалися!
– Як так, одна казка! І вона на одну цілу книжку! В нас нема паперу!
Але найбільший прорив був, коли ми зробили «Міні-диво». Я зробив варіант великих дорожчих книжок, друкував їх у Словаччині, це було дорого дуже. І я по одній гривні зробив, домовився, ми тоді надрукували 1,6 млн книжок. Це не за раз, але менше як за рік. І це все пішло на поштові відділення. І я дізнався, де в нас пошти, як називаються чудесно наші села в Донеччині. Я так втішався! Золотий колодязь, боже.
І от мені дружина каже:
– Зайняли ка@@пи Золотий Колодязь.
А тоді відбили! І я згадав це, бо для мене Золотий Колодязь — це було… Бо нам прийшли листи! Ми робили, що кутики можна було відрізати, і ми розігрували комп’ютери, це було важко, на 1+1 згодилися рекламу давати. Це був дуже великий прорив. І нам з Криму писали, що ми ніколи не бачили дитячої книжки. З Херсона які прекрасні, гарячі, теплі листи:
– Ваші книжки як киснева маска в нашому затягнутому смогом чужої мови місті.
Я це запам’ятав, це вражало. Я це читав, плакав. Це був дуже великий прорив цими дешевими книжечками.
Я хотів би, щоби вона була жива, була прочитана
Повертаючись до поетичних антологій. Антологія, яка починається з Тичини, і те, що ти зараз робиш, великий проєкт, від Середньовіччя до Олеся. Це ж теж про збереження, про тяглість, за що нас, можливо, Господь терпить. За те, що ми зберігаємо своїх поетів.
В цій антології і давньоукраїнська, і те, що називали словенською – ця мова церковна, польська, давньопольська, латина. Це все українці творили цими мовами. І в цій антології це все буде представлено.
Я намагаюся давати невеличкі уривки, щоби закохати людей, зацікавити.
Ти розумієш, це таке середньовіччя, коли вже в Європі Відродження, – наше Відродження, барокова доба. На жаль, література творилася на церковній основі. Наші великі церковні діячі творили цю літературу. Вона прекрасна, але світської поезії там було небагато, і ти мусиш вибрати щось, щоб зацікавити читача, щоб ця книжка не стала цеглиною:
– О, в нас є така книжка!
Мені хочеться, щоби вона була жива. Антологія «Від Тичини до Жадана» вже чотирнадцяте видання я чекаю, розумієш?
Ти знаєш, яка в мене цінова політика. Я продаю це дешевше, бо це поезія, щоб вона просякла в люди. А зараз як мені важливо! Я міг зробити середньовічний том, а тоді вже том умовно від Котляревського. Але я вирішив, що якщо я видам середньовічний, його ніколи ніхто не розгорне, а якщо зроблю разом – подивляться, а що ж він вибрав Шевченка? А в мене Шевченка там буде 150 сторінок. Я сам пізнаю для себе, я даю уривки, я даю так, щоби зблиснути найкраще. Франка, Лесю Українку.
Але ж там ще купа-купа поетів, яких іноді і ми не знаємо. Я для себе деяких відкривав у старих книжках, старих антологіях. Це все дуже важливо. І я хотів би, щоби вона була жива, була прочитана.
Коли чекати цю книжку?
Як Бог дасть, на другий рік. Але багато наукової основи, я науковців залучаю. Біографії, коментарі – я ж не спеціаліст у середньовічній поезії, мало хто з нас спеціаліст. Ми щось любимо, щось знаємо. Але коли ти вникаєш туди, ти мусиш мати якісь камертони, щоби люди сказали: «Так, це правильно. Це – ні». Одні одних часто заперечують. Це така робота… Корпус поетичний, я думаю, вже на 90% вибрав, а зараз науковці.
