Десять тез про майбутнє: виступ Сергія Жадана на Мюнхенській конференції з безпеки
«Смерть від переохолодження у власному ліжку у мільйонному місті на сході Європи не повинна входити в життєві плани людини», — сказав Сергій Жадан з трибуни Мюхенської конференції з безпеки.
Вона щорічно проводиться з 1963. Цьогоріч премією засновника Мюнхенської конференції Евальда фон Клейста відзначать український народ. «Нашу щорічну нагороду цього року ми вручимо не окремій видатній особистості, а мужньому українському народові», — сказав 9 лютого 2026 голова конференції Вольфганг Ішингер.
Виступ Сергія Жадана відбувся сьогодні, 12 лютого. Промова присвячена майбутньому, яке в Україні визначається воєнним теперішнім. «…Доки ми тут із вами говоримо про майбутнє, війна триває. Багато речей у взаємостосунках між країнами (а головне – між народами) не відновляться автоматично після умовного (чи безумовного) припинення вогню. Не відновиться відчуття відкритості, не відновиться відчуття довіри. Не відновиться авторитет багатьох інституцій та лідерів, ініціатив та проектів» — одна з десяти тез з виступу Жадана. Радіо Хартія публікує виголошену ним промову.
Що можна побачити в цій темряві. Десять тез про майбутнє
Теза перша
Давайте почнемо ось із чого. У моєму харківському під’їзді десять квартир. На першому поверсі знаходилась музична школа, яка зачинилась на початку повномасштабного російського вторгнення. На другому поверсі не живе ніхто – бабуся з однієї квартири померла перед початком війни, родина з іншої виїхала відразу після початку. На третьому живе старший чоловік, який ще десять років тому мав доволі імпозантний вигляд. Живе сам. До магазину ходить щоразу рідше – важко підійматись. Поруч із ним живе родина, яка слідкує за порядком у під’їзді і має ключ від горища. На четвертому поверсі одна квартира так само порожня – родина, схоже, виїхала з країни. Поруч живе підприємець – мовчазний і самотній. Родину вивіз. На п’ятому одна квартира порожня – мешканці виїхали на початку війни, в іншій живе родина – нікуди не виїжджали, сидять удома під час бомбардувань. На шостому одну квартиру господарі здають, самі кудись виїхали, в іншій живу я.
Зазвичай, у нас є світло, вода і опалення. Останні місяці, після обстрілів, будинок завмирає. Зникає світло, зникає вода. За кілька годин будинок охолоджується, як збита на трасі тварина. Разом із ним замерзають нечисленні мешканці під’їзду. Потім усе ремонтують і будинок оживає. Цієї зими всім холодно. Наші міста знищують, намагаються їх убити. Іноді я думаю, що коли про будинок забудуть і не ввімкнуть світло – він просто замерзне. Разом зі своїми мешканцями. Замерзне доволі швидко. Скажімо, за добу. Або дві. А тепер давайте поговоримо про майбутнє.
Теза друга
Найнепевніша річ – говорити про майбутнє тоді, коли теперішнє не дає відчуття рівноваги. Війна – це передусім ламане відчуття часу: ти просто намагаєшся триматися за момент, в якому перебуваєш, не до кінця покладаючись на завтра. Повітряна тривога – просте нагадування про те, що всі твої плани можуть корегуватись і змінюватись кимось стороннім, тим, кому взагалі немає жодної справи до твоїх очікувань. Якщо ти в умовах тотальної війни на знищення надміру покладаєшся на майбутнє – стаєш вразливий і нефункціональний, оскільки майбутнє будь-якої миті може тебе зрадити. Натомість, якщо твоя свідомість диктується потребою вижити, потребою вціліти – твої шанси збільшуються. У будь-якому разі – для візіонерства лишається не так багато місця.
Від початку повномасштабної війни для багатьох із нас, українців, урвалася тяглість часу, збилася його лінійність, упорядкованість. Життя серед війни – це життя без гарантій. А втім, навіть за цих найтемніших часів ми потребуємо проговорення того, що з нами може трапитись завтра. Просто щоби бути готовими до найгіршого. І не дивуватися в разі чого найкращому.
Теза третя
Як говорити про майбутнє, формат якого вирішується на перемовинах? Як співвідносити своє уявлення і свій запит на майбутнє з риторикою окупанта, котрий передусім бажає твоєї капітуляції? Ми маємо уявлення про те, яким хотіли б бачити, прокинувшись, світ довкола нас. Проте чудово розуміємо, що далеко не всі наші очікування є здійсненними. Справедливість не є невід’ємною частиною нашої реальності. Але незнищенною і природною є наша потреба справедливості. Саме вона, як на мене, дозволяє сьогодні багатьом із нас не мати ілюзій, але при цьому й не втрачати відчуття гідності. Бо що таке гідність? Не виправдовуватись за потребу й бажання бути собою. Не відмовлятись від себе. Не боятись бути собою.
Найгірше в точці найглибшої темряви – говорити про світло. Оскільки великою є спокуса повірити в те, що присутність темряви не є тимчасовою, що вона має лишатися з нами відтепер назавжди. А втім, слід пам’ятати просту річ – майбутнє темряви теж не є очевидним. Воно так само залежить від безлічі чинників. І одним із таких чинників є наша готовність цю темряву перебути.
Теза четверта
Тож спробуймо говорити про майбутнє. Що ми можемо сказати про нього напевне? Ми напевне знаємо, звідки ми будемо в нього заходити. Ми будемо заходити в нього з нашої сьогоднішньої глибокої темряви. З мороку і чорноти. І ця чорнота, цей морок залишаться за нашими плечима як частина нашої пам’яті і нашого досвіду. І як одна зі складових майбутнього, про яке нам тут ідеться. Адже очевидно, що майбутнє, навіть найбільш райдужне, буде марковане знаками цього мороку, його присутністю в нашому досвіді. До цього треба бути готовими. Закінчуючись, війна зазвичай не закінчується. Дуже важливо розуміти, що з її привидами і тінями нам доведеться мати справу ще дуже довго. Це потребуватиме зусиль. Це потребуватиме в майбутньому великої роботи з пам’яттю. І це потребує вже сьогодні великої роботи з уявою. Уявляючи майбутнє, хочеться уявляти його ідеальним. Проте історія показує, що ідеальним для нас зазвичай є наше минуле. Саме його ми схильні ідеалізувати. А що в такому разі з майбутнім? У нашому випадку – з повоєнним майбутнім.
Теза п’ята
Майбутнє напевне не буде схожим на минуле. В цьому є певна пастка. Частина з нас – і тих, хто знаходиться всередині України, і тих, хто співчуває нам зовні – свідомо чи підсвідомо говорять про майбутнє в категоріях минулого. Що є великою помилкою. Так як було, вже не буде. Буде інакше. Це зовсім не значить, що майбутнє не буде добрим. Воно може бути добрим. Воно може бути щасливим. Просто його не слід буде порівнювати з тим, що було. Наше минуле безповоротно і категорично знищене цією війною. Знищене вже і, нагадую, знищується надалі, оскільки доки ми тут із вами говоримо про майбутнє, війна триває. Багато речей у взаємостосунках між країнами (а головне – між народами) не відновляться автоматично після умовного (чи безумовного) припинення вогню. Не відновиться відчуття відкритості, не відновиться відчуття довіри. Не відновиться авторитет багатьох інституцій та лідерів, ініціатив та проектів. Головне – не відновиться відчуття безпеки. Воно буде іншим. І формується воно просто тепер, в ці дні, в ці місяці.
До чого я веду? Хибною є стратегія перечікувати теперішнє як вимушену паузу, хибним є уявлення про майбутнє як про можливість просто повернути все як було. Майбутнє як відкладений варіант минулого – ілюзія. Майбутнє буде складатися з нас – таких, якими ми є, якими ми залишимось, якими ми зможемо бути.
Теза шоста
Час від часу доводиться чути думку – всі війни рано чи пізно завершуються. Війна, яку розв’язала Росія проти України, завершиться так само. Ця теза, попри свою очевидність, є небезперечною. Свого часу для декількох поколінь європейців столітня війна так і не завершилась. Вони просто не дочекались її завершення, загинувши (чи навіть не загинувши – просто померши) просто посеред цієї війни. Сприймати завершення будь-якої війни як неуникненну даність є доволі сумнівно з точки зору етики. Завершення війни потребує великих зусиль і великої роботи. А ще великої віри і великого терпіння. Розмови про майбутнє в цьому випадку є не бажанням абстрагуватись від реальності, а скоріше навпаки – об’єктивним її, реальності, сприйняттям. Майбутнє – це двері, які відчиняються з цього боку кімнати. Тієї кімнати, в якій знаходимося всі ми.
Теза сьома
Чому нам ще важливо говорити про майбутнє вже сьогодні? Тому що в майбутньому рівень непорозуміння між нами буде лише збільшуватись. За цим стоятиме надто великий розрив у досвіді, надто різне минуле, яке ми по собі лишаємо, і, відповідно – надто різні очікування від майбутнього. Адже очевидно, що той рівень уваги, який є сьогодні в світі до України, теж зміниться. Наскільки світ здатен буде зберегти емпатію до країни, яку в якийсь момент перестануть бомбити? Що натомість витіснить цю емпатію? Здоровий раціоналізм? Звичайна емоційна втома від несправедливості, яка тебе безпосередньо не торкається?
Нині ми намагаємось докричатись до світу в сподіванні на те, що світ нас почує, зрозуміє і підтримає. Проте як довго можна підтримувати увагу до себе і до своєї біди криком? І наскільки предметними будуть наші претензії на увагу та розуміння після того, як рівень нашої загроженості зміниться? Чи захоче світ говорити з нами після того, як нас перестануть масово вбивати? Чи має світ моральне право від нас утомитися? І як нам у такому разі бути в нашому спільному майбутньому – з утомленим світом, з потребою справедливості, з тотальним відчуттям недовіри?
Теза восьма
Мені здається, дуже важливим є говорити про наше майбутнє саме як про спільне майбутнє. Мова не йде про політичні чи військові союзи, про членство в асоціаціях чи блоках. Просто вже тепер очевидним є те, що кожна велика війна нагадує нам про неможливість дистанціюватися в сьогоднішньому світі, про недієвість (а навіть – аморальність) поділу світу на зони впливу та сфери інтересів. Ця війна – перша велика війна ХХІ століття, показала, що світ занадто пов’язаний своїм минулим, аби не вибудовувати майбутнє в спільних категоріях безпеки та довіри. І що допомагати сьогодні тому, хто став жертвою збройної агресії – це не робити йому послугу: це вибудовувати спільний простір нормальності та взаємодії. Як би комусь не хотілось, але пожежа на кораблі стосується всіх пасажирів, незалежно від того, квитки якого класу в них на руках. Можливо, саме тому ми говоримо тут сьогодні про майбутнє, попри те, що, припускаю, в кожного з нас свої плани на найближчі вихідні і на найближчий рік.
Теза дев’ята
А, власне, які в нас плани на найближчий рік? Скажімо, в моїх сусідів найближчі плани – перезимувати, дотягнути до весни, не замерзнути у власних квартирах. В ці тижні, коли країна переживає величезне випробування холодом і темрявою, раптом такою нестерпно очевидною стала вразливість людини в сучасному світі – з її залежністю від інфраструктури, від комунальних служб, від температури за вікном і душевного спокою всередині. Людина не народжується для ракетних обстрілів, для багатогодинних повітряних тривог, для відстежування маршрутів ударних дронів, які летять її вбити. Вбити у власному помешканні, у під’їзді, в якому людина народилася, виросла і живе все своє життя. Смерть від переохолодження у власному ліжку у мільйонному місті на сході Європи не повинна входити в життєві плани людини.
Теза десята
Що в такому разі може входити до наших планів? Не втратити контури реальності, контури теперішнього. Саме ті контури, на яких і буде будуватись наше майбутнє. Наше спільне майбутнє. Темрява, попри всю її неохопність та безнадійність, є кінечною. Її справді можна перебути. Головне – не бути пасивним, безстороннім спостерігачем серед цієї ночі, коли важливою і дієвою є готовність кожного з нас заперечувати цю темряву. Заперечувати своєю мовою. Заперечувати своєю роботою. Заперечувати своєї готовністю залишатися тут у майбутньому.
Найбільшою небезпекою темряви є наша нездатність бачити речі такими, якими вони є. Коли спаде цей морок, ми здивуємось, як багато нас тут було, як багато ми встигли зробити, а головне – яким прекрасним може бути цей світ, варто додати до нього трішки здорового глузду і справедливості.
читайте також
