Станція «Вернадський»: український хутір на південному полюсі
Може видатись дивним, що ми вирішили присвятити один із випусків програми «Говорить Харків» на Радіо Хартія — Антарктиді. До чого тут Харків і чому треба говорити про пінгвінів і блудних пиявок під час війни?
Між тим, це дивовижна історія про відчайдухів і відданих справі людей: про «бойових пінгвінів» — полярників, які несуть службу у війську. Про ослідників, які пірнають на глибину 60 метрів у крижаних водах, аби покращити розуміння еволюційних процесів. Нарешті про тих, кого звістка про велику війну зустріла буквально на краю світу, і для кого антарктичні дослідження — не лише фундаментальна наука, а ще один спосіб зробити голос України у світі більш чутним, а російські зазіхання — меншими.
Що ж до Харкова, то він має довгу історію антарктичних досліджень. Саме тут створили легендарний полярний всюдихід «Харків’янка». Саме тут знаходиться Радіоастрономічний інститут, фахівці якого щороку готують нові експедиції до Антарктики та опрацьовують зібрані дані. Практично в кожній експедиції є харків’яни: університетські біологи, метеорологи та фізики десятиліттями досліджують океанічні течії, повітряні потоки, стан озонового шару, флору і фауну. Зрештою, саме на Харківщині, у селі Мартовому тренували майбутніх полярників, проте після початку повномасштабного вторгнення їхню базу перенесли вглиб країни.
Хочете побачити, як пінгвіни вмикались у прямий ефір? Дивіться спецпроєкт «Говорить Харків» на YouTube-каналі Радіо Хартія.
Британські вчені, пінгвіни та озонові діри
Цього року українська полярна експедиція ювілейна, тридцята. Україна стала антарктичною державою у 1996 році, 6 лютого.
Розташована за 15 тисяч кілометрів від України на острові Галіндез, станція «Академік Вернадський» забезпечує нашим науковцям доступ до важливих досліджень не лише самого континенту, але й геокосмоса, океану та атмосфери. Це зміцнює міжнародний авторитет України та гарантує їй право голосу у вирішенні глобальних питань Антарктики — зокрема, можливість ветувати будь-яке рішення про використання антарктичних ресурсів.
Цією, вже тридцятою українською експедицією, керує метеоролог із символічним іменем Олександр Полудень.
«Ми входимо в клуб антарктичних держав, які мають право голосу, право вето. Можемо пропонувати створення заповідних зон, а також маємо квоти на промисловий вилов риби й криля. Харківський радіоастрономічний інститут присутній в антарктичних дослідженнях завжди. Його геофізики досліджують нижню межу іоносфери, грозову активність у ближньому космосі. В них є обсерваторії по всьому світу — і тут на станції теж», — говорить Полудень.
Українські радіоастрономічні дослідження сильно підірвало російське вторгнення 2022 року. Росіяни знищили розташований у Чугуївському районі найбільший радіотелескоп України — УТР-2, пограбували дослідницький центр та вивезли цінне обладнання, навіть кілометрі кабелів. Українські війська звільнили район у вересні того ж року, проте відновлення радіообсерваторії потребує значного часу та грошей.
До України станція «Академік Вернадський» належала Великій Британії, тоді вона носила ім’я іншого видатного вченого — Майкла Фарадея. Коли Україна отримала її, сплативши символічний 1 фунт стерлінгів, головним напрямом роботи тут були дослідження атмосферних шарів: тропосфери, іоносфери та магнітосфери. І сьогодні українські метеорологи продовжують працювати із величезним масивом даних, що залишили британські вчені. Спостереження на станції безперервно ведеться з 1947 року, і вони чітко показують глобальне потепління: середньорічна температура зросла з -5,5 до -2 градусів за Цельсієм.
«Велика Британія шукала країну, яка б змогла підтримати те, що вже було зроблено. І саме в Харкові така школа існувала. Ми цим займаємося не тільки в Україні, але й в Антарктиці теж. І школа, яка була, на щастя, не втрачена, розвивається досить активно», — говорить Андрій Залізовський, завідувач відділу радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України. Він керує учбово-тренувальними зборами для антарктичної станції «Академік Вернадський».
«Ми спостерігаємо за Південним океаном: як опріснюється вода, як змінюється температура, як підмиваються шельфові льодовики. За так званими тропосферними ріками — вихором циклонів, що йдуть по колу Антарктики. Запускаємо наповнені гелієм зонди на висоту 20 км, щоб бачити, як ці теплі повітряні маси заходять у глиб материка. Що ж до озонової діри, то коли я проводив перші дослідження у 2012 році, частка озону в атмосфері не опускалася нижче 50%. Світ підписав Монреальський протокол, щоб не викидати в атмосферу хлор, фреони чи галогени. Прогнозується, що через років 50 озоновий шар відновиться і знову захищатиме нас від жорсткого ультрафіолету», — каже Полудень.
За його словами, це — дієвий приклад того, як міжнародна співпраця може реально змінити ситуацію і дати шанс планеті на відновлення.
Зараз на станції антарктичне літо: сонячна погода, температура від -5 до +2 градусів, пінгвіни сидять на яйцях, з яких уже з’являються перші пташенята. Олександр Полудень тепло вдягається, виходить на двір і показує глядачам Радіо Хартія величезну колонію пінгвінів, які живуть поруч із основною будівлею станції:
«Бачите, сидять на своїх гніздах, цуплять один в одного камінчики, висиджують яйця. Зараз на острові сім тисяч пінгвінів. 2700 кладок гнізд, 2300 гнізд успішних, які мають повноцінні сім’ї та по два яйця кладки. І є вже перші пташенята. А вісімнадцять років тому не було жодного пінгвіна на нашому острові: нині субантарктичний пінгвін мігрує на південь».
Серед пінгвінів бігає дрібніший птах — сівка біла: доїдає за пінгвінами гуано, забирає в них їжу. Інші хижаки також шукають, чим прохарчуватися. Полярники не втручаються:
«Ми їх не чіпаємо, в них своє життя. Вони від нас нічого не потребують, нічого не просять. Харчуються тільки у воді. На суші можуть їсти тільки сніг. Займаються своєю роботою, своєю рутиною. Чогось воюють між собою, але все одно близько один біля одного будують свої гнізда».
«Якщо ти джазовий музикант — твої шанси потрапити “на Вернадського” суттєво зростають»
У полярників є сезонні експедиції — короткі виїзди протягом антарктичного літа, коли команда виконує конкретні завдання і швидко повертається. Але головна робота — це зимівля, яка триває більше року. Саме зимівники, як їх називають самі науковці, забезпечують життя станції, підтримують її функціонування і створюють умови для наукових досліджень.
Андрій Залізовський розповідає, що Харків мав принципову участь у полярних дослідженнях ще з радянських часів. Легендарні всюдиходи «Харків’янка» довго забезпечували навіть російські експедиції, які не могли створити власну техніку.
Підготовка кандидатів у зимівники відбувалася у Харківській області, у селі Мартовому на Чугуївщині: «Ми розпочали цю підготовку ще у 2000 році, провели п’ять зборів для експедицій — з шостої по десяту. Потім була пауза на 13 років, і ми повернулися знов у 2019-му. На жаль, зараз там досить небезпечно», — говорить Залізовський.
Майже одразу із початком великої війни тренувальну базу у Мартовому окупували російські війська. Восени 2022 року їх звідти вигнали, проте підготовку учасників антарктичних експедицій з міркувань безпеки перенесли подалі від російського кордону. Але програма не згорнулася, адже антарктична станція — складний комплекс, який потребує постійної підтримки:
«Це не літня дача, яку можна на зиму зачинити, а навесні відчинити. Якщо не буде живлення і тепла кілька днів, усе доведеться робити наново».
Напередодні повномасштабної війни Україна придбала у Великобританії названий на честь антарктичного дослідника криголам «Джеймс Кларк Росс». В українському флоті він отримав нову назву «Ноосфера», що теж відсилає до праці Вернадського, і зараз використовується як наукове судно. У першу експедицію воно вирушило 28 січня 2022 року з порту Одеси, за місяць до російського вторгнення.
Багато встигли зробити і для самої антарктичної станції: закупили нові антени, модернізували системи життєзабезпечення. Зараз на «Академіку Вернадському» тривають ремонтні роботи. Станція, збудована ще у 50–80-х роках, вимагає поступового оновлення. Головні проблеми з комплектацією команд для неї створює, знову ж таки, російське вторгнення. Залізовський каже, що понад 20 зимівників, які могли б працювати в Антарктиді, служать у лавах Збройних сил України. Проте шлях в Антарктиду відкритий для кожного:
«Зараз триває відбір, є оголошення на сайті Антарктичного центру. Спробуйте податися, якщо ви за своїм фахом підходите. Є п’ять позицій, які забезпечують життя на станції: дизель-механік, механік систем життєзабезпечення, лікар, кухар, системний адміністратор. Плюс три біологи, три геофізики та три метеорологи — усього 14 людей».
Сергій Жадан, ведучий програми «Говорить Харків», жартома питає:
— А якщо я джазовий музикант, мої шанси потрапити на станцію нульові?
— Навпаки, вони сильно зростають. Раз в мене була така зимівля, в якій ніхто не грав, і це було дуже важко, — сміється науковець.
Підтримувати атмосферу в колективі, психологічний стан полярників — одна з найскладніших задач, адже 14 людей спільно живуть в обмеженому просторі, відрізані від світу протягом 13 місяців. Тож підготовка до зимівлі включає не лише наукові та технічні знання, а й психологічну роботу:
«Кожен науковець має розуміти, як життєзабезпечення організовано, знати про історію зимівель, технічну й наукову інформацію. Під час співбесід і тестувань також працюють психологи. Завчасно змоделювати щось тут неможливо. Зимівля починається через 2–3 місяці, коли повністю зникають зовнішні ознаки цивілізації. Там є лише 10–14 людей. І якщо людина себе не знаходить — це трагедія. Але для науковців це найкращі умови, щоб займатися творчою роботою», — пояснює Залізовський.
Антарктичний хутір, борщ і вибори серед вічної мерзлоти
Станція «Вернадський» виглядає як невеличкий український хутір, жартує геофізикиня Анна Соїна. А Сергій Жадан говорить, що Антарктида відрізняється від України тим, що там майже немає москалів.
Соїна розповідає, що на «Академіку Вернадському» найбільше страждала через відсутність свого кота Юхима, тож назвала цим іменем місцевого птаха-поморника і навіть написала про нього книжку для дітей «Поморник Юхим і українська полярниця».
Крім власних улюбленців багатьом на станції не вистачає звичної їжі. Тетяна Баглай, біологиня-полярниця, говорить, що по поверненні додому першим ділом з’їла велику миску зеленого салату — піцу чи шаурму на станції приготувати можна, а от саме зелені не вистачає:
«Наш кухар Назар запровадив класну традицію: суботній борщ. Кухар — єдина людина на станції, що має офіційний вихідний, і в неділю хтось із команди працює на кухні та годує всіх. І от, щоби тому недільному кухарю було легше, Назар варив у суботу велику-велику кастрюлю борщу. А на наступний день борщ ще смачніший навіть в Антарктиді!», — розповідає Баглай.
Доступність інтернету навіть на «Академіку Вернадському» значно спрощує дозвілля та зв’язок членів експедиції із Україною. Від бувалих полярників Тетяна Баглай чула історії, коли доводилося відправляти один, спільний від усіх, мейл до Національного антарктичного наукового центру в Києві, а той пізніше розсилав окремі повідомлення родинам. Або треба було чекати у черзі, щоб вийти на радіозв’язок з Україною, і тим часом слухати, як команди інших кораблів спілкуються зі своїми родинами:
«Не було жодної приватності в спілкуванні. А зараз, маючи інтернет і доступ до месенджерів, ми можемо поспілкуватися з рідними, з близькими, і це не буде відомо абсолютно всім».
Слухаємо ці історії — і знову вражаємось, що можемо ось так просто «ввімкнути пінгвінів» у прямий ефір Радіо Хартія.
Українці примудрялися проводити на «Академіку Вернадському» навіть голосування під час всеукраїнських виборів:
«На станції формується виборча дільниця, її очолює начальник станції — така вже в нього робота — і відбувається анонімне голосування. Єдиний нюанс: бюлетені друкуються на звичайному принтері. А оскільки ми від усіх відірвані, то й можливості “каруселей” і вкидів немає. Тому, навіть якщо хтось спробує фальсифікувати результати, це можна буде дуже швидко виявити».
Тетяна Баглай сподівається, що майбутні вибори так само відбудуться і на антарктичній станції. А поки до цього ще далеко, зараз багато хто із українських зимівників застосовує власні навички і здобуту витривалість в інших реаліях, долучившись до Сил оборони України.
«Без зв’язку не можна ані в Антарктиді, ані в зоні бойових дій»
Зимівник Олександр Книжатко, який на «Академіку Вернадському» працював дизелістом, служить у Збройних силах уже три роки. А ще він — один із героїв документального фільму «Воїни науки» про українських учених-полярників, які після експедицій пішли на фронт.
Людей, які мають антарктичний досвід і нині служать у Збройних силах України, колеги жартома називають «бойовими пінгвінами». За словами Книжатко, сьогодні у війську понад двадцять полярників, серед них і двоє його колег із 26-ї експедиції.
Антарктичний досвід виявився напрочуд корисним і в бойових умовах:
«В першу чергу, я навчився використовувати радіостанцію. Без зв’язку не можна ефективно працювати ані в Антарктиді, ані в зоні виконання бойових завдань».
Олександр Книжатко говорить, що обмеження у сні та система чергувань на станції допомогли йому адаптуватися до фронтової реальності, де постійно потрібно бути напоготові й контролювати ситуацію.
Знадобився і «досвід універсальності». Команда зимівників складається з 12–13 людей, більшість із яких — науковці, а їхню життєдіяльність забезпечує технічна команда:
«Технічний персонал підбирають з універсальних людей, які можуть виконувати різні функції: від керування краном і човном до зварювання чи ремонту обладнання. Це універсали, які дають раду будь-якій проблемі», — говорить Книжатко.
«У перші три місяці все цікаво: знайомишся з обстановкою, режимом дня, завданнями. А потім починається рутина. І є ризик “зламатися”, якщо не знайдеш себе в чомусь», — згадує Книжатко.
Хтось із команди вчив іспанську, хтось освоював гітару, він же ремонтував більярдний стіл: ці заняття допомагали втримати баланс і не зациклюватися на обмеженому просторі та соціумі. Так балансують свій психічний стан і військові.
Найважчим моментом стала новина про початок повномасштабного вторгнення, коли експедиція перебувала на «Вернадському». «Цей день реально був таким, що зламав усіх. Практично три доби ніхто не розмовляв на вільні теми — тільки робота. Вся голова була зайнята думками про сім’ю, друзів, майбутнє», — каже Книжатко.
Комусь навіть довелося в онлайн-режимі евакуйовувати родини, як, наприклад, геофізику-зимівнику Яну Бахмату, чия родина жила на Північній Салтівці у Харкові.
Головною мотивацією піти у військо для Книжатка було бажання перевірити себе: «Чи я здатний пройти ті всі випробування, самому собі щось доказати, що я це можу». Він уже майже три роки на війні, але після перемоги планує повернутися до мирного життя, побути з родиною і друзями, а тоді, можливо, знову вирушити в експедицію.
Харківські біологи та блудні пиявки
Здавалося б, як у цій розмові можуть виникнути пиявки? Між тим, ця невелика істота допомагає науковцям зрозуміти еволюційні процеси, харчові ланцюжки й багато іншого.
Брати Утєвські, Андрій та Сергій, — легендарні фігури в українській біологічній науці. Вони жартують, що розділили світ між собою: Сергію дісталась Арктика, а Андрію — Антарктика. Втім, пиявок вивчають обидва. Дослідження вони проводять понад три десятиліття, вивчають еволюцію та паразитологію.
Андрій Утєвський, кандидат біологічних наук, доцент Харківського університету імені Каразіна, продовжив дослідження пиявок свого наукового керівника, професора Епштейна, описав в Антарктиці з десяток нових видів цих тварин і має колекцію ще з п’яти-шести неописаних.
За його словами, риб’ячі п’явки, на яких спеціалізується харківська школа, виникли саме в Антарктиці близько 120 мільйонів років тому, в крейдяному періоді, коли континент був теплим і тропічним, і ним блукали динозаври розміром з тиранозаврів. Згодом пиявки поширилися по світовому океану, а сучасні види у різних морях і прісних водоймах — це нащадки тієї давньої антарктичної фауни.
За роки роботи Утєвський здійснив понад двісті занурень біля берегів Антарктики:
«Перше відчуття — що ти потрапив у космос. Це не коралові рифи для туристів, а щось доісторичне. Можна зустріти величезну губку, якій 10–15 тисяч років. Постійно очікуєш знайти щось невідоме».
Іноді дослідники натрапляють навіть на сліди людської історії. Так, нещодавно вони знайшли літак, втрачений британською експедицією, навколо якого ходило багато легенд. Втім, антарктична археологія охоплює лише останні сто років — тут знаходять залишки діяльності китобоїв чи перших експедицій.
Антарктика є унікальною лабораторією саме для біологічної науки через те, що 30 мільйонів років тому «відкрилася» протока Дрейка і сформувалася так звана циркумполярна течія, яка впливає на формування погоди на всій планеті.
«Вона охолодила континент, вкрила його льодовиковим панцирем та ізолювала його фауну (окрім тієї, що плаває в океані). Тому ми можемо бачити древність, досліджувати еволюційні процеси на генетичному рівні й співставляти їх із кліматичними циклами», — говорить Утєвський.
Про важливість розуміння глобальних змін у кліматі через вивчення антарктичної фауни розповідає і його брат Сергій Утєвський, доктор біологічних наук та професор того ж таки Каразінського університету:
«Були глобальні охолодження, глобальні потепління, і вони постійно чергуються. Ці зміни тривали достатньо довго, і ми можемо очікувати чогось подібного і в майбутньому. Еволюцію важко передбачити, але головне розуміти, що вона не має перериватися через нашу діяльність, коли ми змінюємо умови життя на Землі».
Нещодавно брати Утєвські описали новий вид п’явки — Austroplatybdellina prodiga, де у саму назву закладено відсилку до притчі про блудного сина: prodigus з латини — блудний. Пиявка отримала таку біблійську назву, оскільки її еволюційний шлях тривав півтора мільйона років: від Антарктики вона «блудила», себто мігрувала, на північ, повз американське узбережжя, а потім повернулася назад уздовж берегів Азії. Історії розвитку окремого виду мають суттєві значення для біології, говорить Андрій Утєвський:
«Перш за все, це фундаментальна наука. Без неї прикладні дослідження — просто імітація. Один науковець чи навіть колектив не може робити все одночасно. Прикладні дослідження мусять базуватись на фундаментальних. Подивіться на Китай, його світовий успіх же базується на тому, що в якийсь момент китайці зрозуміли, що потрібне не, умовно, “паління по горобцях”, а саме фундаментальна наука».
Попри ковідні обмеження та повномасштабне вторгнення, у Харківському університеті продовжує роботу давно сформована група дослідників — від досвідчених учених до студентів. Попри те, що кожна країна формує свою модель роботи вишів, каразінці більше тяжіють саме до традиційної німецької, яка досі сприяє безперервності передачі знань і розвитку молодих науковців. Звісно, війна створила серйозні загрози: через постійні обстріли університетських будівель обладнання та колекції довелося евакуювати до Львова, де допомогу надав природничий музей.
«Ми дуже вдячні за цю підтримку. Без університетського середовища нам було б неможливо створювати нові знання. Це система спілкування між поколіннями, яка дозволяє науці жити й розвиватися».
Українські дослідження Антарктики — це не лише романтика експедицій, а глибока фундаментальна наука. Харківська школа біологів і геофізиків відкриває нові паразитарні види, досліджує атмосферу та зберігає унікальні знання про минуле планети. І навіть у час війни ці дослідження тривають, доводячи: Антарктида — це простір, де Україна має свій голос і свою наукову присутність. І голоси харків’ян звучать тут голосно і виразно.
