Кругова Оборона. Перші

Від Тичини до Кривцова: Ліна Костенко осмислює 100 років української поезії — із смутком, сміхом і точністю. Третя частина триптиху. Як війна змінила українську літературу і де зараз Тінейджер із «Записок українського самашедшого»? У завершальній серії великого інтерв’ю поет і поетка говорять про інших поетів і поеток. Тих, кого треба не просто читати, а вдумуватися в причини їхніх людських і авторських трагедій. Тих, кому нинішня війна або репресії ХХ століття не дали дозріти й дописати свої кращі твори. Зрештою, тих, хто продовжує писати сьогодні — в часи викликів інших, ніж у покоління шістдесятників, та, по суті, в тіні того самого ворога.

За що Григорій Кочур лаявся на Ліну Костенко, а Микола Бажан навпаки, хвалив? Про що був гнівний лист Дмитра Павличка до поетки? Чому Ліна Василівна шкодує про свій вірш до Павла Тичини? І чому наполягає: «а треба ставити себе на місце Дзюби»? Про це й інше — друга серія «триптиху» розмов Сергія Жадана з Ліною Костенко, записаних у листопаді 2024 та січні 2025 року для Радіо Хартія.

У листопаді 2024 та січні 2025 Ліна Василівна Костенко дала велике інтерв’ю Сергію Жадану для Радіо Хартія — перше після багаторічної мовчанки в медіа. З цих розмов постає широка палітра спогадів і роздумів про літературний процес останніх ста років і людей, які його творили, про виклики, які нас визначають, і питання, які залишаються. Ми зробили з цих розмов «триптих». Це — перша частина.

У черговому випуску циклу «Кругова оборона. Перші» співрозмовник Сергія Жадана — поет Василь Голобородько, важлива фігура українського літературного канону. Міркуючи про вибір поетики Василя Івановича, ми міркуємо про українську ідентичність.

Сергій Жадан говорить із Василем Голобородьком про поетичне письмо як про тихий бунт проти радянських норм. Про те, що означає свідомо відмовитись від шляху ідеологічного конформізму, натомість створити нову поетику, одночасно герметичну і точну.

У третьому випуску «Кругова оборона. Перші» Мирослав Маринович: громадський діяч, член-засновник Української Гельсінської групи, дисидент і політв’язень часів СРСР, нині — проректор Українського католицького університету.

«Для російських дисидентів тільки громадянські права мали значення, культурні права для них не існували. Згодом у таборах російський дисидент Сєргєй Ковальов щиро признавався: «Мирослав, я не понимаю национального вопроса». При цьому він у суперечках з табірними наглядачами обстоював право українців на УПА, на збройний захист».

«Наше завдання, знаючи психологію росіян, — а ніхто краще за українців її не знає, італійці не знають, американці не знають, і це видно по тому, як вони тицяють, як сліпі кошенята, в стосунках із росіянами, — декодувати імперію».

«Яке це розкішне почуття, коли ти позбуваєшся страху. Ти вільна людина, робиш, що хочеш. Я знаю хлопців, які сидять зараз в хатах, бояться, вираховують: «А якщо я в такій годині вийду, мене спіймають чи не спіймають?» Я пригадую собі той стан, в інших ситуаціях, звичайно, але пригадую собі те все. Боже, якими би вони були вільними, якби позбулися цього страху».