Пам’ять залишиться в друці: як газета «Білопільщина» понад століття документує історію Сумського прикордоння
Регіональне сумське видання «Білопільщина» виходить друком 106 років. Газета пережила зміну держав та режимів, міняла назву. Сьогодні редакція продовжує працювати у прифронтовому Білопіллі, за десять кілометрів від російського кордону. Попри регулярні обстріли громади, щотижня на полицях місцевих магазинів з’являється нове число видання.
Як редакція спростовувала російські фейки у перші дні повномасштабного вторгнення, чому друкована газета користується попитом серед читачів навіть в епоху інтернет-медіа та які історії журналісти вважають своїм найціннішим архівом, Радіо Хартія розповіла головна редакторка «Білопільщини» Наталія Калініченко.
«Ця газета Леніна бачила»
Перший номер газети вийшов друком 4 червня 1920 року, тоді видання мало назву «Ізвестія Білопольського реввоєнсовета».
«Іноді жартую, що ця газета Леніна бачила. Вона пережила три країни, п’ять назв і дві війни. Тому я не бачу жодної причини переривати цей друкований ланцюжок», – говорить Наталія Калініченко.
Оригінали найперших номерів у Білопіллі не збереглися – у радянський час контрольні примірники надсилали до Центральної бібліотеки імені Леніна в Москві. Архів випусків, який зберігає редакція, починається з 1947 року.
Залишились люди, газета та історія
За словами Калініченко, сьогодні «Білопільщина» не може конкурувати з новинними медіа: оперативна інформація про загрози й наслідки обстріли з’являється у Telegram-каналах та онлайн-медіа значно швидше, ніж у друкованому виданні. Тому газета обрала іншу нішу – фіксує події та людські історії.
«Газета втратила так званий новинний вайб, бо сьогодні головні новини в Telegram-каналах: куди летить, де впало, чи всі живі. Але ти не будеш гортати Telegram-канал і шукати сповіщення, що публікувалися навіть два–три тижні тому. Газета ж – це історія, яка залишається в друці», – говорить Калініченко.
Редакція збирає матеріали про людей та життя громади – інформацію, яка не потрапляє у загальноукраїнський інформаційний порядок денний. На думку Калініченко, це спосіб не втратити пам’ять про місця, змінені або знищені війною.
«Павлівка, Іскра, Рижівка, Ободи, Волфино – цих сіл уже немає, але залишилась газета, залишились люди, залишилась історія. Як це не дивно, але залишились ми, які ще збирають, пишуть і зберігають цю пам’ять», – каже редакторка.
Редакція спростовувала фейки у перші дні вторгнення
24 лютого 2022 року, пригадує Калініченко, соціальними мережами почали поширюватися повідомлення, що російські війська зайшли до Білопілля:
«Почали писати, що по нашим вулицям йдуть танки і триває наступ на місто, а поблизу кладовища, на в’їзді Білопілля, вже висадився російський десант».
Щоби перевірити інформацію, Калініченко попросила чоловіка сісти за кермо, вони проїхали містом на автомобілі – і пані Наталя стрімила відео. Вона показала центральні вулиці, магазини та маршрут, яким нібито рухалися російські танки:
«Я проїхала той маршрут і показала людям: ось Білопілля, ось українське місто. Немає тут російських танків».
З першого дня великої війни редакція майже щодня в онлайн-форматі публікувала відео, фотографії та повідомлення про життя громади: де працюють магазини, коли привезуть хліб, ліки чи гуманітарну допомогу.
«Нашим завданням було не допустити паніки», – говорить Калініченко.
За її словами, у ті дні гучні новини доводилося перевіряти і спростовувати особисто. Однієї ночі редакторці повідомили, що росіяни зруйнували місцеву телевежу. Вона вийшла на подвір’я і переконалася, що споруда стоїть. Іншого разу поширили інформацію про підірваний міст – журналістка поїхала на місце і показала, що він цілий.
Люди чекали не лише хліб, а й газету
На відміну від онлайн-версії газети, паперова «Білопільщина» на початку повномасштабного вторгнення тимчасово не видавалася. Тоді Білопілля фактично опинилося в ізоляції: сполучення із Сумами було порушене, пошта не працювала, друкарня не могла доставити наклад. Однак, згадує Наталія Калініченко, попри очевидні обставини, до редакції надходили дзвінки від читачів із запитанням, чому їм не принесли свіже число:
«Субота, 27 лютого, нам дзвонять:
– А чого газети немає? Чого “Білопільщину” не приносите?
– А нічого, що ми в оточенні? Ніхто не їздить…
– Так ми ж виписували, чого її не несуть?!»
Після відновлення сполучення перший друкований номер вийшов 22 квітня 2022 року. За словами Калініченко, для багатьох мешканців міста це стало знаком того, що життя поступово повертається.
Сьогодні, говорить редакторка, коли на полиці магазину поруч зі свіжим хлібом з’являється новий випуск «Білопільщини», це має особливе значення для містян.
«Коли щотижня на прилавку міняють стару газету на нову, ти розумієш, що життя триває і зв’язок між людьми не втрачений».
Сувенір для військових
Після початку повномасштабної війни аудиторія «Білопільщини» змінилася. До прикордонного міста почали прибувати українські військовослужбовці. Деякі з них заходили до місцевих магазинів і дивувався, побачивши на прилавках свіжу друковану газету.
За словами Наталії Калініченко, бійці купували видання не лише для читання, а й як своєрідний сувенір:
«Вони казали: “Боже, ми думали, що в Білопіллі вже нічого немає. А заходиш у магазин – лежить свіжа газета”. Фотографувалися з нею, викладали світлини у соцмережі, потім знаходили мене, знайомилися. Сьогодні з багатьма з них ми підтримуємо зв’язок», – говорить вона.
Будівля редакції, якій понад сто років
Редакція «Білопільщини» розташована в історичній будівлі, будинку місцевого підприємця початку ХХ століття. В цій локації автори й редактори газети працюють понад 70 років.
Від 2022 будівля кілька разів зазнавала пошкоджень: вибуховою хвилею вибивало вікна, руйнувалася підвісна стеля, пошкоджувалися господарські приміщення, ворота та фасад.
«Будівлі понад 110 років. Можливо, саме ці старі міцні стіни сьогодні теж нас захищають», – говорить Наталія Калініченко.
Наталія Калініченко працює у редакції понад тридцять років:
«Ми намагаємося донести всім іншим, що Білопілля, Білопільщина живе».
