ХАРТЕДЕ-20 — вистава про Розстріляне відродження від харківського театру «Нафта»
Харківський театр «Нафта» готує показ вистави «ХАРТЕДЕ 20» — сценічної подорожі у 1920-ті роки, коли українська культура переживала небувалий злет і трагічні втрати. На сцені оживають постаті Майка Йогансена, Михайля Семенка, Миколи Хвильового, Валентини Чистякової, Леся Курбаса. Минуле резонує з теперішнім, а актори шукають способи передати пластикою тексти столітньої давнини. В ефірі Радіо Хартія про це розповіли акторки вистави Ліза Прасолова та Олена Баженова.
Навіщо театр «Нафта» порушує табу
У нас є традиція на початку розмови з військовими ставити питання про позивний. А вас я питаю про назву: що означає «ХАРТЕДЕ 20»?
Ліза: Це абревіатура: ХАРківська ТЕатрально-Дослідницька Експедиція у 1920-ті. Ми досить довго вибирали цю назву, в нас це також окремий дослідницький процес, бо всі вистави тривають весь час, це пошукова робота, велика, когнітивна, тілесна, емоційна…
Олена: … і маркетингова теж, бо назва має продавати виставу.
Ліза: Власне, ми зупинилися на цьому варіанті, бо абревіатури були розповсюдженими у 1920-ті, зокрема літературні об’єднання на кшталт ВАПЛІТЕ та МАРС.
Це буде вже не перший показ вистави. Я пам’ятаю її прем’єру ще у серпні 2024 року. Ви з того часу її ставили?
Олена: Так, грали неодноразово. Вистава в цілому є такою ж, як і тоді, у серпні 2024 року, можливо, з’явилися лише якісь маленькі відсилання для тих, хто вже її бачив. Але це все одно жива матерія, вона якось видозмінюється від репетицій, бо змінюємось ми, якісь наші погляди. Відбуваються якісь незначні зміни у тілесній партитурі, якихось наших реакціях.
Ось про тілесність теж вас запитаю, тому що у виставі є оголення на сцені: актор Антон Репях пробігає майже голий по залу та застрибує на сцену — і тільки після цього далі розгортається дія, ви починаєте одягатися. Це такий художній жест, естетична провокація?
Ліза: Насправді це також до нас прийшло з пошуком. Це нами вибудовувалося поступово, в міру того, як наближався день прем’єри. Бо ця вистава — не про представників авангарду як такого, а про способи щось вхопити, знайти шляхи, якими вони працювали, досліджували, як себе проявляли у цій реальності. Оголення дуже давно практикуються в театрі, звісно. Але у Харкові це досі є чимось табуйованим — принаймні дуже радикальним, зовсім неочікуваним. Тому це було для нас таким способом входу у цю реальність, ніби вибігання від різкого подиху повітря, коли відчиняєш вікно або хвіртку. Або ніби кудлатий Майк Йогансен розриває свої картонні груди, розриває цю реальність, як усі ці авангардові мисткині, що вирішили перевернути уявлення, як щось може відбуватися.
Олена: Були й смішні нюанси. Ми прем’єру робили у серпні, коли була сильна спека. А зараз, коли ми виставу граємо взимку, то розуміємо, що цей момент трохи не продумали.
«Зараз відбувається те ж саме, наче й не минуло ста років»
Ваша вистава про «Червоний Ренесанс». Як ви особисто відчували занурення у цей період? Що стало найскладнішим у підготовці матеріалу?
Олена: Мені дуже подобалося, бо, коли ми готували цю виставу, то робили дуже глибоке дослідження, багато читали, дивилися. Порівняння тих 20-х і наших 20-х, пошук якихось таких ниточок, які протягуються і з’єднуються — це було надзвичайно цікавим. Ми щось читаємо і такі: о, так це ж те саме, що відбувається і зараз, наче й не пройшло ста років. У нашого режисера Артема Вусика це тому найулюбленіша вистава. А мені вона подобається тим, що дає простір для якоїсь моєї гри — не в сенсі акторської, а іншої: якийсь погляд кинути Лізі, якийсь жест у певний момент. Я також дуже люблю перетікання з одного образу в інший, з однієї персоналії в іншу.
Ліза: Я можу назвати зі складнощів велику емоційність під час цього дослідження, відчуття, що минуло дуже мало років, аби все це сталося і вкорінилося. Але я дуже втішена, що ми все одно втримали це і зберегли. Дуже багато було моментів розчулення та втрати.
Олена: А ще через те, що вистава не є лінійною, там дуже багато цих культурних відсилок. І мені завжди цікаво питати у глядачів та глядачок, чи вони розгадали, що у ній змінилося, з якого твору, чи з життя якої персоналії це використано. У мого чоловіка — актора та нацгвардійця Ярослава Подшивалова — це теж найулюбленіша вистава, бо він обожнює 1920-ті, багато читав. Він дуже любить дивитися і розгадувати, з якого це матеріалу створено.
